Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Характеристика економічного потенціалу (на прикладі України)

Тема: Характеристика економічного потенціалу (на прикладі України)

Зміст

Вступ

Актуальність теми. Україна - держава з розвиненою науковою та промисловою базою. Народногосподарський комплекс країни включає такі види промисловості як важке машинобудування, чорна та кольорова металургія, суднобудування, виробництво автобусів, легкових та вантажних автомобілів, тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, тепловозів, верстатів, турбін, авіаційних двигунів та літаків, обладнання для електростанцій, нафтогазової та хімічної промисловості тощо. Україна є потужним виробником електроенергії.

Дослідження структури економічного потенціалу є важливою проблемою як для розвинутих, так і для слаборозвинутих економік. Його ефективне вирішення дозволить закласти міцний фундамент обґрунтування економічної стратегії країни.

Економічний потенціал країни - це сукупність основних джерел, засобів країни, елементів потенціалу цілісної економічної системи, що використовуються і можуть бути використані для економічного зростання й соціально-економічного прогресу. Визначення структури економічного потенціалу країни передбачає з’ясування його внутрішніх елементів та зв’язків між ними.

Економічний потенціал є елементом економічної системи, в якій з погляду системного підходу до її змісту, відображається сукупність всіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії.

Водночас в сучасній літературі сутність економічної системи тлумачиться неоднозначно, що спричиняє відсутність спільної позиції у визначенні її структури, головної та похідних економічних цілей, що, в свою чергу, викликає значну розбіжність у визначенні як сутності, так і структури економічного потенціалу країни.

У даний час існує багато теоретичних і методичних розробок, пов'язаних з оцінкою окремих складових елементів економічного потенціалу та ефективності їх використання. Вирішенню окремих задач цієї проблеми присвячені роботи вітчизняних учених А.П. Голікова, В.М. Гриньової, Б.М. Данилишина, М.І. Долішнього, С.І. Дорогунцова, М.О. Кизима, Т.С. Клебанової, Г.В. Ковалевського, І.І. Лукінова, В.В. Максимова, В.І. Пили, В.С. Пономаренка, С.І. Пирожкова, В.П. Руденка, Д.М. Стеченка, В.І. Торкатюка, М.Г. Чумаченка, Л.С. Шевченко, Б. Шелегеди, Л.М. Шутенка; а також закордонних – В.Д. Андріанова, Г.В. Гутмана, Ю.А. Дорошенка, М. Пората, М. Портера, А. Маршалла, О.І. Татаркіна та ін.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є розробка науково-методичних підходів і практичних рекомендацій щодо комплексної оцінки економічного потенціалу країни та інтегральної оцінки ефективності його використання.

Поставлена мета обумовила постановку і вирішення наступних задач:

уточнення визначення поняття “економічний потенціал”;
дослідження з погляду системного підходу змісту й структури економічного потенціалу;
аналіз механізму ефективного використання економічного потенціалу і виявлення напрямів його удосконалення;
вибір та обґрунтування науково-методичних підходів до комплексної оцінки економічного потенціалу;
розробка методики інтегральної оцінки ефективності використання економічного потенціалу;
розробка та обґрунтування підходу до управління ефективним використанням економічного потенціалу України.

Об'єктом дослідження є процес розробки та обґрунтування науково-методичних підходів і практичних рекомендацій щодо оцінки економічного потенціалу України та оцінки ефективності його використання.

Предметом дослідження є комплексна оцінка економічного потенціалу та інтегральна оцінка ефективності його використання.

Методи дослідження. Теоретичною і методологічною основою дослідження є система економічних законів і категорій ринкової економіки, регіональної економіки, економічної теорії, праці вітчизняних і закордонних учених різних галузей економіки стосовно оцінки та ефективності використання економічного потенціалу.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти економічного потенціалу

1.1. Поняття економічного потенціалу

Економічний потенціал країни характеризує можливості національної економіки виробляти матеріальні блага, надавати послуги, задовольняти економічні потреби суспільства. Ці можливості дають всі наявні в країні ресурси — виробничі, матеріальні, трудові, природні, фінансові, науково-технічні, інформаційні та ін. Відповідно економічний потенціал включає як складові частини виробничий, трудоресурсний, фінансовий, науковий та інші види потенціалів.

Виробничий потенціал формується основними виробничими фондами, до яких входять будівлі, споруди, трубопроводи, машини, устаткування тощо. В Україні існує понад 100 тисяч підприємств, однак більшість із них мають застарілі, дуже зношені, а то й зруйновані основні виробничі фонди, які потребують оновлення або ж демонтування.

Трудоресурсний потенціал характеризується кількістю і якістю робочої сили. Тривалий час приріст трудових ресурсів різної кваліфікації в Україні задовольняв інтереси її економіки, частина робочої сили була задіяна в інших республіках колишнього СРСР. В останнє десятиріччя чисельність трудових ресурсів у країні зменшується, що є наслідком несприятливої демографічної ситуації, тоді як якість робочої сили залишається високою (зокрема, зростає частка осіб з вищою освітою).

Економічна криза в країні спричинила появу безробіття і неповної зайнятості населення, масову трудову еміграцію як у Росію, так і в країни Європи, Америки, інших регіонів світу. Серед тих, хто виїжджає нових умовах не реалізовують своїх професійних можливостей.

Природно-ресурсний потенціал складають усі види природних ресурсів, що є на території країни чи в підконтрольній їй частині Світового океану: мінерально-сировинні, земельно-ґрунтові, агро-кліматичні, водні, гідроенергетичні, біологічні (в т. ч. лісові), природно-рекреаційні. За сумарними запасами деяких з них Україна посідає одне з провідних місць в Європі (наприклад, мінеральних, фунтових, рекреаційних). Натомість відчувається загальний дефіцит водних, гідроенергетичних, лісових ресурсів[15, c. 17].

Фінансовий потенціал країни визначається сукупністю грошових фондів підприємств, громадян, держави. Фінансові можливості України поки що дуже скромні. Річний державний бюджет країни менший, аніж бюджети окремих міст розвинених країн Заходу. Велика кількість українських підприємств є фінансовими боржниками або перебувають на межі банкрутства, а більшість громадян країни отримують доходи, нижчі від встановленого прожиткового мінімуму.

Багато фінансових операцій відбувається поза легальними рамками економіки, встановленими законодавством, тобто в "тіні". Все це не сприяє нормальному функціонуванню національної економіки.

Науковий потенціал України базується на розгалуженій мережі наукових інститутів, науково-дослідних закладів, які існують у системі Національної академії наук, міністерств і відомств, їх працівниками є десятки тисяч спеціалістів вищої категорії — докторів і кандидатів наук. У деяких напрямках науки Україна проявила себе як один зі світових лідерів, наприклад, у кібернетиці, електрозварюванні металів, кардіохірургії, космічній техніці. Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки суттєве. В наш час ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій, виїздом спеціалістів високої кваліфікації за кордон[13, c. 3].

Ефективність використання економічного потенціалу в країні залежить від господарського механізму. Недосконалість останнього може призвести до нераціонального, малоефективного, а то й витратного використання складових економічного потенціалу.

Роль кожної держави в сучасному світі визначається, насамперед, п економічною могутністю, яка є наслідком реалізації економічного потенціалу. Найбільш універсальними показниками, що характеризують економічну могутність країни, є її валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний продукт (ВНП).

Валовий внутрішній продукт держави — це сукупна вартість за ринковими цінами усього обсягу кінцевих товарів і послуг, вироблених уданій країні впродовж одного року (враховуючи надходження від їх експорту). ВВП охоплює результати економічної діяльності підприємств, організацій, закладів і окремих осіб, незалежно від їх державної приналежності та громадянства, які зайняті підприємництвом на території даної країни.

Валовий національний продукт відрізняється від ВВП тим, що враховує доходи фірм і громадян даної країни, отримані за кордоном, проте виключає доходи зарубіжних компаній та осіб, які займаються діяльністю в даній країні.

Для країн, які ще слабо залучені в систему світових економічних відносин, показники ВВП і ВНП відрізняються несуттєво. До таких країн наразі належить і. Україна. У більшості економічно розвинених держав (насамперед США і Японія), потужні корпорації яких мають свої філії і дочірні підприємства в багатьох країнах і регіонах світу, валовий національний продукт значно більший від валового внутрішнього продукту. Натомість у багатьох країнах, що розвиваються і широко "відчиняють двері" для іноземного капіталу, ВВП більший від ВНП.

Показники ВВП і ВНП можуть бути розраховані в національній валюті і у т. зв. "міжнародних доларах". Наприклад, валовий внутрішній продукт України (за даними національної статистики) становив 93 млрд. гривень у 1997 р. і 173 млрд. гривень у 2000 р. Правда, ці показники неможливо порівнювати, оскільки вони подані у фактично діючих, а не порівняних цінах. Тим більше вони не дають уявлення про місце України у світовій економіці.

Для міжнародних порівняльних оцінок Світовий банк обчислює ВВП і ВНП країн світу у єдиній валюті — "міжнародних доларах". Валові продукти в цій грошовій одиниці розраховуються шляхом зіставлення цін на товари і послуги, що виробляються в даній країні, з Цінами на аналогічну продукцію в США.

За даними Світового банку ВВП України (у 1997 р.) складав майже 50 млрд. дол. За цим показником вона займала 20-е місце в Європі 47-е у світі (див. додаток 1). Близький до неї показник ВВП мали Чехія (52 млрд, дол.) і Угорщина (46 млрд, дол.) — країни, які значно поступаються Україні територією, людністю, природно-ресурсним і науковим потенціалом. Лідерами серед країн світу за обсягами ВВП є США (7,8 трлн, дол.), Японія (4,2 трлн. дол.), Німеччина (2,1 трлн. дол.), Франція, Великобританія та Італія (1,1 — 1,4 трлн. дол.) і Китай (900 млрд. дол.).

Ще переконливіші показники рівня доходів — ВВП на душу населення, які є основними критеріями класифікації національних економік. У 1997 р. цей показник для України становив 1040 доларів, тобто країна перебувала на 139 місці серед майже 200 країн, що вивчалися Світовим Банком. Вона входила до групи країн з рівнем доходів, нижчим від середнього у світі[17, c. 86-87].

Використовуються й інші показники для характеристики стану національних економік:

- темпи росту реального ВВП за рік, що розраховуються у відсотках (упродовж 90-х рр. валовий внутрішній продукт України постійно скорочувався і лише у 2000 — 2001 рр. він почав зростати — в середньому на 5% за рік);

- рівень безробіття розрахований як відношення кількості безробітних до кількості працездатного населення у працездатному віці (за офіційними даними в Україні він складає трохи більше 4%);

- інфляція — процес знецінення грошей, пов'язаний зі зростанням цін на товари і послуги. В Україні у 1992 - 1993 рр. відбувалась т. зв. гіперінфляція, коли щоденно ціни зростали на 2 — 3%. Останніми роками інфляція в середньому становить 20% за рік;

- дефіцит бюджету — перевищення державних видатків над доходами, що веде до зростання державного боргу. У 2001 році в економіці країни зафіксовано бюджетний профіцит — перевищення доходів над видатками;

- рівень державного боргу (розмір державного боргу у % до ВВП), баланс зовнішньоекономічних операцій (різниця між видатками і надходженнями, пов'язана із зовнішньоекономічною діяльністю країни) та багато інших[10, c. 163].

1.2. Проблеми визначення сутності економічного потенціалу

Термін “потенціал”, походить з латинської potentia – що означає сила й характеризує “джерела, можливості, засоби, які можуть бути використані для вирішення якої-небудь задачі, досягнення якоїсь цілі, можливості окремої людини, суспільства, держави в певній області” [1 c.146]. Великий економічний словник визначає дане поняття як “сукупність існуючих засобів, можливостей в певній області, наприклад, воєнний потенціал якої небудь країни –сукупність її економічних, морально-політичних і воєнних ресурсів для ведення війни” [2 c.30]. В наведених визначеннях термін потенціал використовується для характеристики певної сукупності джерел, засобів, можливостей в контексті досягнення конкретної цілі або задачі, формують спроможність чи реальність її досягнення.

Категорія “економічний” характеризує одну із підсистем суспільних відносин, в якій з погляду системного підходу до її змісту, відображається сукупність всіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії. Такими основними елементами економічної системи є продуктивні сили (люди, засоби виробництва, використовувані людьми сили природи, наука, форми та методи організації виробництва та інформація), техніко-економічні, організаційно-економічні, виробничі відносини (або відносин власності в економічному аспекті) та господарський механізм [3 c.21].

Розвинутій економічній системі притаманні цілісність та організованість, які, в свою чергу, залежить від основної мети. Такою метою для сучасних економічних систем є виробництво і привласнення максимального прибутку. Похідними від неї є, на думку багатьох економістів, є чотири головні економічні цілі: повна зайнятість, стабільність цін, економічне зростання та справедливий перерозподіл доходів, які повинні знаходити своє втілення у економічному розвитку та суспільно-економічному прогресу. Водночас в економічній літературі існують різні погляди щодо структури економічної системи, основної та похідних цілей тощо. Це є однією з вагомих причин значної розбіжності у визначені сутності економічного потенціалу.

У більшості роботах як вітчизняних, так і зарубіжних економістів можна виділити такі великі основні точки зору на цю проблему:

Економічний потенціал розглядається як сукупна спроможність економіки проводити виробничо-економічну діяльність, що являє собою ціль, з урахуванням елементів продуктивних сил [4 c.6]. Економічний потенціал значною мірою визначається як характеристики елементів продуктивних сил без наявної цілі чи задачі, для досягнення яких вони виступають потенціалом [5 c.39]. Економічний потенціал характеризується з погляду виробництва з урахуванням основних елементів продуктивних сил, без визначення вектора їх використання [7 c.60]. Економічний потенціал трактується як діалектична взаємодія потенціалів продуктивних сил, техніко-економічних відносин, організаційно-економічних відносин, відносин власності та господарського механізму у відповідності до цілей та задач [8 c.367].

У першому випадку потенціал розглядається тільки з позиції спроможності країни здійснювати виробничо-економічну діяльність, що передбачає процес виробництва для задоволення потреб населення. Виробництво матеріальних і духовних благ справді виступає основою життя людського суспільства. Але чи повно воно розкриває сутність економічного потенціалу?

Виробництво за своєю структурою складається з наступних фаз: власне виробництво, розподіл, обмін й споживання. Цілями ж суспільства є не лише виробництво заради споживання. Необхідно забезпечити й розширене відтворення в процесі якого фактори виробництва зазнають певних якісних змін, оскільки частина створеного продукту використовується для нагромадження. Обсяги створювального продукту зростають у кожному наступному циклі. Це результується в кількісному та якісному зростанні виробництва. Внаслідок цього розширене відтворення суспільного продукту втілюється в економічному зростанні.

Проте незважаючи на спільні риси економічного зростання і розширеного відтворення між ними є й важливі відмінності. Крім того, деякими авторами, визначення яких підпадають під першу групу, стверджується, що однією з цілей виступає розвиток виробництва. Такий розвиток супроводжується переходом від однієї форми виробництва до іншої, відповідними кількісними і якісними зрушеннями в кожній із сторін виробництва.

Як відомо, за всю історію людства існували дві форми виробництва – натуральне виробництво (при якому товари виробляються для задоволення власних потреб) та товарне виробництво (яке передбачає купівлю-продаж товарів для задоволення потреб). На сучасному етапі зароджується третя форма – безпосередньо суспільна форма [3 c.114]. Отже стає зрозуміло, що категорія “розвиток виробництва” є надто широкою та глобальною для використання при визначенні економічного потенціалу країни. Доцільніше, у зв’язку з цим, називати конкретний тип виробництва.

Що стосується елементів продуктивних сил, які входять до складу економічного потенціалу, то вони у багатьох авторах даються в усіченому вигляді [1 c.244]. Таким чином, не враховуються такі важливі сучасні елементи даної системи, як інформація, використовувані людьми сили природи, та форми і методи організації виробництва. Представниками першої групи не беруться до уваги також такі складові економічної системи, як техніко-економічні, відносини організаційно-економічні відносини, відносини власності й господарський механізм.

Серед другої групи вчених також входять положення в яких економічний потенціал країни з боку продуктивних сил визначається лише засобами виробництва та частиною трудових ресурсів без визначеної конкретної цілі чи задачі, яким підпорядковується цей потенціал. В даному разі автори не включають до потенціалу країни потенціал трудових ресурсів, а натомість вживають поняття інженерно-технічний працівник та інші, які за своїм економічним змістом є значно вужчими. Це істотно звужує розуміння економічного потенціалу країни. оскільки не враховується не зайняте населення котре також володіє певним рівнем освіти і кваліфікації. Згідно закону Оукена, зміна рівня безробіття на 1% змінює ВНП на 2%. При негативних тенденціях, втрачає вся економіка. Водночас позитивним є врахування загальноосвітнього, професійного і культурного рівня працівників. Адже більш освічені люди, навіть якщо не будуть в змозі генерувати нові ідеї і технології, спроможні ефективніше використовувати вже існуючі. Відповідно, високі професійні якості, які формуються через поєднання здібностей, рівня освіти та практичного досвіду, дозволяють працівнику швидше і якісніше виконувати працю, від чого збільшується і продуктивність праці.

Третя група визначень включає авторів, які стверджують, що економічним потенціалом країни виступає об’єм, структура, якість і технічний рівень виробництва в країні з урахуванням елементів продуктивних сил без направлення вектора їх використання. Об’єм виробництва – це кількісна характеристика виробництва, що виражається у таких показниках як ВНП, ВВП та ін. Структура виробництва - це “якісне розчленування і кількісна пропорційність суспільного процесу виробництва” [9 c.120]. Розрізняють галузеву (поділ виробництва на галузі і показує рівень розвитку продуктивних сил), загальноекономічну (пропорційність між натурально-речовими і функціональними частинами суспільного продукту), територіальну (локалізація по регіонах) і соціально-економічну (характеристики соціального, професійно-кваліфікаційного розшарування населення, співвідношення відповідно до форм власності тощо) структури. Якість і технічний рівень визначається рівнем науково-технічного розвитку засобів праці та існуванням широкого ряду створених відповідних предметів праці. Таким чином, можна говорити те, що третя група науковців враховує певною мірою потенціал техніко-економічних відносин і виробничих відносин але абстрагується від організаційно-економічних відносин і господарського механізму[9, c. 65-67].

В останньому визначені найбільш повно характеризується економічний потенціал країни. У даному формулюванні беруться до уваги практично всі елементи економічної системи, притаманні економічному потенціалу – продуктивні сили, техніко-економічні, організаційно-економічні відносини, відносини власності та господарський механізм. Цілями у даному випадку виступають забезпечення розширеного відтворення, суспільних потреб і соціально-економічний прогрес. Розширене відтворення, про яке говорилося вище, виступає постійним відновленням процесу виробництва, що потенційно може результуватися у кількісному і/або якісному зростанні виробництва яке, в свою чергу, втілюється в економічне зростання.

Присутність суспільних потреб виступає дуже важливим моментом. Відомо, що людина, як головна продуктивна сила є водночас рушійною силою соціально-економічного прогресу, виступає одночасно і суб‘єктом виробничих відносин, суперечностей й інтересів. В процесі реалізації своїх планів, інтересів людина здійснює активний вплив на економіку. Це, в свою чергу, зумовлює ситуацію, при якій суспільство повинно орієнтуватися на реалізацію економічних потреб та інтересів людини, які мають зростаючий характер, для того, щоб іти лінією соціально-економічного прогресу. Потреби – категорія, яка характеризує ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності, виступають спонукальним моментом для людини до дії. Характер потреб у кожній країні носить своє забарвлення та залежить від сукупності суспільних умов розвитку, що включає рівень розвитку продуктивних сил, відносин власності, особливостей розвитку виробництва тощо. В свою чергу, потреби впливають на виробництво: задоволення потреб відображає спрямованість виробництва, а також призводять до стимулювання та розвитку виробництва, створення нових галузей і т.д. Таким чином, недорозвиненість потреб призводить до гальмівних процесів у динаміці виробництва та економічного зростання, що в кінцевому результаті відбивається на нагромадженні національного багатства країни. До того ж треба зауважити, що низький рівень споживання населення в умовах економічної кризи сприяє невідповідному відтворенні самих потреб. Слід зауважити, що врахування потреб присутнє у більшості визначень економічного потенціалу країни [6 c.55].

Беручи до уваги позитивні і негативні сторони вищенаведених формулювань, а також враховуючи всі елементи економічної системи та їхньої діалектичної взаємодії, доцільно дати таке визначення сутності розглядуваної категорії: це сукупність основних джерел, засобів країни, елементів потенціалу цілісної економічної системи, що використовуються і можуть бути використані для економічного зростання й соціально-економічного прогресу[7, c. 108].

1.3. Eкономічний потенціал продуктивних сил у структурі економічного потенціалу країни

У більшості робіт економістів до складу економічного потенціалу переважно включаються тільки елементи продуктивних сил без врахування таких важливих компонентів, як потенціали техніко-економічних, організаційно-економічних та виробничих відносин [4 с. 6]. Інші економісти визначають економічний потенціал країни як потенціал основних елементів продуктивних сил та техніко-економічні й виробничі відносин [8 с.60]. Однак, визначенням, що найбільш повно розкриває структуру економічного потенціалу країни можна вважати таке, де вказується, що до складу економічного потенціалу входить потенціал “продуктивних сил, техніко-економічних відносин, організаційно-економічних відносин, відносин власності та господарського механізму, їх діалектичної взаємодії” [10 с.167].

Розглянемо економічний потенціал продуктивних сил, який включає природний потенціал, потенціал трудових ресурсів, технічний потенціал, технологічний, інформаційний потенціал та науковий потенціал.

Природний потенціал – це сукупність природних умов і ресурсів, що мають вплив на економічну діяльність та використовуються чи можуть бути використані у виробництві благ. Він забезпечується географічним розміщенням, кліматом, природними ресурсами та екологічною ситуацією.

Наступний з потенціалів, що входить до складу економічного потенціалу продуктивних сил, є трудовий потенціал – наявні та передбачувані обсяги та якість трудових ресурсів при текучому рівні розвитку науки і техніки. Він визначається чисельністю населення, здатного до трудової діяльності, рівнем їхньої освіти, кваліфікації тощо. Таким чином, трудовий потенціал характеризується кількісною і якісною сторонами. Кількісна сторона визначається кількістю населення. Більша кількість населення визначає і більший, в кількісному аспекті, трудовий потенціал. Якісна сторона характеризується фізичними здібностями, здобутими знаннями, отриманим досвідом, духовними та культурними цінностями. Тенденції динаміки народонаселення визначають розмір трудових ресурсів, його склад, розмір зайнятості, що, в свою чергу, має вплив на сукупний попит і пропозицію, споживання, і, в кінцевому підсумку, на економічне зростання[14, c. 20-21].

Науковий потенціал – це сукупна можливість економіки генерувати об’єктивні знання, що результується у кількісних і якісних характеристиках та ходів та нововведень й визначається кількістю та професійністю учених, зайнятих у сферах прикладної, фундаментальної, природничої й гуманітарної наук[18, c. 55].

Інформаційний потенціал – наявні обсяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технологій та інших засобів і можливостей створювати, збирати, накопичувати, обробляти та використовувати різноманітні форми інформації для задоволення інформаційних потреб суспільства. Матеріальною основою інформаційного потенціалу виступає виробництво та використання відповідного технічного забезпечення.

В останні десятиріччя відчувається величезний попит на інформацію, а значить, і на комунікації, що вимагається діловими зв‘язками, обмінами, глобалізацією конкуренції тощо. Цей попит викликаний і підтримуваний значними змінами в самих інформаційних і комунікаційних технологіях, в основі яких лежать три основні сили: 1) розширення використання комп‘ютерної техніки; 2) зниження ціни на передавання інформації; 3) поєднання комп‘ютерної техніки і телекомунікаційного обладнання.

Інформаційний потенціал слід розглядати у поєднанні з технічним потенціалом (потенціалом засобів праці) та технологічним потенціалом. Технічний потенціал (потенціал засобів праці) - це сукупність можливих технічних засобів, що використовуються чи можуть бути використані у виробництві і спрямовані на підвищення продуктивності праці. Цей потенціал визначається рівнем розвитку техніки - технічним рівнем машин, інструментів, устаткування, технологічних процесів, АСУ, комп‘ютерами і т.д.