Характеристика фінансів як історичної категорії, передумови їх виникнення

Міністерство  освіти і науки України

Київський університет туризму, економіки  і права 
 
 
 
 

Контрольна  робота

з дисципліни «Фінанси»  
 
 
 

Виконала  студентка групи 21- МОз

Албаєва Марія Вячеславівна 
 
 
 
 
 
 
 

Київ 2012

Варіант 2

1.Характеристика  фінансів як історичної  категорії, передумови  їх виникнення.

2. Економічна сутність  категорії «страхування»,  її ознаки.

3. Саморегулюючі організації  ринку цінних паперів. 

  1.Характеристика  фінансів як історичної  категорії, передумови  їх виникнення.

  Фінанси (від лат. finantia – обов'язкова сплата грошей) виникли в 14-15 ст.

  Фінансові відносини виникли раніш і  історики точно не називають дату їхнього зародження. Одні вважають, що це відбулося, коли держава стала  збирати податки і данину в  грошовій формі - Древній Рим, Вавилон, Єгипет - де визначена частина доходів  держави формувалася за рахунок  податків у грошовій формі. Інші думають, що це відбулося ще раніш - при сплаті обов'язкових грошових внесків у  релігійні організації. У Росії (Київська Русь) фінансові відносини слабко розвиті, в основному ресурси  держави формувалися за рахунок  натуральних податей. З приходом на Русь монголо-татарів відбулися зміни; Золота Орда вимагала сплату данини(викупу) у формі дорогоцінних металів - золота, срібла, що в якомусь ступені стимулювало розвиток фінансових відносин.

  За своєю  політекономічною сутністю фінанси являють собою сукупність економічних відносин між державою, організаціями, підприємствами і громадянами, які виникають при розподілі іперерозподілі товарів та послуг, вироблених в державі і пов’язаних із системою утворення та використання фондів грошових ресурсів для задоволення потреб розширеного відтворення суспільного виробництва.

  За філософською сутністю фінанси являють собою  явище, яке відбувається у суспільній свідомості або у свідомості особи  з приводу руху вартостей і  виявляється у відносинах з іншими фізичними або юридичними особами, коли для однієї особи вартість (частина  вартості) є здобуттям і вона визначає її як набуте й привласнене «своє», а для іншої особи є здобуттям, втратою, яку вона визначає як їй неналежне, «чуже».

  Історичний  характер фінансових відносин полягає  в тому, що виникнення фінансів пов’язане  з 2-ома суспільно-економічними передумовами:

  1. Виникнення  держави і розвиток державності 

  2. Розвиток  товарно-грошових відносин.

  Фінансові відносини виникли з розвитком  товарно-грошових відносин, коли натуральні податки почали справлятися в  грошовій формі. Початком фінансових відносин є створення додаткового продукту у сфері виробництва та його послідовний  розподіл. Через первинний розподіл суспільного продукту забезпечується відтворення використаних в процесі  виробництва, засобів виробництва (основних фондів та обігових коштів) та робочої  сили.

  Фінансова наука тривалий час розглядала категорію "фінансів" спрощено, як якусь  суму коштів, використовувану державою і деякими іншими учасниками грошових відносин. У дореволюційному словнику приведене наступне визначення фінансів: фінанси - сукупність засобів, необхідних для задоволення потреб державами  різних суспільних груп. У Радянський час: радянські фінанси - грошові  ресурси, що зосереджують ся в розпорядженні  радянської держави для здійснення його функцій по господарсько-організаційній і культурно-виховній роботі, охороні  соціалістичної власності й обороні  країни.

  Для наукового  визначення зведення фінансів до коштів неправомірно, адже насправді маються  на увазі визначені операції з  коштами, їхній рух. Будь-яка фінансова  операція має через переміщення  коштів між суб'єктами господарства, користувачами коштів або переміщення  коштів у ті або інші грошові фонди. У процесі цього переміщення  виникають економічні відносини (наприклад  при виплаті пенсій, сплаті податків). Таким чином, фінанси - економічна категорія, вона виражає частину економічних  відносин.

  Державні  фінанси виникають в процесі  вторинного розподілу і перерозподілу  суспільного продукту. Фінанси як історична категорія розвивається як кількісно так і якісно. На початковому етапі розвитку державні фінанси включали лише один бюджет, а потім стали формувати соціальні  фонди.

  Якісний розвиток фінансів – це виникнення нових форм фінансових відносин. З’являються  нові податки, платежі. Передумовою  виникнення фінансів є наявність  товарного виробництва, товарно-грошових відносин, суспільного розподілу  праці, дії економічних категорій  та законів, а також наявність  держави.

  Вихідний  момент появи фінансових відносин - процес первинного розподілу вартості на складові її елементи і утворення  різних форм грошових доходів і нагромаджень. Щоб цей процес почався, створена в суспільстві вартість повинна  бути реалізована.

  Економічним інструментом, завдяки якому вартість продукту одержує грошове вираження  і стає об'єктом розподілу є "ціна". Ціна визначає конкретну величину коштів, що надходять у той або інший  сектор економіки, тому або іншому власникові. Але ціна не може забезпечити ні розподіл по суб'єктах, ні функціональне відокремлення різних частин власності.

  Щоб розподіл відбувся, повинний відбутися обмін  і відбутися вартісний розподіл, щоб усі частини вартості одержали конкретне втілення у визначених кількісних пропорціях.

  Процес  формування різних частин вартості розпадається на 2 етапи:

  – відбувається перенос авансованої собівартості і створення доходів;

  – здійснюється виділення фонду розміщення і  різних первинних доходів у конкретних формах, здійснюється не за допомогою  ціни, а інших економічних категорій.

  Тільки  на 2-м етапі руху вартості суспільного  продута реально розділяється на рух фонду відшкодування і  валового доходу .

   Частини  вартості, що не відокремилися,  якими він були в стадії  матеріального виробництва, перетворюються  на стадії розподілу в основні  форми фонду відшкодування (аморт. фонд, обор. засоби) і різні види доходів, що розподіляються між учасниками виробництва . Це перетворення різних частин вартості зі схованих форм у явні здійснюється не за допомогою ціни, а за допомогою фінансів і зар. плати. Саме завдяки їм у процесі первинного розподілу утворяться різні види грошових доходів, нагромаджень, відрахувань, структурне співвідношення між якими визначається відповідно до суспільних законів.

  Функції ціни і фінансів здійснюються в тісному  взаємозв'язку: ціна є основою фінансового  методу розподілу вартості, а фінанси  виступають інструментом, що реалізує ці пропорції.  

  2. Економічна сутність  категорії «страхування»,  її ознаки.

  Економічна  суть страхування

   Нова  система економічних і соціальних  відносин, зумовлених переходом  до ринку, породжує об'єктивну  потребу в розвитку страхування  як засобу захисту виробництва,  майна, добробуту громадян.

  Економічна  природа виникнення і змісту страхування  пов'язана з передачею зацікавленими  особами за певну плату іншій (юридичній) особі, як правило, страховій  організації (комерційній організації  або товариству взаємного страхування) ризику можливого збитку і подальшого відшкодування фактичних збитків  при настанні страхового випадку  такою особою учасникам страхування. Страхування завжди передбачає акумулювання коштів багатьох осіб (учасників страхування) у спеціальних цільових фондах, які  управляються юридичною особою, що має на це право за законом чи в установленому законом порядку, і використовуються виключно з метою  компенсації збитків постраждалим при настанні нещасних випадків. Тому страхові відносини завжди складаються  з приводу умов формування і використання коштів цільового страхового фонду.

  Технологія  страхування —- це засіб, обраний  для фінансування збитків, яких фізичні  та юридичні особи зазнають у зв'язку із різноманітними несприятливими випадками. Характер ризиків, що відшкодовуються  через механізм страхування, спосіб дії цього механізму залежать від потреб та бажань того чи іншого суспільства. Потреба у коштах, необхідних для компенсації шкоди, теж буває  різною. В одному суспільстві ризик  бере на себе уряд, в іншому — приватні компанії. Проте ризики з великими збитками, покрити які неспроможні  приватні структури, завжди страхуються  урядом через оподаткування або  іншим шляхом. Прикладом урядового  фінансування є ризик, пов'язаний із використанням ядерної енергії  або ризик безробіття.

  Страхування є економічною категорією, перебуває  у тісному взаємозв'язку з категорією фінансів і входить в економічну систему держави. Як і фінанси  страхування зумовлено рухом  грошових форм вартості при формуванні і використанні відповідних цільових фондів грошових коштів у процесі  розподілу та перерозподілу грошових доходів і накопичень.

  Специфічність страхування як економічної категорії  обумовлюється трьома основними  ознаками випадковим характером настання страхової події, надзвичайністю нанесеного збитку (шкоди) в натуральному і грошовому  вираженні та об'єктивною необхідністю попередження та подолання наслідків  вказаної події, відшкодування матеріальних та інших втрат.

  Страховий захист може бути забезпечений лише за умови, якщо суспільство має відповідні кошти для попередження і відшкодування  матеріальних втрат. Звідси виникає  об'єктивна необхідність відокремлення  для цієї мети частини валового національного  продукту, тобто формування страхового фонду, який являє собою резервний запас матеріальних і грошових коштів для забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення і надання допомоги людям при настанні страхових подій.

  Тому економічна суть страхової діяльності полягає  в утворенні спеціалізованими організаціями  — страховиками страхового фонду  в грошовому вираженні, який формується із внесків страхувальників з  метою відшкодування з нього  збитків, спричинених окремим страхувальникам  у результаті настання страхових  випадків, передбачених договором страхування  або чинним законодавством.

  Отже, можна  виділити такі суттєві ознаки, що характеризують специфіку страхування як економічної  категорії:

  — виникнення грошових перерозподільних відносин, зумовлених наявністю ймовірності  настання страхових випадків;

  — під  час страхування здійснюється розподіл завданого збитку між учасниками страхування;

  — страхувальниками, який завжди носить замкнутий характер (це зумовлено тим, що випадковий характер понесення збитку тягне за собою  матеріальні чи інші витрати, які, як правило, охоплюють не всі господарства, не всю територію певної країни чи регіону, а лише їх частину, що створює  умови для компенсації збитків  шляхом розподілу збитків одних  господарств між усіма застрахованими, а отже, — чим більше учасників  страхування, тим менша частка в  розподілі збитків припадає на кожного  страхувальника);

  — замкнутий  розподіл збитків передбачає повернення коштів, мобілізованих у страховий  фонд (страхові премії кожного страхувальника, що вносяться в страховий фонд, мають лише одне призначення —  компенсації ймовірної суми збитків  у визначеному територіальному  масштабі і протягом визначеного  періоду, а тому вся сума страхових  платежів повертається у формі компенсації  збитків за визначений період у тому самому територіальному масштабі);

  — перерозподіл збитків як між територіальними  одиницями, так і в часі. Для  ефективного територіального перерозподілу  коштів страхового фонду в межах  одного року необхідна досить велика територія і значна кількість  об'єктів, що підлягають страхуванню. Розподіл збитків у часі пов'язаний із випадковим характером виникнення страхових випадків. Це породжує необхідність резервувати  частину страхових премій, що надійшли, для створення запасного фонду  як джерела компенсації збитків.

  Основу  страхових відносин складають страхувальник, на якого покладаються обов'язки виплачувати  страховику страхову премію (страховий  внесок, платіж) та страховик, який зобов'язується у випадку настання певної події  відшкодувати страхувальнику збиток чи встановлену суму.

  Отже, суб'єктами страхування виступають страхувальник, страховик, застрахований, страхові агенти, страхові брокери.

  Страховики  — фінансові установи, створені у формі акціонерних, повних, командитних  товариств, або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом  України "Про господарські товариства" з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про страхування", які отримали в установленому  порядку ліцензію на здійснення страхової  діяльності.

  В окремих  випадках, встановлених законодавством України, страховиками визнаються державні організації, які створені і діють  відповідно до Закону України "Про  страхування". Тоді використання слів "державна", "національна", або  похідних від них у назві страховика дозволяється за умови, якщо єдиним власником  такою страховика є держава.

  Страхувальники  — юридичні особи чи дієздатні  громадяни, які уклали зі страховиком  договори страхування, вносять страхові внески, або є страхувальниками відповідно до законодавства України.

  Застрахований — це страхувальник, або особа, на користь якої страхувальник укладає  зі страховиком договір страхування, згідно з яким вона набуває прав і обов'язків страхувальника. Страхувальник, як і застрахований, може бути як однією особою, так і різною.

  Страхові  агенти — громадяни або юридичні особи, які діють від імені  та за дорученням страховика і виконують  частину його страхової діяльності (укладання договорів страхування, отримання страхових платежів, виконання  робіт, пов'язаних із виплатами страхових  сум і страхового відшкодування).

  Страхові  брокери — громадяни або юридичні особи, які зареєстровані у встановленому  порядку як суб'єкти підприємницької  діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність на страховому ринку від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка  має потребу у страхуванні, як страхувальник. Страхові брокери —  громадяни, які зареєстровані у  встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, не мають  права отримувати та перестраховувати страхові платежі, страхові виплати  та виплати страхового відшкодування.

  Закон України "Про страхування" дає визначення страхування як виду цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів  громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування, або чинним законодавством, за рахунок  грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами  страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від  розміщення коштів цих фондів.

  Інакше  кажучи, страхування — система  заходів щодо створення страхових (грошових) фондів, призначених для  повного або часткового відшкодування  втрат суб'єктами господарювання від  непередбачених обставин (стихійних  лих, аварій, нещасних випадків та ін.) та надання допомоги громадянам (чи їхнім сім'ям) у разі настання страхових  випадків у їхньому житті (досягнення певного віку, втрата працездатності, смерть тощо).

  Метою страхування  є забезпечення страхового захисту  матеріальних інтересів громадян, підприємств, закладів, організацій, банків, бірж. інших  господарських об'єктів різноманітних  форм власності у вигляді повного  або часткового відшкодування шкоди  і втрат, спричинених стихійними лихами, надзвичайними подіями тощо, а також виплати громадянам грошових сум під час настання страхових  подій за рахунок страхового фонду, який створюється на основі страхових  платежів учасників страхування.

  Об'єктом  страхування є життя, майно, грошові  кошти, матеріальні цінності, відповідальність різних видів, договірні обов'язки, у тому числі щодо лізингу, транспорту, вантажів, інших інтересів громадян та юридичних осіб.

  Відомо, що крім зниження навантаження на витратну частину бюджету (оскільки відшкодовуються  збитки при настанні не передбачуваних незвичайних природних і техногенних  явищ), страхування виконує в суспільстві  дві важливі функції. Так, страхування  дає змогу успішно вирішувати питання соціального забезпечення, оскільки є важливим елементом соціальної системи держави. У країнах з  розвинутою ринковою економікою система  соціального захисту населення  включає в себе державне соціальне  забезпечення, корпоративне страхування, індивідуальне страхування, недержавне пенсійне забезпечення. Друга функція  страхування полягає втому, що воно є важливим механізмом залучення  в економіку інвестиційних ресурсів. Наприклад, страхові компанії Японії, Європи, США управляють загальним  обсягом вкладених в економіку  коштів на суму в 4 трлн. дол. США (80 % цих  вкладень забезпечуються операціями з  довгострокового страхування життя).

  З огляду на вищевказане можна констатувати, що предметом вивчення цієї дисципліни є специфічні страхові відносини  — це є перерозподільні відносини, зв'язані з формуванням страхового фонду за допомогою заздалегідь  фіксованих страхових платежів із відшкодуванням шкоди з цього фонду учасникам  страхування; фінансові відносини  при страхуванні, які носять імовірнісний характер (ймовірність шкоди лежить в основі побудови страхових платежів, за допомогою яких формується страховий  фонд).

  У процесі  викладання дисципліни реалізуються такі завдання: з'ясування об'єктивної необхідності, сутності і ролі страхування в  умовах переходу до економіки ринкового  типу; висвітлення організації, шляхів розвитку страхового ринку й державного регулювання страхової діяльності, розгляд умов особистого страхування, страхування майна, відповідальності, перестрахування з позиції вітчизняного та зарубіжного досвіду; вивчення особливостей і шляхів поліпшення фінансової діяльності страховиків. Дисципліна вивчає фундаментальні питання теорії страхування, які  охоплюють їх економічну суть, функції  і сфери застосування; зміст страхової  термінології, класифікацію страхування, методику обчислення страхових тарифів, висвітлює умови кожного виду страхування, методику визначення збитку і страхового відшкодування, економічного аналізу і планування страхових  операцій, питання перестрахування, страхування в зарубіжних країнах. 

  3. Саморегулюючі організації  ринку цінних паперів.

  Регулювання ринку цінних паперів — це об'єднання  в одну систему методів і засобів, що дають змогу регламентувати здійснення операцій та угод, дотримання ними певних вимог і правил, а також впорядкувати діяльність учасників ринку з  боку організацій, уповноважених суспільством на такі дії. Мета регулювання —  створити механізм підтримки рівноваги  взаємних інтересів учасників ринку  за правилами чесної гри.

  Розглянемо  причини необхідності регулювання  РЦП.

  1. На РЦП  реалізуються національні інтереси  держави, тобто сукупність економічних  і політичних пріоритетів у  сучасних умовах:

  • підтримання  процесу розширеного відтворення  суспільного виробництва як основи формування та подальшого розвитку соціальне  орієнтованої економіки країни;

  • зміцнення  політичного та економічного суверенітету держави;

  • підвищення міжнародного авторитету держави;

  • забезпечення активної та збалансованої інвестиційної  політики країни;

  • встановлення соціальної стабільності в суспільстві;

  • формування сучасної структури власності та методів управління в галузях, що мають загальнодержавне значення, з  урахуванням інтересів суспільства;

  • відновлення  довіри населення до держави.

  2. Інтереси  учасників РЦП (емітентів, інвесторів, торгівців та ін.) можуть вступати  у суперечність, для забезпечення  стабільності та правового врегулювання  ринку необхідно регламентувати  відносини суб'єктів РЦП.

  3. Найчисленнішим  інвестором на РЦП є населення,  яке найчастіше не має спеціальних  знань і кваліфікації у сфері  фондового ринку й потребує  створення надійної системи захисту  прав та майнових інтересів  на РЦП.

  Державне  регулювання РЦП означає здійснення державою та її інститутами системи  заходів впорядкування, контролю та нагляду за РЦП з метою забезпечення його соціальної справедливості, прозорості, надійності й відкритості та запобігання  порушень на ньому.

  Держава з метою реалізації своєї політики на РЦП застосовує цілісну систему  взаємопов'язаних заходів, спрямовану на досягнення таких цілей:

  • залучення  як вітчизняних, так і іноземних  інвестицій (для чого потрібно мати сприятливе та стабільне законодавство, державний моніторинг, розкриття  інформації, розвинену інфраструктуру, захист інвесторів);

  • обмеження  інфляційних процесів (шляхом поширення  державних цінних паперів, емісії цінних паперів органами місцевого самоврядування, продажу державних пакетів акцій  інвестиційне привабливих підприємств);

  • реструктуризації (шляхом продовження приватизації, створення умов для конкуренції  та ефективного менеджменту);

  • інтеграції в міжнародні фінансові ринки (шляхом впровадження міжнародних стандартів діяльності в Україні, обігу іноземних  інструментів в Україні та українських  фінансових інструментів за її межами; міжнародного співробітництва);

  • соціальної стабільності в суспільстві (шляхом всебічного аналізу соціально-економічних  аспектів та напрямків удосконалення, захисту прав власності, розвитку інститутів спільного інвестування, інформування та освіти населення).

  Регулювання ринку цінних паперів має наступні завдання:

  • підтримки  порядку на ринку, створення нормальних умов для діяльності всіх учасників  ринку;

  • захисту  учасників ринку від шахрайств  і зловживань;

  • забезпечення вільного і відкритого процесу ціноутворення  цінних паперів на основі попиту та пропозиції, запобігання монополізації  на РЦП;

  • створення  ефективного ринку, що матиме стимули  для підприємницької діяльності й на якому кожний ризик адекватно  винагороджуватиметься;

  • створення  необхідних ринкових структур;

  • впливу на ринок задля досягнення певних суспільних цілей. Державне регулювання  РЦП повинно базуватися на певних принципах:

  • першочергової  реалізації загальнонаціональних інтересів;

  • оптимальності  державного регулювання (тобто делегування  частини повноважень професійним  учасникам РЦП, об'єднаним у саморегулівні організації);

  • послідовності  державного регулювання;

  • орієнтованості на світовий досвід функціонування фінансових ринків (урахування інтеграційних тенденцій, реалізація завдань входження в  міжнародний РЦП на основі створення  конкурентоспроможного вітчизняного РЦП, розвиток співробітництва з  іноземними регулюючими та контролюючими  органами тощо);

  • єдності  державного регулювання (єдність нормативно-правової бази, концентрація регулюючих та контролюючих функцій у спеціальному державному органі, координація діяльності інших  органів державної влади з  питань функціонування РЦП в Україні).

  Процес  регулювання РЦП перевищує:

  • створення  нормативної бази функціонування ринку (законів, постанов та інших нормативних  актів);

  • ліцензування професійних учасників ринку;

  • контроль за виконанням норм і правил учасниками ринку;

  • систему  санкцій у разі виявлення порушень норм і правил;

  • створення  єдиної системи інформування про  стан ринку і забезпечення відкритості  для інвестора;

  • створення  системи захисту інвесторів. Основними  є такі методи регулювання РЦП:

  • реєстрація випусків та проспектів емісії цінних паперів;

  • атестація  професійних учасників ринку;

  • страхування  дрібних інвесторів;

  • аудиторський і рейтинговий контроль за фінансовим станом емітента;

  • постійне інформування інвесторів;

  • нагляд та інспектування фондових операцій.

  Регулювання РЦП охоплює всі види діяльності й усі види операцій на ньому і  здійснюється органами чи організаціями, уповноваженими виконувати ці функції. Розрізняють дві форми регулювання  РЦП: державно-правова — переважно  через державні органи з переданням незначної кількості повноважень  професійним учасникам ринку; інституційно-правова  — більшість повноважень надається  об'єднанням професійних учасників  ринку при збереженні за державою контрольних функцій.