Характеристика грунтів криму
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГРУНТІВ УКРАЇНИ………….3
- Фактори та умови ґрунтоутворення
- Основні типи ґрунтів України
- Агроґрунтове районування
РОЗДІЛ 2. Характеристика грунтів криму…………………………13
2.1. Ґрунти рівнинних районів Криму
2.2. Ґрунти гірських районів Криму
РОЗДІЛ 3. Охорона грунтового покриву…………………………...19
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ДОДАТКИ
ВСТУП
Земля – неоціненне народне багаство і основний засіб виробництва у сільському господарстві.
Грунт є основним багаством кожного суспільства, головним засобом сільськогосподарського виробництва та просторовим базисом розміщення і розвитку всіх галузей народного господарства. Народногосподарське значення грунту як загального засобу виробництва визначається його якостями. Протягом тисячоліть людина уявляла ґрунт як відносно пухкий поверхневий шар суші Землі, на якому ростуть рослини і який є засобом сільськогосподарського виробництва. Таке поняття ототожнювалось з терміном земля – ділянкою поверхні, на якій жила людина.[3]
грунт є продуктом взаємодії живої й неживої природи, особливим природноісторичним тілом. Тому в сучасному ґрунтознавстві найчастіше використовують наступне визначення ґрунту. Ґрунт – самостійне природно-історичне, органо-мінеральне тіло, яке виникло внаслідок дії живих і мертвих організмів і природних вод на поверхневі горизонти гірських порід під впливом кліматичних факторів, рельєфу і гравітаційного поля Землі.
Мета роботи – розглянути процеси утворення та типи грунтів що зосереджені на території кримського півострова.
Предмет дослідження: Ґрунти кримського півострова.
Завдання роботи:
- Ознайомитися з процесами утворення ґрунту.
- Проаналізувати карту ґрунтів України.
- Визначити типи ґрунтів які поширені на території кримського півострова зокрема на рівнинній його частині та в гірській.
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГРУНТІВ УКРАЇНИ
- Фактори та умови ґрунтоутворення
Ґрунти України сформувалися в результаті взаємодії різних ґрунтотворних чинників — материнських порід, природних вод, клімату, рельєфу, рослинного покриву, діяльності тварин і мікроорганізмів, господарського впливу людини (мал. 1).
(Рис. 1)
Материнські породи (підґрунтя) визначають мінеральний склад, фізичні та хімічні властивості ґрунту. В Україні такими породами є четвертинні відклади — здебільшого лесові та піщані. Від них до ґрунту потрапляють дрібні тверді часточки — глина й пісок, а в гірських районах додаються більші уламки порід — гравій і щебінь. [7]
Клімат, зокрема співвідношення тепла і вологи, впливає на формування різних типів ґрунтів. Так, в умовах надмірного зволоження формуються заболочені ґрунти, в яких можуть утворюватися торфовий шар і глей — сизі плями із закисних сполук заліза. Недостатнє зволоження спричиняє формування солончаків: до поверхні на місце вологи, що швидко випаровується, піднімається з глибин вода разом із розчиненими солями. Вплив клімату на ґрунтоутворення здійснюється також через рослинність. У теплому й достатньо зволоженому кліматі формується пишна трав'яна рослинність, після відмирання якої утворюється багато перегною (гумусу). Тому під багатою трав'яною рослинністю утворюються родючі ґрунти. І навпаки, при надмірній сухості клімату формується розріджений рослинний покрив, перегною утворюється мало, тому й ґрунти будуть менш родючими або бідними. [12]
Тварини, що живуть у ґрунті (дощові черв'яки, кроти), розпушують його і подрібнюють рештки рослин. Остаточно перетворюють відмерлі рештки рослин і тварин на перегній мікроорганізми (різні бактерії). Вони розщеплюють органічні рештки на мінеральні речовини та хімічні елементи — Нітроген, Кальцій, Калій, Карбон, Фосфор, Сульфур та ін.
Тільки в такому вигляді їх знову можуть засвоювати рослини. Крім цього, перегній і кальцій склеює між собою тверді мінеральні часточки ґрунту в грудочки різних розмірів, між якими в ґрунт проникає вода й повітря.
Господарська діяльність людини може сприяти підвищенню родючості ґрунту за умови науково обґрунтованого його обробітку або її зниженню внаслідок нераціонального господарювання. Важливе значення для поліпшення якості ґрунтів має внесення органічних і мінеральних добрив.
Процес ґрунтоутворення відбувається дуже повільно. У середніх широтах помірного поясу, де розташована Україна, родючий шар ґрунту завтовшки 0,5—2 см утворюється приблизно за 100 років. Повністю ж сформований ґрунт має глибину 1—2 м і складається з кількох шарів — горизонтів. У розрізі ґрунту (ґрунтовому профілі) видно його шарувату будову. [13]
- Основні типи грунтів України
Ґрунти Українського Полісся (див. додаток А)
Українське Полісся займає північну і північно-західну частини країни і включає майже всю Волинську, Рівненську, Житомирську, Чернігівську, північні райони Львівської, Тернопільської, Київської і Сумської областей. Загальна площа Полісся становить близько 11,4 млн га, або 19 % території А Р Крим .[10]
За агроекологічними факторами (кількість опадів, тривалість без морозного періоду, сума активних температур та ін.) Полісся поділяють на правобережне (Західне і Центральне Полісся) і лівобережне (Східне Полісся). Місцеві фактори ґрунтоутворення зумовлюють розвиток в цьому регіоні трьох типів ґрунтоутворення: підзолистого, дернового і болотного.
Процес підзолоутворення відбувається на підвищених елементах рельєфу під хвойними і мішаними лісами в умовах промивного водного режиму. Під пологом світло хвойних і мішаних лісів розвивається трав'яниста рослинність. В цих умовах на підзолистий процес накладається дерновий. Болотний процес розвивається при надмірному зволоженні. В таких умовах формується торфовий горизонт і відбувається оглеєння мінеральної частини профілю. Залежно від рельєфу, рослинності та інших умов формуються верхові, низинні та перехідні болота. В межах Українського Полісся поширені такі ґрунти: дерново-підзолисті, дерново-підзолисті оглеєні, дерново-карбонатні, дернові оглеєні, дерново-борові, дерново-лучні, болотні, сірі лісові і чорноземи опідзолені. На давніх і сучасних алювіальних відкладах річкових долин поліські ґрунти сформувалися також на території лісостепової зони.
В Україні дерново-підзолисті ґрунти розглядають як самостійний тип і тому його поділяють на два підтипи: дерново-підзолисті і дерново-підзолисті оглеєні. Ці ґрунти займають понад 60 % території Полісся. 26 % дерново-підзолистих ґрунтів мають різний ступінь оглеєння. Найпоширенішими видами цього типу ґрунту є слабко - і середньо підзолисті (92%), сильно підзолисті займають незначну територію (8 %). Загальна потужність горизонтів А і С в різних районах Полісся коливається від 20 до 40 см, вміст гумусу від 1,0 до 2,0 %, ємкість вбирання від 2 до 6 мг-екв на 100 г ґрунту. Дерново-підзолисті ґрунти мають кислу реакцію, рН сольової витяжки становить 5,0—5,6. Завдяки інтенсивному промиванню ці ґрунти мають низький вміст поживних елементів, погані водні і фізичні властивості, низький ступінь оструктуреності.[12]
Наведені факти свідчать про те, що цей тип ґрунту належить до категорії низькородючих ґрунтів. Дерново-борові ґрунти сформовані на випуклих і рівнинних ділянках борових терас під сухими борами з бідною трав'янистою рослинністю. Ґрунтоутворюючими породами цих ґрунтів є давньо-алювіальні і водно льодовикові відклади піщаного і глинисто-піщаного гранулометричного складу. Дерново-борові ґрунти бідні на гумус (0,9—1,9%), оксиди, карбонати та інші сполуки; дуже бідні на азот, фосфор, калій, мікроелементи, особливо на бор, мідь, цинк; мають низьку ємність вбирання і слабко кислу реакцію ґрунтового розчину (рН водної витяжки становить 6,0—6,5).
Основним заходом поліпшення родючості цих ґрунтів є зміна їх гранулометричного складу (глинування, внесення цеолітів тощо). Дерново-карбонатні і дернові ґрунти сформувалися на карбонатних ґрунтоутворюючих породах (вапняки, крейдяні відклади, вапнякові мергелі, туфи, валунні суглинки з уламками вапняків тощо).
Дернові ґрунти (20) мають добре виражений дерновий і слаборозвинений підзолистий горизонти, високий вміст гумусу, слабко кислу або нейтральну реакцію, міцну грудкувату структуру та інші позитивні властивості, які вказують на його високу родючість. Дерново-карбонатні ґрунти мають подібні властивості, але внаслідок щебенюватості, малої вологоємкості і низької водоутримуючої здатності є слаборозвиненими і, порівняно з дерновими, мають нижчу родючість.
Лучні ґрунти (15) сформувалися на понижених ділянках рельєфу і в заплавах річок на алювіальних, делювіальних і льодовикових відкладах під трав'янистою рослинністю. Подібними до них є дернові глейові, які формуються в умовах надмірного ґрунтового і поверхневого зволоження. Ці ґрунти мають глибокий гумусний горизонт і порівняно високий вміст гумусу (3—5 %). На лучних і освоєних дернових оглеєних ґрунтах вирощують овочеві і кормові культури. [2]
Болотні ґрунти на Поліссі займають близько 10 % території. Найпоширенішими серед них є низинні болота. Вони займають значну площу в нашій країні — до 95 % болотного фонду. Ґрунти цього типу формуються в заплавах річок, на притерасних пониженнях, днищах балок тощо. У профілі цих ґрунтів виділяють такі горизонти: лісова підстилка або лучна повсть, торфовий, глейовий і ; материнська порода. В умовах інтенсивного розкладання органічної маси між торфовим і глейовим горизонтами формується гумусний горизонт. Залежно від режиму ґрунтових вод і їх мінералізації на певній глибині формується рудяковий горизонт скупчення болотної руди.
Ґрунти верхових і перехідних боліт (16) становлять всього 5 % болотних ґрунтів України. Вони поширені в основному на Поліссі (північна частина Рівненської і північно-західна частина Житомирської областей) і в Карпатах. Ці ґрунти сформувались на безстічних западинах, неглибоких пониженнях вододілів, терасних пониженнях тощо. Основними діагностичними ознаками торфових ґрунтів є потужність торфового горизонту, величина зольності, ступінь розкладання і гуміфікації органічних речовин. За потужністю торфового горизонту болотні верхові ґрунти поділяють на три, а болотні низинні на п'ять підтипів. За вмістом золи торфові ґрунти поділяють на слабкозольні (12%), середньозольні (12—20%) і багатозольні (20—50%). Ґрунти верхових боліт є слабкозольними (2—6 % золи). Зольність низинних боліт середня і висока. У сільському господарстві широко використовуються низинні болотні ґрунти, які містять багато азоту, фосфору, інших зольних елементів і мають слабко кислу реакцію.
Основним меліоративним заходом на цих ґрунтах є зниження рівня ґрунтових вод. Сірі лісові ґрунти і чорноземи опідзолені в зоні Полісся займають значну територію, але основні їх площі зосереджені в Лісостепу. Орні землі Полісся займають понад 5 млн. га, або 45 % всієї земельної площі зони. Низький процент сільськогосподарського освоєння ґрунтів Полісся пояснюється тим, що значні площі зайняті лісом, чагарниками і болотами. Сільське господарство зони спеціалізується на виробництві продукції тваринництва, льону, картоплі, хмелю, овочів, жита. Основними заходами підвищення родючості ґрунтів Полісся є вапнування, поглиблення орного горизонту, внесення високих доз органічних і мінеральних добрив, осушення перезволожених ґрунтів, глинування піщаних ґрунтів тощо.[7]
Ґрунти Лісостепу
Зона Лісостепу займає 20,2 млн. га, або 34 % земельної площі України. Тут зосереджено 37 % орних земель України. Ґрунтовий покрив зони дуже різноманітний. У структурі ґрунтового покриву значні площі займають сірі лісові ґрунти, чорноземи опідзолені, чорноземи вилугувані, сірі лісові і чорноземи реградовані, чорноземи типові та ін. Сірі лісові ґрунти сформовані переважно на лесах і лесовидник суглинках різного механічного складу — від легких до важких суглинків, яким характерна карбонатність. За ступенем опідзолення і гумусованості їх поділяють на три підтипи: ясно-сірі, сірі і темно-сірі.
Ясно-сірі зовні схожі на дерново-підзолисті ґрунти. Характерними особливостями цього підтипу є чітко виражений елювіальний горизонт (Е).
У сірих лісових(3,4) ґрунтів суцільного елювіального горизонту немає, тут він замаскований гумусом і має бурувато-сіре забарвлення, темніший, ніж у ясно-сірих. Порівняно з іншими підтипами сірі лісові ґрунти найпоширеніші в Лісостепу.
Темно-сірі лісові ґрунти відрізняються від перших двох підтипів більш глибоким заляганням гумусного горизонту і слабшим опідзоленням. Вбирний комплекс сірих лісових ґрунтів насичений Са, Мg і Н. Увібраний водень становить 20—25 % загальної кількості увібраних основ. Сума увібраних основ становить: у ясно-сірих — 6,9— 8,8, сірих — 9—15, темно-сірих—12—22 мг-екв на 100 г ґрунту. Реакція ґрунтового розчину кисла: рН сольової витяжки ясно-сірих лісових ґрунтів становить 4,8—6,0, сірих — 5—6,1, темно-сірих — 5,5 — 6,5. Вміст гумусу збільшується від ясно-сірих до темно-сірих ґрунтів (від 4 % у ясно-сірих до 6—10 % у темно-сірих).
Всі сірі лісові ґрунти України мають середній і високий ступінь забезпеченості рухомими формами поживних речовин. Отже, сірі і темно-сірі лісові ґрунти належать до категорії високородючих ґрунтів. Ясно-сірі лісові ґрунти при систематичному удобренні, вапнуванні та високій агротехніці можуть також давати високі і стійкі врожаї сільськогосподарських культур.
Чорноземи типові (7) займають 35 % загальної площі лісостепової зони і становлять 54,6 % її орних земель. Поширені від передгір'їв Карпат на заході до лівого берега Осколу на сході. Сформовані на лесових породах під лучними степами і характеризуються потужним гумусним горизонтом (0,6—1,2 м). Вміст гумусу збільшується з півночі на південь і з заходу на схід: у цілинних ґрунтах його 5—9 %, в освоєних — 3—5 %. Чорноземи типові мають нейтральну реакцію ґрунтового розчину, високу ємкість вбирання (20—40 мг-екв на 100 г ґрунту), міцну грудкувату структуру. Чорноземи опідзолені поширені в основному на Правобережжі навколо Подільського лісового масиву і в передгір'ях Карпат. Характерною особливістю цього підтипу є глибоке вимивання карбонатів, які «скипають» в породі на глибині 120—140 см. Основна морфологічна ознака опідзолених чорноземів — наявність борошнистої присипки, яка вкриває структурні агрегати в нижній частині горизонту А і у верхній частині горизонту В.
Чорноземи опідзолені пройшли степову і лісову стадії розвитку. Тому поряд з ознаками типових чорноземів вони мають ознаки, властиві сірим лісовим ґрунтам: вилугуваність, кислотність, знижена насиченість основами тощо. До підтипу чорноземів опідзолених відносять і чорноземи реградовані, походження яких трактують двояко:[12]
- чорноземи реградовані є результат окультурення опідзолених і вилугуваних чорноземів;
- формування реградованих чорноземів є природний ґрунтоутворений процес в місцях повного знищення лісу і розвитку багатої трав'янистої рослинності. У реградованих чорноземів спостерігається відновлення ознак, властивих чорноземам.
Чорноземи вилугувані вклинюються або облямовують масиви чорноземів опідзолених і типових. Вони сформувалися під розрідженими парковими лісами, на узліссях та під різнотравно - злаковими степами на більш вологих ділянках. У вилугуваних чорноземів немає елювіально-ілювіальної диференціації профілю і кремнеземистої присипки, які характерні для чорноземів опідзолених. Карбонати у цих ґрунтів також вимиті до ґрунтоутворюючої породи. Вилугувані чорноземи містять 4—8 % гумусу, мають слабко-кислу, близьку до нейтральної, реакцію ґрунтового розчину (рН = 6—6,8), вбирний комплекс на 93—98% насичений основами. Чорноземні ґрунти мають високу природну родючість. Вони містять до 0,4 % валового фосфору, 2—3 % валового калію і до 0,35 % валового азоту, багато кальцію, магнію і мікроелементів у водорозчинних сполуках. Винятком є фосфати (зокрема, фосфат кальцію), які погано розчиняються у воді. Тому на чорноземах широко застосовують суперфосфат як легкорозчинну форму фосфату. Чорноземи мають сприятливий водний, повітряний і тепловий режими, їх «населяє» значна кількість (до 3,5 млрд. особин на 1 г ґрунту) бактерій, які розкладають велику кількість органічної маси, формують гумус, переводять хімічні елементи у доступну для рослин форму.
Лісостеп — зона інтенсивного землеробства. Сільськогосподарськими угіддями тут зайнято 85,2 % земельної площі. Орні землі становлять 13,7 млн га, або 67,4 % загальної площі ґрунтів зони. Ґрунтово-кліматичні умови зони сприятливі для вирощування зернових, цукрових буряків, плодових і овочевих культур. Основними заходами поліпшення родючості ґрунтів лісостепової зони є боротьба з водною ерозією, вапнування ділянок кислих ґрунтів і регулювання водного режиму (осушення, зрошення, снігозатримання). В результаті багатовікової експлуатації ґрунти Лісостепу значною мірою виснажені на гумус і поживні елементи, зруйнована їх структура. Тому вони потребують внесення високих доз органічних і мінеральних добрив.[16]
- Агроґрунтове районування
Агроґрунтове районування України в 60-ї роки провела група вчених ґрунтознавців Українського науково-дослідного інституту ґрунтознавства і агрохімії ім. О. Н. Соколовського та інших наукових установ республіки. Територію України було поділено на регіони за ознаками подібності та відмінності у ґрунтовому покриві з урахуванням усього комплексу природних умов, які мають значення для сільськогосподарського виробництва. Отже, основним принципом такого районування була сільськогосподарська спрямованість території.
В результаті виділено такі агроґрунтові одиниці: області, зони, підзони, провінції та райони. Далі наведено перелік агроґрунтових регіонів України.[4]
Бореальний пояс помірно холодний: Центральна тайгово-лісова область; зона мішаних лісів з дерново-підзолистими типовими і оглеєними ґрунтами Полісся; провінції: Західна, Центральна правобережна, Лівобережна висока, Лівобережна низинна. Суббореальний помірний пояс: Західна буроземно-лісова область; зона широколистих лісів з бурими лісовими типовими опідзоленими і оглеєними ґрунтами; вертикальні ґрунтові зони: Закарпатська низовина (підгірна смуга), буроземів опідзолених оглеєних Закарпатського передгір'я (висота 215—400 м), бурувато-підзолистих поверхнево оглеєнпх ґрунтів передгір'їв Передкарпаття (висота 300— 500 м), гірсько-лісових буроземів (висота 500—1500 м); гірсько-лучних буроземів полонин (висота 1200—1500 м) вертикальні ґрунтові зони Гірського Криму: чорноземів передгірського степу, ґрунтів передгірського лісостепу,
Субтропічний помірно теплий пояс: субтропічна помірно тепла ксерофітно-лісова область; вертикальна зона коричневих ґрунтів південного схилу Головного пасма Кримських гір.
Схема агроґрунтового районування показує, що ґрунтовий покрив України дуже різноманітний. Великомасштабним ґрунтовим обстеженням на території країни виявлено близько 650 видів ґрунтів. Ця різноманітність вкладається в чітку систему небагатьох ґрунтових типів, підтипів та агрономічних груп.[6]
РОЗДІЛ 2. Характеристика грунтів криму
2.1. Ґрунти рівнинних районів Криму
В передгірській лісостеповій зоні поширені дерново-карбонатні гірсько-лісостепові, сірі гірсько-степові і коричневі ґрунти, на південних схилах в приморській частині — коричневі ґрунти, в гірсько-лісовій — буроземи і в гірсько-лучній (на плоскогір’ях, яйлах) — гірсько-лучні чорноземовидні ґрунти.[1]
Формування вказаних ґрунтів проходило на елювії вапняків, конгломератів і піщаників, елювії і делювії глинистих сланців. На північних схилах головної гряди в західній частині другої гряди і частково на північних схилах третьої гряди гір поширена лісова рослинна формація, представлена дубовими, буковими, сосновими, грабовими і змішаними лісами. Під впливом цих рослинних формацій при сумі річних опадів — 550–900 мм сформувалися буроземи. (див. додаток Б)
Північні схили Головного пасма вкрито бурими лісовими ґрунтами. Вони утворились під широколистими лісами в умовах м'якого теплого клімату. Буроземи в гірській лісовій зоні сформувалися на абсолютних висотах вище 300 м над рівнем моря. У верхньому горизонті цих ґрунтів міститься 4-5% гумусу. [5]
Південні чорноземи поширені в північній частині Причорноморської низовини та Степовому Криму. Ці ґрунти утворилися в умовах посушливого клімату, під розрідженими ковилово-типчаковими степами. Тому потужність гумусу в них менша порівняно із звичайними чорноземами. Темно-сіре забарвлення ґрунту спостерігається до глибини 30-50 см. А на глибині 90-120 см залягає суцільний водонепроникний горизонт. Це погіршує агрономічні властивості цих ґрунтів. Вони містять від 3,5 до 5,0% гумусу у верхньому шарі. Для вирощування сільськогосподарських культур на цих ґрунтах потрібне зрошення.
Чорноземи на продуктах вивітрювання твердих порід поширені в Степовому Криму і передгір'ях Кримських пасом. Гумусовий горизонт їх має буруватий відтінок, в ґрунті наявний щебінь материнських порід. Родючість цих ґрунтів порівняно з іншими чорноземами є нижчою.
Коричневі карбонатні ґрунти на елювії вапняків поширені на вирівняних ділянках і схилах під чагарниковою і трав’янистою рослинністю. Потужність профілю — 80–110 см; має таке чергування горизонтів: нижній перехідний горизонт, щебенистий; глибше — слабковивітрений елювій вапняків. Колір коричневих ґрунтів залежить від особливостей ґрунто-утворюючих порід. При загальному їх коричневому забарвленні, ґрунти, що утворилися на червонозабарвлених вапняках з підвищеним вмістом заліза, мають червонувато-бурий відтінок. Вони займають нижню смугу зони поширення коричневих ґрунтів і їх описують як червоно-коричневі ґрунти сухих лісів і чагарників. Такий ґрунт описаний М. І. Полупаном в заповідній частині Нікітського ботанічного саду — сухий ліс на мисі «Мартьян». Профіль ґрунту містить щебенювато-кам’янисті включення щільної породи, які сприяють формуванню досить добрих водно-повітряних властивостей червоно-коричневих ґрунтів, їх задовільну водопроникність, що оберігає їх від руйнівної дії поверхневого стоку. Коричневі і червоно-коричневі ґрунти сухих лісів і чагарників придатні під виноградники, вирощування тютюну і окремих субтропічних культур.[17]
2.2. грунти гірських районів Криму
Умови гірського грунтогенезу (див. додаток Б ) кардинально відрізняється від умов грунтогенезу на рівнинних територіях. Головною причиною такої специфічності є висотна поясність, під якою розуміють закономірну зміну клімату і рослинності, а разом з ними і грунтів у міру збільшення висоти місцевості.
Найважливіше значення в гірському грунтогенезі відіграє рельєф. Головним фактором формування ландшафтів, а отже, й ґрунтів, у горах є вертикальна зональність, відкрита В.В. Докучаєвим («К учению о зонах природы», 1899): ґрунти змінюються з підняттям від підніжжя гори до вершини, що зумовлено зміною факторів та умов ґрунтоутворення.
Кримські гори розташовані на півдні Кримського півострова. Вони простягаються уздовж Чорного моря на відстань 150 км від мису Херсонес до мису Ілля в м. Феодосія. [10]
Грунтогенез у горах відбувається в основному на щільних породах, призводячи до формування неглибоких, проте рівнинних, щебенистих ґрунтових профілів з майже позбавленими сортування літогенними субстратами переважно елювіального або транзитного типів.
Роль
рельєфу в гірському
Кліматичні умови гірського Криму дуже різноманітні. Вони пов’язані з висотою місцевості, експозицією схилів, сезонною температурою води Чорного моря, з температурою повітря степових районів півострова. Взаємо поєднання цих факторів в різних співвідношеннях зумовило добре виражену вертикальну ландшафтну зональність. Розташування Кримських гір на півдні висунутого майже на 200 км у Чорне море Кримського півострова, на північній околиці субтропічного поясу, порівняна близькість їх до Середземного моря зумовлюють м’якість клімату.[11]
Характерною рисою рослинності Гірського Криму є те, що вона поєднує багато видів флори Середземномор’я та західного Закавказзя.
В передгірській лісостеповій зоні поширені дерново-карбонатні гірсько-лісостепові, сірі гірсько-степові і коричневі ґрунти, на південних схилах в приморській частині головної гряди – коричневі ґрунти, в гірсько-лісовій – буроземи і в гірсько-лучній (на плоскогір’ях, яйлах) – гірсько-лучні чорноземовидні ґрунти. [9]
Формування вказаних ґрунтів проходило на елювії вапняків, конгломератів і піщаників, елювії і делювії глинистих сланців.
На північних схилах головної гряди і частково на північних схилах третьої гряди в західній частині другої гряди і частково на північних схилах третьої гряди гір поширена лісова рослинна формація, представлена дубовими, буковими, сосновими, грабовими і змішаними лісами. Під впливом цих рослинних формацій при сумі річних опадів – 550-900 мм сформувались буроземи. Вони утворилися як на елювії-делювії твердих карбонатних порід, так і на без карбонатних породах – глинистих сланцях, піщаниках, конгломератах твердих порід. В останньому випадку вони мають більш виражені ознаки буроземного процесу ґрунтоутворення. Потужність профілю буроземів – 65-90 см, відсутнє закипання дрібозему, реакція ґрунтового середовища слабо кисла, вміст гумусу – 3,5-6%, сума обмінних катіонів складає 30-35 мекв на 100 г грунту.[7]
Зональними ґрунтами південних схилів Головної (першої) гряди є коричневі грунти. Вони сформувались під сухими лісами і чагарниками та степовою рослинністю в кліматичних умовах, характерних для сухого середземноморського клімату. В Криму займають смугу Південного берега, розміщуючись окремими плямами від західної його границі до східної.
Кліматичні
умови в зоні поширення коричневих
грунтів мають ознаки сухого Середземномор’я
і характеризуються позитивними
середніми температурами
Вперше коричневі ґрунти були описані С.А. Захаровим у 1924 р. на Кавказі.
Умови ґрунтоутворення типові для зони напіваридних субтропіків. Генезис коричневих ґрунтів досить складний, оскільки їх формували кілька елементарних ґрунтових процесів: оглинення (інтенсивне вивітрювання первинних мінералів з утворенням вторинних глинистих гідрослюдно-монтморилонітового складу, причиною чого є сприятливі умови зволоження та температура взимку, весною та восени); гумусоакумуляція (розклад і гуміфікація рослинних залишків іде в умова нейтральної або слабо лужної реакції середовища, багатого основами); міграція карбонатів і солей (у вологі періоди продукти вивітрювання продукти вивітрювання вимиваються з верхніх горизонті).; рубефікація (оксиди заліза, що вивільняються при вивітрюванні, в сухий період дегідратуються, утворюючи плівки на поверхні ґрунтових частинок. Вони надають ґрунту специфічного коричневого кольору).[3]