Характерні особливості механізму кримінально-правової охорони здоров'я населення

31

Зміст.

Вступ

Розділ І. Загальна характеристика механізму кримінально-правової охорони здоров'я населення.

   1.1. Законодавчо-теоретична база механізму кримінально-правової охорони здоров'я населення в Україні.

   1.2. Громадська безпека і здоров’я населення як об’єкт кримінально-правового регулювання.

Розділ ІІ. Характерні особливості механізму кримінально-правової охорони здоров'я населення

   2.1. Екологічні чинники охорони здоров'я населення.

   2.2. Застосування права в галузі охорони довкілля в Україні.

   2.3. Природно-заповідний фонд України як об‘єкт правової охорони.        Особливості організаційно-правової охорони природно-заповідного фонду.

Висновки

Список використаних джерел

Вступ.

            Актуальність проблеми полягає у тому, що орієнтація України на міжнародні стандарти у галузі прав людини накладає на нашу державу певні зобов’язання, пов’язані насамперед з реальним забезпеченням проголошених Конституцією України прав та свобод, зокрема невід'ємного права на життя, права на охорону здоров'я, права на безпечне для життя і здоров'я довкілля    (ст. 27, 49, 50 КУ).[2] Це зумовлює необхідність створення та вдосконалення механізму кримінально-правової охорони здоров'я населення з урахуванням як певних особливостей цієї галузі взагалі, так і специфіки функціонування такого механізму на території України.

У системі гарантій права людини на життя важливе місце займає його кримінально-правова охорона, оскільки завданням Кримінального кодексу  (КК) України є правове забезпечення охорони прав і свобод людини та громадянина від злочинних посягань, а також запобігання злочинам. [3]

Важливим поняттям у механізмі кримінально-правової охорони здоров'я населення є поняття загальної безпеки, яке потребує конкретизації і кримінально-правової охорони: більшість складів злочинів проти громадської безпеки і здоров’я населення не відповідають іншим безпосереднім об’єктам тих громадських відносин, які покликані охороняти норми закону.  Це породжує ускладнення при кваліфікації не лише конкретних злочинів, але і при застосуванні кримінального законодавства в сфері охорони загальної безпеки. Виникають проблеми і в попередженні вказаних злочинів, що призводить, в певних випадках, до послаблення боротьби з тяжкими насильницькими і корисливо-насильницькими злочинами.

Вирішення цих питань сприятиме подальшому розвитку науки кримінального права, підвищенню ефективності боротьби з означеними  злочинами. Пропозиції, що містяться в дисертації з удосконалення законодавства, можуть бути використані під час прийняття нового Кримінального кодексу України.

Незважаючи на інтеграцію України до європейського простору, поза увагою науковців залишилась проблема права населенняна охорону здоров'я  як цілісного об’єкту кримінально-правової охорони, що вимагає поглибленого та комплексного аналізу в контексті державотворчих процесів сучасної України.

Отже, кримінально-правова охорона здоров'я населення є досить складним явищем, яке потребує комплексного, системно-функціонального, концептуально нового підходу, який повинен знайти відображення у новій Концепції кримінально-правової охорони здоров'я населення. Недостатня розробка у кримінально-правовій літературі обраного аспекту проблеми, її наукове та практичне значення і обумовлюють актуальність питання.[7]

Мета: дослідити особливості механізму кримінально-правової охорони здоров'я населення.

Об'єкт: механізм кримінально-правової охорони здоров'я населення.

Предмет: особливості розвитку та функціонування кримінально-правової охорони здоров'я населення в Україні.

Гіпотеза: передбачається, що:

1)     В Україні існує механізм кримінально-правової охорони здоров'я населення.

2)     У механізмі кримінально-правової охорони здоров'я населення наявні певні специфічні особливості.

Задача: провести теоретико-методологічний аналіз механізму кримінально-правової охорони здоров'я населення.

        Методи:для розв’язання поставленої задачі використовувався метод теоретичного аналізу наукової літератури.

Розділ І. Загальна характеристика механізму кримінально-правової охорони здоров'я населення

   1.1.  Законодавчо-теоретична база механізму кримінально-правової охорони здоров'я населення в Україні.

   Основою законодавчого обґрунтування існування та функціонування механізму кримінально-правової охорони здоров'я населення є Конституція України. Проголошені у Розділі І Конституції України права людини пояснюють необхідність існування зазначеного механізму. До таких прав належать, зокрема, положення про те, що  «Кожна людина має невід'ємне право на життя. … Обов'язок держави — захищати життя людини.» (ст. 29); «Кожен має право на охорону здоров'я.» (ст. 49); «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля» (ст. 50).[2] Таким чином, охорона здоров'я населення  цілому і кожної людини зокрема є прямим обов’язком держави; держава зобов’язана створити механізм кримінально-правової охорони здоров'я населення та забезпечити нормальне його функціонування, так як це випливає з положень, проголошених у Конституції України.

   Іншим важливим джерелом є Кримінальний кодекс України, зокрема його Особлива частина, також суттєво впливає на формування загальних уявлень про  механізм кримінально-правової охорони здоров'я населення.

   Теоретичну ж базу можна поділити на шість груп для детального та всебічного її аналізу. Першу групу джерел становлять нормативно-правові акти та документи, а також їх проекти, в яких проголошується право на охорону здоров’я; розкриваються його зміст, структура; формулюються принципи охорони здоров’я; передбачаються гарантії забезпечення права на охорону здоров’я. До другої групи відносяться наукові праці із загальної теорії права та держави, філософії права (С. Алексєєв, Т. Андрусяк, Л. Глухарьова, О. Грищук, С. Доб­рянський, В. Карташкін, Г. Кленнер, А. Ковлер, К. Лукашова, М. Марченко, О. Наливайко, В. Нерсесянц, Ю. Оборотов, П. Рабінович, Н. Раданович, В. Си­рих, О. Ющик), які присвячені загальнотеоретичним проблемам прав людини та юридичному механізмові забезпечення цих прав. У третю групу об’єднані ті джерела, які розкривають правові аспекти охорони здоров’я, зокрема юридичне забезпечення такої охорони в Україні та в інших державах, відповідальність за неналежне надання медичної допомоги, стан і сучасні тенденції розвитку медичного права та проблеми вдосконалення законодавчої бази у сфері охорони здоров’я. У четвертій групі джерел виділяються медичні, біоетичні та філософські видання з метою з’ясування загальносоціального змісту понять, які застосовуються при дослідженні права на охорону здоров’я. П’яту групу джерел становлять різноманітні періодичні видання (правові, медичні, наукові), у яких висвіт­люються окремі аспекти права на охорону здоров’я, стан і тенденції розвитку медичного права, правові основи медичної деонтології і проблеми біоетики. У шостій групі зібрані матеріали юридичної практики. [9]

1.2. Громадська безпека і здоров’я населення як об’єкт кримінально-правового регулювання.

Існуючі визначення громадської безпеки хоча і досить ефективно використовуються, але все ж носять занадто загальний характер: вони  не відображають її специфіки і не дають можливості, в багатьох випадках, відмежувати ці злочини від злочинних діянь, що передбачені в інших главах КК. Тобто, зважаючи на існуючі визначення, можна зробити висновок, що на громадську безпеку загалом посягає будь-який злочин.[8]

Зміст безпеки різний за видами і проявами, що, відповідно, потребує численних засобів для досягнення тих або інших її видів. Окрім того, види безпеки настільки різні, що для їх всебічної характеристики в кримінальному праві використовується ціла система понять і визначень, кожне з яких відображає особливості тих чи інших видів, одночасно виступаючих антиподами небезпеки.

Аналіз існуючого поняття громадської безпеки також показує, що вона включає в себе комплекс інтересів, які відносяться до різних сфер життя суспільства.

Загальна безпека - система громадських відносин, які забезпечують і гарантують захищеність широкого кола осіб від загрози завдання шкоди здоров’ю або позбавлення життя, знищення майна і тощо від джерел підвищеної небезпеки - їх володіння, використання, виготовлення або зберігання. Загальна безпека включає в себе всі інші види безпеки - громадську, виробничу, пожежну тощо. Загальна безпека відрізняється від будь-якого іншого виду безпеки, перш за все, притаманними тільки їй засобами захисту, який надається всім громадянам суспільства.[7] Зовнішньою правовою оболонкою, відповідно, є система об’єднаних правових норм і необхідних умов, шляхом яких гарантується кримінально-правовий захист громадських відносин, пов’язаних з вільним поводженням і обігом загальнонебезпечних предметів.

У сучасній юридичній літературі щодо класифікації об’єктів, немає загально прийнятої точки зору, що викликає необхідність більш глибокого аналізу питань, пов’язаних зі змістом і структурою об’єктів конкретних складів злочинів, “механізмом” спричинення  шкоди злочинними діяннями і т. ін. Протиріччя думок при визначенні об’єктів конкретних злочинів або схожих за основними ознаками їх груп у більшості випадків є наслідком недостатнього опрацювання проблеми суспільних відносин об’єкта злочинів, його структури, відмінності від схожих соціальних явищ, інших вагомих факторів.

Проведені в цьому напрямку дослідження демонструють, що при визначенні безпосередніх об’єктів різними авторами перешкоджаючим є сам термін “відносини”, який, хоча і не завжди, є домінантним. Відповідно термін “відносини” запропоновано замінити терміном “інтереси”, котрий більше, у цьому випадку, відповідає функціональному призначенню.

Здебільшого в кримінальному законі відсутні будь-які вказівки на безпосередній об’єкт конкретного складу злочину і для його з’ясування виникає необхідність в проведенні ретельного соціально-політичного і юридичного аналізу складу певного злочину.

Авторський колектив одного із проектів КК запропонував поділ глави Х КК за груповими об’єктами, але тільки відносно злочинів проти громадського порядку і моральності, безпеки руху та експлуатації транспорту, безпеки виробництва. Склади злочинів, умовно названі “проти громадської безпеки” і “проти народного здоров’я”, в чинному КК повинні бути об’єднані одним спільним об’єктом, і навіть не одним із запланованих, а набагато ширшим і обгрунтованішим не лише за обсягом, але й за змістом, відображаючим повною мірою соціально-правову необхідність захисту від означених злочинів.

Незалежно від того, що безпосередні об’єкти злочинів проти громадської безпеки і народного здоров’я майже не співпадають, вони все ж об’єднуються між собою: а) внутрішнім зв’язком; б) зовнішніми цілями; в) загальними інтересами; г) особливими конкретними завданнями; д) чітко обгрунтованим загальним завданням; е) небезпекою, яку вони становлять для суспільства.

Тому безпосередні об’єкти складів злочинів, які розглядаються, з урахуванням всього сказаного, можуть бути об’єднані в одному родовому об’єкті (одним поняттям “злочини проти загальної безпеки”) і ввійти в нього в складі своїх класифікаційних груп як видових, відмежовуючись один від одного в окремих параграфах. [8]

Розділ ІІ. Характерні особливості механізму кримінально-правової охорони здоров'я населення.

2.1. Кримінальна відповідальність за екологічні злочини

   Серед особливостей функціонування механізму кримінально-правової охорони здоров'я населення важливе місце посідає забезпечення стабільного екологічного середовища. Питання екологічної безпеки, зокрема відповідальність за злочини проти довкілля, класифікація таких злочинів та відповідальність за правопорушення стосовно довкілля  розглядається у розділі VIII особливої частини Кримінального кодексу України.

   У цьому розділі визначається, зокрема, типи відповідальності за порушення правил екологічної безпеки, різноманітні злочини проти довкілля тощо. Кримінальну відповідальність за екологічні злочини можна вважати однією з характерних особливостей механізму кримінально-правового захисту здоров'я населення, так як екологічний стан оточуючого середовища відіграє значний вплив на стан здоров'я людей, і екологічний злочин можна вважати зумисною спробою нашкодити здоров'ю населення. Саме тому особа, яка вчинила екологічний злочин, має нести кримінальну відповідальність відповідно чинного законодавства.

Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. (розділ VIII) передбачає наступні екологічні злочини:

-   порушення правил екологічної безпеки (ст. 236) - порушення порядку проведення екологічної експертизи, правил екологічної безпеки під час проек­тування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в експлуатацію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об'єктів, якщо це спричинило загибель людей, екологі­чне забруднення значних територій або інші тяжкі на­слідки;

- невжиття заходів щодо ліквідації наслідків еколо­гічного забруднення (ст.237)

- ухилення від прове­дення або неналежне проведення на території, що за­знала забруднення небезпечними речовинами або ви­промінюванням, дезактиваційних чи інших відновлювальних заходів щодо ліквідації або усунення наслідків екологічного забруднення особою, на яку покладено такий обов'язок, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки;

- приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення (ст. 238)

- приховування або умисне перекручення слу­жбовою особою відомостей про екологічний, у тому чи­слі радіаційний, стан, який пов'язаний із забруднен­ням земель, водних ресурсів, атмосферного повітря, харчових продуктів і продовольчої сировини й такий, що негативно впливає на здоров'я людей, рослинний і тваринний світ, а також про стан захворюваності на­селення в районах з підвищеною екологічною небезпе­кою;

- забруднення або псування земель (ст. 239);

- порушення правил охорони надр (ст. 240);

- забруднення атмосферного повітря (ст. 241);

- порушення правил охорони вод (ст. 242);

- забруднення моря (ст. 243);

- порушення законодавства про континенталь­ний шельф України (ст. 244);

- знищення або пошкодження лісових масивів (ст. 245);

- незаконна порубка лісу (ст. 246);

- порушення законодавства про захист рослин (ст. 247);

- незаконне полювання (ст. 248);

- незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 249);

- проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів - - (ст. 250);

- порушення ветеринарних правил (ст. 251);

- умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 252);

- проектування чи експлуатація споруд без сис­тем захисту довкілля (ст. 253);

- безгосподарське   використання   земель    (ст. 254).

    До екологічних злочинів слід віднести й злочини, передбачені іншими розділами Кримінального кодексу України. Це, зокрема, заготівля, переробка або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції (ст. 327),

жорстоке поводження з тваринами (ст. 299),

порушення правил зберігання, використання, обліку, перевезення радіоактивних ма­теріалів (ст.267),

незаконне придбання, зберігання, вико­ристання, передача або руйнування радіоактивних матеріалів (ст. 265).

     Родовим об'єктом екологічних злочинів є охоронювані кримінальним законом природоохоронні відноси­ни, які охоплюють екологічну безпеку, інформування про стан довкілля, санітарно-гігієнічний захист насе­лення, поліпшення довкілля, раціональне використан­ня й відтворення природних ресурсів, збереження природного стану об'єктів природи. Предметом еколо­гічних злочинів є різноманітні об'єкти як природного походження, так і створені чи змінені людиною, але які зберігають екологічні зв'язки з біосферою, життя та здоров'я людини.[9]

    Об'єктивна сторона екологічних злочинів включає суспільно небезпечні діяння (дії чи бездіяльність), які полягають у знищенні (пошкодженні) або захопленні  (привласненні) об'єктів природи чи іншого порушення порядку користування ними. У багатьох складах екологічних злочинів обов'язковою ознакою є певний спо­сіб посягання, знаряддя і засоби вчинення злочину: наприклад, знищення або пошкодження лісових маси­вів, зелених насаджень вогнем чи іншим загально не­безпечним способом; забруднення атмосферного повітря речовинами, відходами або іншими матеріалами промислового чи іншого виробництва внаслідок пору­шення спеціальних правил; приховування або умисне перекручення відомостей про екологічний стан.

    Суб'єктом екологічних злочинів можуть бути як службові особи, так і інші особи, що досягай 16-річного віку. У ряді злочинів проти довкілля суб'єкт має бути наділений спеціальними ознаками. Так, за частиною 2 статті 244 Кримінального кодексу України відповіда­льність за порушення законодавства про континента­льний шельф України несуть лише іноземці, за части­ною 1 статті 238 - службові особи, а за частиною З статті 243 - спеціально відповідальні особи.

    Суб'єктивна сторона екологічних злочинів характе­ризується лише виною. Мотив і мета не є обов'яз­ковими ознаками складів цих злочинів. Деякі екологі­чні злочини можуть бути вчинені тільки умисно (умис­не перекручення службовою собою відомостей про екологічний, у тому числі радіаційний стан (части­на 1 статті 238); умисне знищення або пошкодження територій, узятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду (частина 1 статті 252)).[11]

     У багатьох випадках об'єктивна сторона екологіч­ного злочину вимагає наявності значної шкоди чи тя­жких наслідків (створили небезпеку для життя, здоров'я людей, тяжких технологічних аварій або екологічних катастроф, а також спричинило загибель людей, їх ма­сове захворювання, екологічне забруднення значних територій, масову загибель об'єктів тваринного та ро­слинного світу, тривале зниження або втрату родючос­ті земель, виведення їх з сільськогосподарського обо­роту, змивання гумусного шару, порушення структури ґрунту тощо.[10]

2.2. Застосування права в галузі охорони довкілля в Україні.

Вирішення екологічних проблем, які гостро постали перед українською державою та мають глобальний характер, передбачає аналіз, оцінку, врахування та використання правових досягнень, нагромаджених світовим співтовариством, зокрема в галузі охорони довкілля.

              Однією із засад Конституції України є встановлення обов`язку держави щодо забезпечення екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу (ст.16 ).[2]

              Конституційні засади охорони довкілля потребують свого правового забезпечення, ефективної реалізації правових принципів і норм у цій сфері. В умовах майже сформованої нової системи екологічного законодавства, яке безпосередньо стосується механізму кримінально-правової охорони здоров'я населення України, надзвичайно велику роль відіграє аналіз та вдосконалення процесів його застосування.

              Правозастосовча діяльність у сфері охорони довкілля органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (Мінекобезпеки України), а також судів - одних з основних її суб`єктів, потребує вдосконалення. Зокрема, це стосується практично відсутніх у нас участі у ній та вплив на неї громадськості. Такого вдосконалення не можна досягнути без науково обгрунтованих рекомендацій, розроблених на підставі аналізу системи українського екологічного законодавства та правозастосовчої практики, специфіки правової системи України, її правових традицій, спрямованих на досягнення високого рівня правозастосовчої діяльності в Україні.

             В українській теорії права домінує тенденція виявлення характерних ознак правозастосування,  місця застосування права у системі суспільних відносин, співвідношення з формами реалізації права (виконанням, використанням та дотриманням), стадій застосування тощо.

              Підставами застосування права в галузі охорони довкілля в Україні є: 1) неможливість у певних випадках використання суб`єктами екологічних відносин своїх прав поза діяльністю компетентних органів; 2) порушення законодавства в галузі охорони довкілля, яке вимагає притягнення суб’єктів до юридичної відповідальності. Специфіка екологічних відносин полягає у тому, що здійснювати право спеціального користування природними ресурсами (наприклад, право водокористування) можна лише з відповідного дозволу компетентного органу; будь-яка діяльність, що негативно впливає на стан довкілля, можлива лише після проведення державної екологічної експертизи чи видачі дозволів на викиди, скиди, поводження з відходами. Тому застосування права  займає важливе місце як на стадії виникнення правовідносин, так і на стадії притягнення до відповідальності за екологічне правопорушення.[8]

2.3. Природно-заповідний фонд України як об‘єкт правової охорони.        Особливості організаційно-правової охорони природно-заповідного фонду.

Говорячи про особливості механізму кримінально-правової охорони здоров'я населення, необхідно зазначити існування в Україні природно-заповідного фонду, так як він відіграє важливу роль у збереженні довкілля і, як наслідок, поліпшення екологічного стану чи принаймні його збереження у поточному стані, а будь-які зазіхання на нього несуть за собою правову, у тому числі і кримінально-правову відповідальність. З метою збереження такиого фондів здійснюється його організаційно-правова охорона.

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу приро­доохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофон­ду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього при­родного середовища.[1]

До природно-заповідного фонду належать:

а) природні території та об'єкти — природні та біосферні запо­відники, національні природні і регіональні ландшафтні парки, заказ­ники, пам'ятники природи, заповідні урочища;

б) штучно створені об'єкти — ботанічні сади, дендрологічні і зоологічні парки, парки-пам'ятники садово-паркового мистецтва.

Правові основи організації, охорони, ефективного викорис­тання природно-заповідного фонду, відтворення його природних ком­плексів та об'єктів визначає Закон України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р., в якому знайшли закріплення форми власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду України, цілі його використання, права громадян з означених питань. [1]

Території природних заповідників, землі та інші природні ре­сурси, надані національним природним паркам, є власністю народу .України. Регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятники приро­ди, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні, зоологічні парки та парки-пам'ятники садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.

Території та об'єкти природно-заповідного фонду можуть ви­користовуватися в природоохоронних, науково-дослідних, освітньо-виховних, оздоровчих та інших рекреаційних цілях; для потреб моніто­рингу навколишнього природного середовища.

Режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду — це сукупність науково обгрунтованих екологічних вимог, норм і пра­вил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них, .порядок охорони, ви­користання і відтворення їх природних комплексів. [6]

Заслуговує на увагу правовий режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду України. Визначається з урахуванням їх класифікації то цільового призначення.»

Природні заповідники— це природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розробок наукових засад охорони навколишнього природного середовища, ефективного використання природних ресурсів та еколо­гічної безпеки. [5]

Основними завданнями природних заповідників є збереження природних комплексів та об'єктів на їх території, проведення наукових досліджень і спостережень за станом навколишнього природного се­редовища, розробка на їх основі природоохоронних рекомендацій, поширення екологічних знань, сприяння в підготовці наукових кадрів і спеціалістів у галузі охорони навколишнього природного середови­ща та заповідної справи.

Біосферні заповідники— це природоохоронні, науково-дослідні установи міжнародного значення, що створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплек­сів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовища, його змін під дією антропо­генних факторів.

Біосферні заповідники створюються на базі природних запо­відників, національних природних парків з включенням до їх складу те­риторій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій та інших земель і належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних заповідників.

Для біосферних заповідників установлюється диференційова­ний режим охорони, відтворення та використання природних комплек­сів згідно з функціональним зонуванням. Передбачено виділення трьох зон: заповідна, буферна, зона антропогенних ландшафтів. Кожна з них включає в себе території, виділені з конкретною метою їх використання.

Наукові дослідження, спостереження за станом навколишньо­го природного середовища та інша діяльність біосферних заповідників здійснюється з урахуванням міжнародних програм. [4]