Художнє новаторство у творчості Е.А. По
Зміст
- Місце Е. По
серед американських романтиків…..............……………
….3 - Жанрова своєрідність творчості Едгара По-романтика………………….7
- Детективна
новела…………………...………………………………..
7 - Психологічна новела…………………………………………………10
- Фантастична новела………………………………………………….13
- Ідейна проблематика творчості Едгара По…..………...………………...16
- Висновки…………………………………………………………
………...22 - Список літератури…………………………………...…………
…………24
1. Місце Е. По серед американських романтиків
Літературні критики називають Е. По романтиком у найповнішому сенсі цього слова та його особистість оригінальна творчість погано вписувались в рамки пуританського, обивательського американського суспільства з його раціоналізмом, прагматизмом, ворожістю. Він був яскравою постаттю в плеяді романтиків. „Поезія і новелістика Е. По стоять осторонь основних течій свого часу”, вважав В.Л. Паррiнгтон. Ральф Емерсон називав письменника блазнем (the jingle man). Б. Джеймс стверджував, що поезія Е.По є доказом нерозвинутого смаку його співвітчизників. Англійський поет Теннісон вважав, що По жив і був „найнезвичайнішим таланом, якого будь-коли народжувала Америка”. О. Блок стверджував: „Той факт, що По жив у першій половині XIX ст., не менш дивний, ніж той, що іспанський художник Гойя – наприкінці XVIII століття. Твори По написані начебто у наш час”.
Письменник починав з поетичних творів. Їх образно-тематичне коло певною мірою обмежене: природа, мистецтво, кохання і смерть, а радше – емоції, пов'язані з цими явищами. Образи поезії не викликають в пам'яті картини дійсності, але пробуджують “асоціації, неясні віддалення, зловісні чи меланхолійні, величні та сумні”.
Багатство й величезна креативна сила дивовижної фантазії По — найприкметніша риса його таланту. Достоєвський вбачав у ній одну оригінальну особливість: „У здатності його уяви є така особливість, яку ми не зустрічали ні в кого — це сила подробиць... У повістях По ви до такої міри яскраво бачите всі подробиці змальованого образу чи події, що врешті начебто переконуєтеся в їхній можливості, реальності, тоді як ця подія або зовсім неможлива, або ще ніколи не відбувалася в світі”.
Едгар Алан По написав на царині поезії та художньої прози відносно небагато. Все створене ним можна об'єднати у двох томах: in quarto — вірші, in folio — оповідання. Але під обкладинками цих книг збереться непропорційно велика за обсягом багатотомна збірка шедеврів світового рівня.
За
життя По незвичність натури й
певна ексцентричність його поведінки
викликали у багатьох заперечення
й одночасно хворобливий
Будучи сином свого часу і своєї країни, а до того ж, вразливим художником, Едгар По і в особистому житті, і в творчості певною мірою віддзеркалював те, що його оточувало, часом гостро й гіперболізовано. Оригінальність його творчості й особистості багатьом європейцям здавалася несумісною з панівними уявленнями про унормованість, пуританство, обивательську безбарвність американського суспільства, про його раціоналізм, прагматизм, ворожість витончено інтелектуальному. Лаконічно це висловив Бернард Шоу: „Як міг з'явитися в Америці цей найвитонченіший художник, справжній аристократ літератури?”. Та коли за межами Сполучених Штатів стали краще відомі письменники і мислителі доби По, їхні складні духовні шукання, коли розкрився весь масив американського романтизму як своєрідного й барвистого явища, автор „Крука” або „Чорного кота” вже не здавався дивним винятком, а, навпаки, добре вписувався в загальну картину літературного процесу США 30-40-х років ХІХ сторіччя і ставав поряд із такими видатними художниками, як Ірвінг або Мелвілл, Готорн або Торо.
Достоєвський, молодший сучасник По, один з його уважних читачів, проникливо відзначив саме „американськість” цього митця. Він писав: „У По якщо і є фантастичність, то якась матеріальна, якщо тільки можна так сказати. Видно, що він цілком американець навіть у найфантастичніших своїх творах” .
У
стилі багатьох оповідань По іде
від молодої американської
Для однієї і, певно, найчисленнішої групи читачів По – майстер захоплюючого сюжету, родоначальник детективного жанру. Американський журналіст Джон Вінтеріх у „Пригодах знаменитих книжок” (1979) зазначив: „Без „Убивства на вулиці Морг”, мабуть, не з'явилися б Шерлок Холмс і мсьє Лекок, Еркюль Пуаро і патер Браун”. Достоєвський, рекомендуючи По читачам, називає його „химерним письменником”, „дивним талантом” і наголошує на силі його уяви: „Він майже завжди бере найвинятковішу дійсність, ставить свого героя у найвинятковішу, зовнішню або психологічну ситуацію і з якою проникливістю, з якою вражаючою вірогідністю розповідає про стан душі цієї людини!”.
Достоєвський писав про По: „В його здатності уяви є така особливість, якої ми не зустрічали ні в кого: це сила подробиць”. Саме завдяки старанно розробленій системі деталей і досягалось переважно це враження достовірності, матеріальності вигадки. Не турбуючись про напруженість дії і не бентежачись через очевидні запозичення, письменник робить відступи, описуючи правила судноводіння, звички пінгвінів, географію Антарктики, історію експедиції до Південного полюсу і т. ін. Особливого довірливого відтінку оповіданню надає розповідь від першої особи. Тій же меті – створити ефект правдивості – слугує прийом містифікації, яким часто користувався По.
Звідси випливло два наслідки. Перший полягає в тому, що первинний намір стати прозаїком ускладнився бажанням спробувати сили на ниві критики, і, як ми знаємо, спроба мала блискучий успіх: По став одним з найвидатніших критиків свого часу. Другий наслідок вбачаємо в тому, що ранні оповідання По виявились в більшості своїй багатозначними і не визначеними в жанровому плані. Це – напівоповідання, напівсатира, напівпародія тощо. Здається, ніби автору поки що невідомі закони жанру: у певному сенсі вся рання проза Едгара По – це серія експериментів, далеко не завжди вдалих. Такі оповідання, наприклад, як „Герцог де Л'Омлет”, „Без дихання”, „Людина, яку порубали на шматки”, можуть викликати сьогодні історико-літературну, біографічну цікавість, але ніяк не естетичну. Їх художня слабкість очевидна. Проте вже на прикладі ранніх творів Е. По можемо виокремити їх характерні риси:
- символізм та метафоричність поетичних образів;
- поетичні;
- контрасти;
- гіпербола; :
- оригінальність та новизна;
- іронія;
- таємничість;
- правдоподібність;
- психологізм.
Ці принципи не були зібрані письменником в єдиній теоретичній праці, але, відібрані з його листів та критичних нарисів, вони утворюють чітку концепцію. Е. По намагався розробити саме теорію жанру новели, а не підвести теоретичний фундамент під власну творчість. Серед 70 оповідань та повістей у письменника мало справжніх шедеврів, як стверджують літературознавці, перш за все тому, що вони були свого роду експериментами на тій чи іншій царині. Оповідання По відрізняються одне від одного сюжетом, настроєм, тональністю так, що здається важко знайти для них якийсь тематичний і стилістичний спільний знаменник (за яким ми пізнаємо руку того чи іншого майстра). За змістом та формальними ознаками можна умовно виділити такі групи оповідань: психологічні цілком або такі, де психологізм переважає; пародійні й гумористичні; сенсаційні з іронічним присмаком або без нього; пригодницькі; містичні, в яких буяє похмура фантазія і лякають читача готичні страхіття; лірично-романтичні, що нагадують вірші у прозі; філософські діалоги; розповіді про подорожі; логічні або детективні; науково-фантастичні (дві останні групи проклали шлях новим літературним жанрам, так багато представленим у XX ст.). Можливі і перехідні форми, в яких поєднуються гумор і трагедія, поетичність і науковість, створюючи примхливу і дивну єдність. І хоча розмаїття, багатство звучання новелістики По вражає, стилістичний знаменник у неї все же — це стилістика романтизму з усією щедрою і барвистою палітрою прийомів, формальних засобів тощо.
2. Жанрова своєрідність творчості Едгара По-романтика
2.1. Детективна новела
У детективної традиції другої половини XX століття є свої витоки і власна класика. Сучасні детективні жанри, взяті масштабно, схожі на крону гіллястого дерева з великою кількістю гілочок. Проте всі вони ростуть з одного стовбура – із класичної форми детективної розповіді, що склалася в кінці XIX – на початку XX століть. Саме тоді виникли деякі закони жанру. У кінці 1920-х років було зроблено першу спробу сформулювати їх: американський письменник С. Ван Джайн запропонував своїм колегам „Двадцять правил для тих, хто пише детективні оповідання”. Він сформулював їх у вигляді порад, адресованих тим, хто має намір взятися за створення детективних оповідань та романів. Саме тут і висловлена думка про Е. По як першого автора, що звернувся до розробки детективного жанру.
Слава По як основоположника детективного жанру спирається всього на чотири оповідання: „Вбивство на вулиці Морг” (1841), „Таємниця Марі Роже” (1842), „Золотий жук” (1843) та „Зниклий лист” (1844). Три з них мають своїм предметом розкриття злочину, четвертий – дешифрування старовинного рукопису, в якому містяться відомості про місцезнаходження скарбу, закопаного піратами минулих часів.
Едгар По називав свої оповідання про Дюпена та Леграна „логічними”. Він не вживав терміну „детективне оповідання” з двох причин: по-перше, термін цей іще не існував, по-друге, його оповідання не були детективними в тому розумінні, яке склалося наприкінці XIX століття.
Поняття “логічного оповідання” ширше, аніж оповідання детективного. Літературні послідовники По скористались лише малою частиною з того, що залишив їм великий попередник, відкинувши решту за непотрібністю. Із логічного оповідання в детективний перейшов основний, а іноді і єдиний сюжетний мотив: розповідь-завдання, що підлягає логічному розв`язанню. При цьому автор зобов'язаний повідомити читача про всі умови загадки, не приховуючи жодного факту чи обставини, без знання яких вона не може бути розгадана. Читач повинен бути поставлений в ті самі умови, що і герой, інакше не буде можливості чесного змагання інтелектів, в чому й полягає головна привабливість жанру. Якщо читач не намагається самостійно розмірковувати, розгадати, вирахувати, зробити висновок, кажучи іншими словами, знайти розв'язок задачі, – значить автор потерпів невдачу.
Едгар По, потрібно зауважити, усвідомлював умовність дії логічних новел. Прийоми, до яких звертається Дюпен, дуже віддалено торкаються методів карного розслідування. Злочини, їх мотиви, карне розслідування і таке інше відіграють у його оповіданнях другорядну роль. У новелі „Золотий жук”, наприклад, власне злочин взагалі відсутній.
Ще
одна „константа” творчості Едгара
По пов'язана з вивченням “
Герой „Золотого жука” Легран має багато спільного з Дюпеном. Обидва вони – нащадки аристократичного роду, що живуть усамітнено, ведуть таємниче життя під покровом ночі, їхнє минуле туманне. Ці риси нагадують непересічність, загадковість класичного романтичного героя. Винятковість обох героїв Едгара По найяскравіше проявилася в їхніх інтелектуальних здібностях, силі уяви, наполегливості.
Серед мотиві в, що були широко використані послідовниками По, так звана „local close” — загадка закритої кімнати, ізольоване місце, куди не можна увійти та вийти непоміченим, що робить злочин на перший погляд неможливим. Артур Конан Дойль, визнаний майстер детективу, стверджував: „Едгар По, який посіяв, з властивою йому невимушеністю, зерна, з котрих проросли численні сучасні літературні форми, був батьком детективного оповідання і окреслив його рамки настільки повно, що я не бачу, як послідовники можуть знайти нову територію, котру вони насмілилися б назвати своєю! Письменники змушені йти вузькою стежкою, постійно зважаючи на Е. По, який пройшов попереду”. Однак в логічних оповіданнях По немає тієї атмосфери жорстокості, сцен насилля, культу агресивного індивідуалізму, що переповнюють книги пізніших представників цього жанру.
Отже, на основі всього сказаного вище, можна вивести основні складові формули “логічного оповідання” Е.По:
- оповідь ведеться від першої особи, це одна з трьох основних постатей, друг детектива;
- крім детектива і його друга обов’язково присутній слідчий-чиновник;
- кількість діючих осіб дуже обмежена;
- детектив – особа неординарна, з надзвичайними інтелектуальними здібностями, „приречена” на успіх;
- відправна точка подій – несправедливе звинувачення або підозра;
- злочин не обов’язково пов’язаний з вбивством;
- у центрі розповіді – інтелектуальний процес пошуку розгадки таємничих обставин злочину;
- загадка має умови розв’язання, і, виконавши всі деталі, пов’язані з обставинами злочину, слідчий немовби викликає читача на інтелектуальний двобій;
- вирішення проблеми має дивувати;
- застосовується принцип очевидного неймовірного, коли загадкове має надзвичайно просте пояснення;
- кінцеве пояснення має вигляд лекції поблажливого наставника не дуже здогадливому учневі.
Творчість Е. По послужила поштовхом для появи нового оригінального літературного жанру – детективу. Без шевальє Дюпена не було б таких всесвітньо визнаних улюбленців публіки, як Шерлок Холмс та доктор Ватсон, Еркюль Пуаро, леді Марпл, комісар Мегре та багатьох інших.
Зараз
в США премією Едгара По щорічно
відзначається краще детективне
оповідання.
2.2. Психологічна новела
Тяжіння Едгара По до напружених сюжетів, похмурих подій, лиховісних обставин, загальної атмосфери безнадійності і відчаю, до трагічних трансформацій людської свідомості, охопленої жахом і втрачаючої контроль над собою, – всі ці особливості його прози спонукали деяких необережних та неглибоких критиків оголосити його ескейпістом і трактувати його творчість як явище, що існує „поза часом і поза простором”.
Очевидно, що інтерес Едгара По до „жахливої” прози, до „оповідання відчуттів” ніяк не виводить його за рамки романтизму. Він усвідомлює тісний зв'язок своїх інтересів з загально романтичним рухом в сфері прози і, відстоюючи в листуванні з видавцями естетичну “законність” своїх творчих пошуків, апелює до авторитету Кольріджа і Де Квінсі.
Другу найчисельнішу групу творів малої прози По складають „арабески”, або „страшні оповідання”, в яких неодмінно присутні картини жахів.
Одна із психологічних загадок, що постійно привертала увагу Едгара По, – тяжіння людини до порушення заборони, та сама насолода забороненого плоду, яка багаторазово відобразилася в легендах, казках різних народів і навіть в художній літературі. Людині смертельно хочеться того, чого не можна: з'їсти яблуко з дерева пізнання, випустити із пляшки джина, відкрити кімнату в палаці Синьої Бороди, зірвати прекрасну квітку тощо. Едгара По не цікавили легенди і казки. В „синдромі Єви” його цікавив лише один аспект – потяг до порушення моральної та соціальної заборони, в якій він вбачав відхилення від психічної норми. „Філософія абсолютно ігнорує це явище, – писав він. – Я ж скоріше засумніваюсь, чи є у мене душа, ніж у тому, що потреба заперечувати закладена в нашому серці від природи – одна із першостворених та найневід'ємніших наших особливостей, в якій початок всієї поведінки людської. Хто ж не ловив себе сотні разів на підлості або дурниці, на яку нас підбило тільки усвідомлення, що так чинити не можна?”.
Одне із найбільш вражаючих художніх втілень „бісу протиріч” – оповідання „Чорний кіт”, герой якого повісив на гілці свого улюбленця, „повісив, а у самого сльози рікою, і каяття гризе серце; повісив його, тому що знав, що це – гріх, смертний гріх, і майже напевно прирікаю свою безсмертну душу на таку знедоленість, що на мене, якщо таке можливо взагалі, уже не простягається навіть не знаюче меж прощення всемилостивого Господа”. Настільки ж гострий прояв „бісу протиріч” ми знаходимо в оповіданні „Серце-викривач”, в якому герой розповідає про те, як убив старого.
Оповідна структура багатьох психологічних (і не тільки психологічних) новел Едгара По спирається на традиційну в романтичній прозі пару: оповідач – герой. Так побудовані знамениті оповідання про Дюпена: „Падіння дому Ашерів”, „Людина натовпу”, „Золотий жук”, „Спуск в Мальстрем”, „Побачення” тощо. Оповідач втілює морально-психологічну „норму”, герой – відхилення від неї. Однак в більшості випадків оповідач і герой – одна особа. В ній втілені і норма, і відхилення, а розповідь набуває характеру самоспостереження. Звідси з усією неминучістю випливає роздвоєння свідомості героя, що функціонує ніби на двох рівнях. Одна належить людині, що здійснює вчинки, інша – людині, що розповідає і пояснює їх.
Едгар По пропонує свої засоби створення атмосфери страху, який, на його думку, треба навіяти читачеві. Письменник впевнений, що для досягнення максимального художнього ефекту слід вести розповідь від першої особи, використовувати символіку кольорів і так звані „знаки біди”. Величезне значення має також опис хворобливої психіки головних героїв.
Характерною особливістю поетики Е. По є навмисне змішування жарту і жаху, а також таємничість. По вміє випромінювати настрій загадковості, недомовленості. Особливість майстерності письменника в тому, що він натяками описує те, що не піддається тлумаченню, зображує дивні наслідки, не називаючи їхніх причин. Для цього Е. По використовує різні засоби – мотиви божевілля, всюдисущої і невблаганної смерті, що сіє навколо себе моторошний страх. Пошесть проходить крізь мури, її не можна зупинити, проти неї немає ліків. Для зла не існує дверей, замків. Людина діє на лихо собі, всюди панує руйнівний хаос, як, наприклад, в новелі „Маска Червоної смерті”.
Багато авторів, що пишуть про творчість Е. По, заворожені його чіткою формулою „out of space – out of time”, схиляються до думки, що більшість його психологічних новел мають умовний характер, протікають „поза часом і поза простором ”.
Е.
По прагне вловити закономірності людської
поведінки, які найкраще проступають за
виняткових обставин: скажімо, в оповіданні
„Лігейя” знайшла найбільше втілення
дика пристрасть „до життя, лише до життя”,
яка найбільш вабила письменника. Тема
оповідання – боротьба кохання зі смертю,
де смерть відступає. Завдяки зусиллю
волі після смерті Лігейя на мить знову
повертається до життя, щоб помститися
суперниці.
2.3. Фантастична новела
Історія фантастичного жанру багато в чому нагадує долю детективної літератури. Вони виникли одночасно, і подальший їх розвиток здійснювався майже синхронно. До кінця ХІХ століття фантастика вилилась вже в “класичні” форми і утворила ніби два напрями: інженерно-технологічний і соціологічний, або футуристичний. Перший був представлений творами Жуля Верна, другий – романами та оповіданнями Герберта Уеллса. Звісно, таке розмежування умовне.
Потрібно зазначити, що фантастика за своєю природою тісно пов`язана з розвитком науки і техніки. Нові наукові ідеї дають імпульс творчій уяві художника, який працює в цій сфері.
Але формування нового жанру вимагало постаті митця, в творчій свідомості якого потужна уява поєднувалась б з цікавістю до завоювань науково-технічної думки. Такий художник з`явився в особі Едгара По. У нього були глибокі знання з астрономії, хімії, математики. Він був також обізнаний в деяких розділах фізики.
Першим
досвідом Едгара По в цій області
можна вважати “Неймовірні
Створюючи цю новелу, Е. По скористався структурним прийомом, який був широко розповсюджений в європейській літературі з часів епохи Відродження і перенесений на американський грунт В. Ірвінгом. Розповідь про політ на Місяць – це “оповідання в оповіданні”, яке написане у формі послання Ганса Пфааля, що було доставлене в Готтердам безпосередньо з Місяця. Рамкова новела містить опис обставин, за яких це послання потрапило до рук бургомістра і президента астрополітологічної спільноти, а також зображення реакції мешканців Готтердаму на все, що відбулося. Рамкова новела в “Гансі Пфаалі” – фантастична розповідь в дусі просвітницької сатири, що частково нагадує Свіфта, але найбільше ірвінговську ”Історію Нью-Йорка”.
Одна з головних особливостей “Ганса Пфааля” полягає в правдоподібності фантастики. Хоча Е. По і називав свій твір “грою розуму”, проте вся гра полягала в тому, щоб примусити читачів повірити в неймовірне. Прагнучи до цієї мети, письменник розробив ряд прийомів, які пізніше увійшли в поетику фантастичного жанру і залишаються дієвими до сих пір.
Ставши одним з найвпливовіших засновників наукової фантастики, автор "Незвичайної пригоди Ганса Пфааля" на відміну від фантастів-попередників наголошував не на чистій вигадці, а на наукових передбаченнях і прогнозах. У нього самого є разючі здогади, інтуїтивне передбачення майбутнього, як наприклад в "Розмові Іра і Харміони". В цьому творі письменник змалював страшну картину загибелі світу від зіткнення землі з величезною кометою. Та цей опис напрочуд нагадує картину атомного чи водневого вибуху. По не раз із пластичними подробицями описував літальні апарати легші за повітря, які не просто рухалися над морями й континентами, а й долали космічні простори. "Незвична пригода Ганса Пфааля", "Історія з повітряною кулею", "Melonta tauta" випереджали романи Жюля Берна (наприклад, "З гармати на Місяць") або наукову фантастику Герберта Уеллса. Фантазія По дає іноді дивні і водночас раціональні плоди. Приміром, в оповіданні "Миза Арнгейм" він викладає теорію паркової архітектури "як мистецтва не менш прекрасного, ніж живопис, скульптура або музика". Доводячи пишноту свого вигаданого парку до нечуваного й небаченого, він начебто творив у своїй уяві майбутні національні парки й таку казкову, хоча і комерційну, інституцію, як уславлений Діснейленд.
Серед фантастичних творів Едгара По є група новел, які можна визначити як фантастичну сатиру. Їх відношення до фантастики в деякій мірі умовне. Наука тут присутня або як об`єкт сатиричного осміювання, або як допоміжний засіб, що дозволяє створити ситуацію, необхідну для розгортання сатиричної оповіді. До таких новел можна, наприклад, віднести “Розмову з мумією” (1845).
Але факт залишається фактом: Едгар По є засновником цього жанру, він дослідним шляхом сформулював загальні принципи науково-фантастичної оповіді і розробив художні засоби, котрі ще й сьогодні широко застосовуються письменниками, що працюють у цьому жанрі. По встиг зробити у новій області літератури небагато, але він вказав на приховані тут творчі можливості.
Звичайно,
не всі досягнення По у сфері наукової
фантастики використовувалися його послідовниками
у ХІХ столітті. Їх творча розробка виявилася
можливою лише на базі пізніших досягнень
у сфері психології, загальної фізіології,
фізики, цілого комплексу точних наук.
3. Ідейна проблематика творчості Едгара По
Розум Е. По був зачарований проблемами роздвоєння особистості, життя після смерті, кари лиходіїв засобами куди більш потаємними, аніж Божа справедливість. У зони жаху, від яких Готорн, Скотт чи Ірвінг з відразою здригнулись, По у романтичному захопленні прокладав свій шлях вперед. Він розпізнав свій індивідуальний талант у оповіданні „Манускрипт, знайдений у пляшці”. З того часу По став сприймати казку жаху за власну творчу реальність.
Романтики Франції, Іспанії, Англії підтримали визначення Новаліса, що „тільки індивідуум цікавий”. Саме в абсолютизації особистісного несвідомого виростає поширена тема химери в романтизмі. В західному, наприклад, в німецькому, суспільстві химери виростали з неприйняття форм раннього капіталізму. Химера є увиразненням душевного дисонансу. Вона позбавлена логічної мотивації і вільна у своєму формовиявленні, бо залежить лише від напряму мислення, від духовної орієнтації особистості, в уяві якої народжується. Переборення химери веде до самоутвердження особистості. Химерам Е. По властива сюжетна заданість. По, як віртуоз художньої містифікації, проявляє свій талант у оповіданнях „Історія з повітряною кулею”, „Сфінкс”, „Чорний кіт”, „Довгастий ящик” та інших. Письменнику притаманна похмуро-містична манера оповіді з нагнітанням незрозумілих випадковостей та дивних збігів, зі стилістичними гротескними пародіями, з введенням екзотичних елементів та поглибленим психологізмом. По вважав химерність однією з найістотніших складових прекрасного. Його поезії та оповідання заселені приреченими інтровертованими аристократами. Охоплені тугою, здебільшого за померлими коханими, аристократи з творів По грають на музичних інструментах або гортають древні фоліанти.
У багатьох творах простежується тема життя після смерті, особливо поховання живцем або повернення з могили в образі упиря („Передчасне поховання”, „Лігея”, „Барильце Амонтільядо”). Балансування потьмареного єства героїв Е. По між життям і смертю та примхливий готичний антураж виконують не лише декоративну роль. Вони є глибоким втіленням стривоженої психіки його персонажів, надміру цивілізованих, проте позначених печаттю неминучої загибелі. У деталях символічно віддзеркалена підсвідомість: вже згадані оповідання По та подібні до них були свого часу не випадково охарактеризовані як історії жахів.
Серед тем “нічного боку” природи, які Е. По розробляв у своїх поезії та казках, є тема смерті, чи не найстаріший мотив світового мистецтва. Але По неохоче сприймав той образ смерті, який використовували класичні та готичні поети. Смерть в його творах завжди змальовується такою, якою вона є, без прикрас, і завжди жахливою. Він оточує її ореолом таємниць, які переважно не розкриваються до кінця читачеві, створюючи, таким чином, моторошний ефект. Дар Е. По до символізму смерті – його геній у винайденні дивного, що залишається непоміченим десь глибоко у серцевині речей – був настільки незвичним, що він здійснив величезний вплив на Бодлера та французький символізм, на психологічні концепції Фрейда, а також на детективний роман та голівудські фільми. Його психологічно глибокі оповідання про сутички з дивовижним, моторошним та жахливим являють у контрасті з оптимізмом письменників, таких як Емерсон чи Уїтмен, іншу, темнішу сторону американського світовідчуття XIX століття. У казках По присутній страх смерті, але для поета смерть була сповнена не так жахом, як містикою, драмою та сумом. Аспект смерті, як руйнівника найчарівніших квітів на землі, постійно переслідував По. У „Філософії композиції” автор запитує: „Коли ця найбільша з меланхолійних тем є найпоетичнішою? Коли вона найближче поєднується з красою. Тоді смерть красивої жінки – найпоетичніша тема у світі”.