Художньо-образна специфiка весiльної драми
Зміст
Вступ.........................
Розділ 1 ФОЛЬКЛОР – НЕВІДЄМНА СКЛАДОВА
НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ......................
1.1 Український фольклор як джерело
народної мудрості......................
1.2 Жанрове багатство фольклорних творів…………………………………...9
Висновки......................
Розділ 2 СВОЄРІДНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ВЕСІЛЬНИХ ОБРЯДІВ ..........................15
2.1Весілля як драма та його основні етапи.........................
2.2 Художні образи в українських весільних
піснях........................
Висновки......................
Висновок......................
Список літератури.............
Додаток
Вступ
У розбудові Української суверенної держави неабияке значення має вивчення культури українського народу в цілому і етнокультури, зокрема. Одним із найважливіших складових чинників етнокультури на сьогодні залишається усна народна творчість. У системі професійної підготовки майбутнього вчителя української мови і літератури важливе місце належить фольклору, завдяки йому ми пізнаємо народну творчість у всіх її виявах. Фольклор - неоціниме багатство кожного народу, вироблений століттями погляд на життя, суспільство, природу, показник його здібностей і таланту. У фольклорній формі закріплювалася спадкова інформація, історична пам’ять, передача міфологічної традиції і реалізації міфів та вірувань, осмислення обрядів.
Фольклор – невичерпне
джерело тем, ідей та образів.
Як справедливо підкреслював
М.Т. Рильський: «Народна
Важлива складова українського фольклору - його весільна обрядовість. Це один із найстійкіших і найскладніших компонентів традиційно-побутової, духовної культури, яскравий показник національного колориту. У ній простежуються пережитки соціальних та сімейно-шлюбних відносин, що формувалися в різні історичні епохи. Сутність весілля як форми культури розглядали В. Борисенко, Ф. Вовк, В. Наулко, О. Правдюк, М. Шубравська, Н. Яринко, М. Сумцов. Еволюцію українського весілля вивчали Н. Здоровега, Й. Лозинський, В. Горленко, О. Воропай, О. Курочкін. Весілля як святково-обрядову систему глибоко проаналізували І. Березовський, Н. Гаврилюк, А. Пономарьов, О. Кравець, О. Новійчук.
Актуальність нашого дослідження обумовлюється зростанням інтересу людства до своїх духовних джерел і традиційної спадщини. У цьому контексті світове співтовариство усе більше уваги звертає на вивчення, збереження та розвиток традиційних свят, обрядів, фольклору.
З давніх – давен одруження завжди було однією з важливіших, урочистих і хвилюючих подій. Спливали століття, падали імперії, на зміну одним народам приходили інші, виникали нові держави, але завжди жарким полум’ям горіло бажання молодих людей до єднання в міцну сім’ю. Створенню сім’ї в народі завжди надавалося надзвичайно великого значення. Саме фольклор, разом з мовою та історією, у сучасних умовах становить собою основу, підґрунтя збереження етнокультури, національної свідомості народу (етносу). Одним із сучасних завдань фольклористики – якомога повніше й глибше зібрати, та осмислити, узагальнити багатовіковий традиційний культурний досвід нації, показати на цій основі її етногенетичну глибину та сучасний духовний потенціал.
Об’єкт: Весілля як компонент національної культури.
Предмет: Специфіка обрядів українського весілля. Тематика пісень, які супроводжують весільну драму.
Мета роботи виявити що таке фольклор та визначити місце весільної драми в усній народній творчості. Розкрити своєрідність обрядів українського весілля.
Завдання: розкрити теоретичні аспекти фольклору та весільної драми; розкрити сутність обрядів; охарактеризувати пісні весільного обряду та визначити їх тематику
Структура та обсяг роботи. Курсова складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатку. Кожний розділ має в собі по два підрозділи. Загальний обсяг роботи становить 30 сторінок, з них 27 сторінок основного тексту. Список використаних джерел нараховує 31 позицію та 6 пісенників.
Розділ 1 Фольклор – невід'ємна складова національної культури
1.1 Український фольклор як джерело народної мудрості
Термін "фольклор" запровадив англієць В. Томс, котрий 1846 р. під псевдонімом А. Мертон надрукував у часопису "Атенеум" (№ 982) статтю "The Folklore". Тим самим він щасливо дав ім’я явищу, яке в Європі вивчали вже на протязі століть, але називали по-різному, розпливчасто та описово. "Folk" означало у нього народ, "lore" – мудрість, а ціле вчений визначив як "неписану історію, що фіксує залишки давніх вірувань, звичаїв і подібного в сучасній цивілізації". У згаданому "Стандартному словнику..." знаходимо й таке визначення фольклору, що належить Р. А. Вотермену: "це форма мистецтва, яка охоплює різні види оповідань, прислів’їв, висловлювань, замовлянь, пісень, формул чаклунів та інших формул і використовує як засіб висловлення усну мову".
Усна народна творчість або фольклор - складова художньої культури народу, його неписана словесність. Вивченням її займається спеціальна філологічна дисципліна - фольклористика. Уснопоетичне художнє слово супроводжувало людину з її першопочатків, із часів виникнення мови. Воно ввійшло в життя і побут як один із засобів задоволення притаманної людині потреби у прекрасному і як органічний компонент її вірувань та світоглядних уявлень. Регулярні записи творів усної словесності почались лише у ХVIII-XIXст. Тому багато архаїчних верств фольклорної традиції втрачено. Але збережений матеріал, що записаний пізніше, багатий численними змістовими, образними елементами глибокої давнини. Найбільшою мірою твори фольклору відображають важливі події, характерні аспекти, явища суспільно-політичного і соціального буття, побуту народу, його переживання, настрої, сподівання саме того часу, коли ці твори збиралися, записувалися з живого народного побутування.
Для фольклору властиві усна форма поширення і передача між людьми способом безпосередньої комунікації. У цьому процесі відбувається і власне творення фольклору. Тільки в деяких випадках народні легенди чи писані джерела зберегли прізвища авторів поодиноких пісень. Російський фольклорист та етнолог К. В. Чистов порівняв схеми комунікативного акту в фольклорі та літературі, використавши для цього класичні поняття теорії інформації (див. Мал. 1).
S ® M ® R
Мал. 1. Загальна схема передавання інформації
Тут S – суб’єкт інформації, або той, хто передає; R – реципієнт, об’єкт інформації, або той, хто її приймає; M – матеріальний посередник (медіум) між S та R, засіб передавання інформації;
Зовсім іншу картину бачимо на другій схемі (Мал. 2). Можна уявити собі, що тут зображено розказування казки. Казкар звертається до слухачів безпосередньо, і "зворотний зв'язок" миттю замикається на ньому самому: "Виконавець (особливо, коли мова про жанри, що припускають текстову імпровізацію) може змінювати (коректувати) зміст і структуру тексту й поза текстових елементів у залежності від поведінки (реакції) слухачів під час виконання". Затухання творчих імпульсів у слухачів не обов’язкове: хтось з них зможе у майбутньому переповісти казку, і схема у цьому напрямі спроможна галузитися нескінченно. Проте й сам казкар не є творцем казки (як письменник свого роману), отже, раніше він сам був її слухачем (R), а це означає, що схема галузиться й у напрямі минулого. Це природний тип комунікації, використання котрого і є головною ознакою фольклору. Тому однією з характерних ознак фольклору є анонімність, тобто втрата авторства в процесі побутування, що водночас є і процесом колективного творення. Ще однією специфічною особливістю фольклору є його усність - усна форма творення, побутування, синхронна і діахронна передача, тобто поширення творів фольклору в певний час і його різночасова передача від покоління до покоління. Визначну роль при цьому відіграє пам'ять. Саме в пам'яті носіїв фольклору, його індивідуальних і колективних виконавців фіксується весь багатоплановий обсяг фольклорної інформації, її сюжети, тексти, форми. За М. Костомаровим, фольклор - це "духовний склад народу", в обсяг якого входять "склад розуму, напрям волі, погляд на духовне й громадянське життя" [12; 428]. Своєрідність життя народу, яка встановлюється "його релігією, філософією, правом, звичаями, історією, місцевістю країни і її властивостями, віруваннями, мовою, численними життєвими умовами і т.п., ні в чому так яскраво, міцно й досконало не виражається, як у його словесності" [3; 150].
Усна народна творчість стала істинна народною поезією. Історичні долі народів, їх світогляд, художні традиції визначили шляхи розвитку усної поетичної творчості, його тематику, ідейну спрямованість, естетичну і національну своєрідність. Ці ж причини зумовили формування і розвиток фольклорних жанрів, які у кожного народу мають свої неповторні риси [7; с.17-23, 41-49]. У фольклорі виражені етичний та естетичний ідеали народу, найважливіші принципи народної педагогіки. Народна творчість є важливою також для вивчення ментальності її носіїв. Як складова слов'янської словесності, український фольклор містить чимало спільного з усною народною творчістю неслов'янських народів - фінів, литовців, румунів. Однак, за свідченням науковців, найбагатший фольклор - все ж український, сформований на трипільській культурі у 6-4 ст. до н.е.; українці „одарені з природи великими музикальними здібностями і поетичним талантом, мають у порівнянні з іншими східнослов'янськими народами найбагатшу, найбільш розвинену народну поезію” [28, 25].
До позитивних національних рис українців дослідники відносять працьовитість, гостинність, тяжіння до освіти, статичність у сімейних стосунках, прагнення до духовного життя, повагу до дорослих, мужність, здоровий оптимізм, прагнення до незалежності. Серед негативних рис національного характеру українців відзначають взаємне нерозуміння, схильність до анархізму, невизначеність, імпульсивність, індивідуалізм. Тому для образу українського народу у фольклорі характерна недостатня соціальна активність, відсутність згуртованості, що інколи приводить до втрати національної ідентичності, розвитку комплексу „малоросійства” [8, 103]
1.2 Жанрове багатство фольклорних творів
Багатство мотивів, образів українського фольклору, його зв’язок з календарною та сімейною обрядовістю та поза обрядовою дійсністю, різноманітність текстових структур творів та форм виконання, – усе це допомогло фольклористам класифікувати великий матеріал у жанрову систему. (Див. додат. №1) Це система своєрідна. Вона розбудована, розгалужена, порівняно повна. Сюди входять жанри, відомі у фольклорі інших народів, а також деякі унікальні, національні, властиві тільки українській усній народній творчості. Але й "міжнародні" жанри (балада, казка тощо) на українському ґрунті мають свій національний колорит.
Залежно від розмаїття змісту і формальних ознак багатогранний і багатоплановий національний фольклорний масив класифікується за типами, родами, видами. Український фольклор складається з двох великих підрозділів: поетичного (віршового), що найяскравіше виражений у пісенності, та прозового, що об'єднує різні оповідні види художньої народної творчості: казки, легенди, перекази, усні оповідання, анекдоти.
Поетичний фольклор. Характерною ознакою цього різновиду українського фольклору є віршована форма. Він складається з різних видових груп. Це передусім народні пісні. Вони опубліковані у численних збірках українських народних пісень. За походженням, змістом, часовою і функціональною прив'язкою весь цей багатий і різноманітний народнопісенний матеріал, у свою чергу, поділяється на низку груп і циклів. До найбільшої з них належать обрядові пісні, тобто пісні, виконання яких пов'язане з обрядами, особливо з календарними і сімейними. Сімейно-обрядові пісні - це поетичний супровід різних урочистостей і обрядів сімейного плану: народження дитини, одруження, весілля і смерті. Календарні обрядові пісні тісно пов'язані з трудовою діяльністю людей, господарськими сезонами, календарними циклами у природі, святами, що в давнину мали на меті задобрювання божеств, сил природи, забезпечення їх сприяння у рільництві, годівлі худоби, бджільництві та ін. У зв'язку з цим у календарних обрядових піснях чільне місце посідали хліборобські мотиви. Найвиразніше виділяються в українському фольклорі календарні пісні зимово-новорічного циклу - колядки і щедрівки, весняного - веснянки, перехідної пори між весною і літом - русальні, літні - купальські, петрівочні, жниварські. На Поліссі вирізняється й цикл осінніх пісень, виконання яких приурочене до різних видів робіт: коли “беруть картоплю”, “тіпають льон” і т.ін. [23 ;35] Колядки і щедрівки - величальні пісні, які своїм коріннями сягають глибокої перед християнської давнини. Вони були приурочені до одного з головних свят наших предків - дня зимового сонцестояння, сонцевороту, яке в їх уяві знаменувало поворот “на весну” [ 24 ;15] ; перемогу життєдайної сили Сонця, світла і життя над зимовим мороком і змертвінням у природі. Багата урочистість, обрядовість і пов'язані з цим святом звичаї і вірування в християнський час були значною мірою перенесені на Різдвяні свята, Новий рік, аж до Богоявлення (Йорданські свята). До цього циклу християнської святковості приурочений і давній язичницький звичай колядування з його пісенним репертуаром - колядками і щедрівками. Давньою є назва “Коляда”, яка подекуди і досі побутує в нашому народі як визначення Різдвяних свят. Слово “колядка”, як уважають учені, є похідним від найменування нового року у древніх римлян чи у візантійців. Назва “щедрівка” відома тільки в українському фольклорі. Видатні дослідники українських колядок і щедрівок (О. Потебня, В. Гнатюк, Ф Колесса) не вбачили якоїсь істотної відмінності між цими назвами, вважали їх синонімічними, а щедрівку - утвореною на українському ґрунті від поширеного приспіву: “Щедрий вечір, добри (чи святий) вечір”. (Див. додат. №2) Весняні свята Народні звичаї і обряди, пов'язані з весняним пробудженням природи, супроводжувалися співом, іграми і хороводами, що мають в Україні загальну назву - веснянки. У Галичині їх називають гаївки (“гагілки”, “ягілки”, “галагівки”) [ 19;9]. Традиційно веснянки співалися (гралися) упродовж весни, починаючи від свята Благовіщення (7 квітня), подекуди від Стрітення (15 лютого), коли за народник календарем “зима з літом зустрічається” [19;13] (Див. додат. №3) Колодій. Зустрілися весна із зимою. Весна у човнику, зима - на санчатах. І почалося життєве протиборство холоду й тепла, темряви і світла. Лютує зима морозами й заметілями, а весна теплий усміх посилає.
Великодні свята Гаївки приурочені до Великодніх свят. Виконавцями веснянок і гаївок скрізь в Україні були виключно дівчата і молоді жінки. За часів тоталітаризму, коли народні звичаї і обряди переслідувалися і насильно викорінювалися владою, веснянки, як й інші обрядові пісні, співали здебільшого в середовищі старших жінок. Саме вони в багатьох регіонах України виявилися берегинями народних традицій.
Необрядові пісні - це друга велика група поетичного фольклору. До них належать народні думи, історичні пісні, балади, соціальне - побутові, ліричні пісні з особистого і родинного життя, жартівливі й танкові пісні, колискові й дитячі, набожні пісні.
Думи - притаманний тільки українському фольклорові вид народної поезії. (Див. додат. №4) Вони відзначаються речитативною формою, властивою для голосінь, не рівноскладовістю вірша, відсутністю строфи і оповідним (епічним) способом викладу. Думи розвинулися на ґрунті лицарської історії козацтва й найбільшого розквіту набули в XVI-XVII ст., але своїм корінням сягають традицій епічної творчості доби Київської Русі. Низка народних дум присвячена визвольній боротьбі українського народу під проводом Богдана Хмельницького. У думах оспівується героїзм і патріотизм у боротьбі проти тиранії й поневолення, утверджуються ідеали свободи, справедливості, честі, людської гідності, засуджуються зрадники, що “заради лакомства нещасного” зрікаються свого народу і віри. Поряд з героїчними мотивами у думах проголошуються принципи мирного, справедливого співіснування між людьми (“людська кровця не водиця, проливати не годиться”), звеличується авторитет батька, матері, роду, людей старших.
Ліричні пісні - це народнопоетичні твори, в яких основна увага спрямована на розкриття внутрішнього світу людини, її переживань і настроїв, зумовлених обставинами соціального чи побутового характеру. У змісті, мотивах, образах ліричних пісень відбилися різні аспекти і прояви як суспільного, так і приватного життя. Тому вони поділяються на дві великі групи: суспільно-побутові та родинно-побутові. Перша група охоплює козацькі пісні - про звитягу, подвиги і смерть мужніх захисників Вітчизни, тугу за ними їх рідних, коханих; чумацькі - про тривалі і небезпечні мандрівки чумаків у Крим чи на Дон за сіллю і рибою, трагічні події в степу, недугу і смерть чумака; ремісницькі, в яких відображені заняття ремісників (шевців, ковалів, кравців, бондарів, купців та ін.) і ставлення до них селян; емігрантські - пісні тих і про тих, що змушені були через безземелля, злидні, переслідування полишати рідний краї, родину і шукати кращої долі на чужині.
Групу родинно-побутових складають численні пісні про кохання, які відображають широкий спектр настроїв та переживань; від світлої радості першого кохання до гіркоти розчарувань, невірності, розлуки; про сімейне життя, серед яких вирізняються пісні про жіночу недолю; нестерпне буття заміжньої жінки з нелюбим чоловіком, чоловіком - п'яницею, злою свекрухою, в умовах несправедливого ставлення до невістки в хаті чоловіка і т.ін. До цієї групи належать пісні про недолю дітей-сиріт, бідної вдови, самотньої матері, яка втратила дітей. Родинно-побутові ліричні пісні відзначаються глибиною почуття і драматизму. Жартівливі й гумористичні пісні складають значну частину народнопісенного репертуару. Вони належать до різних груп народних пісень, у тому числі й до обрядових. Але особливо насичені жартівливо-гумористичним елементом, молодечею безжурністю і веселістю короткі одно і двострофові пісеньки-співанки, що нерідко виконуються як приспівки до танцю. Найбільш поширені з них - коломийки, козачки, шумки, частівки, яким властивий танковий ритм. (Див. додат. №5)
“Пісенний фольклор відображає традиційне піклування людей про дітей, їх виховання. Воно виявляється в численних колискових піснях і забавлянках, які виконуються для дітей дорослими, а також у піснях і приспівках, що їх співають самі діти” [ 18;8]. Сюди ж належать і різні ігрові дитячі пісні та вірші (заклички, примовки, лічилки, скоромовки та ін.). (Див. додат. №6)
Прозовий фольклор. Однією з найважливіших складових фольклорної прози є казки. Упродовж століть казкові сюжети передавалися від народу до народу, набуваючи на конкретному національному ґрунті власного забарвлення і зазнаючи змін.
Легенди і перекази становлять другу велику частину фольклорної прози. Легенди за змістом подібні до фантастичних казок: у них також головну роль відіграє чарівний, фантастичний елемент.
Перекази - це народні оповідання про історичні події й особи. Від легенд вони відрізняються тим, що в них меншу роль відіграє фантастика і оповідь має здебільшого реалістичний характер, оперта на історичні факти.
З переказами споріднені усні народні оповідання - короткі оповіді здебільшого у формі повідомлення, спостереження оповідача, спогаду про незвичайну пригоду, зустріч, повчальну історію.
До прозового фольклору належать і афоризми це прислів'я і приказки, загадки, формули побажань, привітання.
Прислів'я і приказки - стислі крилаті вислови, в яких сконцентровано життєву мудрість і філософію народу. (Див. додат. №7) Своїм мовним багатством і змістовим розмаїттям українські прислів'я і приказки охоплюють усі сторони життя людини, її погляди на світ, суспільні явища, громадські та родинні взаємини.
Загадки (від слова «гадати» - думати, розмірковувати) - дуже давній і розповсюджений вид народної творчості. Це стислий вислів віршем або ритмізованою прозою з дотепним запитанням, відповідь на яке міститься в образних натяках на нього. (Див. додат. №8)
Билини тісно пов'язані з народною обрядовою піснею (звичаєм величання, з колядними і весільними обрядовими піснями), з казковими мотивами. Композиційно кожна билина поділяється на три частини: зачин, виклад і кінцівка. Поетика билин багата і різноманітна. Нерідко використовується гіпербола, характерні постійні епітети, порівняння, паралелізми, метафори. Ритм чіткий, вірш так званий билинний, який є різновидом тонічного вірша [7, с.40].
Висновки за перший розділ.
- Характерними особливостями усної народної творчості, що відрізняють її від інших ділянок народної культури є усність, імпровізаційність, колективний характер, а отже, й невизначеність індивідуального авторства - анонімність
- Фольклор, пов'язаний з розвитком певними народними традиціями, усталеними стереотипами, естетичними нормами та віруваннями.
- Фольклор виник багато століть до того, як розвинулася писемна література. Він був своєрідним способом пізнання навколишнього світу. Через твори усної народної творчості книга знайомить нас, з культурою та побутом населення України, з віруваннями та обрядами.
- У фольклор існує 2 підгрупи. Прозовий та поетичний фольклор які в свою чергу обьеднують в собі різноманіття жанрів усної народної творчості. До скарбів українського народу фольклору належать прислів’я та приказки, думи та казки, щедрівки, веснянки, загадки, легенди та ін.
Розділ 2 Своєрідність обрядів українського весілля
2.1 Весілля як драма та його основні етапи
Весільна обрядовість — це система драматично-ритуальних дій та пов’язаних з ними пісенно-поетичних текстів, що виконуються з нагоди шлюбу хлопця та дівчини як початку їх спільного життя з метою створення сім’ї. Процес формування традиційного весільного обряду українців, як і багатьох інших народів, відбувався протягом тривалого часу. Він сягає своїм корінням у глибоку давнину. На окремих слов’янських територіях до 17 ст. збереглися елементи весільної традиції періоду матріархату, коли ініціатором шлюбу була дівчина, а не парубок. Такий звичай зафіксований у записах Г.-Л. Боплана (1650 p.), який, зокрема, писав: «На Україні, ніби всупереч всім народам, не хлопці сватаються до дівчат, а дівча та пропонують їм руку і рідко не досягають своєї мети; їм допомагає своєрідний забобон, який суворо пильнується...». Описуючи цей обряд, Боплан зазначав, що дівчина, яка покохала парубка, приходить до його хати, коли він і його батьки є вдома, і звертається з проханням до парубка одружитися з нею, а до його батьків — погодитись на цей шлюб. Якщо вони не дають своєї згоди, вона говорить, що лише смерть розлучить її з милим обранцем, і відмовляється покинути їхню домівку до того часу, поки не отримає згоди. «Через кілька тижнів батьки змушені не тільки погодитись на шлюб, а вже навіть умовляють сина покохати дівчину, тобто одружитись з нею; а парубок, бачачи, з якою завзятістю дівчина зичить йому добра, дивиться на неї як на майбутню свою володарку...». При цьому відмовити дівчині не можна було, оскільки вважалося, що таким чином вони накличуть на себе гнів Божий.
У певному сенсі система ритуалів
та традицій з нагоди одруження наречених
становить цілісне драматичне дійство,
кожен з учасників якого
На різних територіях склад весільної дружини, кількість дружків, старостів та ін. може бути різною, як і назви цих «весільних чинів».
Традиційний український обряд весілля умовно ділиться кілька етапів
1) перед весільний (сватання, заручини чи змовини);
2) приготування до весілля (запрошення на весілля, випікання короваю, завивання гільця чи весільного деревця, дівич-вечір або вінкоплетіння, оглядини або відвіз сорочки);
3) весілля
(посад, розплітання коси
- після весільний (понеділкування або почепини, пропій чи перезва, циганщина).
У пізніші часи ритуал був значно спрощений", відзначає О. Курочкін. “...Непідробна
щирість і простота стосунків, які існували в малоруській незайманій сім’ї, слу-
жать яскравим доказом чистоти і волі шлюбних союзів у малоросіян” [22, 86].
Таким чином, готується обрядовий перехід молодих до нової соціально-вікової групи, народжуються нові сімейно-шлюбні стосунки, відбувається поріднення двох родин. цю унікальну художньо-обрядову систему, Т. Рильський порівняв з найвидатнішими пам’ятками і історії людства. . Розглянемо коротко основні етапи.
Заручини. Вони відбувалися задовго до сватання — звичайно, місяців за два-три. Часом батьки, виходячи з господарських розрахунків, заручали дітей ще в ранньому віці. Але найчастіше хлопець, умовившись з дівчиною, сповіщав про це своїх батьків і з рідним дядьком ішов у її сім'ю домовлятися. Коли батьки дівчини згоджувалися на одруження, то домовлялися про час сватання.. Якщо хлопець був з іншого села, батьки зарученої їхали на оглядини, що є не обов'язковим, але окремим актом весілля. Потім відбувалося сватання.
Підготовка до весілля могла тривати від кількох днів до трьох місяців (іноді більше). У цей час у сім'ї зарученої готували віно (придане). Обидві родини купували подарунки, різали бичка або порося, птицю, випікали багато хліба, готували різні страви (їх мало бути до двадцяти), прибирали в хаті, опоряджали садибу. Молода з дружками, молодий з боярами, співаючи пісень відповідного змісту, ходили по селу й запрошували родичів на весілля. Обряд запросин полягав у тому, що, зайшовши до хати, заручена або наречений кланялися господарям, цілували їх руку й говорили: «Просили батько, просили й мати, і я прошу на моє весілля». Ті цілували молодят у голову, бажали щастя й добра, обіцяли прийти. Усіх учасників і гостей бувало 50 — 60 осіб.
Коровай. Для випікання його запрошувалося від трьох до семи шанованих молодих жінок, які жили із своїми чоловіками в повній злагоді (розведених і вдовиць не брали). Короваї пекли в хаті і молодого і молодої. Коровайниці приносили борошно, яєчка, горілку, масло. Роботою їхньою керував старший сват: благословляв місити тісто, вливати в нього трохи горілки, бгати коровай, садовити в піч, виймати й виносити в комору.
Коли тісто було готове, розкатували корж (підошву) діаметром один аршин (75 см), на який один біля одного наліплювали різні вироби з тіста — шишки, фігури птахів і тварин, квіти, сонце, місяць тощо. Посередині викладалася найбільша шишка, в яку втикали дві або п'ять стулених докупи свічок. Запаливши їх, просили якогось кучерявого (отже, щасливого) хлопця вимести піч віником і посадити коровай дерев'яною лопатою. Разом з короваєм і окремо випікали численні вироби з тіста. Всі етапи виготовлення короваю або здоби супроводжувалися піснями, в яких славилося борошно «з семи хат», вода «з семи криниць», «сім курок», піч (її «золоті плечі»). Закінчивши роботу, коровайниці частувалися і розходилися.
Гільце. У суботу вранці молода із старшою дружкою скликала дружок і свах вити гільце. Усі сідали за столом і, співаючи узаконених звичаєм пісень, прикрашали заготовленими заздалегідь квітами, пахучим зіллям, стрічками, монетами зрізану гілку плодового або хвойного дерева, а на вершечок прив'язували букетик з колосся. Готове гільце втикали у свіжу хлібину, і воно стояло на столі протягом усього весілля. Таке ж гільце звивали бояри в хаті молодого. Обряд прикрашування гільця символізував звивання нової сім'ї. Дівчата сплітали також і віночки або букетики квітів, які потім пришивали до шапок молодого та бояр.
Дівич-вечір — це прощання нареченої з дівоцтвом. У суботу ввечері всі подруги молодої сходилися до її хати. Під троїсті музики вони співали пісень, у яких славили дівочу красу, молодість, привільне життя, висловлювали жаль з приводу розлуки з батьками, родом. У звертанні до матері питали, чи не надокучила їй дочка своїми примхами. Якщо заміж ішла сирота, у піснях запрошувалися на весілля її батьки, а вони «відповідали», що не можуть устати, бо «сира земля на груди налягла». На весіллі у сироти були «посажені» (названі) батьки — близькі родичі. Молода посланцем передавала молодому згорнену й перев'язану стрічками сорочку, яку вона сама пошила й вишила. Цю сорочку молодий мав одягти на весілля. У деяких місцевостях на дівич-вечір приходив і молодий, брав сорочку, а нареченій дарував щось з одежі.
Запросини передбачали збір дружини (весільного поїзда) та запрошення гостей. Їх проводили у неділю зранку. У супроводі бояр та дружок матері молодого й молодої виряджали своїх дітей на запросини. Молода у національному вбранні, прикрашена квітками та стрічками, обходила хати й дарувала господарям шишки, промовляючи: Просили вас батьки, і я вас прошу прийти на малий час – на весілля до нас. Цей звичай не був повсюди однаковим: у південних районах найчастіше запрошував молодий, у Карпатах – спеціальні посередники (звачі), на Поділлі молоді ходили на запросини разом. Як правило, запрошували близьких і далеких родичів, сусідів та знайомих, а у невеликих селах – усіх мешканців. Не годилося запрошувати під час випадкових зустрічей на вулиці, що відбилося в іронічному прислів'ї: Просили по дорозі, щоб не були на порозі.