Людина та звір у мистецтві стародавнього сходу

ВСТУП

Актуальність  теми. У найдавніших пам'ятках  образотворчого мистецтва, тварини  є основним об'єктом зображень. Звіриний стиль — назва художнього стилю, поширеного в мистецтві кількох  стародавніх культур. Основною тематикою  зображень були тварини або ж частини їх тіла, та складних композицій з них, звідки й назва. Найдавніші зразки датуються III тисячоліттям до нашої ери, після нашої ери поступово виходить з ужитку, але його елементи часом трапляються й пізніше. Одним з найкращих зразків цього стилю є скіфіський звіриний стиль.

Звіриний  стиль давнини відрізняється  від абстрактного звіриного орнаменту VI—XIII століть, розповсюдженого в  романському і норманському мистецтві, і від тератологічних давньоруських  мотивів.

Звіриний  стиль пов'язують з шануванням тварин і тотемізмом. Первісно сакральні зображення з часом стали орнаментальним мотивом. Найдавніші зразки звіриного стилю відомі в Єгипті та Межиріччі з ІІІ тисячоліття до нашої ери. В ІІ тисячоліття до нашої ери звіриний стиль вже відомий в Передній Азії, Індії, Китаї, Середній Азії, Південному Сибіру, Поволжжі, Приураллі. Найбільшого розвитку звіриний стиль набув у мистецтві іраномовних кочівників І тисячоліття до нашої ери та перших століть нашої ери — це скіфо-сарматський звіриний стиль та мистецтво племен Південного Сибіру.

Останню статтю, в якій було здійснено широкий  аналіз зображень хижаків, було опубліковано більше 40 років тому (Ильинская, 1971). За цей час до наукового обігу  було введено велику кількість нових  археологічних знахідок, були започатковані нові методи і підходи у дослідженнях, які дозволили зробити чимало окремих спостережень і висновків. На сьогоднішній день найважливішим є узагальнення всіх опублікованих даних, тобто їх каталогізація і аналіз у межах єдиного підходу.

Мета  роботи – на підставі всебічного аналізу сукупності зображень хижака, виявити місце, яке посідав образ хижака у мистецтві та загалом культурі народів, визначити його характерні стилістичні риси, закономірності побутування цих рис в часі і в межах культурних традицій окремих регіонів, а також семантичну наповненість зображень хижаків, висвітлити обставини походження образу та намітити найважливіші етапи історії його побутування.

У відповідності  до мети роботи були поставлені наступні  завдання.

1. Використовуючи  структурно-семіотичний підхід, проаналізувати зображення і виявити їх основні стилістичні риси, закономірності побутування цих рис в часі і в межах культурних традицій окремих регіонів.

2. Висвітлити  обставини появи образу хижака.

3. Простежити  взаємозв'язки скіфського мистецтва з образотворчими традиціями стародавнього Сходу.

4. Розкрити  семантичну наповненість образу  хижака, його місце у міфо-ритуальній  традиції народів скіфського  світу.

Об’єктом  дослідження є духовна культура народів Євразії.

Предметом дослідження є один із найпоширеніших образів мистецтва – образ хижака.

1. СКІФСЬКИЙ  ЗВІРИНИЙ СТИЛЬ

1.1 Походження  та історія образу хижака

Однією з  найважливіших складових скіфської  культури і її визначальних рис є  специфічні зображення різних тварин. Їх домінування у скіфському мистецтві є настільки характерним, що вже здавна дослідниками було запропоновано умовний термін для його позначення – “звіриний стиль”. Коло тварин, що відтворювалися у скіфському “звіриному стилі”, досить широке, але все ж перевага здебільшого надавалася хижакам. Хижаки загалом складають близько 30% всіх зображень, при тому, що олені – близько 15%, інші копитні – 20%, птахи – 20%. Відтворювалися хижаки різних видів: леопарди, леви, тигри, вовки, ведмеді тощо. Зображення звірів або окремих їх частин розташовувалися скрізь: на зброї, на одязі і головних уборах, на прикрасах і символах влади, а також на кінській вузді. Семантика цього образу, яка тісно пов’язана із категоріями вищої влади, набула особливого значення за доби ранньокласових суспільств.

Рис. 1.1 - Звіриний стиль

Скіфський звіриний стиль складався під впливом  мистецтва Ірану і Передньої  Азії, а в Причорномор'ї він  зазнав значного впливу елінського мистецтва. У курганах Центральної Азії знаходять  предмети, що з'єднують у своєму стилі риси елліністичного, сасанідського і китайського мистецтва. Так, за однією з версій, на формування унікального «скіфського звіриного стилю» вплинули бронзові вироби з провінції Ордос у Північно-Західному Китаю, так звані ордоські бронзи. Інше можливе джерело — Лурістан на південно-заході Іранського нагір'я, перський звіриний стиль, блискуче розвитий майстрами епохи Ахеменидів і Сасанидів. Елементи того ж стилю присутні в мистецтві іонійців періоду архаїки, що населяла острови Східного Середземномор'я і які знаходились під явним перським впливом. Висловлювалися версії про сибірське походження скіфського звіриного стилю і про вплив на його формування традиційного різьблення по дереву. Самі ранні знахідки датуються IX століттям до нашої ери, але риси оригінального стилю складаються до VII століття до нашої ери.¹

Перші зображення хижаків, які було виконано у традиції, близькій до “звіриного стилю”, з’являються  ще у VIII ст. до н.е., тобто у передскіфський час. Вони представлені у таких пам’ятках  як курган Аржан (Тува), мог-к Наньшаньгень (Північний Китай),  мог-к Кисловодської меблевої фабрики та Зубівський курган (Передкавказзя), а також пов’язані із раннім типом “оленних” каменів, що були розповсюджені у деяких східних регіонах Євразії. На той час зароджуються основні типи зображень, що згодом набули широко розповсюдження по всьому скіфському світу. Але ці зображення у іконографічному плані стоять осторонь від тих зображень, що пов’язані із пам’ятками власне скіфського часу. Саме тому можна зробити висновок, що зображення VIII ст. до н.е. скоріше позначають час зародження традиції образотворчого мистецтва, аніж відповідають на питання, звідки походить “звіриний стиль” і образ хижака зокрема.

Масова поява  зображень хижака відноситься до VII ст. до н.е. Вже в цей час основні їх типи розповсюджуються на широких теренах всього скіфського світу. Їх близька стилістична подоба свідчить про тісні зв’язки, що існували на той час поміж різними народами. Вона сформувалася у межах VII ст. до н.е. і фактично не мала нічого спільного із художніми традиціями інших народів. Архаїчні зображення відрізняються умовністю відтворення фігури звіра, яка часто складається із набору різних знаків (найчастіше це кільце), що позначають (називають) різні частини тіла. Переважна частина зображень відтворює “мирного” звіра, оскільки не позначаються ані зубаста паща, ані пазурі на лапах. Вважаємо, що практично всі регіони скіфського світу прийняли більш-менш рівноцінну участь у створенні зображень. Назвати один конкретний регіон як батьківщину “звіриного стилю” чи образу хижака, на наш погляд, поки що неможливо. Про це перш за все свідчить строкатість стилістичного втілення звірів, зображення яких походять із різних регіонів. Окрім того, вже в ранній час позначилася властивість мистецтва скіфських народів запозичувати іншокультурні зображення і включати їх до власного складу.

Видозміни у  іконографії зображень почалися вже з середини VI ст. до н.е. Вони відбуваються практично по всьому скіфському світі, але найбільш відчутні на прикладі мистецтва Причорномор’я. Саме тут починається поступовий перехід від одних стилістичних типів зображень до інших. Окрім того, з’являються нові типи виробів, з якими були пов’язані зображення хижаків. Це, перш за все, дзеркала із боковою ручкою, прикрашеною фігурками тварин, і хрестоподібні бляхи. З цього часу можна говорити про певний синтез скіфської та античної художніх традицій, одним із яскравих прикладів якого є дзеркало з Гаврилівки (Лівобережний Дніпровський Лісостеп).

Кінець VI ст. до н.е. позначився майже повною зміною архаїчних прийомів зображення, появою нових стилістичних образів та композицій. Цей процес проходив із одночасовими змінами у всьому комплексі скіфської матеріальної культури. З цього часу зображення хижаків розповсюджуються по всім регіонам скіфського світу, а у Волго-Кам’ї, Поволжі та Південному Приураллі вони навіть домінують над іншими образами. В кожному регіоні ще більше оформлюється іконографічна неповторність зображень, що виразилася у розподілі “звіриного стилю” на окремі локальні варіанти. Хоча, при цьому, у головних рисах зображення були єдині по всьому скіфському світу. Достатньо сильним стає вплив античної культури, який виразився, зокрема, у широкому розповсюдженні у західних регіонах зображень лева, а також мистецтва Ахеменідського Ірану. Під впливом останнього позначаються значні зміни у зображенні хижаків, які властиві для виробів, що походять з Центральної Азії (курган Іссик та семиріченські бронзи) та Алтаю (Башадарські та Туектинські кургани).

Загальною ж  особливістю зображень хижака кінця VI - V ст. до н.е., що виразилася в усіх регіонах, стала підкреслена агресивність звіра: практично на всіх зображеннях хижаків відтворено із трохи відкритою або роззявленою пащею, в якій позначено ікла і зуби, та із лапами з пазурами.  Відзначимо також розмаїття образів, що залучаються у цей час. Це і традиційні ще з архаїчного періоду хижаки родини котячих, і лев, і вовк, і ведмідь. Хоча видова приналежність звірів, що зображаються, далеко не завжди вгадується однозначно.

У IV ст. до н.е. продовжують розвиватися тенденції видозмін, що почалися ще у попередньому столітті. Масовими в деяких регіонах стають сюжетні зображення, з’являються нові типи зображень поодиноких фігур хижака. Досягає свого апогею скіфо-античний синтез художніх традицій, який переходить у іншу якісну стадію. Для цього часу властиве побутування виробів, виготовлених за античною технологією і у відповідності до античної манери зображень, але зміст яких є повністю скіфським (пектораль з Товстої Могили, амфора   з Чортомлика, гребінь з Солохи, предмет невідомого призначення з Братолюбського кургану тощо). В мистецтві Алтаю настільки ж відчутним є вплив ахеменідської традиції. Спостерігається і пряме копіювання іранських зображень або їх окремих стилістичних прийомів. Але це стосується тільки виробів, що походять із Пазирикських курганів, натомість зображення, що походять з інших алтайських курганів (комплекси Уландрика, Юстида, Сайлюгема та Ак-Алахи), повністю відповідають традиціям скіфського “звіриного стилю”.

Загалом же IV ст. до н.е., незважаючи на злети і згасання традиції в окремих регіонах, стало фінальним часом існування скіфського “звіриного стилю”. В нестепових регіонах образотворче мистецтво або зникає майже повністю, або переймає форми, абсолютно чужі для скіфської традиції. В степу розповсюджується особливе за подобою сарматське (або ширше – гунно-сарматське) мистецтво. Чимало в ньому було від попередньої традиції, але загалом це було зовсім інше художнє явище, яке не було наступником скіфського мистецтва. Причини цього процесу потребують спеціального дослідження, означимо тільки те, що він за часом співпадає із значними культурно-політичними подіями кінця IV ст. до н.е.

Для скіфського звіриного стилю характерні тонке  спостереження природи, реалістична  передача форм тварин і їх рухів, динамічні композиції, що змальовують боротьбу звірів. Найбільш поширені зображення травоїдних тварин, хижих звірів і птихів, а також фантастичних істот головно грифонів. Прийоми зображень різні: гравіювання по металу і литво, різьблення по дереву і кісті, аплікації з шкіри і повсті. Відоме татуювання людського тіла виконане у звіриному стилі.

Рис. 1.2 - Золота бляшка у формі оленя — класичний зразок стилю

Реалістичність  зображень поєднувалася з певною умовністю. Як правило, тварини показані в певних позах, з перебільшено помітними лапами, очима, кігтями, рогами, вухами тощо. Фігури звірів розташовувалися з урахування форми речі, яку вони прикрашали. Тварини зображалися в канонічних позах — скачуть, борються; копитні з підігнутими ногами; хижаки — інколи згорнуті в клубок. Просліджуються умовні прийоми і в передачі окремих частин тіла тварини наприклад очі у вигляді кружків, роги — завитків тощо. Інколи зображалася частина тіла звіра, що служила його символом — голови, лапи, кігті. Зустрічаються зображення звірів або їх частин, поміщені на зображення інших тварин.

Персонажів  звіриного стилю небагато, вони повторюються і ясно підрозділяються на три  групи відповідно трьом зонам  міфологічного Світового Дерева: небесної (птаха), земної (копитні) і підземної (хижаки). Серед птахів виділяються грифони грецького типу з архаїчними серповидними крилами, грифо-барани, фантастичні крилаті звірі, що мають аналоги в перському мистецтві. Серед копитних зображуються олені, кози, бики, барани, коні. До «медіаторів» (лат. mediator — посередник) відноситься кабан, який вільно рухається з однієї зони в іншу (оскільки має двоїсту природу: він і копитний, і м'ясоїдний (хижак).

Однією з  головних особливостей звіриного стилю  є контраст чистих поверхонь, гладких  об'ємів тіла тварини, створених характерним перетинанням площин, з гіпертрофованою фактурою деталей. Ця особливість почасти пояснюється технологією: скіфські майстри воліли не ліпити модель майбутнього виливка, а вирізувати ножем із широким лезом з м'якого воску. Звідси характер трактування форми тіла тварини — великі площини з різкими гранями, а також аналогії виробів із золота з різьбленими з дерева. Голови, очі, вуха, роги, копита звірів геометризуються, збільшуються в розмірі і, всупереч правдоподібності, довільно переносяться з місця на місце. Наприкалд замість пазурів лапи звіра закінчуються пташиними головами. Аналогічний прийом зооморфних перетворень, інтерполяцій характерний для багатьох архаїчних культур, древньоамериканського, єгипетського мистецтва, виробів американських індіанців і аборигенів Полінезії.

Деякі вчені  вважають, що в основі звіриного  стилю лежать магічні уявлення скіфів про намагання оволодіти якостями, які притаманні звіру: прудкість, сила, влучність. Інші ж схильні вбачатти зв'язок між звіриним стилем і міфологією, коли скіфські боги мали зооморфний образ. Інколи звіриний стиль розглядають як символічно-знакову систему, що втілювала загальні уявлення про світобудову. Фігури тварин мали охороняти іх володарів від бід. Але стиль був не тільки і навіть не стільки сакральним, як декоративним. Ці мотиви використовувались для оздоблення військової зброї, кінської збруї, ритуального посуду.

У сарматські часи схематизація і умовні межі помітно  посилилися, зображення часто покривалися  багаточисельними кольоровими вставками. У І тисячоліття нашої ери поширення християнського мистецтва на заході та мусульманського на сході призвело до того, що звіриний стиль поступово втратив своє значення.

Образ звіра  найкраще відповідав духові цього середовища, тому й набув поширення передусім в оздобленні обладунку воїна та коня, а також ритуальних і престижних речей.¹

Техніка творення зооморфних образів різнилася залежно  від матеріалу, з якого виготовлялися  ті чи інші речі, і їхнього призначення. Більшість золотих виробів використовувалася для оздоблення парадної зброї, одягу, чаш, тобто призначалася для розміщення на площині. Тому зображення тварин витиснено із листового золота. Деякі речі, а також окремі деталі із золота виготовляли у вигляді фігурок тварин чи їхніх частин шляхом литва, тому вони мають вигляд скульптурок чи високого рельєфу. Всеосяжність зооморфізації, особливо за архаїчного часу, зумовила втілення образів тварин і в інших матеріалах: бронзі, кістці, залізі, можливо, навіть дереві. Більшість таких виробів мали утилітарну функцію. Вони демонструють дивовижну єдність форми (функції) речі з образом тварини. Вирізавши голівку на одному кінці й копитце на іншому, псалій перетворювали у стилізовану фігурку тварини; круглу бляху виготовляли у вигляді згорненого калачиком хижака; залізний бубонець із закрученим угорі кінцем ставав голівкою хижого птаха.

Репертуар зображень  містить, насамперед, образи хижаків (пантера, лев, рись, барс, орел, вовк, а також  дикий кабан). У них виразно  простежується бажання посилити функцію речей: додати воїнові та його вірному товаришеві коневі сили, спритності, наснаги до перемоги, навіть агресивності. Звідси й акцентація уваги на певних органах: велике вирячкувате око, гарячі роздуті ніздрі, непропорційно великий хижий дзьоб, вишкірені зуби. Цей прийом вилився в передачу образу через його прикметну рису, тобто в заміну цілого частиною: могутнім дзьобом чи кігтем, лапою, крилом, голівкою або протомою. Акцентація уваги на певних рисах (органах) призвела до передачі їх знову ж таки звіриними образами. Кігті пантери з Келермесу виконано у вигляді стилізованих фігурок пантери у позі калачиком, низку їх розмішено й на хвості. Цей прийом дістав назву "зооморфного перевтілення". На деяких виробах поєднання різних образів, плавне перетікання одного в інший, їхня мінливість і загадковість утворюють таке плутане мереживо, що недосвідчене око може сприйняти його як загадковий візерунок. Поєднання різних образів — завершених чи у вигляді знака-органу (риси) — нагадує закодований у шараді текст. Особливо це притаманне звіриному стилю архаїчної пори.

Водночас були поширені й образи "мирних" тварин — травоїдних (олень, козел, баран, кінь), а також риб і водоплавних  птахів, /хні зображення доволі реалістичні, хоча й не позбавлені гіперболізації деяких рис та мотиву зооморфного перевтілення (гіллясті роги оленя уздовж усього тулуба закінчуються стилізованими голівками птахів). Третю групу становлять синкретичні образи. Загалом зображення тварин постають неначе виокремленими із навколишнього світу, і це враження інколи навіть підкреслюється розмежувальними лініями.

Сюжетні композиції поширюються з V ст. до н. е. і передають  сцени нападу хижаків на травоїдних, шматування. У ролі хижаків нерідко  виступають фантастичні крилаті  істоти — грифони — з тулубом кошака й орлиною головою на довгій з гребенем шиї. На центральній сцені нижнього ярусу пекторалі такі чудовиська шматують коней, на бокових — лев і пантера накинулися на оленя і кабана. "Поле битви" та постаті тварин облямовано овами, поміж звірами інколи вклинюється розетка. Таким чином, звіриний стиль доповнюється рослинним, який особливо пишно розквітає у IV ст. до н. е. Настає "золота ера" звіриного стилю, золоті вироби витісняють кістяні й бронзові.

Проте лишилася одна сфера, куди золото не проникло. Це — бронзові або залізні навершя, пов'язані, очевидно, з парадними та поховальними кортежами, штандартами. Вони являють собою металевий штир чи трубку, увінчані повним або частковим зображенням звіра, птаха, дерева чи антропоморфа. Інколи зображення розміщено на кулястому ажурному "постамент!" з кульками всередині, що нагадує брязкальця. Мелодійно звучать і навершя з підвішеними маленькими дзвониками.

У V ст. до н. е. набувають  поширення й антропоморфні зображення (рис. 9). Їх представлено як повними, так і частковими фігурами. Особливо популярними були нашивні бляшки із зображенням голови людей різного віку, статі й навіть раси — анфас чи профіль, з різними зачісками та головними уборами. Повні фігури представлено як окремими зображеннями, так і груповими — сюжетними. На тлі усталених образів та сюжетів трапляються оригінальні композиції. Усі ці зміни демонструють еллінізацію скіфського мистецтва, як і втілення грецьких міфологічних тем на речах, призначених для скіфів (голівки Горгони, танцюючі менади, сюжети троянського циклу).

Хоча ми вживаємо слово "оздоблення", значення різних образів не обмежувалося естетичною функцією. Поява фігуративних зображень  відбиває нове бачення світу, нову ідеологію. Тому зміст їх можна осягнути лише в контексті міфотворчості скіфів, що стосувалася двох основних моментів: їхнього походження і сонму божеств — творців та охоронців світу, покровителів усього живого, стражів порядку.

Рис. 1.3 - Скіфська стела, с. Тернівка (за В. Ю. Мурзіпим)

1.2 Аналіз  стилю зображення хижаків

Головним загальним  стандартом зображення звірів (в даному випадку хижаків, але так само й інших тварин) було зображення їх чітко у профіль. У відповідності  до цього стандарту були збудовані  не тільки площинні зображення, але  й чимало скульптурних. У профіль зображували тварин у більшості художніх традицій світу, оскільки вид збоку є більш інформативним. Геометричною основою такого підходу є те, що при погляді збоку площа симетрії фігур, які зображуються, виявляється паралельною до площі зображення. Для скіфського майстра наче б то існувала тільки одна половина звіра. Саме тому правилом було зобразити одне вухо з двох і дві лапи з чотирьох. Можна цілком впевнено стверджувати, що для власне скіфського мистецтва (“звіриного стилю”) таке правило було самим головним і його можна визнати канонічним. Відступи від цієї традиції окреслюються досить чітко. Зокрема, два вуха мають хижаки, що зображені переважно на “оленних” каменях, й цей прийом можна визначити як місцеву, локальну традицію. Можливо, в окремих випадках певне значення мали якісь семантичні моменти. Скажімо, келермеська пантера має 4 лапи, оскільки, вірогідно, була потреба зобразити саме 10, а не 8 маленьких хижаків, що згорнулися, які розташовуються на хвості та лапах звіра. Але здебільшого наявність 4 лап у хижаків свідчить про те, що їх зображення відповідає вже іншій традиції, нескіфській у своїх витоках. Справа у тому, що у більшості художніх традицій при профільності зображень звірів лап (ніг) у них відтворювали 4, і, фактично, тільки скіфська традиція у цьому відношенні відмінна. Окрім того, зображення хижаків із 4 лапами виконано за допомогою стилістичних рис, що також знаходять відповідності у інших художніх традиціях, а тому такі зображення цілком можна вважати набутими, такими, що з’явилися у скіфському мистецтві під впливом мистецтва сусідніх цивілізацій Передньої Азії, античної Греції, Ахеменідського Ірану тощо.

Ще однією рисою, властивою скіфській іконографічній традиції, є значна ступінь умовності  зображень. Вона виявилася у порушенні  пропорцій при зображенні різних частин тіла (можна навіть сказати, що правилом було досить вільне ставлення до пропорцій) і широкому використанні символів та додаткових зображень (прийом зооморфного перевтілення) для позначення тієї чи іншої частини тіла. Кожна частина тіла і воно саме загалом зображувалися умовно, із використанням різноманітних стилістичних прийомів. Можна сказати, що зображувалася не лапа, а “знак” лапи, не око,  а  “знак” ока. Врешті-решт,    і зображення загалом не є зображенням якогось звіра, а фактично “знаком” цього звіра. Вірогідно, саме тому скіфські майстри повністю відмовилися від непотрібної у такій ситуації деталізації зображень. Відтворювалися головні риси фігури: загальний контур, головні частини морди й, іноді, підкреслене плече чи стегно. Найбільш важливим з-поміж них є контур, оскільки вже він сам є достатньо інформативним. Інші “деталі” можуть цілком випадати (око, ніздря, паща, плече або стегно). Таке випадіння в деяких випадках, можливо, пояснюється і певними семантичними моментами (скажімо, відсутність очей як ознака сліпого), але, вважаємо, що воно найчастіше було породжене бажанням скоротити  надмірну кількість елементів, зайву з точки зору давнього майстра.

Означені дві  риси зображень хижаків можна, на нашу думку, вважати основоположними для “звіриного стилю”. Їх сталість на протязі довгого часу на великій території дозволяє вважати їх канонічними.

З таких позицій  всі зображення з тих, що розглядаються  у даній роботі та були відтворені відносно реалістично, можна вважати  імпортними або виконаними у традиціях нескіфського (перш за все, античного) мистецтва. Вони з’явилися у скіфському середовищі ще на початковому етапі існування “звіриного стилю” (келермеські старожитності) і надалі поширювалися як кількісно, так і територіально. І тому можна відзначити, що залучення до власного художнього кола чужорідних зображень також є характерною ознакою культури більшості регіонів скіфського світу. Скіфське мистецтво у цьому відношенні можна вважати “відкритим”. В більшості відомих випадків в традиційних культурах витвори чужого мистецтва не сприймалися, оскільки були чужими й незрозумілими і за формою зображення, і за змістом. Скіфи ж, на нашу думку, сприймали не стільки речі, скільки зображення, які на них було нанесено, хоча їх і було створено за іншими іконографічними правилами (як, скажімо, у випадку із золотою фіалою з Солохи). Безумовно, що сприймалося далеко не все із того, що могли запропонувати сусідні народи, існував певний відбір. Цілком вірогідно, що він грунтувався на відповідності запозичених образів і мотивів до скіфської міфології. Певний час іншокультурні зображення фактично існували паралельно із власне скіфськими, оскільки місцеві майстри майже нічого не запозичували із інших традицій, довго зберігаючи оригінальну подобу власного мистецтва. Навпаки, майстри-чужинці намагалися пристосуватися до смаків місцевих мешканців (Онайко, 1976), що, в свою чергу, сприяло поступовому запозиченню місцевими майстрами нових прийомів зображення. Це простежується на прикладі причорноморських виробів IV ст. до н.е., значну кількість яких було виконано у античній художній манері. При цьому продовжувала зберігатися знаковість, властива скіфському мистецтву, хоча й вона поступово пом’якшувалася й, натомість, збільшувалася пластична інформативність зображень. Не випадково, у IV ст. основними стали сюжетні зображення, доля яких у VII-V ст. до н.е. була мінімальною.

Що ж до власне скіфських зображень, то їх певна  канонічність грунтується також  на сталості поз, в яких зображувалися  звірі, та спільних композиційних й деяких стилістичних ознаках. Хоча канони “звіриного стилю” не можна вважати приписуваними канонами, принципи дії яких нам відомі за пізніми християнським чи буддійським мистецтвом або ж офіційним мистецтвом стародавніх цивілізацій Близького Сходу. На нашу думку, канони скіфського мистецтва засновувалися на традиції, підгрунтям якої були певні релігійно-міфологічні уявлення. Саме вони, вірогідно, виступали гарантом відзначених іконографічних канонів “звіриного стилю”. Завдяки цьому на протязі століть майже незмінним зберігалося первинне ядро образотворчої традиції або ж було можливим повернення до архаїчних композицій, навіть якщо вони вже й вийшли із ужитку (що, на нашу думку, сталося у випадку із кульобським зображенням оленя: (Полидович, 1998). При цьому докорінна зміна іконографічних прийомів могла бути пов’язана тільки із відповідною зміною традиції та трансформацією світогляду. Широке територіальне розповсюдження “звіриного стилю”, таким чином, відбувалося перш за все на підставі єдності релігійно-міфологічних уявлень, що була можлива або при етнічній спорідненості  народів (про “звіриний стиль” як етнічний чинник див.: (Курочкин, 1992; Полидович, 1999), або при схожості соціально-культурних структур (нагадаємо, що “звіриний стиль” був властивий для кочових народів).

До загального інваріантного ядра у кожному  регіоні додавалися свої здобутки, на підставі чого існували локальні традиції, яким також були притаманні певні  канонічні риси. Підтвердженням цього  є різноманітні стилістико-хронологічні серії зображень, що мали обмежене територіальне поширення.

ВИСНОВОК  ДО І РОЗДІЛУ

Аналіз зображень  хижака, викладений у даній праці, показав неймовірно строкату картину  побутування різноманітних прийомів їх відтворення. Встановлюється, що головним загальним стандартом зображення звірів було зображення їх чітко у профіль, а також у значному ступені умовно. Відзначається сталість кількох головних поз, в яких зображувалися звірі, та спільні композиційні й деякі стилістичні ознаки. Означені риси зображень хижаків запропоновано вважати основоположними і канонічними для “звіриного стилю”. При цьому, як відзначається, до загального інваріантного ядра у кожному регіоні додавалися свої здобутки, на підставі чого існували локальні традиції, яким також були притаманні певні канонічні риси. Підтвердженням цього є різноманітні стилістико-хронологічні серії зображень, що мали обмежене територіальне поширення. На прикладі побутування цих серій простежуються видозміни, що відбувалися із “звіриним стилем” на протязі VII-IV ст. до н.е., а також встановлюються підстави єдності або дискретності цього процесу та співвідношення його з духовними потребами та соціальним устроєм суспільства. Важливим чинником в історії “звіриного стилю” загалом і образу хижака був потужний вплив іншокультурних художніх традицій, що відбувався із наростаючою силою: від імпорту окремих виробів за часів архаїки до переходу на запозичену (античну або ахеменідську) стилістичну манеру зображення в окремих регіонах скіфського світу у IV ст. до н.е.

2. КУЛЬТ ЗВІРУ В РЕЛІГІЙНИХ ВІРУВАННЯХ СВІТУ

2.1 Культ  звіру у релігії  стародавнього  Єгипту

Давньоєгипетська  релігія - релігійні вірування і  ритуали, що практикувалися в Стародавньому  Єгипті, починаючи з додинастичного періоду і до прийняття християнства. За свою багатотисячолітню історію давньоєгипетська релігія пройшла через різні етапи розвитку: від Стародавнього, Середнього і Нового царств до пізнього і греко - римського періоду.

У Стародавньому  Єгипті існувало подобу однієї спільної релігії, а також була велика різноманітність місцевих культів, присвячених певним божествам. Більшість з них мало генотеїстичну характер (зосередженість на поклонінні одному божеству з одночасним визнанням інших божеств) і тому єгипетська релігія розглядається як політеїстична. [1] Проіснував також недовго культ атонизма, який можна розглядати як монотеистический. Деякі єгиптологи стверджують, що в Стародавньому Єгипті здавна існували монотеїстичні тенденції.