Оцінка ступеню загрози правого екстремізму в Центрально-східній Європі

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ…………………………………………………………………………….......4

 

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження правого радикалізму в політичній науці……………………………………………..…………………......7

    1. Поняття правого радикалізму…………………………………………………………………………7
    2. . Витоки та еволюція правого радикалізму в Європі.……………………11

 

Розділ 2. Відродження правих рухів у Центрально-Східній Європі ………………………...........................................................................................17

2.1. Правий екстремізм в Угорщині.………………………………………….17

2.2. Праві радикали в румунському суспільстві.……………………………22

 

Розділ 3. Оцінка ступеню загрози правого екстремізму в Центрально-східній Європі ………………………………………………………………………………………29

3.1. Співробітництво та кооперація правих радикалів в Центрально-Східній Європі.……………………………………………………………………………..29

3.2. Концепція боротьби з правим екстремізмом……………………………33

 

Висновки…………………………………………………………………………..38

Список використаних джерел……………………………………………………..40

ВСТУП

 

 

Актуальність теми. Сучасна реальність доводить, правий екстремізм - проблема загальноєвропейських масштабів. Поряд із помітним зростанням популярності праворадикальних партій спостерігається відчутний нахил вправо та радикалізація європейських суспільств. В 2011, Friedrich-Ebert-Stiftung (Фонд Фрідріха Еберта) опублікував результати дослідження, котре порівнювало ворожнечу, яка стосується різних соціальних груп у восьми європейських країнах. Дослідження показало, що приблизно половина всіх респондентів думає, що в їхніх країнах дуже багато іммігрантів. Близько третини вірить в існування природної ієрархії серед різних етнічних груп. Для зразку: в Польщі, при відповідях на вторинні запитання антисемітизм схвалювався майже 70% опитаних.

У європейських державах найбільшого успіху праворадикальні сили досягли у Франції та Угорщині. Небезпечного характеру набувають настрої суспільств у Німеччині, Великобританії, Бельгії, Голландії та Румунії. Майже всюди відповідні сили вже репрезентовані у найвищих представницьких органах.

Особливої уваги заслуговує ситуація в Угорщині та Румунії, як впливових європейських сусідів України. В Угорщині менше ніж за 10 років відбувся різкий зсув суспільства вправо. Близько 53% громадян вважають себе носіями консервативної ідеології, а ще 20% - взагалі праворадикально налаштованими. Як наслідок, з 2010 року більшість у Національних зборах Угорщини утримуються консерваторами: правлячою «ФІДЕС» та радикальною «Йоббік». Останні події, які відбуваються на Сході Європи а також позиція угорського прем’єр-міністра В. Орбана дають можливість припустити, що ступінь радикальності лише зростатиме.

Дещо інакша, але не менш складна є ситуація в Румунії. Недивлячись на відсутність представництва в Парламенті, румунські праві екстремісти успішно втілюють в життя свої засадничі принципи, користуючись настроями в суспільстві, яке, не дивлячись на переконливу перемогу лівих сил (соціал-демократів) залишається сприйнятним до правоекстремістських закликів.

Мета дослідження -  витоки та особливості функціонування праворадикальних організацій в країнах Європи (на прикладі Угорщини та Румунії). Дана мета зумовила постановку таких дослідницьких завдань:

  1. Дати визначення поняття правого екстремізму, визначити його основні засадничі принципи та зміст;
  2. Дослідити та встановити рамки розвитку правого радикалізму в Європі;
  3. З’ясувати основні засади функціонування правого радикалізму в Угорщині;
  4. Проаналізувати ступінь радикалізації суспільних настроїв Румунії;
  5. Визначити основні принципи боротьби з правим екстремізмом.

Об’єкт дослідження – праворадикальні організації Європи.

Предмет дослідження – історико-теоретичні витоки, еволюція та політичні можливості правого екстремізму в країнах Центрально-східної Європи.

Методологія дослідження. При дослідженні правого радикалізму в Європі нами були використані наступні методи:

  • Історичний. – при дослідженні витоків європейського правого екстремізму.
  • Системного аналізу.–при визначенні поняття, засадничих принципів та ідейного змісту правого радикалізму;
  • Прогностичний.–при з’ясуванні наслідків та перспектив правого екстремізму в Європі;
  • Порівняльного аналізу.–при розгляді та оцінці становища правого екстремізму в суспільствах Румунії та Угорщини.

Ступінь наукового вивчення проблеми. На жаль, ґрунтовні дослідження правого радикалізму не проводилися через низку причин як в Україні, так і на всьому пострадянському просторі. Останнє дослідження, яке стосувалося правоекстремістської тематики, було проведено студентом Московського Державного Університету понад 10 років тому. Окремі дослідження, які стосувалися правого екстремізму на пострадянському просторі проводилися в рамках соціологічних опитувань. Основними науковими осередками досліджень правого радикалізму в Європі є Фонд Фрідріха Еберта (Friedrich-Ebert-Stiftung) - Берлін, Центр Європейських та Північноатлантичних відносин (Centre for European and North Atlantic Affairs) – Братіслава та Інститут Стратегічного діалогу (Institute for Strategic Dialogue) –Лондон. Провідними дослідниками правого радикалізму є Пол Хейнсворт (Великобританія) [11] та Міхаель Мікенберг [19] (ФРН). Також, до числа науковців слід віднести Каса Мадда, Сабріну Рамет, Мірослава Мареша, Вердана Обручіну та Метью Гудвіна [8], [16], [17], [21], [24], [28].

Структура роботи. У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження правого радикалізму в Європі» дається визначення поняття правого радикалізму а також розглядаються його витоки та еволюція.

У другому розділі «Відродження правих рухів в Європі» розглядаються результати діяльності правих екстремістів в Угорщині та Румунії.

Третій розділ «Оцінка ступеню загрози правого екстремізму в Центрально-східній Європі» розглядається співробітництво та кооперація правих радикалів в Центрально-Східній Європі а також робиться спроба визначити концепцію з правим екстремізмом.

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВОГО РАДИКАЛІЗМУ В ЄВРОПІ

 

    1. Поняття правого радикалізму.

Походження терміну «правий», і похідне від нього «правий радикалізм» традиційно прив’язують до подій Великої Французької революції, коли члени Національних Зборів Першої Республіки зайняли місця у залі відповідно до свого ставлення до революції. Проте слід визнати, що традиційний поділ «ліві-праві» а також визначення правої ідеології, як ідеології соціального панування, яка виражає інтереси панівного соціального класу чи верстви є застарілими та не відповідають сьогоденню.  Конкретні спроби класифікувати величезну кількість праворадикальних організацій почалися після Другої Світової війни, а саме в 60-70 роки, коли недобиті діячі та прихильники нацистських, фашистських та колабораціоністських режимів знову почали гуртувати навколо себе прибічників та поширювати типи ідеологій, які були засуджені Нюрнберзьким процесом. З того моменту типологізація праворадикальних організацій через їх постійне збільшення  та набуття популярності стає все складнішою та потребує постійного оновлення. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття ціла низка науковців починає нові дослідження «крайніх правих» та робить сучасні визначення цим політичним силам. Найбільш вдалим у цьому плані є німецький дослідник Міхаель Мікенберг, який типологізує правих радикалів крізь призму теорії модернізації.

Отже, під модернізацією розуміється процес соціальних перетворень, який характеризується збільшенням функціональної диференціації та особистої автономії. Відповідно до цього, Мікенберг визначає правий радикалізм як спробу знищити або протистояти модернізації через радикалізацію (включно) та винятково через критерій належності до певної нації [19, c. 29-47]. Цей надмірний акцент на радикалізації демонструє соціальну однорідність, що характеризує мислення крайніх правих, разом з нацією, яка виступає у якості первинної групи, «своїх». Звідси з’являється ксенофобія.

Інакше, правий екстремізм - це політична ідеологія, яка базується на міфі про гомогенну (чисту, без домішків інших народів) націю. Романтичний і популістський націоналізм вороже налаштований до плюралістичної демократії, з її основними принципами - індивідуалізмом та універсалізмом.

Мікенберг виводить наступну класифікацію базових понять, які лежать в основі будь-якої праворадикальної ідеології:

  1. Расизм  (Неповноцінність "інших" на підставі біологічних відмінностей ("природня" ієрархія));
  2. Антисемітизм (особливий підвид расизму);
  3. Етноцентризм («Вищість» своєї нації на підставі культурних та економічних досягнень (диференціація розвитку));
  4. Фундаменталізм (Винятковість власного колективу на підставі тієї чи іншої конфесії, а також винятковість у доступі до "істини");
  5. Ксенофобія (Захисна реакція проти етнічно і культурно "інших" (боротьба за ресурси, страх «культурного змішання»));
  6. Нативізм (Особливий випадок ксенофобії; (у країнах з історією масової імміграції) відмова від іноземних впливів, незалежно від їх етнічної приналежності);
  7. Гетерофобія (Нетерпимість відхилення від основних норм (неприйнятність тих, хто морально "інший", також у межах своєї етнічної приналежності)) [19, c. 119].

Аналітично, звичайно, ці критерії різні, і кожен з них має свою особливу логіку. У реальному світі, однак, вони часто переплітаються, і завдання дослідника -  виокремити їх а також виявити їх відповідні обґрунтування у мисленні правих радикалів.

Основною відмінністю сучасних правих екстремістів є відхрещення і дистанціонування більшості з них від рухів, організацій, ідеологій та режимів (таких як нацизм та фашизм), котрі були виразно антидемократичними, і для яких насилля було головним засобом досягнення політичних об’єктивів. У випадку, коли заперечити зв’язок з фашистським/нацистським/колабораціоністським минулим не вдається, то робляться спроби його героїзувати.

Спираючись на ці фундаментальні відмінності плюс критерії «винятковості», перераховані вище, ми приходимо до чотирьох типів радикальних правих сил:

1) автократично-фашистські праві, як правило, пов'язані з расизмом або етноцентризмом, і для яких натхненням є праві диктатури у міжвоєнний період;

2) расистські або етноцентристські, але нефашистські праві, які, як правило, використовують "етнічні" аргументи для пояснення несумісності культур і національностей, заперечуючи, одночасно, існування «природної ієрархії»;

3) авторитарно-популістські праві, згуртовані навколо сильного і харизматичного лідера, з авторитарною структурою і розмитою націоналістичною чи ксенофобською ідеологією;

4) релігійно-фундаменталістські  праві, в котрих націоналізм і ксенофобія зливаються з релігійною жорстокістю в результаті оборони релігійної концепції національної «чистоти».

Відзначимо, що всі чотири типи заперечують різницю і плюралізм в ім’я національної однорідності через вищість «своїх» і приймають антизаконодавчі (популістські) політичні стилі і стратегії. Ця радикальна відмінність між «своїми» («нами») і «чужими» («ними») представлена на агітаційних плакатах швейцарської СВП і німецької НДП.

Ще одним дієвим способом розрізняти типи груп правих екстремістів є визначення форми діяльності, що використовуються відповідними організаціями. Тут виділяється три типи груп:

1) групи, які намагаються завоювати  місця у вищих представницьких, а також органах місцевого самоврядування. Вони самоорганізовуються в рамках політичних партій та виборчих кампаній;

2) групи, які не висувають кандидатів  на державні посади, а намагаються  заручитися підтримкою через  великі соціальні рухи, з якими вони асоціюють себе, і завдяки яким поширюють своє бачення щодо вирішення тих чи інших конкретних проблем;

3) дрібні групи і соціально-культурного  об’єднання, які працюють відносно незалежно від партій і великих громадських рухів, не створюють формальні організаційні структури, і можуть проявляти більш високу схильність до насильства [19].

Інший англійський науковець, Метью Гудвін, не менш вдало характеризує сутність правого радикалізму. Він стверджує, що недивлячись на історичні та контекстуальні відмінності між цими неоднорідними організаціями, будь-які праві екстремісти основним своїм завданням ставлять радикальну зміну національної політики в питаннях імміграції, релігії та національної культури відповідно до засад правої ідеології. Хоча ці організації намагаються дотримуватися правил демократії, радикальні зміни, до яких вони прагнуть, базуються на критиці ліберальної демократії [8, c. 12].

Хорват Вердан Обручіна у своїй праці «Правий екстремізм у Хорватії» підкреслює, що як правило, загальне визначення «праві екстремісти» використовується для простоти та зручності. Проте, такі різнорідні організації не можуть і не мають бути класифіковані як єдине ціле, але мають у своїй основі знаменник, загальний та однаковий для всіх правих радикалів. Тому вже були зафіксовані більш об’єктивні зміни у порядку визначення сутності окремих праворадикальних організацій [24, c. 2].

Американська дослідниця Сабріна Рамет виявила наступні типи правих партій і запропонувала відповідну типологізацію. Згідно її наукового дослідження «Праві радикали у Центральній та Східній Європі з 1989 року» [26], праворадикальні організації поділяються на ультранаціоналістичні, фашистські, криптофашистські (термін, запропонований Т. Адорно), клерикальні, ультраконсервативні, і радикально-популістські. Усі вони можуть бути знайдені у постсоціалістичних країнах Центрально-Східної Європи. Вищевказані терміни можуть бути використані для визначення будь-якої політичної сили чи організації, яка відноситься до правих радикалів [26, c.24].

Інший науковець з США, Пайпа Норріс, вірно стверджує, що найбільш оптимальним визначенням є саме «правий радикалізм» [22, c. 46]. Вона відзначає, що даний термін широко використовується в колі американських науковців з 1963 року. В той самий час, таке ж саме визначення було введено поліцією у ФРН, а саме Управлінням департаменту захисту Конституції. Сьогодні, цей термін дозволяє нам уникнути небезпеки передчасно (без фактичної або наукової перевірки) встановити ярлик для партій чи організацій, які мають складну і специфічну класифікацію (наприклад, анти-іммігрантські чи неофашистські партії).

У вступі до своєї наукової публікації про правий екстремізм в Румунії, професор політології та суспільних наук Кінгстонського університету Раду Чінпоеш проводить короткі концептуальні роз’яснення щодо класифікації правого екстремізму. Він підкреслює, що література, яка намагається висвітлити крайній націоналізм та праву політичну діяльність, переповнена подеколи некоректними ярликами та визначеннями феномена, який ще не є досконало вивченим [6, c. 3].

Певне погодження з приводу тегів «праворадикальний», «правоекстремістський» та «правопопулістський» присутнє в американця Пола Хейнсворта, голландця Каса Мадда та англійця Роже Ітвела. Дослідники відзначають, що вищевказані терміни пропонують найбільш точний опис реальності, а також дозволяють визначати, власне, які політичні групи чи партії потрапляють в категорію праворадикалів [10], [11], [21]. 

Згідно мети даного дослідження, визначення «крайній правий» буде використовуватися з посиланням на групи, які - відповідно до максимального визначення К. Мадда демонструють головні ідеологічні особливості нативізму, авторитаризму та популізму [21, с. 19-23]. Таким чином, до цього визначення належать «виняткові представники нації», які сповідують антипарламентські, антиплюралістичні та антисистемні цінності; але оперують в ліберально-демократичних рамках [11, c. 12].

 

 

    1. Витоки та еволюція правого радикалізму в Європі

На Заході можна спостерігати наступну періодизацію виникнення, поширення і мобілізації правих радикалів:

1) Власне, післявоєнний період, під  час якого виникли наступні  структури чи рухи: маккартизм (США), пужадизм  (Франція), SRP в (Західна Німеччина), MSI (Італія);

2) 1960-і - початок 1970-х, який зафіксував  рух «Уоллас» в США, НДП у  Західній Німеччині, пауелізм і  Національний фронт у Великобританії, а також ще діючу MSI в Італії;

3) 1980-і і далі, коли праворадикальні  партії, які вже відрізнялися  від своїх попередників, були  створені у всіх західноєвропейських  державах.

Основні дійові особи в першій і другій хвилі мобілізації були відсталими, часто ставили в основу практики, режими, або ідеї, принципово ворожі ліберальній демократії: сегрегація на американському Півдні, диктатура і біологічний расизм Третього рейху в Німеччині. Третя хвиля, однак, демонструє справжнє оновлення правих радикалів і політики ксенофобії. Вона може бути висвітлена як результат загальної переорієнтації модернізації у світлі соціальних потрясінь, пов'язаних з подіями 1968 року, а також конкретні зрушення в сфері структури економічних та культурних можливостей у кожній країні. Останні події в цілій низці країн наочно демонструють стійкість, а подеколи - навіть розширення праворадикалів у Європі.

 За результатами парламентських  та президентських виборів у  Франції в травні та червні 2012 року Національний фронт, косметично  перебудований очолюваний Марі  Ле Пен отримав 18% і 14% голосів  у відповідних перших раундах. Це - значне покращення результатів  для французьких крайніх правих  у порівнянні з низьким показником  результатів виборів 2007 року. У багатьох  інших країнах Західної Європи  праворадикальні партії регулярно  збирають більше 10% у національних  та європейських парламентських  виборах. Тим часом, Центральна та  Східна Європа як і раніше, є регіонами з найбільш динамічним  та сприятливим середовищем для  правого екстремізму. В той час  як крайні праві партії були  витіснені з парламентів на  останніх виборах у Польщі  та Словаччині, головна правоекстремістська  партія Угорщини Йоббік досягла вражаючого успіху, зібравши майже 17% голосів на виборах 2010 року. Ну і угорська правоцентристська Фідес, яка править країною з тих пір. Після своєї переконливої перемоги (53%), Фідес почала трансформацію колишнього дому "гуляш-комунізму".

Але спроба оцінити привабливість правоекстремістських партій винятково на основі результатів виборів вводить в оману. Ще 25 років тому, німецький політолог Клаус фон Бейме стверджував, що «майбутні дослідження правого екстремізму повинні приділяти більше уваги всьому політичному контексту цього руху, а не фокусуватися на традиційних партіях і електоральних дослідженнях» [2, c. 16].

Ця думка залишається актуальною, особливо для порівняльного аналізу. Ми повинні розширити наше уявлення, вивчивши як загальні тенденції правих і ксенофобських настроїв, а також їх непартійні прояви. В той час як перше являє собою «ехокамеру» правих радикалів, яка може спричинити відповідні наслідки лише для правлячих політичних партій і не являє собою нічого концептуально нового,  останнє є особливо небезпечним виразом праворадикального та расистського мислення.

Трагічні теракти в Норвегії  22 липня 2011 а також, нещодавній напад ісламістів на редакцію журналу карикатур стали похмурими згадками загрози насилля з боку правих радикалів. Невдовзі після норвезьких терактів, викриття неонацистської групи, яка була визнана винною у десятках вбивств в Німеччині зміцнило побоювання, що праворадикальне насилля може зрости по всій Європі. Крім організованих терористичних атак та атак одиночок, таких як норвезький зловмисник Андерс Брейвік, зросла кількість кампаній переслідувань і насильства щодо осіб, які шукають притулку, та представників етнічних меншин в багатьох європейських містах. Хоча вони рідко висвітлюються у центральних новинах і не класифікуються, як проблеми національної безпеки, їх масштаби і вплив на суспільство повинні, принаймні, поставити під сумнів, чи тримається під контролем і правильно розуміється ступінь загрози насилля з боку правих екстремістів. Можливо, також буде потрібно переглянути те, як ми оцінюємо загрози і запитати, чи не хибні наші уявлення про національну безпеку, враховуючи, що вони не в змозі охопити насилля такого масштабу. Ці шокуючі події необхідно розглядати в більш широкому контексті зростання ролі і значення ненасильницьких праворадикальних політичних партій по всій Європі. У таких країнах, як Австрія, Угорщина, Швеція і Нідерланди, ці партії досягли великого електорального успіху. У багатьох з цих країн, де вони бажали досягти кращого результату голосування, праві радикали, тим не менше, часто сприяли у фіксуванні анти-іммігрантських і анти-мусульманських ідей і поглядів, які допомагають створити клімат, сприятливий для праворадикальних ідей [8, с. 3].

В останні роки спостерігається відродження праворадикальної політики в Європі. Такі партії як Альянс європейських національних рухів в Угорщині, Національний фронт у Франції, Вогонь Триколору в Італії, Націонал-Демократи у Швеції та Національний фронт Бельгії користуються зростаючою підтримкою, досягли певного електорального успіху, та стали більш успішними в представленні своїх ідей у внутрішній та зовнішній політиці своїх відповідних держав. Хоча часто не нові партії взагалі, їх змінені способи дії відрізняють їх від того, що можна було б назвати «Новим правим радикалізмом». Вони продемонстрували свою здатність опортуністично змінити свою політику для того, щоб оволодіти настроями незадоволених виборців за традиційною шкалою поділу «ліві-праві», зазвичай використовуючи мову ліберальної демократії в цьому процесі.

У багатьох випадках, праві екстремісти є хорошими вчителями для правлячих політиків як діяти в нову інформаційну еру: праві радикали успішно освоюють новий стиль політики. Праві все більше сприяють молодшим, харизматичнішим, політично підкованим лідерам у спробах позбутися своєї старої репутації і реабілітувати себе в очах електорату. Під керівництвом таких, як Піа Кьерсгор з Данської народної партії, яку прихильники називають "Mamma Pia", і загадкового Йорга Хайдера, колишнього лідера Австрійської партії свободи, ці політичні сили успішно демонструють харизму у ЗМІ і майстерно створюють політичне видовище.

Вони прийняли нові технології, а через експертні кампанії зрозуміли, як мобілізуватися через національні кордони. В усіх європейських радикальних правих партій на даний момент працюють дорогі і добре розроблені веб-сайти, вони прекрасно розвинулися у творчому використанні основних соціальних медіа-платформ, таких як Twitter і Facebook. Деякі з їх веб-сайтів і блогів, як, наприклад, у Французького Національного Фронту, мають великі англомовні розділи, що є відображенням того, яким чином ці партії виходять за рамки національних кордонів в якості моделей для своїх європейських колег. Це розширення міжнародного співробітництва дозволяє їм ділитися ідеями, фінансуванням та оперативними ноу-хау. Це дозволяє правим екстремістам уявляти себе частиною впорядкованого міжнародного руху [8, c. 5].

Важливо не перебільшувати їхні успіхи; історія правих екстремістів в Європі -

це такі ж виборчі поразки, як і успіхи. Потрібно пам’ятати, що радикальні праві представлені лише у меншості національних парламентів Європейського Союзу, а ті, які представлені, досягли свого піку кілька років тому.

Наприклад, в період між 1999 і 2002 роками частка Австрійської партії свободи в результатах голосування впала у два рази. Навіть вже згадуваний французький Національний фронт, який часто визначається як прототип праворадикальної партії, пережив падіння своєї підтримки з 15,3% у 1997 році до всього 4,3% в 2007 році.

Однак, хоча не всі вони перемагають електорально, на даний час праві екстремісти успішні в цілій низці інших важливих показників: вони впливають на побудову політики, проводять актуалізацію своїх питань у політичний порядок денний, змінюють соціальні відносини, і створюють більше ніж справедливий образ про себе в засобах масової інформації. Конкретніше – їм вже вдалося популяризувати свої погляди на традиційні праворадикальні питання, такі, як імміграція, біженці і нацменшини, тим самим вичавлюючи місце для альтернативних прогресивних і ліберальних підходів. Враховуючи їх успіх у такому сенсі, це передбачає необхідність чогось більшого, ніж просто витіснення  правих радикалів з електорального поля. Іншими словами, їх відсутність в парламентах не означає, що вони не впливатимуть.

Привабливість цих партій не може бути лише результатом успішних виборчих кампаній; треба визнати, що їхні погляди популяризуються пропорціонально збільшенню кількості людей, які вважають, що правлячі політики не задовольнили їх. Отже, праві радикали просто заповнюють створений вакуум, досконало вивчивши свої помилки, ховаючи радикалізм та непоступливість своїх переконань у безмежних мовних зворотах [8, с. 7].

Результати дослідження рівню ксенофобії у Європі демонструють наступне:

  1. Наявний відносно високій рівень ксенофобії серед населення. В більшості держав він складає 20% або навіть більше;
  2. Цей відсоток особливо великий в країнах, які приєдналися до ЄС відносно нещодавно – тобто в Центрально-Східній Європі.

Цей висновок підтверджується більш пізніми даними з окремих країн Східної та Західної Європи: в той час як у Польщі и Угорщині понад 40% населення вважають, що є «природня ієрархія між чорними та білими людьми», понад 23% вважають, що «чорні та білі не повинні укладати шлюби», жителі Західної Європи значно рідше підтверджували існування цих настроїв [29].

Отже, в цьому розділі ми дали визначення поняттю правого радикалізму та ідейного змісту праворадикальної ідеології.

 

РОЗДІЛ 2

ВІДРОДЖЕННЯ ПРАВИХ РУХІВ У ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНІЙ ЄВРОПІ

 

2.1 Правий екстремізм в Угорщині.

Головний представник правого екстремізму в Угорщині - партія «Йоббік» (Jobbik Magyarországért Mozgalom), яка отримала близько 15 відсотків голосів у європейських виборах 2009, а також на загальноугорських виборах 2010. У 2009 партія отримала 14,77 % на виборах до Європейського парламенту, що значно перевищує очікувані результати, встановлені після опитувань громадської думки. Рік потому, за результатами угорських парламентських виборів 2010, Йоббік зміг суттєво збільшити свою популярність до 16,67%. Будучи третьою партією в угорському парламенті, їй в цілому вдалося змінити порядок денний зовнішньої та внутрішньої політики Угорщини. Правляча «Фідес» (Fidesz) прем'єр-міністра В. Орбана прийняла кілька ключових пунктів програми Йоббіка та встановила їх частиною політики уряду.

Дискурс Йоббіка являє собою суміш антикомунізму, антиромських настроїв, націоналізму і ворожості по відношенню до еліт, особливо до «повністю продажних» політиків. Як наслідок - забобони угорського населення: у більше, ніж у третини виборців можна спостерігати антидемократизм, євроскептицизм та несприйняття ринкової економіки.

З кінця епохи соціалізму, угорське суспільство зазнало глибоких зміни. Сьогодні, менш ніж третина населення Угорщини вважає себе більш-менш поступово або прогресивно орієнтованою. Головна ліва сила УСП (Magyar Szocialista Párt) зазнала краху на останніх виборах, і представляє не більше, ніж 20 відсотків угорців [2].

Оцінка ступеню загрози правого екстремізму в Центрально-східній Європі