Паливно-енергетична промисловість України

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ

УКРАЇНИ

ХАРКІСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. В. Н. КАРАЗІНА

Інститут економіки та міжнародних відносин

Економічний факультет

Кафедра міжнародної економіки

КУРСОВА РОБОТА

З курсу «Регіональна економіка»

за темою «Паливно-енергетична промисловість  України»

Виконав:

Студент 1 курсу

(денного відділення)

Групи ЕМ-13

Урсол В.О.

Науковий керівник:

Ст.. викладач 

Мехович А.С.

Харків – 2015

Зміст

ВСТУП

Актуальність:

Проблема паливно-енергетичного комплексу є однією із найважливіших для України,особливо гостро вона повстає на сучасному етапі розвитку. З одного боку - це пов'язано із загальносвітовими тенденціями, з іншого – з енергоємністю народного господарства та обмеженими енергоресурсами держави.

Паливно-енергетичний комплекс – одна з найважливіших структурних складових економіки України, ключовий фактор забезпечення життєдіяльності держави. 
Паливно-енергетичний комплекс складається з підприємств, що спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці та споживанні твердого, рідкого і газоподібного палива, виробництві, передачі та використанні електроенергії і тепла.

Паливно-енергетичний комплекс має велике районоутворююче значення. Він створює передумови для розвитку паливоємних виробництв і є базою для формування промислових комплексів, у тому числі не тільки електроенергетичних, нафтохімічних, вуглехімічних, газопромислових, але й металургійних, хімічних, лісохімічних тощо.

Забезпечення енергетичної безпеки України багато в чому залежить від ефективного управління паливно-енергетичним комплексом. З огляду на це нагальним питанням політики нашої держави є сьогодні відродження паливно-енергетичного комплексу країни й врахування загальних тенденцій розвитку паливно-енергетичних комплексів у державах світу при формуванні нової системи ресурсного забезпечення енергетики країни з мінімізацією і диверсифікацією закордонних поставок палива. Активізація процесів забезпечення власними енергоресурсами сприяє не тільки енергобезпеці й енергоефективності країни, а й енергозбереженню та екологічній гармонізації розвитку суспільного виробництва, що обумовлює актуальність дослідження окреслених питань, проблем і перспектив відродження паливно-енергетичного комплексу України. 

Об’єктом дослідження є паливно-енергетичний комплекс України.

Предметом дослідження є встановлення особливостей паливно-енергетичного комплексу Визначення тенденцій розвитку та проведення аналізу можливих напрямків вдосконалення паливно-енергетичної системи України.

Метою курсової роботи є дослідження та вивчення паливно-енергетичного комплексу України, з’ясування його недоліків та переваг,а також аналіз тенденцій та перспектив розвитку,можливих напрямків вдосконалення.

Завданням курсової роботи є:

1)Дати визначення  паливно-енергетичного комплексу. 

2)Визначити особливості і фактори розміщення паливно-енергетичного комплексу. 

3)Визначити основні етапи розвитку паливно-енергетичного комплексу України. 

4)Проаналізувати вугільну промисловість України.

5) Проаналізувати нафтову  і газову промисловість України .

6) Проаналізувати газову промисловість України.

7) Проаналізувати торф’яну промисловість України. 

8) Проаналізувати електроенергетику України. 

9) Визначити проблеми розвитку паливно-енергетичного комплексу Україн 

10)Визначити перспективи розвитку і розміщення паливно-енергетичного комплексу України.

11)Проаналізувати державну  політику України у сфері альтернативних видів палива. 

Методами дослідження є:

Теоретичні: Вивчення теоретичної бази знань щодо паливно-енергетичного комплексу ,також вивчення наукових видань, методологічних посібників для визначення недоліків та шляхів удосконалення паливно-енергетичного комплексу.

Статичні: Вивчення статистичної інформації щодо обсягів видобування палива та витрат електроенергетики. ;збір та обробка даних з метою вивчення стану паливної системи України , а також з метою находження шляхів їх вдосконалення.

Розділ 1. Загальна інформація про паливно-енергетичну промисловість 

1.1 Визначення  паливно-енергетичного комплексу.

Паливно-енергетичний комплекс – це міжгалузева система, що розвивається на основі видобутку палива і виробництва енергії, їх

транспортування, розподілу і використання. В свою чергу, паливно-енергетичний комплекс складають паливна промисловість – нафтова, газова, вугільна сланцева і торфова; електроенергетика і виробнича інфраструктура – магістралі високовольтних ліній електропередачі та трубопроводів(дод.А).

Розвиток паливно-енергетичний комплекс пов’язаний з темпами, масштабами і техніко-економічними показниками виробництва промисловості, сільського господарства і транспорту. Основа формування і подальшого розвитку промислових комплексів паливно-енергетичний комплекс  є в освоєнні ресурсів у межах економічних районів[1].

Паливно-енергетичний комплекс країни розвивається в умовах поступового зниження темпів видобутку паливних ресурсів в основних районах паливної промисловості. Факти говорять, що видобуток основних видів первинних енергоресурсів в умовному обчисленні в останні роки зменшується, а власні ресурси становлять близько 30-40% до потреби. Це зумовлює збільшення імпортування всіх видів палива для потреб народного господарства. Ця напруженість ускладнює роботу всіх секторів економіки і приводить до змін у споживанні енергії та енергоносіїв в ряді галузей. Отже держава спрямовує основні зусилля на зменшення витрат палива й енргії при виготовленні одиниці продукції в різних галузях. Є й інші шляхи зменшення енергомісткості, зокрема, шляхом підвищення його якості. Важливо досягти випередження темпів росту виробництва електроенергії порівняно з темпами росту видобутку і виробництва первинних паливно-енергетичних ресурсів[4].

1.2 Особливості  і фактори розміщення паливно-енергетичного  комплексу.

Перш, ніж дати характеристику особливостей і факторів розміщення паливно-енергетичного комплексу, необхідно відмітити, що під факторами розуміють сукупність нерівнозначних для різноманітних районів територіальних і ресурсних умов, облік і реалізація яких дозволяють домогтися найбільших результатів з найменшими затратами.

У розвитку й розміщені електроенергетики в Україні визначальними є такі принципи: концентрація виробництва електроенергії внаслідок будівництва великих районних електростанцій, що використовують дешеве паливо і гідроенергоресурси, комбінування виробництва електроенергії і тепла з метою теплопостачання міст та індустріальних центрів.

Розміщення електроенергетики залежить в основному від двох факторів: наявності паливно-енергетичних ресурсів і споживачів електроенергії. Нині майже третини електроенергії виробляється в районах споживання і понад 2/3 споживається в районах її виробництва. Поки що місце будівництва теплових електростанцій (ДРЕС) вибирають на основі порівняння економічних показників транспортування палива та електроенергії з урахуванням екологічної обстановки. Технічний прогрес може різко змінити географію електростанцій. Якщо вчені вироблять високоефективні методи транспортування електроенергії на великі відстані, то будівництво ДРЕС здійснюватиметься здебільшого в східних районах України[5].

Атомні електростанції за характером використовуваного палива не пов’язані з родовищами його видобування, що забезпечує широкий маневр розміщення їх. АЕС орієнтовані винятково на споживачів, особливо на райони з обмеженими ресурсами палива та гідроенергії.

Розміщення гідроелектростанцій повністю залежить від природних умов, а виробництво енергії має сезонний характер. Гідроелектростанції працюють на базі гідроенергоресурсів. Гідроенергоресурси являються важливою складовою частиною водних ресурсів. Це запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище за рівень моря. ГЕС доцільно будувати в гірських районах, на річках із великим падінням і витратою води.

Електронний транспорт в електроенергетиці має не останнє значення. Сукупні транспортні витрати на транспортування електроенергії мають важливе значення у визначенні загальних витрат на виробництво і доведення продукції до споживача. Це в кінцевому випадку впливає на кінцеву ціну продукції на ринку. Розвиток електронного транспорту розширює територіальні межі промисловості[10].

Найбільший вплив на розміщення вугільної промисловості справляє сировинний фактор, який зумовлений розміщенням родовищ кам’яного та бурого вугілля. Деякі його види нетранспортабельні і потребують переробки на місцях видобутку. Обсяги сировини перевищують масу готової продукції, тому підприємства, які переробляють таку сировину, повинні розміщуватися поблизу зон видобутку (збагачувальні комбінати).

Для видобутку та переробки вугілля необхідна наявність водних ресурсів. Головну роль у водозабезпеченні відіграють річки басейну Дніпра. Стік Дніпра біля Дніпропетровська становить 53,4 км3, а далі дещо зменшується у зв’язку з випаровуванням з поверхні Каховського водосховища. Обсяг стоку ж Сіверського Дінця (водної артерії Донбасу) складає 5 км3. Але в Дніпровсько-Донецькому артезіанському басейні та в західних областях України сконцентровані великі ресурси підземних вод.

Велике значення має транспортний фактор. Вибір району будівництва переробних підприємств визначається на основі співвідношення транспортних витрат на перевезення сировини і готової продукції. Якщо підприємство, переробляючи певні види сировини, будуть розміщені на значній відстані від сировинних зон, то для перевезень сировини необхідно більше транспорту, ніж для перевезення готової продукції, збільшаться транспортні витрати.

В Україні, особливо у вугільно-металургійних промислових районах (Південний Схід), існує добро розвинена транспортна мережа залізничного, автомобільного та інших видів транспорту для перевезень сировини та готової продукції до місць переробки та споживання.

Основним споживачем вугілля є виробництво енергії, металургійна промисловість та ін., але споживчий фактор не є вирішальним у територіальній організації вугільної промисловості[26].

Нафтодобувна промисловість орієнтується на нафтові родовища, нафтопереробна промисловість розміщується поблизу нафтопромислів, у портах ввозу сирої нафти або на трасах магістральних нафтопроводів. Вартість нафти у районах споживання значною мірою визначається витратами на транспортування її, що залежить від діаметра трубопроводу, вмісту в сирій нафті парафіну, потужності нафтоперекачувальних станцій. Будівництво нафтопереробних підприємств у районах споживання нафти і нафтопродуктів має ряд переваг, оскільки різко зменшується перевезення нафтопродуктів незалежно від способу транспортування сирої нафти (зберігання сирої нафти обходиться дешевше), а споживання має можливість використовувати сиру нафту, що надходить з різних районів.

Газова промисловість розвивається на базі газових родовищ.

Для розвитку галузей паливно-енергетичного комплексу необхідне устаткування, що його виробляють різні галузі машинобудування. На основі районів видобутку паливних ресурсів виникають населені пункти.

Крім того, на розміщення паливної промисловості впливає географія розміщення населення. Східний район України є найбільш густонаселеним: лише в Донецькій області проживає більше 5 млн. чол., що становить майже десяту частину усього населення України. З них 4568 тис. чол. – міське населення, що становить 90,2 %, і лише 496,4 тис. чол. проживає в сільській місцевості. Зростання чисельності міського населення служить передумовою для розвитку вугільних підприємств. Щільність населення тут найбільша в Україні – 191 чол. на 1 км2[6].

Населення виступає не тільки як споживач, але і як трудові ресурси, без яких неможливий процес будь-якого виробництва. В тепловій електроенергетиці зайнята значна кількість трудових ресурсів України, Тут чисельність зайнятого населення на 20 % більша, ніж в гідроенергетиці.

На всі аспекти розвитку і розміщення паливно-енергетичного комплексу впливає науково-технічний прогрес, завдяки якому вдосконалюється технологія виробництва електроенергії, її транспортування, підвищується рівень автоматизації виробничих процесів тощо.

Важливе значення має екологічний фактор, адже паливно-енергетичний комплекс спричиняє велике екологічне навантаження на навколишнє середовище – забруднює водні ресурси, здійснює газоподібні викиди в атмосферу, земельні, біологічні ресурси. Тому екологічному фактору потрібно приділяти велику увагу.

Отже, на розміщення підприємств паливно-енергетичного комплексу впливає ряд факторів, головними з яких є сировинний та споживчий. Також мають вплив транспортний, демографічний, екологічний фактори та науково-технічний прогрес. Лише врахування вирішальних та допоміжних факторів розміщення галузей паливно-енергетичного комплексу забезпечує територіальну організацію виробництва[11].

1.3 Основні  етапи розвитку паливно-енергетичного  комплексу України.

Паливно-енергетичний комплекс відноситься до найстаріших галузей в Україні. Людина ще у давнину звернула увагу на річки, як на доступне джерело енергії. Для використання цієї енергії навчилися будувати водяні колеса, які крутила вода; цими колесами приводилися в дію млини. Водяний млин є прикладом найдавнішої гідроенергетичної установки, яка збереглася в багатьох містах до нашого часу майже у первісному стані. До винаходу парової машини, водна енергія була основною рухомою силою на виробництві.

Перший випадок застосування електрики на території України пов’язують з 1878 роком, коли інженер О.П. Бородін обладнав токарний цех київських залізничних майстерень чотирма електричними ліхтарями.

У 1888 році було встановлено перше електричне освітлення в саду Шато-де-Флер (тепер стадіон “Динамо”) в Києві, а в 1890 році почала працювати перша центральна електрична станція загального користування, яка освітлювала міський театр і Хрещатик. Електростанції були малопотужні і розміщувалися переважно у Донбасі, Придніпров’ї та у великих містах, причому функціонували вони ізольовано[25].

Згідно з планом електрифікації колишнього СРСР, прийнятому у 1920 році, в Україні перша державна районна електростанція – Штерівська ДРЕС стала до ладу у 1926 році. У наступні роки кількість і потужність електростанцій зростала і вже в 1940 році діяли 93 електростанції загальною потужністю 2,1 млн. кВт. Довжина лінії електропередачі напругою 35 кВ і більше перевищувала 4 тис. км. Сформувалися великі потужні енергосистеми (“Дніпроенерго”, “Київенерго”, “Харківенерго”).

Однією з найдавніших галузей паливної промисловості є торфова. За нею слідує вугільна, нафтова і наймолодша галузь – газова.

Історія видобутку вугілля в Україні починається з відкриття рудознавцем Г.Капустіним у 1721 році на р. Кундрючій (поблизу Сіверського Дінця) і в Оленевих горах (поблизу Лисичанська кам’яного вугілля). У 1795 році у м. Лисичанську була споруджена перша кам’яновугільна шахта. А з 1796 по 1806 роки в Донбасі вже було видобуто 40 тис. т вугілля . З 1870 по 1923 роки видобуток вугілля зріс у 100 разів.

Під час другої світової війни паливно-енергетичний комплекс України було зруйновано повністю, але в повоєнні роки за короткий час його відбудували і вже на початку 50-х років були перевершені довоєнні показники виробництва галузі. У післявоєнні роки сформувалася газова промисловість, як галузь на базі розвіданих у країні родовищ природного газу.

У 50 – 80-х роках в Україні поступово зростав видобуток палива, особливо газу. У структурі споживання палива почала знижуватися частка вугілля й нафти і збільшуватися газу. У 80-ті роки частка газу в структурі паливного балансу поряд з нафтою також почала знижуватися[20].

Темпи розвитку паливно-енергетичного комплексу України за останнє десятиріччя за всіма показниками не сприяли підвищенню електроємності національного прибутку і валового суспільного продукту (табл. 1.1). З 1990 по 1999 рр. Виробництво електроенергії в Україні зменшилося на 36%, видобуток нафти – 23, газу – 35, вугілля – на 49,4%.

Таблиця 1.1

Таблиця 1.1 Динаміка обсягів виробництва найважливіших видів продукції паливно-енергетичного комплексу України

Джерело: [23, складен автором].

У структурі виробництва електроенергії в Україні переважає тепло електроенергетика (мал1.1).

Мал.1.1 Структура виробництва електроенергії в Україні

Джерело: [20, складен автором ].

Таким чином, теплові електростанції виробляють 47% електроенергії в Україні і є найбільшим джерелом електроенергії на сучасному етапі розвитку електроенергетики країни. Однак обсяги виробництва електроенергії за останні роки значно скоротилися (мал1.2).

 Малюнок 1.2 Динаміка виробництва електроенергії теплоелектростанціями України

Джерело :[21,складено автором].

Таким чином, виробництво електроенергії тепловими електростанціями у 90-х роках зазнало спаду, що було пов’язано з розпадом СРСР та скрутним становищем всієї промисловості України. Та станом на 2013 рік, виробництво електроенергії тепловими електростанціями значним чином зросло.

Газова промисловість найінтенсивнішого розвитку набула у першій половині 70-х років (Додаток Б).

Отже, починаючи з другої половини 70-х років і до цього часу видобуток газу знизився більше, ніж у 5 разів.

Розділ 2. Паливно-енергетичний комплекс України

2.1 Аналіз вугільної промисловості України.

Найбільшим в Україні центром видобутку кам’яного вугілля є Донбас. Вугленосні площа на Лівобережжі становлять понад 150 тис. квадратних кілометрів, що дорівнює приблизно четвертій частині площі країни. Тут зосереджено приблизно 92 % її запасів кам’яного вугілля. У Донбасі переважає енергетичне вугілля (56 %). Основні його запаси зосереджені в Луганській області. У Донбасі знаходиться найглибша в Україні шахта “Глибока” (1405 м), загальна кількість коксівних шахт тут складає 81. Основними ланками вуглевидобутку шахтним способом є: шахта з комплексом наземних і підземних споруд і енергосиловим господарством, вуглезбагачувальна фабрика, транспортні комунікації і водогосподарські споруди, районні енергетичні центри, складське господарство, підприємства та установи невиробничої сфери. З вугільною промисловістю прямо чи посередньо пов'язана діяльність майже 40 % міського населення Донецької та Луганської областей.

Коксівне вугілля становить 44 % від загальних запасів і залягає переважно в Донецькій області. Тут зосереджено найбільше шахт і сформувалися найпотужніші центри видобутку вугілля: Донецьк, Макіївка, Єнакієве, Торез, Красноармійськ. Донецьке вугілля використовують як енергетичне паливо на теплових електростанціях, переважно в Донбасі, та як сировину для виробництва коксу в Донбасі та Придніпров’ї. Найбільшими виробниками вугілля є тут об’єднання: Антрацит, Краснодонвугілля, Лисичанськвугілля, Стахановвугілля, Донбасантрацит, Первомайськвугілля, Макіїввугілля, Павлоградвугілля. Діють шахти: Дніпровська, Західно-Донбаська, Новодонецька, Павлоградська, Степова, ім. Стаханова, ім. Сташкова, ім. Димитрова, Білореченська, Княгинінська, Краснолуцька, Суходільсько-Східна, ім. Артема, ім. Мельникова та багато інших[12].

В районі діє багато коксохімічних заводів. Найбільші центри коксохімії: Алчевськ, Стаханов, Авдіївка, Горлівка, Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Донецьк, Єнакієве, Запоріжжя, Кривий Ріг, Макіївка, Маріуполь.

Коксохімічна промисловість Донбасу виробляє 50 % усього коксу України. Серед коксохімічних заводів найбільші в Авдіївці, Донецьку, Горлівці, Маріуполі, Єнакієвому.

Другим важливим кам’яновугільним басейном України є Львівсько-Волинський басейн – важлива паливно-енергетична база на заході країни. Басейн розташований у західній частині країни на території Львівської (північна частина) і Волинської (південна частина) областей.

Площа басейну незначна, близько 10 тис. квадратних кілометрів. Потужність пластів невелика. Але розвиток цієї вугільної бази сприяв поліпшенню паливного балансу Західного регіону України і країни в цілому, формуванню нових промислових комплексів, виникненню нових поселень. Тут виникли міста Червоноград, Нововолинськ, Соснівка, декілька шахтарських селищ. У цілому собівартість львівсько-волинського вугілля нижча за Донецьке. Його використовують переважно як енергетичне паливо, в тому числі на Добротворській і Бурштинській теплових електростанціях. Крім того, вугілля басейну є важливою хімічною сировиною, оскільки придатне для одержання кам’яновугільної смоли, напівкоксу.

Основним районами видобутку бурого вугілля є Дніпровський буровугільний басейн, а також Тернопільська і Закарпатська області.

Дніпровський буровугільний басейн розташований переважно на Правобережжі України й об’єднує родовища Житомирської, Вінницької, Київської, Кіровоградської, Черкаської, Запорізької та Дніпропетровської областей. Басейн поділяють на 12 буровугільних районів, в яких налічується понад сто родовищ[18].

Буре вугілля має значно меншу теплотворну здатність від кам’яного, високий вміст сірки, значну зольність. Вугілля району без брикетування не придатне для транспортування на далекі відстані, характеризується високою вологістю, використовується здебільше для місцевих потреб. Запаси вугілля, що його можна видобувати відкритим способом , розподіляються у 58 родовищах. Найбільше таких родовищ у Кіровоградській (29), Дніпропетровській (19) та Черкаській (5) областях. Основним центром буровугільної промисловості є Ватутіне на Черкащині та Олександрія в Кіровоградській області.

2.2 Аналіз нафтової  і газової промисловості України.

Нафтова промисловість України характеризується низькими показниками, хоча потенційні можливості її видобутку можуть бути більшими. У зв'язку з певним вичерпанням нафтових родовищ у старопромислових західних районах поряд з пошуками і видобутком нафти у східних районах ширше розгортається геологічна розвідка шельфової зони Чорного і Азовського морів, а також Причорноморської низовини, де останніми роками видобувають промислову нафту.

Нині перше місце з видобутку нафти належить Лівобережній частині України, де працюють нафтогазові управління в Чернігівській області на базі Гнідинцівського і Прилуцького родовищ, Сумській — на основі Охтирського і Качанівського родовищ і в Полтавській — на базі Сагайдацького, Зачепилівського, Радченківського родовищ. Тут видобувають понад половину нафти в Україні. Друге місце займає Прикарпатська нафтогазоносна провінція, де працюють нафтогазовидобувні управління — Бориславнафтогаз і Долинонафтогаз. Поки що, масштаби видобутку нафти невеликі через вичерпність запасів і недостатні пошукові роботи[14].

Слід зазначити, що на собівартість нафти дуже впливають способи її видобутку. Видобута в Україні нафта має відносно високу собівартість, оскільки видобуток її найпрогресивнішим фонтанним способом майже припинився. Для підтримування високого пластового тиску практикують закачування у законтурні горизонти гарячої води, пари, хімічних реагентів, що дає можливість збільшити видобуток нафти до 60—70 %. Вартість нафти у районах споживання значною мірою визначається витратами на транспортування її, що залежить від діаметра трубопроводу, вмісту в сирій нафті парафіну, потужності нафтоперекачувальних станцій. Останніми роками визначилась тенденція подорожчання нафти, що пов'язано з ускладненням умов видобутку та експлуатації більшості родовищ. Поряд з цим будівництво нафтопереробних підприємств у районах споживання нафти і нафтопродуктів має ряд переваг, оскільки різко зменшується перевезення нафтопродуктів незалежно від способу транспортування сирої нафти (зберігання сирої нафти обходиться дешевше), а споживання має можливість використовувати сиру нафту, що надходить з різних районів.

Нафтопереробна промисловість України представлена Лисичанським, Кременчуцьким, Херсонським, Бердянським, Дрогобицьким, Львівським і Надвірнянським нафтопереробними заводами. Потребу у нафті Україна забезпечує лише частково. При потребі 50— 55 млн. т нафти на рік у країні в 2009 р. було добуто 7,1 млн. т.

Для збільшення видобутку нафти в країні слід визначити шляхи виходу України з енергетичної кризи. Це — розвідка, принципова розробка нетрадиційних нафтогазоносних об'єктів — глибинних зон кристалічної земної кори на суходолі України і зон гідроутворення (ЗГУ) у підводних надрах Чорного моря. Одна з таких зон розташована на північному борту Дніпровсько-Донецької западини, вздовж її північного крайового глибинного розламу. Тут, на ділянці завдовжки 250 км і завширшки ЗО - 35 км, у 1989—1991 рр. було відкрито 12 промислових родовищ нафти і газу із загальними запасами 219 млн. т нафтового еквіваленту[9].