Парабанковская система



ЗМІСТ

 

Вступ…………………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Теоретичні питання………………………………………………………….5

1.1 Класифікація та властивості систем………………………………………………5

1.2 Історія розвитку економічної кібернетики………………………………………..7

1.3 Концептуальні засади синергетики та нелінійної динаміки…………………….8

Розділ 2. Парабанківська система……………………………………………………10

2.1 Суть і функції парабанківської системи, її елементи і підсистеми……………10

2.2 Фактори, які впливають на розвиток пара банківської системи……………….19

2.3 Центр управління системою, його склад та ефективність дії………………….19

2.4 Аналіз діяльності  небанківських фінансових інститутів……………………….21

Висновки……………………………………………………………………………….24

Список використаної літератури……………………………………………………..25

Додаток А……………………………………………………………………………...27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Ринкова трансформація  національної економіки прискорила розвиток фінансового сектора України, передусім у площині формування його інститутів, як банківських, так  і небанківських. За умов економічної  кризи особливої актуальності набули проблеми розвитку саме небанківських фінансових інститутів, які в цій фазі економічного циклу ефективно здатні конкурувати з банками на фінансовому ринку, надаючи вузькоспеціалізовані фінансові послуги.

Водночас нерозвиненість вітчизняних інститутів фінансового ринку обумовлює високі трансакційні витрати в процесі залучення коштів суб’єктами господарювання, отже, особливого значення набуває підвищення ефективності діяльності небaнківських фінансових інститутів, які надають вузькоспеціалізовані фінансові послуги для домогосподарств і різноманітних суб’єктів господарювання.

Формування і розвиток небанківських фінансових інститутів, які відповідали б вимогам ринкової економіки, актуалізує дослідження низки науково-теоретичних, методологічних і практичних проблем, пов'язаних з визначенням їх сутності, структури, закономірностей функціонування та розвитку в умовах невизначеності. Питання про значення фінансових посередників у підвищенні рівня ефективності функціонування національної економіки та добробуту суспільства завжди перебували у полі зору дослідників. Вагомий внесок у дослідження сутності фінансових посередників та їхньої суспільної ролі зроблено економістами кінця XIX – першої половини XX ст. М.Туган-Барановським, А.Маршаллом, Дж.М.Кейнсом, А.Пігу, Й.Шумпетером та іншими.

Однак в українській  економічній літературі бракує комплексного дослідження небанківських фінансових інститутів. Їх здебільшого розглядають  або відокремлено, наприклад, страхові компанії як інститути страхового ринку, недержавні пенсійні фонди як елементи пенсійної реформи, інститути спільного інвестування як професійні учасники ринку цінних паперів, або загалом у контексті дослідження ринкової інфраструктури чи кредитної системи. Відсутній також системний aналіз процесу становлення небанківських фінансових інститутів в Україні. Недостатньо приділено уваги узагальненню світового досвіду розвитку таких інститутів, залишаються недостатньо вивченими окремі теоретичні аспекти даної проблеми.

Все це обумовило вибір  теми курсової роботи, її мету, основні завдання, предмет, об’єкт та методологію дослідження.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ

1.1 Класифікація та властивості систем

Формуючи класи систем, застосовують різні класифікаційні (системотвірні) ознаки, головними з яких вважають природу та походження елементів, тривалість існування, мінливість властивостей (поводження), ступінь складності, відносини до середовища тощо. Одну з можливих класифікацій систем наведено в табл. 1.1

Таблиця 1.1 - Класифікація систем

№ 
з/п

Класифікаційна ознака

Класи систем

1

Природа елементів

Реальні, фізичні, абстрактні

2

Походження елементів

Природні, штучні

3

Тривалість існування

Постійні, тимчасові

4

Мінливість властивостей та поводження

Статичні, динамічні, стохастичні, детерміновані

5

Ступінь складності

Прості, складні, великі

6

Ступінь стійкості

Стійкі (рівноважні), нерівноважні

7

Реакція на збурювальні  впливи

Активні, пасивні

8

Характер поводження

З управлінням, без управління

9

Ступінь участі в реалізації управлінських впливів людей

Технічні, людино-машинні (ергатичні), організаційні

10

Ступінь зв’язку із зовнішнім  середовищем

Відкриті, закриті й  ізольовані


Спинимося докладніше на деяких основних типах систем.

Абстрактні системи  складаються з елементів, що не мають фізичних аналогів у реальному світі. Наприклад, системи рівнянь, системи числення, ідеї, плани, гіпотези, теорії тощо.

Штучні — це системи, які створила людина.

Прості системи — такі, що їх можна описати з достатньою точністю.

Великі складні системи — складаються з численних взаємозалежних і таких, що взаємодіють між собою, різнорідних елементів та підсистем. Складні системи мають принципово нові властивості, яких не має жодний зі складових елементів (властивість емерджентності). Приклади складних систем: живий організм, підприємство, галузь економіки, система управління телекомунікаціями і т. ін. Такі системи характеризуються високим рівнем невизначеності свого поводження.

Ізольовані (закриті) системи — на відміну від відкритих систем не обмінюються із зовнішнім середовищем енергією, речовиною або інформацією.

Організаційні системи  — соціальні системи, групи, колективи  людей, суспільство в цілому.

Кібернетичні системи  — складні динамічні системи  з управлінням. Кібернетична система — це множина взаємозалежних об’єктів (її елементів), здатних сприймати, запам’ятовувати і переробляти інформацію, а також обмінюватися нею. Приклади кібернетичних систем: автопілот, регулятор температури, комп’ютер, людський мозок, живий організм, підприємство, людське суспільство.

Кібернетичним системам притаманна низка нових властивостей, яких можуть не мати системи інших  типів:

  1. багатоваріантність поводження;
  2. керованість (інформаційним впливом на систему можна змінити її поводження);
  3. наявність керувального пристрою;
  4. здатність взаємодіяти з навколишнім середовищем як безпосередньо, так і через керувальний пристрій;
  5. існування між системою, середовищем та керувальним пристроєм каналів інформації;
  6. здатність інформації, яка циркулює по цих каналах, утворювати зворотні зв’язки, за допомогою яких здійснюється управління поводженням системи з боку органів управління;
  7. цілеспрямованість управління системою: воно спрямовує систему до вибору певного поводження або стану, компенсуючи зовнішні збурення;
  8. досягнення мети, так само як і поводження системи, має ймовірнісний характер і визначається співвідношенням потужності збурювальних впливів та ефективності керувального пристрою (здатність до переробки інформації та вироблення оптимальних у певному сенсі керувальних впливів);
  9. властивість рівноваги, притаманна деяким кібернетичним системам, тобто здатність керувального пристрою повертати систему до початкового стану або до початкового поводження, компенсуючи збурювальні впливи;
  10. властивість самоорганізації, також притаманна деяким кібернетичним системам, тобто здатність відновлювати або змінювати свою структуру та спосіб функціонування, компенсуючи збурювальні впливи.

 

1.2 Історія розвитку економічної кібернетики

Новий напрям в економічній  науці, що виник на початку 60-х років минулого століття, базується на використанні ідей і методів кібернетики в економічних системах. Уперше термін «економічна кібернетика» з’явився в працях С. Біра (Великобританія), Г. Греневського (Польща) та В. Немчинова (СРСР). Вони ж окреслили й основні напрями розвитку цієї науки, приділивши особливу увагу взаємозв’язку системного аналізу економіки з теорією регулювання, логікою і теорією інформації.

Початком історії кібернетики  вважають 1947 р. — рік виходу в світ книги Н. Вінера «Кібернетика».

Активне використання електронно-обчислювальних машин (ЕОМ) і методології математичного моделювання в економічних дослідженнях, плануванні й управлінні народним господарством в Україні, яка булла складовою частиною колишнього СРСР, почалось у 1962 р. (до цього вони застосовувалися тільки для одиничних розрахунків і не використовувались у практиці планування і управління) одночасно в різних галузях народного господарства: промисловості, сільському господарстві, зв’язку, торгівлі й транспорті. Проте основні наукові сили і засоби були сконцентровані на виконанні комплексу науково-дослідних і експериментальних робіт за загальносоюзною темою «Розробка методики ув’язки планів промислового виробництва і капітального будівництва з планами матеріально - технічного постачання на основі застосування економіко математичних методів і електронно-обчислювальної техніки», яка булла затверджена ЦК КПРС і Радою Міністрів СРСР у статусі найважливішого державного завдання на найближчі роки. Але цікавою особливістю є те, що виконання цієї загальносоюзної теми було доручено Україні (Постанова Ради Міністрів УРСР від 12 серпня 1962 р.) і керівництво її виконанням було доручено першому заступнику Голови Держплану УРСР А. М. Лалаянцу.

Сучасна кібернетика  складається з ряду розділів, які  є самостійними науковими напрямами. Застосування кібернетичного методу досліджень до різного роду систем привело до виникнення таких галузей, як технічна, економічна, біологічна, медична кібернетика тощо. Теоретичне ядро кібернетики утворюють теорія інформації, теорія алгоритмів, теорія автоматів, дослідження операцій, теорія оптимального управління, теорія розпізнавання образів. Кібернетика розробляє загальні принципи створення систем управління і систем для автоматизації розумової праці. Основні технічні засоби для вирішення завдань кібернетики — ЕОМ.

1.3 Концептуальні засади синергетики та нелінійної динаміки

Сучасним етапом розвитку ідей кібернетики, загальної теорії систем та системного аналізу можна  вважати науковий напрямок, відомий  як синергетика (грец. «synergeia», «synergetikos» — такий, що діє спільно, спільний, сприяння, співробітництво). Цю назву запропонував професор Штутгартського університету Герман Хакен, якого вважають засновником синергетики. Зазначений термін акцентує увагу на узгодженості, взаємодії частин системи у процесі утворення її структури як єдиного цілого.

Синергетика вивчає складні  системи, які містять багато підсистем  різної природи, маючи на меті виявити, в який спосіб взаємодія таких  підсистем приводить до виникнення нових стійких просторових, часових чи просторово-часових структур або режимів функціонування, а також досліджує характерні масштаби й швидкості перехідних процесів.

Винятково важливим етапом у розвитку нового, нелінійного способу  мислення було виникнення та уточнення  поняття патерну (наближено можна перекласти як шаблон, зразок). Засновник тектології (в якій було закладено основні кібернетичні принципи та ідеї ще на початку ХХ ст.) О. Богданов першим спробував об’єднати поняття організації, патерну та складності в послідовну теорію систем. Кібернетика зосередилась на патернах зв’язку та управління — зокрема на патернах кругової причинності, на яких ґрунтується концепція зворотного зв’язку; завдяки цьому в кібернетиці вперше було чітко розмежовано патерн організації системи та її фізичну структуру.

За останні двадцять років було знайдено та проаналізовано недостатні «елементи» — концепцію  самоорганізації (синергетика) та нову математику складних систем. Нова математика складних систем є, по суті, математикою  візуальних патернів — дивних атракторів, фазових портретів, фракталів тощо, які аналізуються в контексті топологічної структури, вперше розробленої А. Пуанкаре.

Синергетика дала змогу  по-новому зрозуміти відмінність  між випадковими та детермінованими  процесами. Довгий час вважалось, що існують лише два класи об’єктів. Перший становлять детерміновані. Якщо відомий аналітичний вигляд закону, за яким вони функціонують, то спрогнозувати їхнє поводження можна практично на довільний часовий інтервал.

 

РОЗДІЛ 2. ПАРАБАНКІВСЬКА СИСТЕМА

2.1 Суть і функції парабанківської системи, її елементи і підсистеми

 

В Україні банківська система вже сформована та досить ефективно функціонує. Вона представлена різними типами банків та має відносно повноцінне нормативно-правове забезпечення. Натомість, парабанківська система перебуває лише на етапі становлення та повинна подолати високий бар'єр недовіри з боку економічних суб'єктів.

Парабанківська система, переважно, функціонує у вузьких  секторах ринку, де вимагаються спеціальні знання та технічні засоби і прийоми, особливо в таких сферах, як: залучення дрібних заощаджень домогосподарств; фінансування інноваційної діяльності; страхування; мікрокредитування; забезпечення соціальних гарантій; довгострокове інвестування капіталу; розміщення цінних паперів промислових підприємств.

Парабанківські (небанківські) фінансово-кредитні установи відрізняються  від банківських наявністю вузької  спеціалізації запропонованих послуг. Крім того, основною сферою банківської  діяльності є виконання трьох  базових операцій - депозитних, кредитних та розрахункових. У сукупності їх можуть здійснювати лише банківські установи. Ті ж фінансові посередники, для яких такі операції не є базовими, відносяться до парабанківських .

Виокремлення небанківських  фінансових інститутів як об’єкту  дослідження зумовлене існуванням певних відмінностей в їх посередницькій діяльності в порівнянні з діяльністю банків, що відображено у таблиці 2.1. Системний характер формування і функціонування небанківського сектору як сукупності небанківських фінансових інститутів, що в своїй діяльності спрямовані на задоволення різноманітних індивідуалізованих коротко-, середньо- та довгострокових потреб у фінансових ресурсах домогосподарств та різноманітних суб’єктів господарювання шляхом надання вузькоспеціалізованих фінансових послуг, які відрізняються від банківських установ, зорієнтованих на надання стандартизованих фінансових послуг.

 

Таблиця 2.1 -  Порівняльна характеристика діяльності банків та небанківських фінансових інститутів

 

Бaнки

Небанківські  фінансові інститути

Приймають вклади (депозити) від юридичних і фізичних осіб

Не мають права приймати грошові вклади від клієнтів (крім депозитних інститутів)

За рaхунок залучених коштів надають кредити на власних умовах і на власний ризик

Розміщують залучені кошти від свого імені, на влaсних умовах і на власний ризик на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій

Прерогативою банків є розрахунково-касове обслуговування суб’єктів ринку

Можуть здійснювати  розрахункове обслуговування своїх  клієнтів за умови одержання ліцензії нa здійснення окремих банківських операцій

Розміщуючи свої резерви  в позички, спроможні створювати нові депозити і впливати на пропозицію грошей

В основному не створюють  депозитів і не впливають на динаміку пропозиції грошей

Посередницькa діяльність є більш універсальною

Посередницька діяльність є вузькоспеціалізованою


 

 

Функції небанківських  фінансових інститутів, полягають в:

- акумуляції заощаджень  індивідуальних інвесторів в  єдиний пул і подальшому диверсифікованому  вклaденні накопиченого капіталу;

- забезпеченні рівноваги  на ринку капіталів через   погодження пропозиції і попиту  на фінансові ресурси;

- перерозподілі та  зниженні фінансових ризиків  (небанківські фінансові інститути  торгують ризиками, перерозподіляючи  їх між агресивними і консервативними учасниками ринку);

- забезпеченні підвищення ліквідності  фінaнсових вкладень шляхом професійного портфельного управління активами.

 

 

 

До входів системи належать:

    • Фінансові ресурси
    • Законодавча база
    • Спеціалізовані кадри
    • Інформація (Закон України «Про інститути спільного інвестування» № 2299-III від 15.03.2001 року, Закон України «Про кредитні спілки» від 20.12.2001 № 29-08-III)

 

До виходів системи належать

    • Послуги (усіх небанківськіх фінансово-кредитних установ)
    • Інформація
    • Фінансові ресурси

 

Основними підсистемами парабанківських фінансово-кредитних установ є:

— інвестиційні компанії та фонди;

— лізингові компанії;

— факторингові компанії;

— брокерські та дилерські фірми;

— страхові компанії;

— пенсійні фонди;

— фінансові компанії;

— ломбарди;

— кредитні товариства;

  • трастові компанії тощо (Рис. 2.1)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Інвестиційні кампанії — це різновидність кредитно-фінансових інститутів, які акумулюють кошти приватних інвесторів шляхом емісії власних цінних паперів, та вкладають їх в акції, облігації та інші активи підприємств своєї країни та закордоном. При цьому, доходи, отримані у вигляді дивідендів та процентів, розподіляються інвестиційною компанією серед її акціонерів, а прибуток від підвищення біржового курсу цінних паперів, зараховується, як правило, до резервів. Інвестиційні компанії відрізняються від інвестиційних банків тим, що повністю виражають інтереси інвесторів

Інвестиційні компанії бувають двох типів: відкритого і  закритого. У першому випадку  інвестиційні компанії зобов'язуються викупити свої акції в акціонерів, у другому - ні.

Лізингові компанії - установи, які купують предмети довгострокового кредитування (машини, обладнання, споруди виробничого призначення, транспортні засоби тощо) і надають їх в довгострокову оренду (на 5-8 років і більше) фірмі-орендарю, яка поступово сплачує лізинговій компанії вартість взятого в оренду майна. Таке майно є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Лізинг, як правило, здійснюється за відповідним договором, який регулює  правовідносини між суб'єктами угоди, і, залежно від особливостей здійснення таких операцій, може бути фінансовим або оперативним.

Оперативний лізинг являє  собою угоду, за якою лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингової компанії основні засоби на строк, менший від строку, за який амортизується 90 % їх вартості, визначеної в день укладення такої угоди. Після закінчення строку дії договору, лізингоодержувач має право його продовжити, або повернути об'єкт лізингу лізинговій компанії.

Фінансовий лізинг визначається як договір, внаслідок укладення  якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від  лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60% вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення угоди. Після закінчення строку дії договору об'єкт лізингу переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. При цьому ризик випадкової втрати майна чи його пошкодження, всі види цивільної відповідальності, витрати на страхування та технічне обслуговування майна здійснюються за рахунок лізингоодержувача.

У лізингових операціях, як правило, беруть участь три сторони: виробник (постачальник) машин і обладнання; організація, що фінансує лізингову угоду (лізингодавець) і організація, яка використовує орендоване майно у своїх інтересах (лізингоодержувач).

Факторингові компанії - це фінансові організації, на користь яких з боку виробників здійснюється переуступка права отримання платежів від покупців за постачання товарів або надання послуг.

1. Виробник товарів,  послуг укладає договір про  факторингове обслуговування з  факторинговою компанією.

2. Виробник передає  покупцю товари, роботи, послуги. 2а. Здійснюється акцепт розрахункових документів.

3. Виробник передає  супровідні комерційні документи  (рахунки-фактури) факторинговій  компанії.

4. Факторингова компанія  протягом 2-3 днів оплачує виробнику  продукції 70-90 % вартості рахунку.

5. Покупець оплачує  факторинговій компанії заборгованість  за придбану продукцію.

6. Факторингова компанія  повертає підприємству-виробнику  залишкові 10-30 % вартості рахунку,  знімаючи при цьому комісійну  винагороду за факторингове обслуговування.

Факторинг включає не лише кредитно-розрахункове, а й бухгалтерське, інформаційне, страхове та юридичне обслуговування клієнтів .

Страхові компанії - це фінансові інститути, які функціонують з метою охорони майнових й особистих інтересів фізичних та юридичних осіб, шляхом відшкодування їм втрат, що виникають внаслідок стихійного лиха, нещасних випадків або інших несприятливих умов.

Страхові компанії, здебільшого, спеціалізуються на одному виді страхування, серед яких прийнято розрізняти:

- майнове (або загальне) страхування, об'єктом якого виступають різноманітні цінності - будинки, споруди, обладнання, машини та інше майно. Окрема роль у цьому виді належить транспортному страхуванню - морському, автомобільному, авіаційному;

- особисте страхування, при якому об'єктом страхових відносин є події у житті фізичних осіб (вік, здоров'я, працездатність людини). В такому випадку страхування служить як матеріальною допомогою при несприятливих обставинах, так і формою організації заощаджень до певного віку або на певні цілі; страхування відповідальності, предметом якого є відповідальність перед третіми особами за можливими зобов'язаннями по відшкодуванню збитків (наприклад, гарантії банкам і фінансовим компаніям у випадку неплатоспроможності позичальника);

- перестрахування, що  полягає у страхуванні вже  застрахованих об'єктів з метою  зниження ризику та перерозподілу  відповідальності по оплаті страхових  збитків.

Залучені у формі  страхових внесків кошти, а також  власний капітал страхові компанії вкладають в акції і облігації приватних корпорацій, а також у державні боргові зобов'язання. У зв'язку з тим, що строки нагромадження коштів страховими компаніями (особливо пов'язаними з особистим страхуванням) є дуже тривалими й, ці установи виступають основними постачальниками довгострокових капіталів на фінансових ринках.

Окрім цінних паперів, страхові компанії можуть використовувати свої ресурси для видачі довгострокових кредитів підприємствам різних галузей  економіки (переважно у формі  іпотеки), а також вкладень у нерухомість. У зв'язку з цим страхові компанії вступають у конкурентну боротьбу з інвестиційними банками, фондами та іншими інститутами кредитної системи, що оперують на ринку довгострокових капіталів.

Пенсійні фонди - це спеціалізовані фінансові установи, що займаються мобілізацією та використанням коштів пенсійного призначення.

Пенсійні фонди утворюються  за рахунок внесків працюючих  та роботодавців, і володіють досить значними сумами грошових коштів. За формою власності пенсійні фонди можуть бути приватними або державними.

Приватні пенсійні фонди  створюються різними фірмами  і корпораціями для виплати пенсій та допомог своїм робітникам і  службовцям. Кошти цих фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань  із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку підприємств, а також за рахунок прибутку від операцій самих фондів.

Як і діяльність страхових  компаній, операції пенсійних фондів пов'язані з нагромадженням значних  сум коштів на тривалі строки, що надає широкі можливості у здійсненні довгострокових інвестицій. Дані обставини визначають структуру активів пенсійних фондів, основна частина яких належить цінним паперам приватних підприємств, а також державним борговим зобов'язанням. Досить часто значна питома вага у вкладеннях пенсійного фонду належить акціям і облігаціям тієї корпорації, яка його створила, що дозволяє впливати на її політику.

У зв'язку з тим, що майбутні виплати пенсійних фондів у значно більшій мірі піддаються чіткому  розрахунку та плануванню, ніж виплати  за пасивами страхових компаній, пенсійні фонди відзначаються значно вищим рівнем фінансової стійкості, що надає їм можливість підтримувати власну ліквідність на мінімальному рівні. У свою чергу це сприяє формуванню пенсійними фондами активної інвестиційної політики, спрямованої на досягнення більшої дохідності за вкладеннями, причому не лише у цінні папери, але й за рахунок довгострокових кредитних операцій.

Державні пенсійні фонди  створюються за ініціативою центральних  та місцевих органів влади, а їх ресурси  формуються за рахунок відрахувань з бюджетів різних рівнів, а також внесків працівників державних структур. Як правило, розміщення активів державних пенсійних фондів здійснюється на основі більш обережної інвестиційної політики, ніж приватних і передбачає вкладення коштів здебільшого в облігації державних позик.

У технологічно та промислово розвинутих країнах інтенсивний  розвиток фінансових компаній пов'язаний з потребами виробників товарів  у швидкому збуті та просуванні своєї  продукції до покупця в періоди  економічних спадів та зниження купівельної спроможності користувачів. Це, насамперед, актуально для автомобілебудівної промисловості, виробництва електротоварів та інших побутових приладів .

Парабанковская система