План
Вступ
Розділ 1. Поняття
парламенту та парламентаризму
Розділ 2. Верховна
Рада в механізмі державної влади
2.1. Порядок роботи
Верховної Ради України
2.2. Особливості
діяльності Верховної Ради України
як парлпменту
Розділ 3. Діяльність
парламентів інших країн.
Висновки
Література
Вступ
Попередниками парламентів були
державні установи представницького
характеру Стародавніх Греції
та Риму (наприклад, рада п’ятисот
в Афінах). У XII-XIV ст. у країнах Європи виникають
станово-представницькі установи, які
певною мірою обмежували владу монарха.
Вважається, що англійський парламент
існує з 1925р., коли вперше були скликані
збори, які обмежували владу короля і досить
широко представляли інтереси країни.
Проте історія сучасного парламентаризму
як загальнонаціонального представницького
і законодавчого органу починаються лише
після буржуазних революцій XVII-XVIII ст.
Нині
парламенти діють у понад 160 країнах світу.
За змістом діяльності вони є насамперед
органами законодавчої влади, легіслатурами
(від латинського lex – закон.) водночас
у їх діяльності значне місце посідають
й інші, окрім законодавчої, функції, зокрема
представницька, установча, парламентського
контролю, бюджетно-фінансова, міжнародних
зв´язків тощо. [15;стр.20]
Парламенти як інститути державної
влади за формою є всенародними
зборами (конгресами, асамблеями) або
зборами представників народу (депутатів).
Це своєрідні постійно діючі
форуми, зібрання, на яких обговорюються
і вирішуються найважливіші суспільні
та державні справи. Вони мають
різні назви – Верховна Рада
(Україна), Федеральні збори (Росія,
Швейцарія), Конгрес (США), стортинг
(Норвегія), альтинг (Ісландія), Генеральні
кортеси (Іспанія), Генеральний конгрес
(Мексика), кнесет (Ізраїль), національні
збори (Єгипет). – але для всіх
них властиві загальні принципи
парламентаризму.[14;стр.19]
Сучасний парламентаризм характеризується
наявність кількох усталених
видів парламентів, що різняться
своїм статусом, порядком формування,
структурою, функціями та іншими
ознаками. Зокрема, за своїм статусом
розрізняють парламенти президентських,
парламентських, і змішаних республік
та монархій.
Статус парламентів країн з
президентською формою правління
визначається жорстоким розподілом
влад в організації державної
влади; це характерно для США та ряду країн
Латинської Америки. У них не існує інститутів
розпуску парламентів, вотому недовір´я
урядові та відповідальності уряду перед
парламентом. Чіткий розподіл законодавчої,
виконавчої і судової влади, забезпечується
конституційною системою стримувань і
противаг. Конгрес не може змусити президента
піти у відставку, але може прийняти рішення
про відсторонення президента від посади
в порядку імпічменту. В силу цих та деяких
інших причин за президентської форми
правління законодавча влада є не рідко
послабленою і підпорядкованою президенту.
Особливість статусу парламенту
за парламентської форми правління
полягає насамперед в існуванні
інститутів розпуску парламенту
і відповідальності уряду (принцип
парламентського, відповідального
правління). Парламент за цієї
форми правління відіграє надзвичайно
важливу, практично вирішальну
роль у формуванні уряду. Такий
статус парламенту характерний
для Великої Британії й ряду
інших розвинених країн, які
свого часу подолали ті чи інші
форми диктатури (Австрія, Італія, Німеччина
та інші), а також для окремих країн як
східної Європи (Болгарія. Угорщина та
ін.), так і СНД.
У країнах зі змішаною формою
правління поєднуються елементи
президентської і парламентської
систем. Тут інститут парламентської
відповідальності уряду, а президенту
належить право розпуску та ряд інших
прав щодо парламенту. Ця система характерна
для Франції і ряду країн СНД, зокрема
для Росії. Загалом вона характеризується
сильною президентською владою. [10; стр.36]
У більшості країн що розвиваються,
особливо з президентською формою
правління, роль парламенту значно
принижена.
Істотно відрізняється від названих
видів статус парламентарів країн
соціалістичної організації (КНР,
КНДР, В´єтнам, Куба). В них
лежить принцип єдності державної
влади. Повновладдя рад та керівної
ролі відповідних правлячих партій.
Офіційно не визначено принципу
розподілу влади.
У деяких країнах істотно принижена
роль парламентарів, перетворення
їх у дорадчі, консультативні
органи. Зокрема, консультативні
парламенти передбачені конституціями
деяких мусульманських країн.
За часом виникнення і функціонування
парламенти можна умовно поділити
на чотири види або покоління,
а саме: 1. давні (середньовічні)
парламенти; 2. часів нової історії; 3. ті,
що виникли після другої світової війни;
4 новітні парламенти.
Перша група – це ті парламенти,
які мають давній родовід. Зокрема парламент
Ісландії, який виник понад тисячу років
тому. Чи дещо «молодший» парламент Великої
Британії. Ці інститути мають великий
досвід. Вони сприяли утвердженню демократизму
своїх суспільств.
До другої групи – часів
нової історії – відносять
парламенти виникнення яких пов´
язано з буржуазними революціями
та прийняттям перших конституцій.
Вони сформувалися понад два століття
тому (США, Франція). [9; стр.32]
Друга
половина ХХ століття ознаменувалась
відродженням та зростанням ролі
парламентів і парламентаризму.
Після другої світової війни
виникла значна кількість нових
парламентів у зв´язку з проголошенням
незалежності ряду країн Азії
та Африки, ряд держав після повалення
фашиської диктатури стали на парламентський
шлях розвитку (Німеччина, Італія, Австрія
та ін.), у багатьох країнах зміцнились
конституційні основи парламентаризму.
Групу новітніх, наймолодших парламентів
становлять парламенти держав з числа
колишніх республік Союзу РСР та країн
Східної Європи. Цьому сприяють прийняття
нових, дійсно демократичних конституцій.
Розділ 1 Поняття парламенту та парламентаризму
Парламент є представницькою
установою країни. Колегіальний
за своєю внутрішньою структурою
та принципами діяльності він
представляє різноманітні групові,
партійні та національні інтереси.
Представницькі
установи наділені безпосередніми повноваженнями,
обсяг і зміст компетенції представницької
установи визначаються конституцією.
Вони можуть функціонувати лише за умов
демократичного режиму.
Отже,
парламент - це виборний колегіальний
орган держави, наділений нормотворчими,
фінансовими та контрольними повноваженнями,
що діє в умовах демократичного режиму.
Парламентаризм
у широкому розумінні - це система формування
та діяльності верховного представницького
органу, держави, а також політико-державних
відносин та інститутів, прямо чи непрямо
пов'язаних з ним за умови існування у
суспільстві демократичного режиму. У
країнах, де нормально функціонують парламенти
та існує політичний режим, створюються
сприятливі умови для формування системи
парламентаризму.
Парламент
і парламентаризм є показником рівня стану
демократизму в суспільстві. У країнах,
де відсутня демократія, а парламент функціонує
лише формально, не виконуючи належним
чином своїх функцій, не формується система
парламентаризму.
Парламентаризм
- це цілісна політико-державна
система, що складається з ряду
демократичних і бюрократичних
елементів і зв'язків, що взаємодіють
між собою. Вони містяться у державній
структурі, закріплюються конституціями
та іншими правовими актами. У той самий
час структура парламентаризму розгалужується.
До неї включаються елементи та взаємовідносини,
що не входять до державної системи; до
них належить, наприклад, участь політичних
партій у формуванні парламенту тощо.
Парламентаризм
є установою, що являє собою важливу частину
політичної системи суспільства. Парламентаризм
- це форма державного керівництва суспільством,
якій притаманні керівна роль представницького
органу в системі органів держави, контроль
парламенту за виконавчою владою, поділ
діяльності законодавчої та виконавчої,
привілейоване становище депутатів та
їх юридична незалежність від виборців.
[13; стр.47]
Принцип
«поділу влади» на законодавчу, виконавчу
та судову є характерним для парламентаризму.
Згідно з цим принципом, що закріплюється
багатьма конституціями зарубіжних країн
(винятки становлять, наприклад, конституції
КНР, СРВ, КНДР, Республики Куба), парламент
- носій верховної законодавчої влади.
Для
виконання своїх повноважень
парламент утворює функційно-галузеві
комітети та комісії, де розглядаються
основні питання життєдіяльності
суспільства, розробляються відповідні
законопроекти.
Парламентські комітети діляться
на дві категорії: тимчасові і постійні.
Тимчасові комітети, створені для розгляду
якої-небудь справи, можуть ще мати назву
спеціальних комісій. Партійний склад
комітетів пропорційний партійному складові
палат. При цьому голови комітетів працюють
постійно, а члени комітетів — на тимчасовій
основі. Голів комітетів вибирають, або
ж члени комітетів стають головами, або
їх призначають голови палат, виходячи
з правил старшинства. Основна робота
комітетів і комісій пов´язана із законотворчою
діяльністю уряду. [3]
За
своєю структурою вищі представницькі
органи є одно- та двопалатними (бікамеральними).
Двопалатна
структура парламенту властива як унітарним,
так і федеративним державам, проте принципи
формування верхньої палати федеративної
країни відмінні, порівняно з унітарною
державою, що має у своєму складі верхню
палату. Нижня палата у двопалатному парламенті
називається по-різному: Палата представників
(Австралійський Союз, США, Японія та ін.),
Палата депутатів (Італія, Мексика), Національна
рада (Австрія), Державна Дума (Російська
Федерація), Народна палата (Індія), Сейм
(Польща), Палата громад (Великобританія,
Канада), Віче республік (Союзна Республіка
Югославія), Національні збори (Франція)
і т. ін. У сучасній Європі дванадцять країн
мають однопалатний парламент. Серед країн
Східної Європи двопалатність утверджено
в Росії, Польщі, Румунії й Хорватії.
Однопалатна
система парламенту є характерною для
мононаціональної держави, що займає,
як правило, невелику територію. Джерела
її виникнення різноманітні. В одних країнах
однопалатна структура парламенту була
встановлена разом з утворенням незалежної
держави. Так, у Болгарії після закінчення
болгаро-турецької війни була прийнята
Тирновська Конституція 1879 p., яка передбачала
однопалатні Народні збори. Така сама
структура парламенту закріплювалася
конституціями (1947,1971 pp.) та нині чинною
(1991 p.). [16; стр.35]
На думку
деяких політологів і державознавців,
однопалатний парламент більше відповідає
демократичному устрою та однонаціональному
складу населення. Він простіший та ефективніший,
законодавча процедура не настільки складна,
як у двопалатному парламенті. Нижні палати
двопалатних парламента і однопалатні
парламенти формуються, як правило, шляхом
прямих виборів.
Якщо вибори парламенту збіглися з настанням
надзвичайного стану, то вибори відкладаються
на строк дії цих умов, а розпущений парламент
скликається знову.
У конституціях
деяких країн указані підстави для розпуску
парламенту.
Цілі дострокового
розпуску парламенту можуть бути різноманітними:
подолання кризи у діяльності парламенту,
намагання однопартійного чи коаліційного
уряду використати політичну обстановку,
що склалася, для зміцнення своєї позиції
у майбутньому парламенті та завдати поразки
опозиції в процесі наступних виборів.
[14; стр.38]
Термін
повноважень парламенту - це встановлений
конституцією даної держави період часу,
протягом якого орган державної влади
здійснює свої конституційні функції
складом депутатів, обраних під час проведения
виборів.
Розділ 2 Верховна Рада в механізмі державної
влади
У функціях і компетенції Верховної
Ради України відображається
її соціально-політична роль та
місце у механізмі державної
влади, у реалізації функцій
держави.
Функції Верховної Ради України
— це основні напрями її
діяльності в різних сферах
суспільних відносин.
Функції
та компетенція Верховної Ради
пов'язані зі специфікою її
конституційно-правового статусу
як парламенту змішаного типу.
Головними функціями Верховної
Ради є: представницька, законодавча,
установча, функція парламентського
контролю. До парламентських функцій
належать також бюджетно-фінансова,
функція міжпарламентських зв'язків
та ін. Верховна Рада, як правило,
здійснює й ці функції, але
вони не вважаються головними.
Класичну класифікацію функцій
парламенту запропонував англійський
державознавець У. Беджгот. До
них він відносив: законотворчість,
формування інших органів, політичне
волевиявлення та контроль за
урядом, представництво нації. [16; стр.49]
Представницька функція Верховної
Ради України. Ця функція парламенту
України покликана виражати волю
народу — основу державної
влади. Вона реалізується шляхом
проведення періодичних вільних
виборів, які спрямовані на
виявлення інтересів різних соціальних
груп. Мирний перехід державної
влади від одних представників
суспільства до інших відбувається
на основі вільного волевиявлення
виборців. Це означає, що серед
усіх державних інститутів парламент
виступає як орган загальнонародного
представництва. Представництво як
спосіб діяльності парламенту
України виражається насамперед
в обов'язку народних депутатів
підтримувати зв'язки з виборцями.
Представницька функція Верховної
Ради проявляється і в тому,
що в законах, які приймаються,
знаходить вираження суспільний
інтерес. У роботі парламенту
відображаються найбільш актуальні
питання життєдіяльності держави,
суспільства, людини. У цьому аспекті
представницька роль парламенту
має важливе значення для становлення
громадянського суспільства, втілення
принципів демократії та правової держави,
забезпечення прав людини.
Законодавча
функція Верховної Ради є найважливішою
і найбільш об'ємною за значенням і змістом.
В її межах формується правова система
Української держави, забезпечується
правове регулювання відносин, що виникають
у суспільстві і потребують законодавчого
регулювання. Зміст законодавчої діяльності
Верховної Ради полягає в підготовці і
прийнятті законів. Законодавча функція
спрямована на встановлення сталого правопорядку.
Вона спрямована на ділове співробітництво
парламенту з іншими гілками влади у нормотворчій
діяльності, що гарантує стабільність
у країні, формування правової основи,
подальший розвиток держави і суспільства.
Законодавча
функція Верховної Ради — найважливіший
напрям її діяльності. Верховна Рада України
в межах своєї компетенції приймає закони
з питань, що потребують законодавчого
регулювання. При цьому вона не має права
втручатися до сфери компетенції інших
органів, які здійснюють нормотворчу підзаконну
діяльність (Президент України, Кабінет
Міністрів України, міністерства тощо).
Здійснюючи законодавчу функцію, Верховна
Рада за допомогою закону надає своєму
рішенню вищої юридичної сили, визначаючи
тим самим і правову базу організації
і діяльності органів виконавчої та судової
влади. Право парламенту приймати закони
визначає особливе місце Верховної Ради
в системі державного механізму України.
[12; стр.37]
Головним
змістом законодавчої функції
Верховної Ради є прийняття
законів. Із змісту Конституції
випливає, що Верховна Рада може
приймати закон з будь-якого
питання у межах своїх повноважень,
за винятком тих, які вирішуються
виключно всеукраїнським референдумом.
Водночас Конституцією передбачається
коло питань, які регулюються виключно
законами України. Згідно зі ст. 92 Конституції
виключно законами України визначаються:
права і свободи людини і громадянина,
гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки
громадянина; громадянство; правосуб'єктність
громадян, статус іноземців та осіб без
громадянства; права корінних народів
і національних меншин; порядок застосування
мов тощо [1]. Основну групу питань виключно
законодавчого регулювання становлять
екологічні, соціальні, культурні та економічні
питання; засади використання природних
ресурсів виключної (морської) економічної
зони, континентального шельфу, освоєння
космічного простору, організації та експлуатації
енергосистем, транспорту і зв'язку; основи
соціального захисту, форми і види пенсійного
забезпечення; засади регулювання праці
і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства,
материнства, батьківства; виховання,
освіти, культури й охорони здоров'я; екологічної
безпеки; правовий режим власності; правові
засади і гарантії підприємництва; правила
конкуренції та норми антимонопольного
регулювання; засади регулювання демографічних
і міграційних процесів.
Виключно законами визначаються
основи політичної системи, організація
і діяльність органів державної
влади та місцевого самоврядування,
зокрема засади утворення і
діяльності політичних партій, інших
об'єднань громадян, засобів інформації;
організація і порядок проведення
виборів і референдумів; організація
і порядок діяльності Верховної
Ради, статус народних депутатів;
організація і діяльність органів
виконавчої влади, основи державної
служби, організації державної статистики
та інформатики; судоустрій, правосуддя;
статус суддів, засади судової
експертизи, організація і діяльність
прокуратури, органів дізнання
і слідства, органів і установ
виконання покарань; основи організації
і діяльності адвокатури. Також
лише законами визначаються: територіальний
устрій України; засади місцевого
самоврядування; статус столиці
України; спеціальний статус інших
міст; правовий режим державного
кордону; основи національної
безпеки, організації Збройних
Сил і забезпечення громадського
порядку; правовий режим воєнного
і надзвичайного стану, зон
надзвичайної екологічної ситуації.
Традиційними є також законодавче
визначення засад цивільно-правової
відповідальності; діянь, які є
злочинами, адміністративними або
дисциплінарними правопорушеннями та
відповідальність за них.
Крім того, виключно законами
встановлюються: Державний бюджет
і бюджетна система України;
система оподаткування, податки
і збори; засади створення і
функціонування фінансового, грошового,
кредитного та інвестиційного
ринків; статус національної валюти,
а також статус іноземних валют
на території України; порядок
утворення і погашення внутрішнього
і зовнішнього боргу; порядок
випуску та обігу державних
цінних паперів, їх види та
ін. Законами також встановлюються:
порядок використання і захисту
державних символів; військові звання,
дипломатичні ранги та інші
спеціальні звання; державні нагороди;
державні свята; одиниці ваги,
міри і часу, порядок встановлення
державних стандартів; порядок утворення
і функціонування вільних та
інших спеціальних зон, що мають
економічний або міграційний
режим, відмінний від загального;
оголошується амністія (ст. 92 Конституції).
Однією з головних функцій
Верховної Ради є установча
функція. Пріоритетними напрямами
діяльності парламенту щодо здійснення
цієї функції є формування
або участь у формуванні органів
виконавчої і судової влади,
а також формування власних
парламентських структур; призначення
і звільнення з посад осіб
інших органів державної влади,
сприяння формуванню органів
місцевого самоврядування.
Таким чином, основними напрямами
діяльності Верховної Ради у
здійсненні установчої функції
є: участь у формуванні органів
виконавчої влади; формування
органів судової влади; створення
парламентських структур; участь
у формуванні інших органів
державної влади; вирішення питань
територіального України і забезпечення
формування органів місцевого самоврядування.
[12; стр.32]
Пріоритетним напрямом установчої
функції парламенту є призначення
виборів Президента у терміни,
передбачені Конституцією. Обрання
Президента відповідно до ст.
103 Конституції здійснюється громадянами
України на основі загального,
рівного і прямого виборчого
права шляхом таємного голосування
терміном на п'ять років.
Здійснення контролю займає важливе
місце в діяльності будь-якого
парламенту. Обсяг повноважень парламенту
конкретної держави, у тому
числі України, в галузі контролю
залежить насамперед від ряду
чинників: державний устрій; політичний
режим; форма правління; історичні
умови; традиції, які склалися
в політико-правовій сфері. Верховна
Рада України, будучи органом,
в якому представлені різнобічні
соціальні і територіальні інтереси,
працюючи, як правило, гласно, відкрито,
на виду у виборців, перебуваючи
у постійному і тісному (порівняно
з іншими центральними органами
державної влади) контакті з
громадянами завдяки роботі народних
депутатів України у виборчих
округах, формуючи деякі інші
державні органи, приймаючи Державний
бюджет України, має суттєві
контрольні права. Ця функція
реалізується парламентом кожної
країни там, де він є.
Сутність цієї функції проявляється
в тому, що в умовах демократично
організованої системи поділу
влади народові належить право
контролювати діяльність усіх
владних структур, яким він передав
владні повноваження. За межами
контролю не повинно бути ні
одне державне утворення, в
тому числі парламенти. Реалізуючи
від імені народу вищу форму
контролю (парламентський контроль),
вони самі контролюються народом
через різні інститути прямої
демократії (вибори, референдуми). Особливістю
функції парламентського контролю
є те, що, на відміну від інших
напрямків діяльності Верховної
Ради України, контроль за діяльністю
суб’єктів права (насамперед, органів
і посадових осіб виконавчої
влади) здійснюється парламентом,
як безпосередньо, так і його
органами, посадовими особами, народними
депутатами України, та спеціалізованими
допоміжними інституціями – Уповноваженим
Верховної Ради України з прав
людини та Рахунковою палатою.
Останні дві інституції становлять
собою окрему ланку механізму
парламентського контролю і отримали
назву «спеціалізовані органи
парламентського контролю». При
цьому, як Уповноважений, так
і Рахункова палата є самостійними
органами державної влади у
реалізації завдань, визначених
за ними Конституцією.
Основними напрямами контрольної
діяльності Верховної Ради є:
контроль за діяльністю Кабінету
Міністрів України; парламентський
контроль за додержанням конституційних
прав і свобод людини і громадянина
та їх захист; бюджетно-фінансовий
контроль; прийняття Верховною Радою
рішення про направлення запиту
до Президента України; запит
народного депутата України на
сесії Верховної Ради; парламентський
контроль за діяльністю органів
прокуратури; здійснення парламентського
контролю з окремих питань
безпосередньо або через тимчасові
спеціальні і тимчасові слідчі
комісії.
Одним з пріоритетних напрямів
парламентського контролю є контроль
за діяльністю Кабінету Міністрів,
який підконтрольний і підзвітний
Верховній Раді. Це зумовлено
функціями і повноваженнями Кабінету
Міністрів як найвищого органу
у системі органів виконавчої
влади. Відповідно до ст. 116 Конституції
Кабінет Міністрів забезпечує
державний суверенітет і економічну
самостійність України, здійснення
внутрішньої і зовнішньої політики
держави, виконання Конституції
і законів України, актів Президента
України. Основною формою парламентського
контролю за діяльністю Кабінету
Міністрів України є розгляд
і заслуховування звітів про
його діяльність. Не менш важливі
напрямки діяльності Верховної
Ради щодо здійснення парламентського
контролю є бюджетно-фінансовий
контроль, контроль за додержанням
конституційних прав і свобод
людини і громадянина. Відповідно
до ст. 98 Конституції контроль
за використанням коштів Державного
бюджету України від імені
Верховної Ради здійснює Рахункова палата
[1]. Парламентський контроль за додержанням
конституційних прав і свобод людини і
громадянина здійснює Уповноважений Верховної
Ради України з прав людини (ст. 101).
Важливою формою парламентського
контролю за станом справ у
державі, в окремих сферах суспільного
життя є запити — парламентські
і депутатські. Зокрема, відповідно
до Конституції України (ст. 85)
Верховна Рада може прийняти
рішення про направлення запиту
до Президента України на вимогу
народного депутата, групи народних
депутатів чи комітету Верховної
Ради України, попередньо підтриману
не менш як однією третиною
від конституційного складу парламенту.
Народний депутат має право на сесії Верховної
Ради звернутися із запитом до органів
Верховної Ради, до Кабінету Міністрів,
до керівників інших органів державної
влади та місцевого самоврядування, а
також до керівників підприємств, установ
і організацій на території України, незалежно
від підпорядкування і форм власності.
При цьому керівники органів державної
влади та місцевого самоврядування, підприємств,
установ і організацій зобов'язані повідомити
народного депутата України про результати
розгляду його заяви (ст. 86 Конституції).
Також
у конституційному законодавстві
відображені принципи функціонування
парламенту України: законність (легітимність)
діяльності парламенту, постійність і
гласність роботи, колегіальність, ведення
роботи державною мовою.
Принцип
законності (легітимності) діяльності
Верховної Ради України випливає
із самої природи розділу Конституції
«Верховна рада України», де визначені
умови легітимності парламенту,
його конкретні повноваження,
основи взаємовідносин з іншими
структурами державного механізму.
Принцип
постійно діючого органу означає,
що парламент України функціонує
на постійній основі, а не так,
як було в радянський період,
коли верховна Рада збиралася
двічі на рік на кілька місяців.
Чинний ураїнський парламент
має право в будь-який час
збиратися і приймати рішення
з питань своєї компетенції.
Принцип
гласності діяльності парламенту України
оначає, що громадяни (виборці) повинні
мати змогу спостерігати за роботою своїх
парламентів. У Конституції (частина перша
ст. 84) встановлено, що засідання Веоховної
Ради проводяться відкрито. Закрите засідання
проводиться за рішенням більшості від
конституційного складу парламенту. Згідно
з Регламентом засідання Верховної Ради,
інші органів парламенту є відкритими
і гласними, за винятком, встановленим
Регламентом. На засіданнях парламенту
можуть бути присутні громадяни на визначених
для них місцях і за попереднім записом,
який веде Апарат Верховної Ради. Принцип
гласності – один із визначальних конституційних
принципів діяльності органів влади у
правовій державі.
