Партійна система в сучасній Україні. 2

Партійна система в сучасній Україні

2011 р.

ЗМІСТ

Вступ

Актуальність теми дослідження. Загальновизнаним сьогодні є той факт, що партійна система має велике значення для функціонування демократії. Партії виступають посередником між громадянським суспільством і державою та є одним з базових інститутів сучасного суспільства, без якого неможливо уявити існування представницької демократії. Представницька демократія передбачає прийняття владних рішень виборними особами, які отримують легітимні владні повноваження за допомогою інституту виборів. Через них народ визначає своїх представників і наділяє їх мандатом на реалізацію його суверенних прав.

Якщо партійну систему розуміти як сукупність політичних сил, представлених у вищому законодавчому органі держави, то вона буде виступати головним чинником, від якого залежить ефективна робота парламенту, а отже, політична система країни в цілому. Тому досить актуальним є встановлення чинників та механізмів, що впливають на стан партійної системи, яка перебуває у постійній взаємодії з виборчою системою та іншими елементами політичної системи суспільства.

Об’єктом дослідженняє партійна система України.

Предметом дослідження є сутність та типологія партійної системи  України.

Мета роботи: з’ясуватизміст поняття партійної системи в сучасній політичній науці та охарактеризувати сутність партійної  системи України.

Досягнення поставленої мети дослідження передбачає вирішення таких основних завдань:

- розглянути теоретичні підходи до класифікації партійних систем;

- з’ясувати закономірності та особливості партійної системи України;

- виділити етапи розвитку партійної системи України;

- дослідити чинники (фактори) еволюції партіної системи.

Методи дослідження. Під час написання роботи були використанні наступні методи:  порівняльний метод, описовий метод використовувася для загального уявлення та розуміння заданої теми, метод узагальнення був використаний для узагальнення всієї роботи у висновках.

Структура роботи. Курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновків, списку викристаної літератури.

Закінчує роботу висновки та список використаних джерел та літератури.

Розділ І. Партійні системи та їх різновиди

1. Поняття партійної системи в сучасній політичній науці

Невід’ємною складовою політичних відносин є стосунки між партіями, що найвиразніше виявляються на терені відносин до державної влади. Це означає, що партійні системи є складовими політичної системи суспільства загалом. [1, с. 201]

Насамперед необхідно визначитися з поняттям «партійна система», під яким розуміють:

• право партій на формування власної системи правління (С. Ньюмен);

сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, які прагнуть до представництва в ньому (Е. Каак, А. Ковтнер);

• сукупність відносин між легальне діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі або суперництві за владу в суспільстві (Є. Вятр, Л.Дунаєва);
• сукупність політичних партій, які існують у країні, незалежно від форм діяльності та ступеня інституціалізації згідно з чинним законодавством (В. Євдокимов).

Праця Дж. Сарторі "Партії та партійні системи" також поділена на дві частини. У ній він обґрунтував тезу про те, що партійна система виникає за наявності більш ніж однієї партії. Можна співвідносити єдину партію з державою й обговорювати феномен "партійно-державної системи", залучаючи до обговорення і властивості партії, проте, - на думку вченого, - суворо кажучи, однопартійних систем не існує. Однак ця гіпотеза сьогодні надзвичайно активно дискутується іншими дослідниками партійних систем.

При аналізі партійної системи Дж. Сарторі запропонував враховувати не всі існуючі в державі партії, а лише істотні (т. зв. ефективна кількість партій). Він зазначав, що серед існуючих партій - частина є такими, які становлять лише тло партійної системи, не впливаючи суттєво на и конфігурацію. До числа істотних партій він відносить такі партії, які здатні визначати конфігурацію існуючої партійної системи. Він пропонує звертати увагу на ставлення політичних партій до існуючої в державі політичної системи, поділяючи політичні партії за цим критерієм на анти- та просистемні. Ці типи політичних партій відрізняються між собою насамперед рівнем ідеологічної дистанції. На підставі запропонованих критеріїв він розробив типологію партійних систем, яка сьогодні розглядається як базова: однопартійні системи, гегемоністські системи, системи з домінуючою партією, двопартійні системи, системи обмеженого плюралізму, екстремальне поляризовані системи, атомізовані системи.

У той час, коли партії вивчають спеціалісти з окремих країн, яких цікавлять партії як політичні інститути, партійні системи частіше привертають увагу тих учених, які займаються порівняльним аналізом політики. Література з партійних систем переважно стосується демократичних країн Заходу.

Усі вчені сходяться на тому, що партійна система, як і будь-яка інша, складається з частин, які взаємодіють між собою і становлять єдине ціле. Виходячи з цього, Лейн і Ерссон визначають партійну систему як "сукупність політичних партій, які діють у країні на основі відповідної організаційної моделі, яку характеризують властивості партійної системи". Але з приводу питання, які саме властивості концептуально є важливими для теорії партійних систем, серед учених не існує єдності. У складеному А. Ліпхартом списку зазначені такі властивості: 1) мінімальні виграшні коаліції; 2) тривалість існування уряду; 3) ефективна кількість партій; 4) кількість проблемних вимірів; 5) непропорційність результатів виборів.

Інші вчені додають до цих характеристик міжпартійну конкуренцію та нестійкість виборчих симпатій. Щоб визначити суттєві характеристики партійної системи, Лейн і Ерссон зробили факторний аналіз набору з 14 показників, виділених на основі пропозицій А. Лійпхарта, на матеріалі 272 виборів у 16 європейських країнах з 1920 до 1984 pp. і дійшли висновку, що європейські партійні системи мають п'ять головних вимірів: 1) Подрібленість, тобто коливання в чисельності та силі одиниць, які входять до партійних систем; 2) функціональна орієнтація, тобто відмінності між традиційними буржуазними партіями, релігійними та етнічними; 3) поляризація, тобто коливання в ідеологічній дистанції між партіями по ліво-праві шкалі; 4) радикальна орієнтація, тобто відмінності у ступені впливу лівих партій; 5) змінність, тобто відмінності в сумарній мобільності між партіями.

Учені також дійшли висновку про те, що основна проблема, яка виникає при вивченні партійних систем, полягає в аналізі змін виділених характеристик. Ці зміни можуть бути як результатом тривалих часових тенденцій, так і швидких (навіть раптових) змін.

В останні роки вимірювання динаміки партійних систем стало однією із основних тем порівняльної політології, однак спроб пояснити цей процес зроблено значно менше. Достатньо показовим для цього напряму є дослідження Р. Інглхартом постіндустріалізму і "нової політики". В роботі Т. Погунтке не лише виділені основні елементи "нової політики", але й висловлена гіпотеза про п'ять можливих способів її впливу на партійні системи: виникнення нових соціальних рухів, зростання впливу малих партій, відхід частини прихильників традиційно лівих партій до постматеріальних партій, відчуження носіїв "нової політичної свідомості" від політики і їхня відмова підтримувати традиційні партії, створення нових партій.

Поняття "партійна система" досить широко вживалося як незалежна змінна при порівняльному аналізі ефективності політичних систем. Здійснений аналіз 28 партійних систем, які функціонували у 1965-1975 pp., Дж. Б. Пауеллом (молодшим), виявив кореляцію між високим рівнем підтримки екстремістських партій і урядовою нестабільністю та масовим безладом. У пізнішій роботі співвідношення між рівнем підтримки екстремістських партій та нестабільністю, з одного боку, і безпорядками, з іншого, вчений розглядає окремо. Однак С. Ерссон та Я.-Е.Лейн виявили лише опосередкований вплив роздрібленості та поляризації партійної системи на соціальне безладдя та урядову нестабільність.

Найдосконалішою теорією, яка розглядає партійні системи, є теорія виборчих систем, згідно з якою партійні системи найчастіше виступають як залежні змінні. Основи цієї теорії закладені у другій частині книги М. Дюверже, де був сформульований так званий "соціологічний закон Дюверже", за яким одномандатні округи та вибори за системою звичайної більшості породжують двопартійну систему, а пропорційна виборча система веде до формування багатопартійності.

Докладний огляд дискусії про виборчі системи дає також А. Бле, доповнюючи його моделями, які пояснюють їхні наслідки. Розглядаючи аргументи на користь пропорційного представництва, вчений відзначає, що ця система "не викликає явної переваги над системою простої більшості в плані забезпечення політичного порядку в зрілих демократіях, а в нових демократіях вибір пропорційного представництва достатньо ризикований".

1.2 Теоретичні підходи до класифікації партійних систем

У сучасній політичній науці при дослідженні факторів, що впливають на формування партійних систем виділяються три основні групи підходів.

Перший з них спирається на вивчення взаємовпливів виборчих і партійних систем. Цей підхід був запропонований Морісом Дюверже, вперше вказав на залежність партійної системи від характеру виборчої системи або, як його називає сам автор, виборчого режиму. Саме цей підхід інституційного характеру є найбільш опрацьованим як в теоретичному аспекті, так і з точки зору методології. Традиційними дослідженнями в його рамках є дослідження, що аналізують відображення зміни виборчих систем на партійні системи, дослідження, присвячені проблемі вибору тієї чи іншої виборчої системи в конкретних державах або регіонах.

Другий підхід, умовно званий соціологічним, базується в першу чергу на роботах Ліпсета, Роккана і Лазарсфельда. Теорія Сеймура Мартіна Ліпсета і Стівена Роккана, описана в роботі «Структури розділів, які партійні системи і переваги виборців», виходить з ідеї про те, що дві революції, національна та індустріальна, породили основні лінії розмежування (cleavages). У ході національних революцій виникли дві лінії розмежування - конфлікт між культурою центру і підсилюються культурами периферії, що мають свої релігійні, лінгвістичні та культурні особливості, а також конфлікт між централізованою державою й історично зміцнилися привілеями Церкви.

Ще два розмежування виникли в ході індустріальної революції: конфлікт села і міста і конфлікт між робітниками і власниками. Соціальні розмежування визначаються в термінах соціальних установок і моделей поведінки і розглядаються як відображають традиційні ділення соціальної стратифікації.

На підставі ідей Роккана і Ліпсета отримав свій розвиток один з найстаріших підходів вивчення електоральної поведінки - розділ політичної географії. П. Тейлор виділив три базові напрямки в електоральній географії: 1) стандартний статистичний аналіз, або географія голосувань; 2) вивчення географічних чинників, що впливають на результати виборів; 3) моделювання розподілу місць між різними адміністративними утвореннями. Один з найвизначніших російських дослідників політичної географії Р. Ф. Туровський описав горизонтальні розколи, характерні для російського електорального простору. Перші два розколу (якщо брати за основу роботи Роккана, Ліпсета, Реммеле) є класичними: а) розкол «місто-село», 2) розкол «центр-периферія». Як підкреслює сам автор, цей розкол пояснює внутрішньорегіональні відмінності в поведінці виборців і значно гірше працює при міжрегіональним аналізі, в) розкол «Північ-Південь».

Для визначення географічних чинників, що впливають на голосування, Туровський використовує метод факторного аналізу. Посилаючись на західні джерела, він виділяє чотири базових географічних ефекту голосування.

1) Ефект друзів і сусідів. Мається на увазі, що кандидат  отримує додаткові голоси на  своїй батьківщині або в районах, з якими так чи інакше пов'язаний  його життєвий шлях. Існує безліч таких прикладів як на федеральних, так і на регіональних виборах.

2) Проблемне голосування, коли кандидат або партія отримує  додаткові голоси в тих районах, де підняті ними проблеми особливо  актуальні.

3) Ефект виборчої кампанії. Він грунтується на територіальних  відмінностях в інтенсивності  та ефективності ведення кампанії, які мають свій електорально-географічний результат. Якщо брати нинішні приклади інтенсивності, то можна вказати на положення деяких партій, які можуть провести дві-три регіональні кампанії, але не здатні конкурувати з потужними партіями на всіх регіональних виборах.

4) Ефект сусідства. Популярність  певної політичної сили може  посилюватися за рахунок ефекту  мультиплікатора в компактних  спільнотах і поширюватися по  території від однієї спільноти  до іншого.

Третім, відносно новим напрямом у вивченні формування партійних систем є напрям, в якому основними факторами, що впливають на партійні системи, називають фактори, що конструює держава - режим, форма правління, адміністративно-територіальний устрій. Характер електоральної пропозиції задається структурою еліт, партійними стратегіями, інституційними рамками політичного режиму. Цей підхід пов'язаний з іменами Шугарта, Керрі, Кокса, Нето.

За наявності різних напрямків вивчення даного питання представники тієї чи іншої школи часто забувають про те, що на конфігурацію партійних систем може впливати ціла сукупність факторів. На це стали звертати увагу відносно недавно. Особливо цікавим є питання про вимір "ваги" впливу тих чи інших факторів на кінцевий результат - конфігурацію партійної системи. Однак для вивчення даного питання необхідно уточнення методологічного аспекту дослідження. Вплив тих чи інших факторів може бути різним як в часовому просторі, так і регіональному. Методи, що застосовуються в такому дослідженні, можуть бути як кількісними, так і якісними.

Одним із поширених індексів, що дозволяє оцінити динаміку електоральних уподобань від виборів до виборів, є індекс електоральної рухливості. Він підраховується як половина модульної різниці у відсотках голосів, отриманих партіями на двох послідовних виборах. Безумовно, вважати цей індекс зручніше в більш-менш стабільних системах, де є чітко усталені партії.

Крім зазначеного вище потрібно відзначити фактори, які необхідні для вивчень впливу безпосередньо виборчої системи на формування партійних систем. Таагепера і Шугарт запропонували виділяти в кожній виборчій системі три змінні, на мінливість яких буде реагувати партійна система:

а) зміст голосу;

б) величина округу (або порядок підсумовування голосів);

в) правило переведення отриманих голосів у мандати.

Висновки

У підсумку, повертаючись до ідеї комплексного підходу до факторів формування партійної системи, можна відзначити, що ключові соціальні розмежування можуть блокуватися на інституціональному рівні, як це відбувається в сучасній Росії, не отримуючи свого вираження в політичному вимірі. Так, в тому випадку якщо домінуючим підходом електоральної політики в державі стає зміна виборчої системи з метою монополізувати органи законодавчої влади, закріпити позиції провідних партій і придушити можливість конкуренції. [5, c. 116 – 127]

Розділ II. Становлення партійної системи в Україні

2.1 Фактори формування партійної системи України

Формування та еволюція партійних систем відбувається під впливом низки чинників, різних за своєю природою, характером та інтенсивністю впливу. Деякі з них мають загальний характер (зокрема, виборча система), інші – є специфічними для конкретних країн. За своєю природою чинники можуть мати інституційний (правові засади діяльності політичних партій, виборча система, конституційно-правовий дизайн) чи соціальний характер (соціальна структура, основні суспільні поділи, ідеологічні орієнтації громадян, політична культура) та ін. Інтенсивність впливу тих чи інших чинників на різних етапах може змінюватися, вектори їх впливу можуть або збігатися, або бути протилежними один одному. Необхідно розглянути головні з них, що вплинули і впливають на розвиток партійної системи України.

Чинники інституційного характеру

Законодавство про об’єднання громадян. Правові засади створення та діяльності політичних партій в Україні визначаються Конституцією України та спеціальним законодавством. Вплив конституційного унормування на партійну систему можна вважати позитивним. По-перше, партії отримали конституційні гарантії свого існування. За оцінками фахівців, конституційні засади національного законодавства України щодо політичних партій повною мірою відповідають європейським стандартам.

По-друге, чітко визначені “рамки” цілей і дій партій. Це обмежило політичні сили у висуванні гасел, спрямованих на ліквідацію незалежності України чи порушення її територіальної цілісності, розпалювання міжетнічної ворожнечі тощо. Ці проблеми були особливо актуальними протягом першого етапу та знову набули актуальності протягом четвертого етапу еволюції партійної системи України. Конституційні норми сприяли зменшенню ваги радикальних партій, переходу лівих сил на більш помірковані позиції. Отже, можна стверджувати, що прийняття Конституції в цілому сприяло зменшенню поляризації партійної системи.

Протягом 1992-2001 рр. створення і діяльність політичних партій регламентував Закон “Про об’єднання громадян”, який:

• визначив політичні партії як “об’єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі”;

• встановив норму, згідно з якою політичні партії в Україні можуть створюватися лише із всеукраїнським статусом. Це стало підставою для припинення діяльності деяких регіональних партій (зокрема, в АР Крим) чи їх трансформацію у формально загальнонаціональні, що сприяло певній стабілізації партійної системи;

• запровадив обмеження на фінансування політичних партій (зокрема, іноземними суб’єктами, а також державними органами, установами, підприємствами та організаціями). Це мало сприяти обмеженню впливу на діяльність партій органів влади та держави в цілому, а також звуженню каналів зовнішнього впливу. [ 2, с. 31]

У цілому, правове поле діяльності політичних партій в Україні та зміни, що в ньому відбувалися,сприяли розвитку партійної системи. Водночас, позитивний вплив деяких норм, які цілеспрямовано запроваджувалися з метою стимулювання розвитку політичних партій, нівелювався впливом інших чинників, відсутністю належного контролю над виконанням законодавства або скасуванням його певних положень.

Виборче законодавство. Виборче законодавство вважається найбільш загальним і дієвим чинником впливу напартійну систему.

Вже в перші роки становлення багатопартійності (1992-1993рр.) політичні партії ініціювали запровадження пропорційної (чи хоча б змішаної) виборчої системи. Проте, ці спроби не мали успіху – основні угруповання колишньої прагматичної номенклатури вбачали в ній загрозу власним інтересам і доступу до влади.

Найбільш принципові зміни у виборчій системі відбулися в 1997р. (запровадження змішаної системи) та у 2003р. (запровадження пропорційної системи). Трансформація виборчого законодавства (від мажоритарної до змішаної і надалі – до пропорційної систем) мала як позитивні, так і негативні наслідки. До позитивних наслідків слід віднести:

• поступове формування групи партій і блоків, що постійно присутні в Парламенті та належать до “ядра” партійної системи; зменшення кількості парламентських політичних сил;

• зростання визначеності політичних симпатій громадян, зменшення частки виборців, які голосують “проти всіх”;

• поступове зменшення ваги антисистемних і радикальних партій;

• поступове зменшення впливу формальних “партій влади”, з подальшою повною втратою ними політичної ваги;

• вищий рівень стабільності політичної структури Парламенту (в період після переходу до повністю пропорційної системи – до рішення Конституційного Суду від 6 квітня 2010 р.).

До позитивних чинників її впливу на партійну систему можна віднести стимулювання розвитку організаційної структури політичних партій в регіонах, зростання уваги до місцевої проблематики. Проте, негативний ефект від запровадження пропорційної системи на місцях (насамперед, для системи самоврядування), за оцінками експертів, є значно вищим.

Таким чином, можна зробити висновок про неоднозначність впливу запровадження пропорційної виборчої системи на партійну систему України. З одного боку, зміни виборчого законодавства сприяли розвитку політичних партій і стабілізації партійної системи, з іншого – посилювали негативні тенденції у внутрішньопартійному житті, спричиняли віддалення політичних партій від суспільства, закріплення його соціокультурногоподілу. Водночас, аналіз характеру та співвідношення позитивних і негативних наслідків свідчить про те, що більшість негативних наслідків, у принципі, піддаються коригуванню засобами нормотворення, а також через підвищення рівня політичної культури суспільства і владної еліти. Позитивні наслідки, насамперед такі, як розвиток політичних партій і стабілізація партійної системи, можуть мати тривалий ефект, за умови збереження демократичного вектора розвитку країни.

Форма правління. Після проголошення незалежності в Україні була запроваджена змішана (напівпрезидентська) форма правління, яка передбачала обрання Президента на загальнонаціональних виборах. При цьому, співвідношення повноважень Президента і Парламенту, насамперед, у частині впливу на виконавчу гілку влади, в 1991-2010 рр. суттєво змінювалося. Відбулась еволюція форми правління: від моделі із слабким Президентом і сильним Парламентом 1991-1994рр. до значного посилення повноважень Глави держави в 1995-2004рр. з наступним звуженням повноважень Президента внаслідок конституційної реформи 2004 р. та започаткуванням зворотної тенденції після обрання Президентом України В.Януковича в лютому 2010 р.

Із впливом моделі з сильним Президентом пов’язуються такі наслідки для партійної системи, як посилення персоналістських тенденцій і гальмування розвитку партійної системи (якщо не йдеться про формування “президентської”, домінуючої партії). Зі свого боку, партійна система також впливає на президентський режим, посилюючи його особистісний характер.

Таким чином, вплив парламентсько-президентської моделі на партійну систему України має як загальний характер, що виявлявся на всіх етапах її еволюції, так і специфічний, притаманний певним її етапам.

До загальних наслідків впливу напівпрезидентської форми правління напартійну систему слід віднести:

• поляризацію позицій політичних партій, виникнення тенденції до біполярної структури партійної системи, основаної на політизації одного із суспільних поділів (в умовах України соціокультурного поділу);

• концентрацію основних політичних сил уцентрі, зменшення ваги радикальних (флангових) партій;

• наближення формату парламентських виборчих кампаній до президентських (зростання особистісного чинника, створення “іменних”

блоків, зниження ваги ідеологій, зростання популізму тощо);

• формування негативного ставлення громадян до політичних партій.

На першому-третьому етапах еволюції партійної системи чинник президентства сприяв її формуванню як багатопартійної, з відносно рівновіддаленими від президента партіями. На четвертому етапі вплив форми правління сприяв формуванню двох основних полюсів партійної системи, а наприкінці етапу – започаткуванню тенденції до зміни її формату в напрямі утвердження в ній домінуючої партії.

Місце партій в системі влади. До прийняття змін до Конституції України у грудні 2004 р., місце іроль партій в системі влади обмежувалась їх участю у виборах Президента та у виборах народних депутатів України. Партії могли мати власні фракції в Парламенті, проте, мали дуже обмежені можливості впливу на формування та діяльність органів виконавчої влади.

Вирішальну роль у формуванні уряду і спрямуванні його діяльності відігравав президент, відповідно, уряди формувалися на позапартійній основі за “принципом професіоналізму”. З набуттям чинності змін до Конституції від 12 грудня 2004 р. політичні партії і виборчі блоки отримали право формування коаліції депутатських фракцій, а у складі коаліції – на формування уряду. Таким чином були створені безпосередні можливості для реалізації програм партій, які отримали підтримку на виборах, через вертикаль виконавчої влади.

Після виборів 2006р. процес формальної партизації влади та політики в цілому сягнув найвищої за весь період незалежності України позначки: вперше всі найвищі посадові особи держави – Президент, Голова Верховної Ради і Прем’єр-міністр були лідерами (формальними чи неформальними) політичних партій. Перерозподіл повноважень між Президентом і Парламентом, надання парламентській коаліції повноважень з формування уряду значно підвищили важливість і “політичну ціну” посади прем’єр-міністра для політичних партій, що брали участь у парламентських виборах. Водночас, збереження посади Президента із сильними повноваженнями зумовило її важливість для політичних сил.