Парвовірусний ентерит м’ясоїдних та методи боротьби з ним у господарствах

Україна

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ  УКРАЇНИ

 

ННІ ветеринарної медицини , якості та безпеки продукції тваринництва

Кафедра епізоотології та організації ветеринарної справи

 

 

КУРСОВА РОБОТА

На тему :

«Парвовірусний ентерит  м’ясоїдних та методи боротьби з ним у господарствах»

 

Виконав :

Студент __ курсу __ групи ___________ Карпенко Віталій Юрійович

 

Керівник : ___________________ Гомзіков О.М.

 

 

 

 

Здана на перевірку:

“__”_____________20__р.

 

2013

ЗМІСТ

1. ВСТУП                                                                                                                4

2. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ                                                                                       5

2.1 Визначення хвороби                                                                                         5

2.2 Етіологія та епізоотологія                                                                                6

2.3 Патогенез                                                                                                           7

2.3.1 Особливість і схильність                                                                               7

2.3.2 Динаміка патогенезу                                                                                      8

2.3.3 Взаємодія із системою  імунітету                                                                10

2.4 Клінічні ознаки та  перебіг хвороби                                                               11

2.5 Діагностика                                                                                                      12

2.6 Лікування                                                                                                         13

2.6.1 Етіотропна (противірусна) терапія                                                             14

2.6.2 Патогенетична терапія.                                                                                15

2.6.2.1 Регідратуюча терапія                                                                                 15

2.6.2.2 Антитоксична терапія                                                                              16

2.6.2.3 Гормональна терапія                                                                                17

2.6.2.4 Симптоматична терапія                                                                            18

2.7 Протипоказання                                                                                              19

2.8 Профілактика                                                                                                  20

2.9 Висновок з огляду  літератури                                                                       21

3. ВЛАСНІ ДОСЛІДЖЕННЯ                                                                              22

3.1 Матеріали та методи                                                                                       22

3.2. Результати власних досліджень

 3.2.1. Результати епізоотологічного обстеження                                              24

 3.2.2. Клінічні ознаки та перебіг хвороби парвовірусного ентериту у

собак                                                                                                                       25

 3.2.3. Динаміка зміни показників крові у хворих собак                                  26               

 3.4 Обговорення результатів власних досліджень                                           27

 3.5 Розрахунок економічної ефективності                                                        28

4. ЕКОЛОГІЧНА ЕКСПЕРТИЗА ВЕТЕРИНАРНИХ ЗАХОДІВ                    29    

5. ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ ВИРОБНИЦТВУ                                       30

 5.1. Висновки                                                                                                      31            

 5.2. Пропозиції виробництву                                                                             32

 6. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ                                                       33          

 

    

  

  

  

  

  

  

  

  

 

 

 

 

 

ВСТУП    

За останнє десятиріччя  в Україні, як і в інших країнах  світу, особливу      увагу лікарі ветеринарної медицини приділяють дрібним тваринам – собакам,  котам, гризунам та іншим тваринам, які оточують людину. Хоча собак примають не тільки для задоволення, собаки застосовуються при полюванні, в охороні, при виявленні вибухових та наркотичних засобів та в інших випадках. У теперішній час особливо гостро постала проблема щодо інфекційних  хвороб собак. Найнебезпечніші з них, це – парвовірусний ентерит, сказ,  хвороба Ауески, чума м’ясоїдних, інфекційний гепатит, лептоспіроз,  бруцельоз, трихофітія, туберкульоз, туляремія та багато інших [14, 17].  Основою протиепіоозотичних заходів є профілактика інфекційних хвороб. Одним із таких заходів є специфічна профілактика, яка поряд з  багатьма заходами передбачає застосування різноманітних імуноспецифічних  засобів – вакцин, сироваток, імуноглобулінів, тощо. В залежності від  застосування цих засобів розрізняють два основних види імунізації: активну і  пасивну. активна імунізація досягається шляхом введення тваринам вакцин,  пасивна – введенням сироваток та імуноглобулінів [21].  Отже для виконання курсової роботи перед нами була поставлена мета - вивчити епізоотичну ситуацію щодо парвовірусної інфекції у собак в  місті Фастів, дослідити і проаналізувати ефективність вакцин різних  виробників, та розробити план заходів, щодо лікування парвовірусного ентериту собак. Об’єкт дослідження – собаки хворі на парвовірусний ентерит. Предмет досліджень – клінічні, гематологічні, патологоанатомічні  показники собак хворих на парвовірусний ентерит. етоди досліджень: ретроспективний епізоотологічний аналіз, клінічний, патологоанатомічний, статистичний методи.

  

 

 

 

 

 

 

2. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ   

  2.1 Визначення хвороби

Парвовірусний ентерит собак (Parvovirus enteritis caninum) – це висококонтагіозне       вірусне захворювання собак, що супроводжується гострим   геморагічним  ентеритом,  міокардитом, лейкопенією   та   швидким   зневодненням організму [23].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2 Етіологія та  епізоотологія

Збудник парвовірусного ентериту собак – дрібний ДНК-вмістовнийвірус, що має досить просту геномну та капсидну структуру. Збудник відноситься до сімейства Parvoviridae , роду аденовірусів, серед яких збудника парвовірусного ентериту визначають як парвовірус собак тип 2 (Сaninae parvoviras Type 2 - CPV-2) [22]. Віріон CPV-2 являє собою сферичне утворення діаметром близько 20 нм. Його геном складається з одного поліпептидного ланцюга молекулярною масою (1,5-1,8)×106, щільно упакованої всередині віріону. Встановлено носійство парвовірусу у собак різних порід. Кішки несприйнятливі до збудника захворювання. Можливість зараження залежить від віку собаки. Більш сприйнятливі до цього вірусу юні собаки від 1,5-3 місяців до року і дорослі у віці 6-10 років, коли захисні сили організму знижуються. Помічено, що найчастіше хворіють пси, суки найменш схильні до цього підступного захворювання [22]. Вірус досить стійкий до факторів зовнішнього середовища, рН і температурним змінам (виживає в зовнішньому середовищі при 80°С – 15 хвилин; при 60°С – 1 годину; при 37°С – 2 тижня; при 20°С – 3 місяці; при 4°С – більше ніж півроку). У калових масах, що висохли, збудник може залишатися життєздатним більше року. Вірус стійкий до дії жиророзчинних речовин, трипсину й більшості дезінфектантів. Однак він інактивується 0,5%- им розчином формаліну й 4%-им розчином хлораміну. Захворювань людини, асоційованих із цим вірусом, також незареєстровано [20].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3 Патогенез

2.3.1 Особливість  і схильність. Інтенсивність розвитку вірусного ентериту в значній мірі залежить від: величини дози хвороботворного агента, фізіологічного стану організму на момент зараження та наявності інших кишкових патогенних чинників. Основною мішенню, що вражає вірус, є лімфоїдна тканина, міокард і епітелій кишечнику. У новонароджених цуценят у перші 2 тижні життя найбільш активно росте тканина міокарда. Через 8 тижнів починає інтенсивно збільшуватися кількість клітин кишкового епітелію. Це й визначає переважний характер ураження: у новонароджених цуценят хвороба перебігає з інтенсивним ураженням міокарда, а у тварин більш старшого віку в основному уражується кишковий тракт [17].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3.2 Динаміка патогенезу.

Вірус потрапляє в організм при контакті сприйнятливої тварини  з матеріалом, контамінованими фекаліями хворого.  Досі достеменно невідомо, який тип клітин вражається в першу чергу й   що є "воротами інфекції". Ймовірним шляхом зараження тварини є пероральний, хоча механізм проникнення вірусу в організм ще не вивчено повністю. Принаймні встановлено, що присутність вірусу в крові та ураження лімфоїдної тканини передують інфікуванню кишкового епітелію. Висловлюють припущення, що "воротами інфекції" може бути лімфоїдна тканина глотки або лімфоїдні клітини Пейерових бляшок, розташованих під слизовою кишечнику [23,30]. Так чи інакше, CPV-2 здатний активно реплікуватись в лімфоїдній тканині, особливо в Т- і В-лімфоцитах. Поширення вірусу в організмі відбувається із током крові, де вірус переноситься або в плазмі, або   інфікованих лімфоцитах. У процесі розвитку хвороби відзначають зменшення кількості лімфоцитів (лейкопенія) і навіть некроз лімфоїдної тканини в лімфовузлах, тимусі, селезінці тощо.  Насамперед уражуються клітини тонкого відділу кишечнику й дещо  менше дванадцятипалої кишки. Шлунок і товстий відділ кишечнику менш   чутливі до цього вірусу. Найбільша концентрація збудника спочатку виявляється в криптах,   суміжних з Пейеровими бляшками. Тобто ці лімфоїдні органи служать   місцем, звідки відбувається інфікування всього кишкового епітелію. Надалі, розмножуючись у клітинах епітелію кишечнику (ентероцитах), вірус   порушує їхню функцію, що приводить до порушення системи "K-Na насосу"   на їхніх мембранах. У результаті він починає працювати "у зворотну   сторону": водні маси надходять не з кишечнику в організм, а навпаки. Це  призводе до діареї й різкого зневоднення всього організму. Надалі можливе руйнування клітин слизової оболонки кишечнику на значних його ділянках [23].

Виділення вірусу з фекальними масами починають реєструвати вже  на   3-4-й день після зараження. Максимального титру (більше 109 вірусних  часток в 1 г) вірус тут досягає на 5-6-й день.   Менш відомо про розвиток патологічних реакцій у міокарді. Як правило,   розвиваються вони найчастіше в цуценят раннього віку. У новонароджених цуценят, що заразилися, при гострому міокардиті відбувається фокальний некроз клітин міокарда і виражена його лімфодна інфільтрація. У міоцитах виявляють множинні базофільні включення. У більш хронічних випадках

розвивається інтестенальний фіброз.  Зараження в більш пізній період (починаючи з 7 тижнів) викликає вже  переважно ураження шлунково-кишкового тракту та, у значно меншому   ступені, міокарда [10].

 

 

 

 

 

 

 

 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3.3 Взаємодія  із системою імунітету.

Найбільш істотну роль уліквідації вірусу грають специфічні антитіла, які блокують віріони CVP-2, що

циркулюють у плазмі крові. Виявити антитіла до цього вірусу можна вже через 4-5 днів після зараження. Титр швидко наростає, досягаючи найвищого рівня на 7-10-й день після зараження. У тварин з вираженими патологічними реакціями (токсикоз, зневоднення) утворення антитіл може затримуватися з 1-2 дня. З моменту появи антитіл у крові дія вірусу блокується цими антитілами (він не може проникати в клітину й розмножуватися), і він починає елімінуватися (видалятися) з організму. Необхідно відзначити важливу роль фагоцитів печінки й кишкового тракту в нейтралізації токсинів, що надходять із кишечнику в період руйнування його епітелію. У цілому ж, одним з основних механізмів, за допомогою якого вірус уникає згубного впливу системи імунітету, є швидка динаміка хвороби, у результаті якої тварина може загинути раніше, ніж почнуть синтезуватися антитіла в достатній кількості [5].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.4 Клінічні ознаки  та перебіг хвороби.

Хвороба протікає у двох формах: ентеритній і міокардитній, хоча ознаки міокардиту часто присутні й при ентеритній формі. Перші клінічні ознаки хвороби при ентеритній формі з'являються на 2-7 день від початку інфікування. Відмічають депресію, відмову від корму й досить часто – невисоку гіпертермію. Через 3-24 години після цього виникають блювота й діарея. Калові маси – сірого або жовто-сірого кольору, з різким специфічним запахом. Дуже часто в них виявляють наявність крові. Надалі може розвитися геморагічна діарея. З початком діареї спостерігається дуже швидка втрата маси тіла тварини і зневоднення. При зневодненні температура тіла падає, іноді навіть нижче норми. З боку серцево-судинної системи відзначають порушення у вигляді тахікардії й слабкого наповнення пульсу [17].

У крові виявляють різке  зниження кількості лімфоцитів. З  розвитком процесів зневоднення різко наростають явища токсикозу й тварина гине. В цілому хвороба характеризується дуже швидкою динамікою. Якщо в перший день власники відзначають у тварин легку недугу, відмову від корму, депресію тощо, то на другий день ознаки хвороби явно виражені. Як правило, на 3-й (рідше на 4-й день) тварина вже може загинути. Однак в окремих випадках хвороба може тривати до 8-9 днів [23]. У той же час після того, як мине критичний період – 3-4 дні, (як правило, це збігається з початком утворення антитіл) настає дуже швидке одужання тварини. У значної частини собак хвороба може перебігати дуже легко й майже без симптомів. Антитіла в перехворілих зберігаються більше 2 років, що й визначає тривалість набутого імунітету. Міокардитна форма хвороби не залежить від розвитку ентеритної форми. Найбільш часто міокардитну форму хвороби, як вже було відзначено, реєструють у цуценят в 3-7-тижневому віці. Більша частина їх гине із симптомами раптово наступаючої задишки, блювоти й голосних стогонів. Тварини також можуть дуже швидко гинути із проявами колапсу [20]. У більш пізньому віці хвороба перебігає не так гостро. Зазвичай з боку серцевої діяльності відзначають аритмію, тахікардію, слабкий пульс, блідість і ціанотичність слизових оболонок. Іноді міокардитна форма хвороби, що супроводжується раптовою смертю, може розвиватися і у дорослих тварин.

 

2.5 Діагностика.

При діагностиці противірусних  антитіл основною проблемою є  те, що антитіла з'являються в пізній термін (4-6-й день). Тому діагностика хвороби, заснована на цьому принципі, є запізнілою. Проводяться роботи з діагностики CVP-2 у сироватці крові і фекаліях [13]. З неспецифічних методів рекомендовано гематологічну діагностику. Лейкопенія виявляється практично у всіх хворих собак. Для вірності постановки діагнозу рекомендується проби відбирати двічі з невеликим (12-18 годин) інтервалом. За відсутності лабораторної діагностики прижиттєвий діагноз може бути поставлений і за клінічними ознаками. Включає виявлення в патологічному матеріалі віріонів методами електронної та імуноелектронної мікроскопії; індикацію та ідентифікацію вірусного антигену за РІФ, РГА, РЗГА (з еритроцитами свині), РІГА (з еритроцитарним діагностикумом), ELISA-методом. Виділення вірусу проводять у первинній культурі клітин нирок цуценят або кошенят, а також перещеплюваних лініях А-72 або CREK. Індикацію вірусу здійснюють за РІФ через 3 доби після зараження, ЦПД при цій інфекції не проявляється. У разі потреби ставлять біопробу на цуценятах 8 - 10-тижневого віку, яких заражають перорально. В позитивних випадках через 5 діб у цуценят розвиваються характерні клінічні ознаки хвороби: пригнічення, анорексія, блювання, пронос з домішками крові у фекаліях, загибель на 5-6-ту добу. На розтині виявляють геморагічне запалення тонких кишок, при гістологічному дослідженні – некроз лімфоїдної тканини, пейєрових бляшок, селезінки, тимусу, лімфовузлів, атрофію кишкових ворсинок. Ретроспективну діагностику здійснюють шляхом визначення в парних сироватках крові специфічних антитіл за РЗГА, РНГА, а також за РН у культурі клітин у поєднанні з РІФ [15].

 

 

 

 

 

 

 

2.6 Лікування

Основна стратегія лікування  парвовірусного ентериту зводиться  до максимальної підтримки фізіологічних функцій організму, тому що поява (через 4-5 днів) специфічних антитіл приводить до швидкої елімінації вірусу з організму та видужання. Проте, лікування має бути комплексним і включати етіотропну, патогенетичну й симптоматичну терапію [24].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.6.1 Етіотропна (противірусна) терапія

Для блокування вільноциркулюючого вірусу доцільно використовуватиспецифічні  гіперімунні сироватки або імуноглобуліни, які часто випускають  у комплексі з імуноглобулінами проти чуми, інфекційного гепатиту й ін. Кращий ефект при цьому дає одноразова масивна ін'єкція препарату. Позитивні результати одержують при застосуванні інтерферонів і інтерфероногенів (кінорон, канівірекс, міксоферон, ін.). Одним з найбільш ефективних класів препаратів, що сприяють зменшення активності збудника, є імуностимулятори. Тут можуть використовуватися поліфункціональні препарати, що активують як В-систему (важливо збільшити темп наростання антитіл), так і фагоцити (особливо печінки), тому що необхідно знешкоджувати значну кількість токсинів, які надходять в організм у зв'язку з дисфункцією кишечника. Позитивний ефект дають препарати, що підсилюють лейкоцитоз. З хіміотерапевтичних препаратів при вірусному ентериті з деяким позитивним ефектом апробований рибовірин [17].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.6.2 Патогенетична  терапія.

2.6.2.1 Регідратуюча  терапія.  Найбільш важливим і першочерговим заходом при захворюванні варто визнати регідратуючу терапію, тому що застосування багатьох лікарських препаратів в умовах зневоднення – неефективне. У цьому випадку організм може відповідати на введення таких ліків неадекватно (тобто не так, як повинен реагувати нормальний організм). Регідратуючі розчини обов'язково повинні містити іони K, Na, Ca і відновлювати резервну лужність крові ("Трисоль", розчин Рінгера та ін.). Розчини бажано вводити підігрітими до температури 37-40°С [22,23]. Найчастіше застосовують метод внутрішньовенного введення розчинів. Внутрішньочеревне введення також припустиме, проте при цьому: розчин повинен бути обов'язково підігрітий до 37-40°С, не рекомендовано швидко вводити велику кількість рідини (інакше тварина може загинути); внаслідок високої болючості при перфорації очеревини місце проколу бажано знеболити (поверхнева новокаїнова блокада). Після припинення нападів блювоти регідратуючі розчини маленькими  порціями можна давати через рот (per os). У цей же час можна призначати  препарати для захисту слизової оболонки кишечнику (обволікаючі й в'яжучі речовини), а також деякі пробіотики (споробактерин, лактобактерин) [17].   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.6.2.2 Антитоксична  терапія. 

Для посилення антитоксичної  дії регідратуючих розчинів у їхній склад можна вводити реосорбілакт до 25-30 % від загального обсягу рідини, що вводять внутрішньовенно, а також глютамінову кислоту. Для зменшення всмоктування токсичних речовин з кишечнику рекомендується проводити очисні клізми, після яких ректально можна вводити в'яжучі речовини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.6.2.3 Гормональна  терапія. Для нормалізації водно-сольового обміну та зниження гіперергічних реакцій з позитивним результатом застосовують кортикостероїди. При цьому більш ефективними щодо цього є мінералокортикостероїди, а глюкокортикостероїди (особливо дексаметазон) мають менш виражену дію. Кортикостероїди краще застосовувати одноразово або впродовж максимально короткого строку (2-4 дні).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 2.6.2.4 Симптоматична терапія. При сильно виражених блювотних процессах призначають протиблювотні (церукал, тіетилперазин) і антигістамінні препарати (супрастин, димедрол).При геморагічних явищах показане введення вікасолу, препаратів кальцію та інших кровоспинних препаратів.  При неспадаючій високій температурі тіла (вище 40°С), що свідчить про ймовірність впливу секундарної мікрофлори, необхідне застосування антибіотиків широкого спектру дії.

При порушеннях серцево-судинної діяльності показане застосування препаратів, що підтримують роботу міокарда (препарати камфори, серцеві глікозиди й т.д.). Лікування міокардної форми у цуценят практично не розроблено. У той же час застосування лікарських речовин, що підтримуютьфункції міокарда, може бути рекомендоване практично при всіх формах хвороби [6].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.7 Протипоказання

При виражених блювотних  процесах протипоказано вводити  через рот (per os) лікарські речовини, воду або що-небудь ще. Посилення актів блювоти після такого введенням може призводити до додаткових травматичних ушкоджень слизової шлунка. При геморагіях не рекомендовано застосовувати тетрациклін [23].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.8 Профілактика

Специфічна профілактика парвовірусного ентериту в собак  в усьому світі базується на застосуванні інактивованих вакцин (роботу з живими штамами більшість дослідників визнають недоцільною). Вбитий вірус CVP-2 використовується у вакцинах як у моновалентному варіанті, так і в асоціації з

вірусами-збудниками інших  хвороб собак. Очевидно, основним критерієм, що визначає імуногенність цих вакцин, є кількість антигену в імунізуючій дозі. При цьому положення про антигенну конкуренцію вірне й для асоційованих вакцин, що містять парвовірусний антиген. У той же час для інактивованих вакцин цей феномен не так різко виражений, як для живих [24]. Передбачають загальну та специфічну профілактику парвовірусного ентериту собак.

Щоб запобігти занесенню збудника хвороби, комплектування розплідників проводиться тільки з благополучних господарств здоровими собаками. Новоприбулих тварин обов'язково витримують у профілактичному карантині впродовж 30 діб, а службових собак – 3 тижні. Увесь цей час тварини перебувають під постійним ветеринарним наглядом, їх піддають передбаченим діагностичним дослідженням та щепленням. У разі появи парвовірусного ентериту ферму карантинують.  Хворих і підозрюваних щодо захворювання на парвовірусний ентерит собак негайно ізолюють і лікують. Решту тварин вакцинують. Собак у віці від 2 міс до 1 року щеплюють дворазово з інтервалом 2-3 тижні, у віці понад 1 рік – одноразово. Після кожного випадку видалення хворої собаки проводять дезінфекцію будиночків та кліток для тварин, а також ґрунту під клітками, переносних ящиків, інвентарю тощо. В ізоляторах дезінфекцію проводять щодня. Карантин з неблагополучної ферми знімають через 30 діб після останнього випадку одужання або загибелі тварини і проведення остаточної дезінфекції. Вивезення собак з ферми дозволяється не раніше ніж через 45 діб після зняття карантину. Для дезінфекції використовують 0,2-0,3 %-ні розчини формальдегіду або

кальциновану соду в розведенні 1: 20 [24].

 

 

2.9 Висновок з  огляду літератури.

Не дивлячись на досягнуті  успіхи в науці, положення з парвовірусним ентеритом собак продовжує залишатись тяжким у багатьох країнах світу, в тому числі і в Україні. Потребують вдосконалення як загальні, так і спеціальні заходи лікування, профілактики та боротьби з парвовірусним ентеритом собак. Також потребують вдосконалення схеми лікування парвовірусного ентериту собак. Саме ці питання лягли в основу виконання нами дипломної роботи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. ВЛАСНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

3.1 Матеріали та  методи досліджень

Курсова робота виконувалась на базі клініки ветеринарної медицини «Зоолікарь» м.Фастів Київської області, Фастьівської міської держаної лікарні ветеринарної медицини, Фастівської міжрайонної лабораторії ветеринарної медицини (м. Фастів). За даними річних звітів та звітів лабораторій ветеринарної медицини по м. Фастів Київської області підраховували кількість звернень громадян з захворюваннями собак на парвовірусний ентерит і вивчали їх динаміку, в залежності від кількості щеплених тварин від парвовірусного ентериту собак. На основі отриманих даних розробляли заходи профілактики та боротьби з парвовірусним ентеритом собак, а саме проведення профілактичних щеплень домашніх тварин підрахунок їх ефективності. Відбір патологічного матеріалу для вірусологічних досліджень проводили за загально визнаною методикою [4], патматеріал та зразки крові від хворих та підозрілих на захворювання тварин направляли в Фастівську міжрайонну лабораторію ветеринарної медицини. У процесі роботи проводили клінічне дослідження тварин: обов’язково враховували загальний стан, апетит, температуру тіла, частоту пульсу і дихання, діурез, акт дефекації, а також проводили лабораторне дослідження крові. Зразки крові відбирали за первинного надходження в клініку й протягом лікування. У крові визначали: кількість еритроцитів і лейкоцитів, лейкограму – у мазках, зафарбованих за методом Романовського-Гімзи, вміст гемоглобіну – геміглобінціанідним методом [12].

Собак хворих на парвовірусний  ентерит розділили на дві групи  по 7 особин і до кожної групи застосували свій метод лікування згідно схем. При   лікуванні собак проводили щоденний клінічний огляд тварин. Вимірювали  температуру, пульс, дихання.

 

 

 

 

 

При лікуванні собак від парвовірусного ентериту застосовували

  препарати згідно схеми № 1:

  Глюкоза в/в 5 % - 100 мл; 5 днів 2 рази на день; Реосорбілакт – 100 мл 5 днів 2 рази надень; Вітамін С 5 % – по 2 мл 5 днів 1 раз на день;   Аспаркам – по 2 мл 1 раз на день;   Глюконат кальцію 20 % - в/в 20 мл 2 дні 1 раз на день; Фармазин 50 – по 5 мл в/м 5 днів;   Катозал – по 1 мл підшкірно 6 днів;  Циклоферон по 0,5 мл в/м 1, 2, 4, 6, 8, 10 день; Клізма: мильний розчин, з настоєм кропиви та череди до 5 разів на день по 300 мл рідини.   Також застосовували препарати для лікування згідно схеми № 2:

Гіскан-5 – по 2 мл п/ш через кожні 24 год. Інтерферон – по 0,5 мл п/ш 2 рази на день 5 днів; Регідрон – 2 рази на добу по 100 мл 5 днів перорально; Натрію хлорид 0,9 % - 70 мл в/в 2 рази на добу; Вікасол 1 % - по 0,5 мл 1 раз на добу 2 дні через день; Дексаметазон – по 0,5 мл в/м 1 раз на день 5 днів; Церукал – в/м по 2 мл 2 рази на добу 5 днів; Но-шпа – 0,5 мл в/м 1 раз в день 5 днів;Вітамін В , В , В 6 12 - по 1 мл по черзі 6 діб; Кламоксил –по 1 мл 1 раз в день 5 днів;Дімедрол – 0,5 мл в/м 1 раз на добу 2 дні; Анальгін - по 0,7 мл в/м 1 раз на день 2 дні;Сульфокамфокаїн – по 0,5 мл п/ш 1 раз на день 2 дні; Альмагель – по 1 чайній ложці 3 рази на день 3 дні; Амінокапронова кислота 5 % - по 100 мл в/в 2 рази в день 2 дні; Глюкоза 10 % - по 100 мл в/в 2 рази на день 5 днів; Очисні клізми з відваром ромашки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2. Результати власних досліджень

3.2.1. Результати епізоотологічного обстеження

При вивченні епізоотичної ситуації по м. Фастів і Фастівському  району Київської області, на основі підрахунку кількості звернень громадян з захворюваннями собак на парвовірусний ентерит, провели дослідження динаміки захворювання собак на парвовірусний ентерит в залежності від кількості щеплених тварин від парвовірусного ентериту собак. В результаті чого було встановлено, що в Фастівському районі та м. Фастів відмічаються спорадичні випадки захворювань собак на парвовірусний ентерит. За 2010 рік таких випадків зареєстровано 15, за 2011 рік – 18, а за 2012 рік – 12 випадків захворювання собак на парвовірусний ентерит. Захворювання реєструвались у породистих собак у віці від 2,5 до 8 місяців і перебігало в ентеритній формі. Усі собаки, що захворіли, не були щеплені від парвовірусного ентериту. Для профілактики захворювань собак на парвовірусний ентерит в міській районній лікарні ветеринарної медицини Конотопського району восновному застосовують дві вакцини: Біовак-DPAL – вакцина для собак проти чуми м’ясоїдних,інфекційного гепатиту, аденовірозу, парвовірусного ентериту собак та лептоспірозу, иробництва «Біоцентр», Росія. Мультикан-6 – вакцина проти чуми, аденовірусних інфекцій, парвовірусного, коронавірусного ентеритів, лептоспірозу собак, виробництва НПО «Нарвак», Росія.

При вакцинації жодна тварина  не захворіла.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2.2. Клінічні ознаки перебігу парвовірусного ентериту у собак

За словами господарів, хвороба проявлялася раптово: спостерігали сильне пригнічення, повну відмову від корму, а нерідко – і від води. Положення тіла в просторі – вимушене лежаче; собаки слабо реагують на зовнішні подразники. Всі видимі слизові оболонки – бліді, сухі, сіро-білі, з недостатньо наповненими кровоносними судинами. Температура тіла на 1-20С вища норми або на 1-1,50С нижче неї. В усіх випадках спостерігалась гіпертермія, а також гіпотермія, яка носить стійкий характер. Лімфатичні вузли зменшені в об'ємі, при пальпації болючі, рухливі,  пружні. При аускультації серця у більшості тварин виявляють дещо  підсилений серцевий поштовх, тони серця глухуваті, м'які, послаблені; у випадках стукаючого поштовху – підвищено сильні, гучні, з посиленням першого та другого тонів. У всіх випадках прослуховується чіткий  внутрішньосерцевий шум. Пульс – прискорений, ритмічний, м'який, недостатньо наповнений. Дихання глибоке, 10-12 рухів/хв.; симетричне, ритмічне, бронхіальне, змішаного типу. При аускультації легень, патологічних дихальних шумів не прослуховується. В тяжких випадках дихання часте, поверхневе. При дослідженні травної системи спостерігається повна відмова від   корму, нерідко – і від води. З’являється блювання – спочатку кормовими  масами, потім зі слизом, а іноді й з домішками крові. Запах блювотних мас   дещо кислуватий. На поверхні язика з’являється однорідний сіро-білий наліт.   Живіт м'який, дещо відвислий, при пальпації виражена болючість.  Кишечник при пальпації в'ялий, розслаблений, болючий, із значно вираженими перистальтичними шумами, що часто повторюються.  Акт дефекації переважно самовільний, без напруги, частий, виснажуючий. Пронос з’являється через 1,5-3 години після перших нападів блювання. Фекалії рідкі, слизисті, червонуватого або буро-червоного кольору, з характерним неприємним запахом.  Печінка та нирки розміщені в анатомічно правильному положенні, але при їх перкусії виявляється больова реакція. У хворих тварин виражена  сонливість, поверхневі та глибокі рефлекси ослаблені, деякі з тварин   знаходяться в стані прострації.