Підприємництво в аграрній сфері: земельна рента

2

Курсова робота з Політології

на тему

Підприємництво в аграрній сфері: земельна рента

Зміст

Вступ

1 Сутність земельної ренти

1.1 Властивості землі: політекономічний аспект

1.2 Земельна рента та її форми за сучасних умов

1.3 Теорії земельної ренти

1.4 Розподіл і використання рентного доходу

2 Підприємництво в аграрній сфері України та земельна рента

2.1 Сучасний розвиток підприємництва в аграрній сфері в Україні

2.2 Соціально-економічні основи формування земельної ренти в Україні та її розподілу

Загальні висновки

Використана література

Вступ

Повноцінне функціонування ринкової економіки держави неможливе без розвинутого й нормально функціонуючого підприємництва. Становлення і розвиток соціальне орієнтованого підприємництва в нашій країні є однією із складових проблеми виходу економіки України з кризового стану, пошуку шляхів підвищення економічної ефективності виробництва в аграрному секторі.

Саме підприємництво в сільському господарстві, однієї із найбільш вагомих сфер економіки, вимагає вироблення тенденцій щодо сталого і поступового нарощення продукції агропромислового виробництва і поступового зниження витрат на одиницю продукції. Тому агропромислове підприємництво заслуговує на особливу увагу і потребує детального вивчення та переосмислення окремих, вагоміших позицій з теоретичного й практичного боку, як серед науковців, так і серед тих, хто безпосередньо займається виробництвом і підприємницькою діяльністю, що дасть змогу докорінно вивчити та проаналізувати всі кроки, їх почерговість, щоб уникнути зайвих проблемі небажаних результатів у процесі роботи. При будь-яких дослідженнях перш за все слід спиратися на власний досвід, надбання вітчизняних науковців і працівників, проте варто вивчати й зарубіжний досвід, використовувати у вітчизняній практиці лише окремі найбільш вдалі сегменти і лише в трансфомованому, адаптованому до умов нашої країни, вигляді.

Безумовно, в кожній країні підприємницька діяльність має певні особливості, що зумовлюються економічними, політичними, правовими й соціальними умовами. Саме їх необхідно враховувати кожному підприємцю в своїй економічній діяльності, що сприятиме полегшенню прийняття вірних управлінських і комерційних рішень.

Підприємництво є прогресивним видом виробничо-господарської діяльності, яка вільна у виборі її напрямів і форм реалізації продукції та послуг і побудована на принципах доброчинності й повної відповідальності за результати використання власного майна. Це ініціативна самостійна діяльність громадян, спрямована на одержання прибутку або особистого доходу, яка здійснюється від свого імені, на свій ризик і під свою відповідальність, або від імені й під майнову відповідальність юридичної особи підприємства. Воно сприяє активізації структурної перебудови економіки, створенню додаткових робочих місць, забезпеченню швидкої окупності витрат, оперативному реагуванню на зміни споживчого попиту.

Саме підприємництво, створюючи відповідне ринкове середовище, гнучко пристосовується до змін кон’юнктури ринку, здатне задовольнити потреби не тільки на внутрішньому, а й на міжнародному ринках, сприяє подоланню галузевого і регіонального монополізму, посиленню конкуренції, впровадженню досягнень науково-технічного прогресу, дає змогу розширити сферу прикладання праці, створити нові можливості для працевлаштування, здатне значно зміцнити економічну базу регіонів, позитивно вплинути на розвиток самого села.

І досі гострою залишається проблема усвідомлення змісту земельної реформи селянами, розуміння власності, зокрема на землю і майно. Все це потребує посилення широкої роз’яснювальної роботи щодо змісту, мети і завдань земельної реформи. Досі актуальною є проблема теоретичного та практичного визначення сутності та видів земельної ренти.

Серед заходів, спрямованих на розробку ефективного механізму функціонування повноцінного, регульованого державою ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення, обгрунтовано передбачається вдосконалення методики і перманентне оновлення їх грошової оцінки. Разом з тим не можна не враховувати наявність перспективи виникнення такого феномена як ціна земель, що формується за законами ринку й віддзеркалює сукупну дію великої кількості чинників, серед яких провідне місце належить дохідності земель, а перш за все — величині ренти. Остання розглядається як вихідна база для встановлення ціни землі й у сучасних умовах.

Актуальність зазначених вище проблем, їх недостатнє вивчення і визначили вибір теми курсової роботи, зумовили її мету та завдання. В роботі розглянуто наукові основи формування ренти, її основні теорії та питання її розподілу та перерозподілу на користь аграрного сектору.

1 Сутність земельної ренти

1.1 Властивості землі: політекономічний аспект

Специфіка землі з боку речового змісту полягає, по-перше, у тому, що вона є основним засобом виробництва, до того ж, значною мірою невідтворюваного. Водночас за раціонального використання вона не втрачає своїх корисних властивостей, може поліпшуватися, а її цінність зростати. Основним засобом земля, наприклад, порівняно з промисловістю, де вона є загальною умовою виробництва, стає, по-перше, тому, що продуктивність праці у сільському господарстві залежить значною мірою від продуктивності природних чинників і, передусім, землі.

По-друге, на землі без участі людини відбувається природне відтворення багатьох корисних для життєдіяльності людини благ: повітря, частини лісів, трав (особливо лікарських), ягід тощо.

По-третє, процес вирощування багатьох видів сільськогосподарської продукції впродовж тривалого періоду відбувається без участі людини, що зумовлює меншу інтенсивність дії економічних законів у цій сфері. Так, час виробництва озимої пшениці триває майже 10 місяців, тоді як робочий період (коди людина безпосередньо впливає на вирощування цієї культури) — лише близько місяця.

По-четверте, у процесі впливу людини на землю під час оранки, посіву, підживлення, збору врожаю тощо виникає найбільший синергічний ефект, нова продуктивна сила.

По-п’яте, якість значної частини сільськогосподарських земель, на відміну від засобів праці у промисловості, під впливом природних процесів поступово покращується, наприклад, впродовж приблизно 300 років на 1 см збільшується товщина гумусу. Водночас частина земель може засолюватися, заводнюватися тощо.

По-шосте, об’єктом діяльності людини у сільському господарстві е рослини і тварини, а їхні біологічні процеси протікають за законами природи.

По-сьоме, недотримання цих законів, наприклад несвоєчасний посів зернових або їх збір, призводить до значних втрат.

По-восьме, землі сільськогосподарського призначення обмежені в просторі, що істотно впливає на процес ціноутворення в аграрному секторі та інші реалії.

По-дев’яте, земля є не лише засобом праці, але й предметом праці.

По-десяте, в межах окремих країн існує значна відмінність в якості ґрунтів. Так, в Україні налічується 630 різновидів ґрунтів, що відрізняються природною родючістю.

По-одинадцяте, земля є джерелом корисних копалин, тепла (геотермальні води та ін.) тощо.

По-дванадцяте, частина виготовленої продукції за своєю споживчою вартістю не відрізняється від засобів виробництва[1].

Специфічний характер землі як знаряддя праці поєднується із особливостями основних виробничих фондів сільського господарства. До них належать: продуктивна худоба, деревинні, плодоягідні та інші культури; своєрідними оборотними фондами є насіння, молодняк на відгодівлі, корми тощо. Виробничим фондам також властива їх повільніша оборотність (внаслідок нетривалого використання), висока фондомісткість сільськогосподарського виробництва.

Названі властивості землі, розглянуті з боку речового змісту, істотно впливають на її суспільну форму. Так, земля є основним об’єктом власності у сільському господарстві, а отже відносин економічного привласнення з боку різних суб’єктів; основою формування класів і прошарків, ареною боротьби за економічний поділ та переділ світу тощо.

1.2 Земельна рента та її форми за сучасних умов

Протягом останніх 7—10 років у країнах СНД спостерігається тенденція розглядати землю лише як об’єкт власності, а основні зусилля науки та практики спрямовані на розробку системи кадастрових показників для реєстрації землекористування (землеволодінь) Однак земля є не тільки майном (об’єктом господарювання), а й основним засобом виробництва в сільському господарстві. Її важливою характеристикою є родючість. На землю може мати право держава або ж земля може бути передана у власність тим, хто її обробляє. Головною економічною формою реалізації земельної власності завжди є земельна рента (вид доходу, що постійно одержує власник землі)[2].

В умовах товарно-грошових відносин виникає особлива форма доходів, що пов’язана з утворенням земельної ренти. У сільському господарстві беруть участь природні процеси і біологічні чинники. У зв’язку з цим у сільському господарстві продуктивність праці залежить від таких природних чинників, як кліматичні умови, хімічний і механічний склад землі, біологічні тощо. Залежно від цих чинників одна кількість і якість праці буває представлена в більшій або меншій кількості продуктів, одержаних вартостей.

Однак якою б важливою не була роль природних чинників, сільськогосподарський продукт створюється тільки працею людей. Провідна роль у розвитку сільськогосподарського виробництва завжди належить економічним чинникам.

Це положення має особливо важливе значення для розуміння сутності рентних відносин у сільському господарстві.

Рента як економічна категорія означає форму економічної реалізації (а отже, привласнення) власності на природні ресурси. Земельна рента є при цьому формою економічної реалізації власності на землю. У політекономічному аспекті ця категорія за умов капіталістичного аграрного виробництва означає відносини економічної власності між власниками землі, суб’єктами господарювання та найманими працівниками з приводу самого процесу праці та привласнення його результатів у різних сферах суспільного відтворення.

Закон України „Про оцінку земель” визначає земельну ренту (рентний дохід) як дохід, який можна отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки.

За феодалізму рента, як економічна форма реалізації власності феодала на землю, існувала спочатку як панщина, пізніше — оброк, який у період розпаду цього ладу замінила грошова форма.

Земельна рента за феодалізму існує у формі орендної плати орендаря землевласнику за тимчасове користування землею. Якщо на цій землі є споруди (склади, іригаційна система тощо), орендар платить додатково за користування ними. У цьому випадку орендна плата більша за ренту.

Розрізняють три основні форми земельної ренти: диференціальну, абсолютну та монопольну. У свою чергу диференціальна рента поділяється на диференціальну ренту І і диференціальну ренту II.

Причиною виникнення диференціальної ренти І є обмеженість земель кращої та середньої якості, що змушує залучати до сільськогосподарського обороту гірші за якістю ділянки землі. Аналогічно складається ситуація з ділянками, розташованими на різних відстанях від ринку. Внаслідок цього суспільна вартість (ціна рівноваги), а отже, й ціни на сільськогосподарську продукцію встановлюються, виходячи з умов виробництва на гірших або найвіддаленіших від ринку землях (у промисловості — середніми умовами) . Інакше землевласник і орендар втрачають інтерес до ведення сільського господарства на гірших землях, на них не будуть забезпечені нормальні умови для розширеного відтворення. За цих умов на середніх і кращих землях утворюється додатковий чистий дохід, який набув форми диференціальної ренти І. Отже, умовою виникнення цієї форми ренти є різниця в родючості та розташуванні земель. Джерело диференціальної ренти І — праця сільськогосподарських найманих працівників або фермерів.

Господарства, розташовані на кращих та середніх за якістю землях, витрачають на одиницю продукції менше праці, отримуючи при цьому кращі врожаї. Тому диференціальну ренту І за умов суспільної власності на землю має вилучати держава. За капіталізму її привласнює власник у формі орендної плати.

Диференціальна рента II утворюється внаслідок інтенсивного ведення господарства, тобто використання кращих сільськогосподарських машин, насіння, поліпшення культури землеробства і тваринництва, за рахунок додаткових капіталовкладень. Це дає змогу підвищувати продуктивність праці й отримувати більше продукції з кожного гектара землі. Отже, природна родючість землі доповнюється і все більше замінюється економічною родючістю. Водночас зменшується різниця у природній родючості різних ділянок, все меншу роль відіграє (з розвитком транспорту) розташування ділянок. За умов раціонального сільськогосподарського виробництва додаткові капіталовкладення забезпечують не лише окупність цих витрат, а й отримання надлишкового доходу, який набуває форми диференціальної ренти II. Цю ренту привласнює фермер або орендар землі впродовж дії орендного договору. При укладенні нового договору землевласник переважно враховує зроблені в попередні роки орендарем додаткові капіталовкладення, вищу родючість землі та збільшує плату за землю. Тому орендар зацікавлений, щоб договір про оренду землі укладався на тривалий термін, а землевласник — навпаки.

У колишньому СРСР диференціальну ренту І вилучала держава через механізм найнижчих закупівельних цін у найсприятливіших для ведення сільського господарства умовах і систему обов’язкових поставок сільськогосподарської продукції за цими цінами, диференціальна рента II, переважно, залишалася в господарствах і використовувалася для розвитку виробництва й, частково, для додаткового стимулювання працівників колгоспів і радгоспів.

На сучасному етапі диференціальна рента в Україні має вилучатися через механізм рентнизму платежів, плати за землю, розмір яких залежатиме від якості землі. Оцінка якості землі (її родючість, забезпеченість вологою, теплом а також розташування ділянок, їх конфігурація тощо) міститься у державному земельному кадастрі.

Аналогічний механізм виникнення ренти в добувній промисловості, оскільки корисні копалини, що добуваються з надр землі, продають відповідно до витрат виробництва на гірших ділянках. Проте, на відміну від землі (з якої високий уражай за раціонального ведення сільського господарства можна отримувати щороку), корисні копалини поступово вичерпуються, що зумовлює зростання їхньої вартості для майбутніх споживачів. Це і є економічною основою вилучення власником таких Ділянок землі плати за право розробки надр, відмінної від ренти.

На основі вищесказаного можна дати таке політекономічне визначення диференціальної ренти: це відносини економічної власності між землевласниками, капіталістами-орендарями і найманими працівниками з приводу плати за тимчасове використання землі, привласнення новоствореної вартості, передусім, чистого доходу (прибутку), створеного найманою працею і орендарями та додаткової продуктивності, що виникає внаслідок природної та економічної родючості землі.

Частина землі в багатьох країнах знаходиться у надзвичайно сприятливих ґрунтово-кліматичних зонах. Розміщені тут господарства вирощують рідкісні фрукти — цитрусові, цінні сорти винограду та ін. Оскільки попит на цю продукцію переважно перевищує їх пропозицію, то на неї встановлюють ціни, вищі від вартості, або монопольні ціни. Таким чином утворюється надприбуток, який набуває форми монопольної ренти і який привласнює землевласник. Джерелом її існування є частка доходів покупців, які купують на ринку цю продукцію. Тому рентні платежі, плата за землю на цих ділянках мають бути вищими.

Це дає підставу визначати абсолютну ренту як форму земельної ренти, яку оплачують власникові за будь-яку ділянку землі незалежно від її родючості й розташування (звідси й назва „абсолютна”). Отже, абсолютна рента є економічною формою реалізації монополії приватної власності на землю, її джерело — надлишок додаткової вартості порівняно з середнім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції та суспільною ціною виробництва), а умова виникнення — значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві. Коли фермер або капіталіст-фермер сам є власником землі, зникає причина існування абсолютної ренти.

Із розгортанням науково-технічної революції в сільському господарстві (впровадження біотехнології, електроніки, комп’ютерної техніки тощо), а також із монополізацією агробізнесу, інтеграцією сільського господарства з переробними галузями промисловості, формуванням АПК відбувається поступове зближення органічної будови капіталу сільського господарства з промисловістю, що зумовлює дію тенденції до зменшення абсолютної ренти.

Повному вирівнюванню органічної будови капіталу сільського господарства з промисловістю перешкоджає сезонний характер використання сільськогосподарської техніки, значна віддаленість багатьох ферм від ринків збуту, що спричиняє зростання частки транспортних засобів серед знарядь праці. Крім того, науково-технічна революція ще не охопила більшості країн світу або охопила їх далеко не повною мірою. Тому органічна будова капіталу в сільському господарстві таких країн нижча, ніж у промисловості, що зумовлює існування в них абсолютної ренти.

Оскільки органічна будова капіталу в сільському господарстві розвинених країн піднялася до рівня промисловості й навіть перевищила його, деякі економісти ще три десятиліття тому підтверджували зникнення цієї форми земельної ренти. Другою умовою її зникнення дехто з науковців вважає значні дотації держави сільськогосподарським товаровиробникам та істотну модифікацію внаслідок цього процесу ціноутворення. Такий підхід до проблеми існування абсолютної земельної ренти однобічний, некомплексний, оскільки враховує лише умови її виникнення, а не причину, яка є вагомішим чинником, ніж умова.

Крім того, такий підхід ігнорує наявність орендної плати на землю-Так, у США вона становить до 10 % її ринкової вартості, або в середньому 350—400 дол. за 1 га; у Канаді на оплату оренди витрачається 40— 45 % вирощеного врожаю, у Франції — до 1/3 вражаю[3]. Тому аграрна політика у розвинених країнах світу передбачає поступове перетворення фермерів-орендаторів на власників землі через механізм викупу, що, у свою чергу, зумовить зменшення державних дотацій у сільське господарство, зниження цін на сільськогосподарську продукцію.

Приватизація землі, перетворення її на товар, істотно впливає на процес ціноутворення внаслідок збільшення орендної плати, а отже, на зростання цін, що довела практика тотальної приватизації.

Загалом процес перетворення землі на товар має позитивні та негативі риси. Позитивним є формування повноцінного господаря землі, реальної приватної власності на землю (у такому випадку фермер не боятиметься споруджувати сільськогосподарські будівлі на землі; намагатиметься поліпшувати якість землі, не маючи спадкоємців, зможе продати її, вийшовши на пенсію, та забезпечити собі належний рівень життя), створення стимулів для іноземних інвестицій в економіку України тощо. Ці позитивні риси значною мірою зберігаються за наявності довготермінової оренди.

Негативними наслідками перетворення землі на товар в Україні є, по-перше, можливість концентрації значної частини землі в руках мафіозно-тіньових структур і навіть іноземного капіталу (через підставних осіб), які спекулюватимуть земельними ділянками (реальна середня ціна 1 га землі в Україні — майже 15 тис. дол.). Проте в Україні майже за безцінь вже скуплено тисячі земельних паїв. По-друге, такий шлях не сприятиме формуванню реального власника і господаря, який працюватиме на землі. Іншими словами, він сприятиме капіталізації аграрних відносин, що суперечить прогресивній тенденції у цій сфері — подоланню відчуження працівників від власності (на землю, інші засоби виробництва і створений продукт). По-третє, дрібні фермерські ділянки заважають використовувати переваги сівозміни, меліорації та деяких інших чинників зростання сільськогосподарського виробництва. По-четверте, приватна власність і заснований на ній механізм ринкового господарювання не гарантує постійного покращання якості землі, що викликає потребу в реалізації програм консервування земель, виведення із обороту занадто еродованих земель та інші заходи захисту. Враховуючи це, при виробленні та реалізації аграрної політики України не варто орієнтуватись лише на створення фермерських господарств на перевагу приватної власності. Це зумовлено ще і тим, що загальна економія на масштабах виробництва переважає вигоди від ефективних стимулів до праці у приватних фермерів, оскільки могутні стимули до праці можна створити і в колективних господарствах. Про це свідчить досвід багатьох розвинених країн світу.

Стосовно дотацій сільськогосподарському виробництву, то вони надаються з державного бюджету, податкової системи, тоді як земельна рента є результатом реалізації її власності на землю. І лише коли власником землі є держава, одержана нею земельна рента може використовуватися для надання дотацій землекористувачам. В усіх інших випадках ренту привласнюють землевласники. При цьому дотації мають Отримувати землекористувачі, а не землевласник, що свідчить про принципову відмінність цих видів доходів.

Із рентними відносинами тісно пов’язана ціна землі. Земля у багатьох країнах світу є об’єктом купівлі-продажу, оскільки узаконена приватна власність на землю.

Земля — особливий товар. Ця особливість полягає в тому, що вона є продуктом природи і на неї початкове не затрачена праця. Згодом витрати праці на поліпшення якості землі постійно зростають. Якщо абстрагуватися від таких витрат, то ціна землі базується не на вартості а на величині доходу, який вона приносить своєму власникові — ренті. Власник може продати землю за умови, що отримана сума буде не меншою, ніж дохід у формі відсотка, одержаний від вкладання цієї суми в банк. Ціна землі є капіталізованою земельною рентою і визначається за формулою

Ціна землі = (Рента / Банківський відсоток) • 100 %.

Вартість землі визначається множенням отриманої за рік ренти на певну (переважно, значну) кількість років.

За підрахунками економістів, середня вартість 1 га сільськогосподарських угідь становила в Україні у середині 90-х років від 15 до 20 тис. дол. Вартість українських чорноземів — до 5,5 трлн дол. [4] За останні роки було висловлено чимало аргументів як за перетворення землі на товар, так і про те, що в умовах тотального зубожіння населення, різкої поляризації суспільства земля в Україні не повинна бути товаром, адже купити 1 га землі більш як за 1000 дол. нині основна маса народу не зможе.

Водночас на ціну землі впливають такі чинники, як зростання темпів інфляції, зниження доходів фермерських господарств та ін.

Надзвичайно висока ціна землі у великих містах світу. Так, у Токіо ціна невеликої ділянки під будинок сягає 37 середньорічних доходів громадян, у Києві одна сотка землі коштує 5 тис. дол.

1.3 Теорії земельної ренти

Вперше з’ясувати сутність земельної ренти намагались фізіократи. Вони вважали, що сільське господарство, на відміну від інших галузей, володіє особливою продуктивністю і служить джерелом зростання багатства. Прибуток включався ними до витрат виробництва, а надлишок над останніми вони називали „чистим продуктом”, який, як дар природи, є рентою. Такий підхід, по-перше, ігнорує найважливіше джерело ренти — працю, по-друге, не розглядає ренту в контексті специфічних відносин економічної власності, тобто ігнорує принцип історизму, по-третє, вони вважали ренту надлишком споживчих вартостей, а отже, метафізично розглядали її у відриві від товарної та суспільної форм.

Спробу науково з’ясувати сутність ренти зробив А. Сміт. Рента, на його думку, визначається надлишком ціни над сумою заробітної плати і прибутку, а тому не впливає на процес ціноутворення, не формує ціну-У даному випадку він розглядає ренту в цілому, не враховує можливість різноманітного використання землі. Водночас він розглядає ситуацію-коли ринкова ціна товару знижується нижче природної ціни і землевласники намагаються вилучити з обороту частину землі та використати її для отримання більшої ренти, ніж та, яку дає даний дешевший товар. Внаслідок цього земельна рента виступає як частина витрат окремого товаровиробника, що бере участь у визначенні ціни.

Певною мірою подібною до концепції ренти А. Сміта є теорія ренти Д. Рікардо. Це виявляється в тому, що земля використовується одним способом, внаслідок чого вона визначається ціною, а не навпаки. Хліб, на думку Д. Рікардо, є дорогим не тому, що виплачується рента, а виплата ренти здійснюється через те, що дорогий хліб.

Водночас Д. Рікардо вперше у світовій літературі дав обґрунтування ренти на основі закону вартості. Рента, як зазначає Д. Рікардо, — це та частка продукту землі, що сплачується землевласнику за користування первісними і непорушними силами ґрунту. Рента завжди платиться за користування землею тільки тому, що кількість землі не безмежна, а якість її неоднакова, зі збільшенням чисельності населення в обробіток вводиться земля нижчої якості чи та, що розташована менш зручно. Коли з розвитком суспільства починають обробляти гіршу за родючістю землю, на кращій землі негайно виникає рента, величина якої залежатиме від різниці в якості цих груп земель. З кожним приростом населення, що змушує країну вдаватися до залучення в обробіток землі гіршої якості, щоб мати можливість збільшити свій запас їжі, буде зростати рента з усіх більш родючих земель[5].

Загалом у теорії ренти Д. Рікардо виділяється диференціальна рента І за продуктивністю, родючістю та місцем розташування, але заперечується існування ренти на найгіршій ділянці землі, яку К. Маркс назвав абсолютною рентою. Диференціальна рента у його теорії є функцією ціни.

Насправді рента може зростати і тоді, коли відбувається перехід від гірших земель до кращих. Причиною цього було те, що вирощеної на кращих ділянках землі сільськогосподарської продукції не достатньо для задоволення сукупних потреб суспільства, а отже, треба включати в сільськогосподарський оборот і гірші землі, внаслідок чого на кращих ділянках виникала диференціальна рента. Д. Рікардо заперечував існування ренти на гіршій ділянці, бо за умови її визнання нібито виходило, що продукти землеробства продаються за вищою від вартості ціною, що не відповідає вимогам закону вартості. У методологічному аспекті цей висновок випливає із нерозуміння ним різниці між вартістю і ціною виробництва.

Крім того, залучення в господарський обіг гірших ділянок землі не завжди супроводжується послідовним зниженням віддачі землі, якщо береться до уваги науково-технічний прогрес у сільському господарстві.

Незалежно від Д. Рікардо німецький економіст І. Тюнен обґрунтував теорію диференціальної ренти на основі вимог закону вартості. При цьому він намагався зробити кількісну оцінку земельної ренти за продуктивністю і розміщенням, а останній різновид ренти розглядав незалежно від того, чи вона отримана за місцем розташування, чи внаслідок рідкісності продукту.

Англійський економіст Джеймс Мілль, будучи учнем Д. Рікардо і ґрунтуючись на теорії ренти останнього, водночас усвідомив, що рента, яку отримують на одній ділянці землі, у випадку іншого використання цієї ділянки перетворюється на витрати, які треба оплачувати. Земельна рента, на його дуку, має привласнюватися державою, що на практиці означало вимогу націоналізації землі.

Теорію земельної ренти Д. Рікардо критикував німецький економіст К. Родбертус, який виводив земельну ренту із дарової (неврахованої) частини продукту у вигляді насіння, яке отримують у процесі власного виробництва. На цю частину в ціні сільськогосподарського продукту припадає прибуток, який капіталіст-орендатор віддає землевласнику будь-якої ділянки землі як надлишковий, привласнюючи при цьому звичайний прибуток. Така аргументація збігається з концепцією чистого продукту фізіократів.

Водночас позитивною стороною теорії земельної ренти К. Родбертуса є твердження про наявність ренти загалом, конкретними формами якої є земельна, капітальна рента (або прибуток), що привласнюється не тими, хто її створює; що монополія на землю сприяє зростанню ціни. У такому контексті (про наявність ренти взагалі) можна стверджувати про наявність постійно отримуваної частки доходу з майна, землі, грошового капіталу, що не вимагає від власника цих цінностей будь-якої підприємницької діяльності. Тому у сучасній економічній теорії поняття „економічна рента” розглядається як плата за певний ресурс, пропозиція якого є обмеженою. Зокрема, американський економіст Р. Рамелт обґрунтовує теорію підприємницької ренти. У такому контексті можна говорити про привласнення „квазіренти” як цінності найкращого використання специфічних активів у теорії, що розробляється американськими ученими А. Алчіаном, Б. Клейном та ін.

Представники неокласичного напряму економічної теорії виділяють іще категорію „квазірента”, тобто доходу, отримуваного власником певного фактора виробництва (у даному випадку, землі від впровадження передової агротехніки) впродовж відносно короткого часу за умов обмеженості пропозиції цього фактора з боку конкурентів і встановлення вищої ціни. Якщо обсяг пропозиції з боку конкурентів зросте (вони також запровадять цю агротехніку), ціна знизиться, і квазірента зникне.