Підстави виникнення трудових правовідносин

_{Курсова робота на тему:}

Підстави виникнення трудових правовідносин

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………..….3

Розділ 1 Загальне розуміння трудових правовідносин………………………...5

1.1 Поняття  та види трудових правовідносин…………………………………...5

1.2 Характеристика  учасників трудових правовідносин…………………….…9

1.3 Зміст трудових правовідносин…………………………………………….....16

Розділ 2 Умови  і підстави виникнення трудових правовідносин……………...20

2.1 Правове  значення умов виникнення трудових  правовідносин………..….20

2.2 Основні  підстави виникнення трудових  правовідносин………………..…24

2.3 Поняття  і загальний порядок укладення  трудового договору…………...31

Розділ 3 Підстави зміни і припинення трудових правовідносин…………..…37

3.1 Порядок  зміни трудових правовідносин…………………………………...37

3.2 Припинення  трудових правовідносин…………………………………..….42

Висновки…………………………………………………………………………...48

Список використаних джерел……………………………………………………50

                                               ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Соціально-економічні зміни, які відбуваються в Україні протягом останніх років, суттєво вплинули на розвиток трудових відносин. Поступово відкривається все більше шляхів реалізації права громадян на працю, передбаченого ст. 43 Конституції України.[1]

 Держава  зобов’язалася створювати умови  для його повного здійснення. Це полягає, не в останню  чергу, у розширенні можливостей  для використання найманої праці,  збільшенні кількості роботодавців. Окрім юридичних осіб правом  наймання працівників наділені  також фізичні особи: громадяни  України, іноземці та особи  без громадянства.

Отже, в  трудові правовідносини може вступати кожен громадянин, незалежно від  його громадянства, навіть в законодавстві  є певні обмеження щодо віку людини, яка хоче працювати.

Під учасниками трудових відносин розуміють суб`єктів, які на основі чинного законодавства  визначаються володільцями суб`єктивних прав і відповідних обов`язків. Під  суб`єктами трудового права розуміють  учасників індивідуальних і колективних  трудових відносин, які на основі чинного  законодавства мають трудові  права і відповідні обов`язки. Основними  суб`єктами трудового права є  працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений  ним орган чи фізична особа  – роботодавець як сторони трудових відносин.

Але з  трудовими відносинами ми зустрічаємось  кожен день, навіть можна сказати, що наше навчання напевно можна також  віднести до певного роду трудових відносин, оскільки потім навчання зараховується в трудову книжку до закгального стажу.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об’єктом дослідження курсової роботи виступають трудові відносини. законодавство України, зокрема та його частина, що регулює відносини праці.

Предмет дослідження – підстави виникнення трудових правовідносин.

Метою курсової роботи є дослідження підстав виникнення трудових правовідносин. Для дослідження відповідної мети поставлено наступні завдання:

1) визначити поняття та види трудових правовідносин;

2) охарактеризувати учасників трудових правовідносин;

3) проаналізувати зміст трудових правовідносин;

4) з’ясувати правове значення умов виникнення трудових правовідносин;

5) виявити особливості виникнення трудових правовідносин;

6) проаналізувати поняття і загальний порядок укладення трудового

    договору;

7) з’ясувати порядок зміни трудових правовідносин;

8) виявити особливості припинення трудових правовідносин.

- на основі  зроблених теоретичних висновків  і виявлених недоліків у правовому  регулюванні трудових відносин, внести пропозиції по їх удосконаленню.

Методи дослідження. При написанні курсової роботи використовувалися як загальнонаукові, так й спеціальні юридичні методи дослідження. Методологічну основу складає діалектичний метод, який є загальним методом пізнання закономірностей розвитку природи і суспільства. Важливе значення у науковому пошуку відігравав системно-структурний метод, який активно використовувався для дослідження особливостей виникнення та припинення трудових правовідносин.

Джерельна база роботи є наукові праці з теорії права, трудового та інших галузей права таких вчених, як С.С. Алексєєв, О.Т. Барабаш, О.В.Гаврилюк, О.Данилюк, В. Єрьоменко, Д.О.Карпенко, М.П.Карпушин, О.А.Красавчиков, А.В. Мицкевич, П.Д. Пилипенко, М.Полковенко , В.І. Прокопенко.

Структура  курсової роботи. Робота складається зі змісту, вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел.

Розділ 1 Загальне розуміння трудових правовідносин.

          1.1 Поняття та види трудових правовідносин.

Впродовж  всього людського існування від  народження до смерті люди не усвідомлюючи цього вступають у найрізноманітніші  відносини тому, що кожного дня  люди щось купують і продають, переїжджають до необхідного їм місця, одержують  винагороду за свою працю тощо. Правові  відносини в суспільстві формуються і розвиваються внаслідок правових норм, які приймаються державою для  регулювання суспільних відносин.

Наявність самих лише правових норм не достатньо  для існування правовідносин. Для  їх виникнення, крім самих норм права, необхідно, щоб учасники майбутніх  правовідносин вчинили певні  передбачені законом дії: уклали договір, вступили на навчання, влаштувались на роботу тощо. Правовідносини – це завжди двохсторонній зв`язок конкретно  визначених суб`єктів, у якому одна сторона має права, а інша –  відповідні обов`язки.

Трудові правовідносини є лише одним із різновидів усієї маси правових відносин, що складаються  у суспільстві, де панує право. Тому в основу визначення поняття трудових правовідносин доцільно покласти найбільш визнані як в теорії права, так  і в науці трудового права  основоположні критерії.

Виникнення  трудових відносин пов`язується з поєднанням робочої сили із засобами виробництва  і використанням цих засобів  для створення матеріальних чи духовних благ та надання послуг.

Трудові відносини не слід ототожнювати з  відносинами, що пов`язані з працею. Існують відносини, в яких праця  є їх первинною основою або  їх елементом, що сприяє головному елементу – майновому або особисто немайновому. Між суб`єктами можуть виникати відносини, предметом яких є виконання певної роботи. Але це не завжди створює  суспільні трудові відносини, і  регулюватись вони мають не трудовим, а цивільним правом.

Таким чином, виконання певної роботи є настільки  загальною ознакою більшості  відносин у суспільстві, що вона не дає можливості визнати ті чи інші відносини суспільно трудовими. Лише ті відносини, що пов`язані з  працею і мають її своїм змістом, визначають порядок і умови застосування праці, спрямовані на організацію самого процесу праці в певній суспільній формі і в своїй сукупності створюють цей процес, є суспільно трудовими. Праця створює не тільки первинну основу, а й саме існування цих відносин.

В науці  трудового права визначення трудових правовідносин проводиться, виходячи із легального визначення трудового  договору, що дається в ст. 21 КЗпП. Трудові відносини виникають із угоди між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом, а також фізичною особою, за якою працівник зобов`язуються виконувати роботу, визначеною цією угодою, з підляганням внутрішньо трудового розпорядку, а власник підприємства або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати робітникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідних для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором чи угодою сторін.

Правовідносини  виникають або відповідно до норм, або всупереч нормі права, в її порушення. На порушення норми повинні  зреагувати органи правопорядку, органи, що здійснюють нагляд, шляхом втручання  аж до застосування відповідних санкцій.

Отже, трудові  правовідносини – це врегульовані нормами трудового права суспільні  відносини, що виникають у результаті укладення трудового договору, а  також відносини з приводу  встановлення умов праці на підприємствах, навчання й перекваліфікацій за місцем роботи та відносини, пов`язані з наглядом і контролем за додержанням трудового законодавства, вирішенням трудових спорів та працевлаштування громадян.[29, с. 163]

Головними в системі відносин є трудові, навколо яких групуються інші відносини. І головними вони є тому, що трудова  діяльність по створенню матеріальних і духовних цінностей і надання  послуг є найважливішою сферою життя  людини.

Ядром і  основним видом трудових правовідносин  є індивідуально-трудові. Тобто це правовідносини, що виникають на основі укладення трудового договору між  працівником і роботодавцем, за яким працівник зобов`язаний виконувати роботу, визначену договором, дотримуватись  правил внутрішньо трудового розпорядку, а роботодавець зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечити необхідні умови праці, передбачених законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Другим  видом трудових правовідносин є  колективно-трудові правовідносини (соціального партнерства та встановлення умов праці на підприємствах). Ці правовідносини, які існують задля функціонування і обслуговування трудових правовідносин, відрізняються суб`єктним складом  та підставами виникнення. Вони виходять за межі конкретного підприємства і  можуть існувати у масштабах усієї  країни. Наприклад йдеться про  відносини соціального партнерства, які виникають на національному  рівні в результаті проведення переговорів, погодження взаємних інтересів та укладення  генеральних угод.

Соціальне партнерство забезпечують правові  норми, що регулюють статус і права  профспілок, організацій та об`єднань роботодавців, їх співробітництво на підприємствах та за його межами. Одним  з головних правових актів, крім КЗпП, є Закон України „Про колективні угоди і договори”, який визначає правові засади розробки, укладення та виконання колективних договорів і угод з метою регулювання трудових відносин та соціально економічних інтересів працівників і роботодавців.

Окрему  групу в структурі трудових правовідносин  відіграють правовідносини навчання і  перекваліфікації на виробництві. І  хоча питома вага таких правовідносин  знизилась, вони все ще продовжують  фігурувати як відносини, що тісно пов`язані  з трудовими, формуючи предмет трудового  права. Особливістю цих відносин є те, що вони здебільшого існують  водночас із трудовими правовідносинами, не зупиняючи і не припиняючи останніх.

Ще однією особливістю правовідносин навчання і перекваліфікації на виробництві  є те, що їх суб`єктний склад такий, як і у трудових правовідносин. При  направленні працівника до іншої  організації з`являється новий  їх учасник – адміністрація навчального  закладу. Але й тут виникає  специфіка, оскільки навчання працівника відбувається після укладення договору про проведення навчання між роботодавцем, у якого працює працівник, та адміністрацією навчального закладу, де він навчатиметься. Тому на час навчання відбувається передача роботодавцем частини повноважень адміністрації навчального закладу, де працівник навчатиметься.

Наступним видом трудових правовідносин з  приводу розгляду трудових спорів є  процедурно-трудові правовідносини. У літературі цивільно-процесуального права, цивільний процес характеризується наявністю семи стадій. На відміну  від цивільного процесу вирішення  трудового спору уповноваженим  органом (КТС) не має чітко визначених стадій, хоча Кодекс законів про  працю України визначає спеціальну процедуру розгляду індивідуальних спорів. Тобто це такі відносини, які  виникають під час розгляду трудового  спору комісією по трудових спорах.[25, с. 60]

 З  прийняттям Конституції України  1996 р. і особливо після роз`яснень  Пленуму Верховного Суду України  питома вага правовідносин з  розгляду трудових спорів у  структурі трудових правовідносин  суттєво знижується. Справа в  тому, що вирішення трудових спорів  судовими органами не є трудовими  правовідносинами – це цивільно-процесуальні  правовідносини. Трудовими правовідносинами  є тільки вирішення спорів  на етапі досудового розгляду, в КТС. Цей етап тепер не  обов`язковий, тому що працівник  має право сам обирати органи, де йому слід домагатися вирішення  спору.

Таким чином, трудових правовідносин нараховується  декілька видів відносно самостійних  правових зв`язків. А це позначається і на кількісному складі учасників  цих правовідносин та зумовлює специфіку  юридичних фактів, що є підставами для їх виникнення.

    1.2 Характеристика учасників трудових правовідносин.

Конституція України ( ст. 43) гарантує кожному рівні  можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Відповідно до цього  положення рівність трудових прав незалежно  від походження, соціального і  майнового стану, расової чи національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин зафіксована і  в Кодексі законів про працю (ст. 2).[1]

Під учасниками трудових відносин розуміють суб`єктів, які на основі чинного законодавства  визначаються володільцями суб`єктивних прав і відповідних обов`язків. Під  суб`єктами трудового права розуміють  учасників індивідуальних і колективних  трудових відносин, які на основі чинного  законодавства мають трудові  права і відповідні обов`язки. Основними  суб`єктами трудового права є  працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений  ним орган чи фізична особа  – роботодавець як сторони трудових відносин.

Суб`єкти трудового права – більш широке поняття, ніж суб`єкти трудового  правовідношення. На думку М. І. Матузова, поняття „суб`єкти права” і „суб`єкти правовідносин” в принципі рівнозначні, хоча є деякі відмінності. По-перше, конкретний громадянин як постійний суб`єкт права не може бути одночасно учасником усіх правовідносин; по-друге, новонароджені, малолітні діти, душевнохворі особи, будучи суб`єктами права, не є суб`єктами більшості правовідносин; по-третє, правовідносини – не єдина форма реалізації права.

[21, с. 92]

Усіх  суб`єктів трудових правовідносин  можна поділити на дві групи: головні  і другорядні.

Головні – це такі суб`єкти, які відіграють у трудових правовідносинах провідну роль і забезпечують існування самих  трудових правовідносин. Серед головних суб`єктів можна виділити окремі підгрупи, що також відрізняються  особливостями правового становища. Першу підгрупу становлять так звані  обов`язкові суб`єкти: роботодавці і  працівники. Без їх участі трудові  правовідносини взагалі не виникають.

Головних  суб`єктів другої підгрупи можна  умовно назвати допоміжними. Їх специфіка  полягає в тому, що, незалежно  від наявності конкретно трудових правовідносин, такі суб`єкти існують, оскільки утворюються державою і  покликані сприяти функціонуванню трудових правовідносин. Сюди можна  віднести органи нагляду і контролю за дотриманням трудового законодавства  та органи зайнятості.

Третю підгрупу головних суб`єктів трудових правовідносини можна назвати факультативними, тому що їхня участь у трудових правовідносинах  хоч і важлива, але не завжди обов`язкова та не є постійною. До таких суб`єктів  належать профспілкові або інші органи, уповноважені представляти найманих працівників  у трудових правовідносинах.

Другорядними  суб`єктами трудових правовідносин  можуть бути такі учасники, які беруть участь у трудових правовідносинах  тільки якщо виникає потреба або  ж їхня участь є тимчасовою, після  чого вони припиняють своє існування. До цієї групи входять постійно існуючі  суб`єкти: комісії по трудових спорах, Національна рада соціального партнерства, профспілкові об`єднання, а також  суб`єкти, що можуть з`являтися епізодично: робочі комісії для ведення колективних  переговорів, органи, які розглядають  колективні трудові спори (конфлікти), страйкові комітети, кваліфікаційні й атестаційні комісії та ін.

У теорії права з цього приводу зазначається, що у правових відносинах беруть участь люди та їх об`єднання, держава та її органи, підприємства, установи, громадські та релігійні організації. Але для  того. щоб стати учасниками правовідносин, люди і організації повинні бути наділені певними властивостями, передбаченими  законом. Сукупність цих властивостей утворює поняття суб`єкта права  чи правосуб`єктність особи (організації). Отже суб`єктами права є особи  чи організації, за якими закон визначає особливу юридичну властивість (якість) правосуб`єктності, яка дає можливість брати участь у правовідносинах.

Правосуб`єктність визначається переважно як поєднання  трьох компонентів – правоздатність, дієздатність та правового статусу, які і є тими властивостями, що ними має володіти кожен з учасників, у тому числі і трудових правовідносин.

У певних випадках на реалізацію громадянами  правосуб`єктності має вплив судимість. Але це тільки в тому разі, коли вона настала внаслідок кримінального  покарання за корисливі злочини  і коли особа претендує на заняття  посад, пов`язаних з матеріальною відповідальністю. Якщо ж за рішенням суду за вчинення адміністративного проступку особі  призначено покарання у вигляді  позбавлення спеціального права (керування  транспортними засобами чи полювання) або за вироком суду, при вчиненні злочину, заборонено займати певні  посади або займатися певною діяльністю, то можна вважати, що йдеться про  часткове обмеження названої дієздатності громадян на певний строк. Дана перешкода  автоматично зникає із закінченням  строку, на який призначено покарання, за винятком випадків, коли може братися  до уваги судимість за вчинений раніше злочин.[26, с. 94]

Згідно  з ч. 2 ст. 1 Закону України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) від 3 березня 1998 року найманий працівник – фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі й організації, в їх об`єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю.

Чинним  трудовим законодавством передбачено  гарантії здійснення працівником своїх  прав і відповідальність за виконання  трудових обов`язків. Гарантії трудових прав встановлені при прийоми  на роботу, зміні трудового договору, його припинення, а також забороняється  необґрунтовану відмову в прийнятті  на роботу, надає громадянам право  його оскарження в судовому порядку, передбачає можливість переведення  працівника на іншу роботу тільки за згодою працівника, обмежує звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, передбачає необхідність отримання власником попередньої  згоди профспілкового органу, крім деяких випадків.

Статус  працівника громадяни набувають  з факту укладення трудового  договору. Громадянство є категорією іншої галузі права й визначає постійний правовий зв`язок особи  з державою, застосування цього терміна  цілком правомірне й у трудовому праві. Йдеться насамперед про випадки, коли суб`єктами  трудових правовідносин є громадяни інших держав чи особи без громадянства.

Право займатися  трудовою діяльністю згідно із Законом  України „Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року мають також іноземці. Згідно із ст. 8 Закону іноземці мають рівні з громадянами України права та обов`язки у трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України і міжнародними договорами України.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або  займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України.

Іноземці, які іммігрували в Україну  для працевлаштування на певний термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до отриманого у встановленому  порядку дозволу на працевлаштування.[6]

Особливо  регулюється працевлаштування іноземців  в Україні відповідно до деяких міжнародних  договорів Україні. Так, порядок  працевлаштування громадян Російської Федерації в Україні передбачено  Угодою між Урядом України і Урядом Російської Федерації про трудову  діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які перебувають  за межами кордонів своїх країн, від 14 січня 1993 р. Для них встановлено  спрощену процедуру працевлаштування. Трудова діяльність працівника оформляється трудовим договором (контрактом), укладеним  з роботодавцем згідно з трудовим законодавством сторони працевлаштування. Роботодавець реєструє укладені трудові  договори (контракти) в установах, визначених уповноваженими органами.

Окремий інститут трудового права «Праця жінок» за сферою дії поширюється  тільки на працівників-жінок. Законодавець забороняє застосування їх праці  на важких роботах і на роботах  з шкідливими або небезпечними умовами  праці, а також на підземних роботах. «Жодна особа жіночої статі будь-якого  віку не може бути використанв на підземних роботах у шахтах» (ст. 2 Конвенції МПО № 45 «Про використання праці жінок на підземних роботах в шахтах будь-якого виду»).

Законодавством  України затверджено спеціальні переліки важких робіт та робіт зі шкідливими умовами праці, а також  граничні норми підіймання і переміщення  важких речей, які заборонено виконувати жінкам. Існують також норми, що забороняють  залучення жінок у нічний час, за винятком тих галузей господарства, де це викликається особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід.[12]

Одним із основних суб`єктів трудових правовідносин  вважається роботодавець. На відміну  від працівника він є більш  універсальним суб`єктом трудового  права, оскільки бере участь не тільки і власне трудових відносинах (індивідуальних), а й у колективно-трудових та інших  правовідносинах, що тісно пов`язані  з трудовими. Це правовідносини з  органами працевлаштування, з органами, що виконують нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, з органами, які розглядають індивідуальні  та колективні трудові спори, та ін.

У чинному  законодавстві, так чи інакше регламентує  застосування найманої праці, відомі найрізноманітніші  підходи до визначення суб`єктів, що можуть виступати як роботодавці.

Закон України  „Про власність” від 7 лютого 1991 р. у ст. 5 „використання праці громадян при здійсненні права власності”, що „власник має право на договірній основі використовувати працю громадян”. Це означає, що будь-який власник вважається потенційним роботодавцем.

Господарський кодекс України у ст. 46 передбачає, що „підприємці мають право укладати з громадянами договори щодо використання їх праці”.[3]

А отже роботодавцем у цьому випадку вже є підприємець.

Отже, якщо підприємство – це всього лише об`єкт  права власності, то зрозуміло, що воно не може бути роботодавцем. Ним може стати власник підприємства. Це відображено  у ст. 21 КЗпП України, але тут до роботодавців віднесені ще й уповноважені власником органи, а також фізичні особи.

Власник здійснює управлінням виробництвом як безпосередньо, так і за допомогою  уповноваженого ним управління органу. Це може бути одноосібний орган (посадові особи) або колегіальні органи (ради, правління, комітети). Структуру органів  управління визначає саме підприємство.

Керівник  підприємство відіграє головні роль у складі адміністрації як суб`єкта трудового права на державних  і комунальних підприємствах. Адміністрація  є уповноваженим власником органом  і являє собою коло посадових  осіб, наділених владно-розпорядними повноваженнями і які здійснюють оперативне управління процесом праці  на підприємстві. Термін „адміністрація” в законодавстві не закріплений. З ч. 4 ст. 16 Закону України „Про підприємства В Україні” випливає, що до адміністрації, крім керівника підприємства, належать його заступники, керівники і фахівці підрозділів апарату управління і структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділів, відділень, дільниць, ферм та інших аналогічних підрозділів підприємств), а також майстри і старші майстри. Всі вони призначаються на посаду і звільняються з посади керівником підприємства.

У діючому  законодавстві України визначення терміна „роботодавець” міститься Основах законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. Згідно із ст. 10 Основ роботодавцем вважається: власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган незалежно від форм власності, виду діяльності та господарювання або фізичні особи, які використовують найману працю; власники розташованих в Україні іноземних підприємств, установ та організацій, філій та представництв, які використовують працю найманих працівників, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Вадою України. У ст. 1 Закону України „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 р. роботодавець визначається як власник підприємства, установи або організації незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовують найману працю.

         Надавати роботу на законних  підставах можна і спираючись  на цивільно-правові угоди (договір  підряду, доручення, перевезення  тощо) або на основі адміністративно-владних  повноважень (виправні роботи). Роботодавцем  виступає і правління чи інший  орган кооперативу щодо членів  кооперативу або фермер, який  залучає свою сім`ю до роботи  у фермерському господарстві  на підставі сімейно-трудових  стосунків, та ін.

Усіх  роботодавців, які мають трудову  правосуб`єктність, можна поділити на окремі групи: роботодавці – фізичні  особи; роботодавці – юридичні особи  і відокремлені підрозділи юридичних  осіб; роботодавці – державні органи.