Підстави виникнення цивільної відповідальності

Зміст

Вступ

1. Поняття та види підстав виникнення цивільних прав та обов’язків
2. Правомірні дії як підстави виникнення цивільних прав та обов’язків
3. Неправомірні дії як підстави виникнення цивільних прав та обов’язків

Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

Актуальність теми. У житті кожного правового суспільства підстави виникнення цивільних прав та обов’язків є невид’ємною частиною життя. У наш час кожна людина постійно і неодноразово вступає в цивільні правовідносини, тому що підстави виникнення цих відносин є дуже різноманітними .

Загалом, інститут підстав  виникнення цивільних прав та обов’язків поряд з інститутом власності  посідає одне з найважливіших  місць в системі цивільного права України. У переважній більшості випадків підстави виникнення цивільних прав та обовязків охоплює сукупність цивільно-правових норм, які регулюють майнові відносини, що складаються у зв'язку з передачею майна, наданням послуг, виконанням робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна.

Отже, виходячи зі всього сказаного  вище можна сказати, що роль підстав  виникнення цивільних прав та обовязків  у цивільно-правовому обороті  в будь-якому суспільстві і  на будь-якій стадії його розвитку надзвичайно  велика а разом із цим те, що тема даного дослідження є актуальною для дослідження.

Об’єктом даного дослідження є  цивільні права та цивільні обов’язки.

Предметом курсової роботі є підстави виникнення цивільних прав та обов’язків.

Мета дослідження являє собою  визначення таких питань: поняття  та види підстав виникнення цивільних  прав та обов’язків, правомірні дії  як підстави виникнення цивільних прав та обов’язків, неправомірні дії як підстави виникнення цивільних прав та обов’язків.

Завдання курсової роботи:

1. Розкрити поняття підстав виникнення цивільних прав та обов’язків;
2. Перечислити види підстав виникнення цивільних прав та обов’язків;
3. Охаратеризувати правомірні дії як підстави виникнення цивільних прав та обов’язків;
4. Охарактеризувати неправомірні дії як підстави виникнення цивільних прав та обов’язків.

Джерельна база. У своїй роботі ми використовували праці таких  видатних вчених як Л.  М.  Баранова, В. І. Борисов, Ю.О. Заіка, Є. О. Харитонов та багатьох інших.

       Структура. Курсова  робота складається з трьох  розділів, вступу, висновків та списку  використаної літератури. Загальний  обсяг роботи  становить 33 сторінки.

Принципи та методи дослідження. В основу всього дослідження були покладені такі принципи: всебічності, історизму, комплексності, об'єктивності, конкретності. Також, відповідно до кожного, окремо поставленого завдання використовувались такі методи дослідження: системно-структурний; порівняльно-правовий; аналіз; синтез та ін.

1. Поняття та види підстав виникнення цивільних прав та обов’язків

Статтею 11 Цивільного кодексу  України передбачено, що Цивільні права  та обов'язки виникають із  дій осіб,  що  передбачені актами цивільного законодавства,  а також із дій осіб,  що  не  передбачені  цими  актами,  але  за  аналогією  породжують  цивільні права та обов'язки.

Підставами   виникнення   цивільних  прав  та  обов'язків,  
зокрема, є:

1) договори та інші правочини; 

2) створення  літературних,  художніх  творів,  винаходів  та  
інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання  майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій  
особі;

4) інші юридичні факти. [1]

А саме цивільний кодекс України встановлює такий перелік юридичних фактів, які породжують (цивільні права і обов'язки) правовідносини:

• договори та інші правочини;
• створення творів науки, літератури, мистецтва, винаходів та інших результатів інтелектуальної праці;
• заподіяння шкоди іншій особі (делікти);
• набуття, збереження майна без достатньої правової підстави;
• публічне обіцяння нагороди без оголошення конкурсу;
• публічне обіцяння нагороди за результатами конкурсу;
• вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;
• рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи;
• створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи. [2]

Тобто, підставою виникнення, зміни та припинення цивільних прав та обов’язків є юридичні факти — факти реальної дійсності, з якими законодавство пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.[3]

Юридичні факти поділяють  на факти дії та факти події.

Юридичні факти-дії —  такі юридичні факти, які породжують, змінюють чи припиняють цивільні правовідносини внаслідок вольових діянь фізичних та юридичних осіб. За легітимністю юридичні факти-дії поділяють на правомірні та неправомірні.

Юридичні факти-події  — такі юридичні факти, які породжують, змінюють чи припиняють цивільні правовідносини, незалежно від волі фізичних чи юридичних  осіб.[2]

Окремо виділяють також і юридичний склад як сукупність (систему) юридичних фактів, з яким законодавство пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.

З огляду на специфіку цивільного права, одним із найпоширеніших юридичних фактів є правочин. Під правочином слід розуміти дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.[4]

Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо також  з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених цивільним  законодавством, цивільні права та обов'язки можуть виникати з актів  органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим чи органів місцевого самоврядування, з рішення суду.

У низці випадків підставою для виникнення таких прав І обов'язків може бути настання або ненастання певної події. Так, внаслідок смерті у спадкоємців виникає право на майно померлого. При настанні передбаченої договором страхування певної події страхова організація зобов'язана здійснити виплату страхової суми чи страхового відшкодування страхувальникові або іншій третій особі. Зупинення перебігу строку позовної давності настає за наявності комплексу юридичних фактів: перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України, переведення їх на воєнний стан.[2]

Цивільний кодекс України встановлює, що цивільні права та обов'язки можуть також виникати і з тих дій осіб, які не передбачені актами цивільного законодавства, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.[4]

2. Правомірні дії як підстави виникнення цивільних прав та обов’язків

Правомірні юридичні акти-дії  — це діяння, що відповідають вимогам  законодавства. До них, зокрема, належать:

• юридичні акти — правомірні діяння суб'єктів з метою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, наприклад, правочин, адміністративний акт органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого  самоврядування, створення літературних, художніх творів, винаходів та інших  результатів інтелектуальної, творчої  діяльності, рішення суду;

• юридичні вчинки — правомірні дії суб'єктів, з якими закон  пов'язує певні юридичні наслідки незалежно  від того, чи була у суб'єктів мета досягти того чи іншого правового  результату, чи ні, наприклад, скарб, знахідка тощо.[5]

Правочин — це правомірна вольова дія. Така позиція переважає в юридичній літературі Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (деліктів) — вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.[6]

Правочин має такі основні  ознаки:

1) це вольовий акт, тобто  в ньому наявна єдність волі (внутрішнє бажання особи досягти  поставленої мети) та волевиявлення  (зовнішній вияв волі, який може  бути юридично оцінено);

2) це правомірна дія,  що вчинена відповідно до вимог  закону;

3) він спрямований на  виникнення, припинення чи зміну  цивільних правовідносин, внаслідок  вказівки на це в законі.[5]

Залежно від різноманітних ознак, є декілька основних класифікацій правочинів.

1) Залежно від кількості  осіб, вираження волі яких необхідно та достатньо для укладення правочину:

• односторонній — це правочин, для вчинення якого достатньо  волі однієї особи, наприклад, прийняття  спадщини, оголошення конкурсу тощо;

• двосторонній — це правочин, для вчинення якого потрібно узгодження волі двох осіб (зустрічної та такої, що збігається);

• багатосторонній —  це правочин, для вчинення яких потрібно узгодження волі більше ніж двох осіб, наприклад договір про сумісну діяльність.[6]

Двосторонні та багатосторонні правочини називають договорами. Тому кожен договір є правочином, проте не кожен правочин є договором.

2) Залежно від того, чи  має правочин на меті відплатність:

• відплатний — правочин, в якому одна сторона за виконання  нею обов'язку повинна отримати відповідне відшкодування, чи то у формі грошей, інших майнових цінностей, чи то у  формі іншого зустрічного надання, наприклад, купівля-продаж, міна тощо;

• безвідплатний — правочин, в якому майнового відшкодування  або іншого зустрічного надання  за виконане зобов'язання не передбачено, наприклад договір позички.[4]

3) Залежно від моменту  виникнення правочину:

• консенсуальний — правочин, який вважається укладеним із моменту  досягнення домовленості між сторонами  за всіма істотними умовами, наприклад, купівля-продаж, підряд;

• реальний — правочин, для  якого досягнення домовленості є  недостатнім, моментом його укладення  вважають момент фактичного виконання дій, наприклад, позика, перевезення, дарування.[7]

4) Залежно від значення  підстав правочину для його дійсності:

• каузальний — правочин, із якого чітко зрозуміло, яка  правова мета, і недотримання цієї умови тягне недійсність правочину;

• абстрактний — правочин, в якому його мета (підстава) є юридично не важливою, наприклад вексель.[5]

Окремо слід виділяти також  умовні правочини, за якими виникнення цивільних правовідносин залежить від якої-небудь обставини (дії чи події), що може настати чи не настати в майбутньому. Основною характерною ознакою умовного правочину є невизначеність на момент його укладення того, чи настане вказана обставина, чи ні, та об'єктивна можливість її настання. Правочин може бути укладено з:

• відкладальною умовою, тобто, якщо сторони поставили можливість виникнення правовідносин у залежність від настання умови;

• скасувальною умовою, тобто, якщо сторони поставили можливість припинення правовідносин у залежність від настання умов.[6]

Якщо настанню обставини  недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставину вважають такою, що настала. І навпаки, якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставину вважають такою, що не настала.

Для того, щоб правочин мав  природу юридичного факту, тобто  міг породити той правовий результат, якого прагнули його сторони, потрібно, щоб його було визнано дійсним. При  цьому, закон передбачає презумпцію правомірності правочину, якщо тільки його недійсність прямо не встановлено  законом або якщо його не визнано  судом недійсним.[4]

Умовами дійсності правочину є:

1) законність змісту, тобто  зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2) здатність фізичних  та юридичних осіб, що його укладають, до участі в правочині, тобто особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

3) відповідність волі  та волевиявлення у правочині,  тобто волевиявлення учасника  правочину має бути вільним  і відповідати його внутрішній  волі;

4) дотримання форми правочину,  тобто правочин має бути вчинено  у формі, яку передбачено в  законі;

5) реальність правочину,  тобто правочин має бути спрямований  на реальне настання правових  наслідків, що обумовлені ним.[6]

Важливу роль для дійсності  правочину відіграє його форма. ЦК України  передбачає, що правочин може бути укладено в усній або письмовій формі.

Усно можуть вчинятися  правочини, які повністю виконуються  сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких наслідком недодержання письмової форми є їх недійсність. Виконання правочину, що вчиняється в усній формі, може підтверджуватись видачею певного документу (чек) чи легітимаційного знаку (номерок, жетон), що не змінює його усної форми. Переважна більшість правочинів, що вчиняються усно, укладаються вербальним шляхом. Однак в окремих випадках усну форму вчинення правочину може бути опосередковано шляхом конклюдентних дій чи мовчання. Під конклюдентними діями слід розуміти поведінку, внаслідок якої виявляється бажання особи укласти правочин, наприклад, вкладення телефонної картки у таксофон та набрання відповідного номеру вже свідчить про бажання особи укласти договір зв'язку. Правочин може також укладатись і в формі мовчання (бездіяльності), якщо законом йому надано таку властивість. Наприклад, деякі договори вважають продовженими на той самий строк та на тих самих умовах, у разі, якщо після перебігу строку немає щодо цього заперечень з боку сторін.[5]

Письмова форма правочину  означає, що воля осіб, що його здійснюють, закріплюється (об'єктивується) в документі. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), а для юридичних осіб — підписаний особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплений печаткою. Замість власноручного підпису сторонам надається можливість за умов та в порядку, що передбачено законом, засвідчити власну волю також за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису. Якщо фізична особа через хворобу або фізичну ваду не може підписатися власноруч, за її дорученням текст правочину в її присутності підписує інша особа.[6]

Письмовий правочин може здійснюватись: у простій письмовій формі, в тому числі й електронній; у нотаріально посвідченій письмовій формі; в формі державної реєстрації.

У простій письмовій формі мають учинятись:

• правочини між юридичними особами;

• правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх учинення;

• правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує  у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, окрім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх учинення;

• інші правочини, щодо яких законом встановлено письмову форму.[7]

За загальним правилом, недотримання простої письмової  форми правочину не має наслідком  його недійсність, крім випадків, установлених законом. У цьому випадку, сторони, які доводять його дійсність, не можуть посилатись на покази свідків. Щоб підтвердити дійсність, вони повинні використовувати письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису та інші докази.

Особливості здійснення правочинів у електронній формі врегульовано законами України "Про електронні документи та електронний документообіг", "Про електронний цифровий підпис".

Нотаріально посвідчена форма  письмового правочину має місце  у випадках, якщо це прямо передбачено законом, наприклад, у разі застави нерухомості; договорів купівлі-продажу, міни та дарування земельних ділянок, цілісних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна; договорів ренти; договорів довічного утримання; договорів найму земельної ділянки, транспортних засобів за участі фізичної особи; договору позички транспортних засобів; договору довірчого управління нерухомим майном; заповіту та спадкового договору тощо. Нотаріально посвідчена форма письмового правочину може також застосовуватись і на вимогу фізичної або юридичної особи, щодо будь-якого правочину за її участі.[3]

Нотаріальне посвідчення  правочину здійснює нотаріус або  інша посадова особа, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, наприклад, у випадках, що передбачено у ст. 40 Закону України "Про нотаріат". Нотаріальне посвідчення здійснюється шляхом учинення зазначеними особами на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Недотримання нотаріально  посвідченої письмової форми  правочину робить його недійсним, окрім випадків, що прямо передбачено в законі, наприклад, ч. 2 ст. 219 та ч. 2 ст. 220 ЦК.[7]

Державній реєстрації підлягає письмовий правочин у випадках, встановлених законом, наприклад, застава нерухомого майна; договір купівлі-продажу земельних ділянок, цілісних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна; договір відчуження нерухомого майна під виплату ренти; договір довічного утримання, що передбачає відчуження нерухомого майна; договір найму земельної ділянки; договір найму будівель та інших капітальних споруд або їх частин, що укладений на однин рік; договір довірчого управління нерухомим майном; ліцензійні договори на право використання об'єктів права промислової власності тощо. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

Адміністративні акти завжди здійснюються з наміром спричинити відповідні адміністративно-правові наслідки. Тому більшість адміністративних актів є підставою адміністративних правовідносин і не належать до числа цивільно-правових юридичних актів. Але деякі адміністративні акти приймають з метою викликати як адміністративно-правові, так і цивільно-правові наслідки. Одні адміністративні акти передують виникненню цивільних правовідносин (наприклад, здійсненню опікуном угоди з відчуження майна підопічного має передувати дозвіл на здійснення такої угоди органом опіки і піклування), інші адміністративні акти породжують цивільні правовідносини (видача ордеру на жиле приміщення зобов'язує житлово-експлуатаційну організацію укласти з особою, яка отримала ордер, договір найму жилого приміщення). Адміністративні акти можуть спричинити також припинення цивільних правовідносин.[8]

В історії нашої держави за існування  державного централізованого регулювання  економіки на формування змісту цивільно-правових відносин значний вплив мали планові  акти з розподілу товарів і  продукції тощо, що є різновидом адміністративних актів. В умовах ринкової економіки підставою виникнення цивільних прав і свобод виступають якісно інші акти. Так, одним з основних засобів упорядкування ринкових відносин є ліцензування окремих видів підприємницької діяльності. Видача державними органами або органом місцевого самоврядування будь-якому суб'єктові права ліцензії означає надання йому права здійснювати певні види діяльності (наприклад, надання юридичних, банківських, аудиторських послуг і т. п.) або укладати певні угоди (наприклад, зовнішньоекономічні угоди, валютні операції тощо).

Спільним між угодами та адміністративними актами як юридичними фактами цивільного права є те, що вони являють собою правомірні дії і здійснюються зі спеціальним наміром спричинити відповідні цивільно-правові наслідки. Разом з тим між ними існують і відмінності. По-перше, адміністративні акти можуть бути здійснені тільки органом державної влади і місцевого самоврядування, в той час як угоди укладаються суб'єктами цивільного права. По-друге, адміністративні акти, спрямовані на встановлення цивільних правовідносин, завжди породжують і певні адміністративно-правові наслідки, тоді як угоди спричинюють виключно цивільно-правові наслідки. По-третє, орган, який здійснив адміністративний акт, спрямований на встановлення цивільно-правових відносин, ніколи сам не стає учасником цих правовідносин, у той час як особа, що уклала угоду з метою встановлення цивільних правовідносин, неодмінно стає їх учасником.[6]

Інтелектуальна діяльність - це творча діяльність, а творчість - це цілеспрямована розумова робота людини, результатом  якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю, унікальністю. Чим вищий інтелектуальний потенціал індивідуума, тим цінніші результати його творчої діяльності - інтелектуальна власність.

Особливий різновид юридичних актів — судові рішення, що встановлюють цивільні права та обов'язки. Як приклад можна навести рішення про визнання права власності на самовільну забудову за умов, що земельну ділянку у встановленому порядку буде надано забудовникові; про примусове укладення договору на умовах, визначених у судовому рішенні.[6]

Юридичні вчинки — це правомірні дії суб'єктів цивільних правовідносин, з якими закон пов'язує певні  юридичні наслідки незалежно від  того, чи була у суб'єктів мета досягти  того чи іншого правового результату (а іноді й всупереч наміру суб'єкта, який здійснив юридичний вчинок). Так, авторські правовідносини виникають у момент створення письменником твору в доступній для відтворення формі незалежно від того, чи прагнув він при написанні твору до набуття авторських прав, чи ні. Автор може навіть і не знати про комплекс прав, що виникають у нього, але він стає їх володільцем вже за наявності факту створення твору. З огляду на вищевикладене не можна віднести до юридичних вчинків створення винаходу, корисної моделі і промислового зразка, бо права на винахід, корисну модель і промисловий зразок можуть виникнути при визнанні їх такими патентним відомством і видачі відповідних патентів і свідоцтв.[5]

Відмінність юридичного вчинку від  угоди полягає в тому, що:

1) юридичні вчинки здійснюються  без мети спричинити правові наслідки;

2) при здійсненні юридичного  вчинку недієздатними особами  також можуть виникнути правові  наслідки.[5]

3. Неправомірні дії як підстави виникнення цивільних прав та обов’язків

Неправомірні юридичні акти-дії  — це діяння, що порушують приписи  законодавства, наприклад, завдання майнової та моральної шкоди іншій особі, порушення договірних зобов'язань, безпідставне збагачення, зловживання  правом тощо.

Деліктне зобов’язання – це зобов’язання, в якому особа, що протиправно  і винно заподіяла шкоду особистості  громадянина або його майну, зобов’язана  її відшкодувати, а потерпілий має  право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі. Деліктне зобов’язання –це різновид  цивільно-правових зобов’язань, і тому йому властиві ті самі структурні особливості, що характеризують кожне зобов’язання. Такими структурними елементами є суб’єкт, об’єкт та зміст.[5]

Суб’єктами деліктних зобов’язань  можуть бути  будь-які учасники цивільних правовідносин.Як і в інших  цивільно-правових зобов’язаннях, їх називають кредитором і боржником.

Кредитор  - це особа, якій заподіяно шкоду (потерпілий). Ним може бути будь-який громадянин України (дієздатний, недієздатний, неповнолітній, який не досяг 15 років, іноземець та особа без громадянства).[8]

Боржник – це особа, яка відповідає за заподіяну шкоду. Як правило, нею є заподіювач шкоди. У деяких випадках, передбачених законодавством, боржником виступає  не заподіювач шкоди, а особа, винна за поведінку заподіювача. Так, згідно зі ст.1178 Цивільного кодексу України за шкоду, заподіяну малолітньою особою, несуть відповідальність  його батьки (усиновителі), опікун або навчальні, виховні чи лікувальні заклади, під наглядом яких перебував неповнолітній, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їхньої вини.  

Громадянин  виступає як боржник за умови, що він є деліктоздатним, тобто здатним відповідати за свої дії.[6]  

У деліктних цивільних правовідносинах  реалізуються зобов’язально-правові  засоби захисту абсолютних прав. Потерпілий набуває  права вимоги про відшкодування збитків, і він має право пред’явити позов про збитки. Праву потерпілого відповідає  обов’язок  заподіювача шкоди відшкодувати заподіяну шкоду.

Абсолютні правовідносини є формою реалізації абсолютних прав: права власності, права на життя, права на охорону здоров'я, права на честь і гідність, права на ділову репутацію тощо. В результаті дослідження юридичного змісту, тобто абсолютних прав і абсолютних обов’язків, цих правовідносин, було визначено критерій їх відмежування від інших цивільних правовідносин, а саме: коло зобов’язаних осіб щодо уповноважених суб'єктів. Абсолютність суб’єктивного права, як елемента абсолютних правовідносин, перш за все полягає в тому, що воно охороняється від усіх і кожного.[8]        

Цивільно-правове регулювання абсолютних відносин забезпечує їх розвиток за нормальних умов використання суб’єктом належних йому абсолютних прав. Поряд з цим  цивільно-правові норми встановлюють правила про способи захисту  абсолютних правовідносин у разі порушення їх.          

У деліктних цивільних правовідносинах  реалізуються зобов’язально-правові  засоби захисту абсолютних прав. Потерпілий набуває права вимоги про відшкодування  збитків, і він має право пред’явити позов про збитки. Праву потерпілого, як зазначалося вище, відповідає обов’язок заподіювача шкоди відшкодувати заподіяну шкоду.[7]

З’ясування  юридичної природи цього обов’язку пов’язане з розкриттям суті деліктної відповідальності. Як зазначає О.В.Дзера, „у врегулюванні соціальної можливості (суб’єктивного права) потерпілого неважко знайти риси методу цивільно-правової регламентації. Суб’єктивне право потерпілого має однобічно  дозвільний  характер”. Диспозитивне начало  цивільно-правового регулювання  у цьому випадку виявляється в тому, що потерпілий використовує  своє право  вимоги на свій розсуд: він може  пред’явити або не пред’явити вимогу  про відшкодування збитків заподіювачеві. Інша справа щодо суб’єктивного обов’язку заподіювача. Такий обов’язок в будь-якому випадку є активним, тобто спрямованим на  відшкодування заподіяної шкоди. Цей обов’язок  істотно відрізняється від обов’язків,що виникають внаслідок правомірних дій, зокрема укладення  договору. Останні обов’язкові, але не примусові, тоді як  обов’язок заподіювача  за своєю природою, сутністю примусовий. Він є елементом юридичного змісту  цивільно-правового примусу.[6]