Підсудність цивільних справ суду

Міністерство  освіти та науки України

Львівський  Національний Університет  імені І. Франка 
 

                                                                                             Кафедра  
 
 
 
 

Курсова робота

на  тему:

«Підсудність цивільних справ суду» 
 
 
 

Виконав:

студент ___ групи __ курсу

юридичного  факультету 
 

Перевірив:

Кандидат  юридичних наук,

Доцент  
 
 
 
 

Львів-2011

ЗМІСТ

ВСТУП

      Актуальність  теми курсової роботи. Конституція України поширила правозахисну функцію судів на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124). В Основному Законі визначена система судів загальної юрисдикції, закріплені основні початки правосуддя, втілення яких у життя повинне істотно підвищити ефективність судової діяльності й підсилити роль судової влади у становленні України як правової держави.

     В Україні діє система судів  загальної юрисдикції в складі місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих  судів, а також Верховного Суду України  як вищого судового органа.

     Розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ називається підсудністю. На відміну від підвідомчості, яка розмежовує компетенцію між державними органами і громадськими організаціями щодо вирішення цивільних справ, підсудність розмежовує компетенцію в тій же сфері (щодо вирішення цивільних справ), але між різними судами. Тому підсудністю називають ще коло цивільних справ, вирішений яких віднесено до компетенції певного суду. Визначення компетенції різних судів системи провадиться залежно від виконуваних ними функцій, від роду (предмета) справи, суб'єктів спору, що підлягає розгляду, і місця (території), на яку поширюється діяльність певного суду.            

 У  порядку цивільного судочинства районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами розглядаються справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

     Правосуддя  в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій  іншими органами чи посадовими особами не допускається. Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність. Але який конкретно суд повинен розглядати ту чи іншу цивільну справу, залежить від інституту підсудності. Тому виникає необхідність розмежувати повноваження різних ланок судової системи, а також окремих судів кожної ланки, щодо здійснення правосуддя в конкретних цивільних справах. Таке розмежування проводиться за допомогою правил про підсудність. У науці та практиці цивільного процесу під підсудністю розуміють розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки, щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ.

     Визначити підсудність означає встановити суд, який згідно із законом повинен здійснювати правосуддя. Правила про підсудність мають велике практичне значення. Чітке, юридично обґрунтоване розмежування повноважень кожної ланки судової системи, а також однойменних судів однієї ланки щодо розгляду і вирішення цивільних справ забезпечує правильність функціонування всієї судової системи, здійснення покладених на неї завдань, є однією з правових гарантій справедливого правосуддя.

     Додержання  правил про підсудність сприяє швидкому, всебічному і повному розгляду цивільної  справи з урахуванням її конкретних особливостей та з найменшими затратами, здійсненню принципу рівності всіх громадян перед законом і судом, підвищує виховне значення правосуддя, забезпечує реалізацію права сторін на компетентний суд.

     В цивілістичній процесуальній літературі не приділялося належної уваги аналізу даної теми, хоча поставленна проблема розглядалась у працях Червоного Ю. С., Губенка М.М., Оверчука С.В., Прядка Д.В, Соловйова В.М, Промова Н.К, Симшина В.Н, ЖилінаГ.А., Каллистратової Р.Ф., Луспенник Д.Д., Осіпова Ю.К., Семенова В.М., Трубникова П.Я., Фурса С.Я., Штефана М.И., Тертишнікова В.Й. й інших. Однак, внаслідок різного підходу до дослідження питань, наприклад про види підсудності цивільних справ, дотепер немає єдності думок з питань про співвідношення цивільної юрисдикції загальних судів (підвідомчості) і підсудності, про виділення родової підсудності в якості самостійного її виду, про доцільність закріплення в законодавстві правила про неприпустимість спорів про підсудність між окремими судами й ін. Варто помітити й ту обставину, що норми ЦПК України про підсудність, також не завжди чітко й послідовно регулюють ці відносини, внаслідок чого й у практичній діяльності судів допускаються помилки при визначенні підсудності конкретних цивільних справ.

     Мета  курсової роботи полягає у комплексному аналізі чинної нормативно-правової бази, яка регулює підсудність, виявленні основних проблем, що виникають у правозастосувальній практиці.

     Метою роботи зумовлено виконання таких  завдань:

• проаналізувати систему судів цивільної юрисдикції;
• провести порівняльний аналіз підсудності та підвідомчості цивільних справ;
• з’ясувати правову природу підсудності цивільних справ;
• виділити та охарактеризувати види підсудності;
• дослідити види  територіальної підсудності;
• розглянути порядок передачі справи з одного суду до іншого.

     Об’єктом  курсової роботи є засади здійснення правосуддя, які проявляються через правовідносини судів цивільної юрисдикції, у сфері яких реалізується інститут підсудності цивільних справ.

     Предметом роботи є визначення підсудності цивільних справ судам загальної юрисдикції України по розгляду й вирішенню цивільних справ.

     В процесі дослідження підсудності  у цивільному процесі застосовувався діалектичний метод наукового пізнання, а також інші наукові методи: логічний, системно-структурний, порівняльно-правовий, історичний і т.д.  
 
 
 
 

Розділ  І. Поняття і види підсудності 

     Розвиток  цивільної процесуальної науки, а в тім і проведення різного  роду реформ у сфері процесуального законодавства можливі лише за умов наукового переосмислення багатьох теоретичних концепцій, законодавчих конструкцій історичного досвіду функціонування судової влади. Однією з них є інститут підсудності цивільних справ, саме з огляду на принципи цивільного процесуального права, дослідження якого має не тільки наукову значущість, а й сприяє вирішенню практичних завдань, а саме: визначенню такого суду, що має здійснювати захист порушеного права й окреслювати їх конкретні повноваження.

     Не  можна сказати, що у цьому напрямі зовсім не проводилося досліджень. Однак, є безперечним той факт, що найбільшу увагу цій проблематиці приділяли щодо проблем подання позову, а також найактуальнішим питанням розгляду цивільних справ уцілому. Про це свідчать праці В.В. Комарова, М.І. Штефана, Д.Д. Луспеника, С.С. Бичкової, С.Я. Фурси та інших. Проте інститут підсудності, що пройшов певні етапи свого розвитку, дає основу для нового погляду на проблеми визначення поняття підсудності та її видів, розмежування із суміжними юридичними категоріями, законодавчого закріплення правил підсудності.

     Термін  «підсудність» став уперше вживатися  у Соборному Уложенні 1949 р., де він  пов’язувався з предметом справи. Це, звичайно ж , не було новелою в  буквальному її розумінні, зв'язок підсудності  і предмета справи визнавався і до того часу, проте в Уложенні законодавче закріплення терміна з’явилося вперше.

     Були  розвинені й вдосконалені й підстави підсудності, причому за основні  були прийняті найпростіші. Наприклад, підсудність могла бути визначена: 1) місцем проживання особи, під яким розумілося місце, де особа приписано, тобто записана у книгах міських і дворянських; 2) Званням особи, що припускало розгляд справи лише з участю в ній осіб, що мають військові звання; 3) родом справ існували заборона на подання скарги безпосередньо государю, були відсутні будь-які переваги й винятки із загальних правил підсудності.

     Цілком  нова епоха у сфері правосуддя настала після прийняття у  середині 19 ст. відомих судових статутів Олександра другого. Законодавець, конструюючи  у Статуті цивільного судочинства правила про підсудність, виходив із того, що остання повинна визначатися виключно через два критерії: заявленої у позовному проханні ціни позову і роду справи. Зокрема, у загальних судових установленнях діяли правила загальної та особливої територіальної підсудності. Сутність першої полягала у тому , що позови подавалися за місцем справжнього місця проживання відповідача, під яким розумілося місце, де той відповідно до свого заняття , промислу, майна, служби військової чи цивільної, мав осілість і домашнє улаштування. Винятки із цього правила були передбачені для деяких категорій справ, розгляд яких мали здійснювати лише суди, прямо зазначені в законі ( виключна підсудність ) чи в окремих випадках позивач міг сам вибрати суд, що є компетентним вирішити його спір ( елективна підсудність ).

     Правосуддя  в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій  іншими органами чи посадовими особами  не допускається. Особи, які незаконно  взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, участь яких у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов'язком. Але який конкретно суд повинен розглядати ту чи іншу цивільну справу, залежить від інституту підсудності. Тому виникає необхідність розмежувати повноваження різних ланок судової системи, а також окремих судів кожної ланки щодо здійснення правосуддя в конкретних цивільних справах. Таке розмежування проводиться за допомогою правил про підсудність.

Система судів загальної юрисдикції у  відповідності зі ст. 125 Конституції  України будується по принципах  територіальності та спеціалізації [1].

     Цивільне  процесуальне законодавство не містить переліку справ, що відносяться до числа цивільних. Разом з тим, у відповідності зі ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства . Суди розглядають зазначені справи в порядку позовного, наказного й окремого провадження [3].

     Законом може бути передбачений розгляд інших  справ за правилами цивільного судочинства (зокрема, до числа таких справ  відносяться справи по скаргах учасників  виконавчого провадження на рішення, дії або бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби при виконанні судового рішення (розділ 7 ЦПК України), а також справи про визнання й виконання рішень іноземних судів в Україні (розділ 8 ЦПК України) і справи про відновлення втраченого судового провадження (розділ 9 ЦПК України). Разом з тим, кожний із судів, що входять у систему судів загальної юрисдикції вправі розглядати тільки ті справи, які законом віднесені до його компетенції.

     У зв'язку з цим виникає необхідність чітко визначити повноваження на розгляд цивільних справ, що досягається за допомогою норм, які утворюють інститут підсудності.

     Як  ми вже відзначали, згідно ст. 124 Конституції  України, ст. 1 Закону України «Про судоустрій і статус судів» правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. Делегування функцій судів, а також присвоєння цих функцій іншими органами або посадовими особами не допускаються. Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від їхнього походження, соціального й майнового стану, расової й національної приналежності, статі, походження, мови, релігії, роду, місця проживання й інших обставин.

     Таким чином, система судів загальної  юрисдикції в Україні складається  із сукупності всіх місцевих судів, апеляційних судів, вищих спеціалізованих судів і Верховного суду України як вищого судового органа в нашій державі. Всі суди, що входять у систему судів загальної юрисдикції в Україні пов’язані між собою відносинами щодо здійснення правосуддя, як окремі ланки судової системи. Тому, необхідно розмежовувати компетенцію між окремими ланками судової системи й між судами однієї ланки по розгляду й вирішенню підвідомчих їм цивільних справ, що і є, на думку більшості вчених, підсудністю [4].

     У науковій процесуальній літературі відзначається, що багато помилок, які допускаються судовими органами при розгляді й вирішенні цивільних справ є наслідком порушень правил про підвідомчість і підсудність.

     Так, Ю. К. Осіпов вказує на те, що підсудність – це віднесення підвідомчих судам справ до провадження певного суду [16].

     Інші  автори виходять із того, що підсудність  – це інститут, що регулює відповідність підвідомчих суду цивільних справ до провадження того або іншого конкретного суду, це інститут (сукупність правових норм), що регулює віднесення справ, що підлягають розгляду судами цивільної юрисдикції до провадження конкретного суду судової системи України для розгляду по першій інстанції. Тобто визначити підсудність цивільної справи, означає встановити компетентний, належний суд по цій справі.

     Крім  того, у процесуальній літературі можна зустріти й інші визначення поняття підсудності. Так, наприклад, М. Й. Штефан визначає підсудність як розмежування компетенції між окремими ланками судової системи й між судами однієї ланки щодо розгляду й вирішення підвідомчих їм цивільних справ [27, с. 189-190].

     Близьким  за змістом є думка, висловлена С. С. Бичкової про те, що підсудність  – це властивість цивільних справ, за допомогою якого їхній розгляд  і вирішення віднесено законом до компетенції відповідного суду. Отже, ці вчені вказують на те, що підсудність визначає компетенцію конкретних судів усередині судової системи, щодо розгляду й вирішення конкретних цивільних справ.

     М. А. Митіна звертає увагу на те, що підсудність – це компетенція (або повноваження) того або іншого суду на розгляд і вирішення певних цивільних справ [17].

     Аналіз  викладених вище думок свідчить про  те, що при характеристиці поняття  «підсудність» використовується терміни  «інститут», і «розмежування компетенції», і «властивість конкретної цивільної справи», і «компетенція (повноваження)» й ін.

     Представляється, що такий підхід до наукового визначення поняття підсудності цілком пояснюється, тому що й у цивільному процесуальному законодавстві, у літературі, на практиці, як обґрунтовано відзначають дослідники цього питання, термін «підсудність» використається в різних аспектах, а точніше - у трьох.

     По-перше, підсудність - це інститут цивільного процесуального права, тобто система  норм, що регулюють відносини по визначенню конкретного суду при пред'явленні позову.

     По-друге, під підсудністю розуміють властивість  конкретної справи, у чинність якого  воно підлягає розгляду в певному  суді, як суді першої інстанції.

     По-третє, підсудність варто розуміти і  як сукупність цивільних справ, що підлягають розгляду й вирішенню в даній ланці судової системи й у даному суді.

     Крім  того, варто враховувати й те, що в компетенцію судів, що входять  у систему судів загальної  юрисдикції України, входять різні  за своїм характером функції:

1. розгляд  і вирішення справи - функція суду  першої інстанції; 

2. перевірка  законності й обґрунтованості  рішень і ухвал суду першої  інстанції,що не вступили в  законну силу - функція апеляційного  суду;

3. перевірка  в касаційному порядку законності  судових рішень, що вступили в законну силу - функція касаційного перегляду;

4. функція  по перегляду судових рішень, що вступили в законну силу у зв'язку з нововиявленими обставинами.

     При визначенні ж поняття підсудності  мається на увазі компетенція  судових органів як судів першої інстанції. Як відзначалося раніше, загальним для всіх судів України, що входять у систему судів загальної юрисдикції, не є те, що вони мають право вирішувати цивільні справи як суди першої інстанції. Разом з тим, кожний з них вправі розглядати й вирішувати тільки ті справи, які Конституцією й законами України віднесені до його компетенції.

У юридичній  літературі, у зв'язку з дослідженням питання про поняття й ознаки підсудності цивільних справ  висловлена думка про те, що можна  розрізняти підсудність судового органу й підсудність цивільної справи.

     Відповідно  до ст. 107 ЦПК України, всі справи розглядаються районними, районними  в містах, міськими й міськрайонними судами [3]. Отже, визначивши, що справа підлягає вирішенню в суді загальної юрисдикції, необхідно встановити в який конкретно суд необхідно звернутися за розглядом справи власне кажучи. Залежно від роду, справи, що підлягає вирішенню, від території, на якій діє той або інший суд, потрібно розрізняти підсудність родову або предметну, і територіальну, або просторову (місцеву).  

1.1. Функціональна підсудність 

     Залежно від виконуваних судами функцій, і території, на яку поширюється  діяльність певного суду, визначається компетенція різних судів, що входять  у систему загальних судів.

     У зв'язку із зазначеними критеріями, підсудність підрозділяється на функціональну й територіальну.

     У теорії цивільного процесуального права  функціональну підсудність визначають як компетенцію окремих ланок  єдиної системи загальних судів  України по розгляду й вирішенню цивільних справ, як підсудність, що визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі функцій, що виконуються ними (місцеві, апеляційні, касаційні суди).

     У відповідності із загальними правилами  про функціональну підсудність, всі цивільні справи, що підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними в містах, міськими й міськрайонними судами (ст. 107 ЦПК України).

     Чим же обґрунтовується така значна компетенція  місцевих судів, передбачена ст. 107 ЦПК України. Віднесення до компетенції зазначених судів значної кількості підвідомчих судам цивільних справ пояснюється тим, що, таким чином, забезпечуються найбільш сприятливі умови для їхнього розгляду й вирішення, значно підвищується ефективність судового захисту суб'єктивних прав й охоронюваних законом інтересів громадян й організацій.

     Місцеві суди мають більші можливості для  спілкування зі сторонами, іншими особами, що беруть участь у справі, їм легше  забезпечити явку в судове засідання свідків, посприяти у витребуванні потрібних документів, зробити місцевий огляд і т.п. Все це дозволяє їм розглядати й вирішувати цивільні справи в строки, установлені законодавством, найбільше повно й об'єктивно, що є необхідним для постанови законного й обґрунтованого судового рішення.

Отже, місцевим судам підсудні: справи про захист порушених, невизнаних прав, що суперечать свободам та інтересам, які виникають  із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших  правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Суди розглядають ці справи в порядку позовного, наказного та окремого провадження. Особливо варто сказати про те, що зазначеними судами розглядаються не тільки справи, у яких беруть участь громадяни України, але й справи, у яких беруть участь іноземні громадяни й особи без громадянства, юридичні особи, іноземні держави й міжнародні організації [23, с. 45-47].

     Апеляційні  загальні суди областей, апеляційні суди міст Києва й Севастополя, апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів й апеляційний суд Військово-Морських Чинностей України здійснюють: а) перевірку законності й обґрунтованості рішень, визначень судів першої інстанції, що не вступили в законну силу по скаргах осіб, зазначених у ст. 292 ЦПК України; б) переглядають по нововиявлених обставинах, свої рішення й визначення, що вступили в законну силу по заявах осіб, зазначених у законі (ч. 1 ст. 362, ст. 363 ЦПК України).

     Апеляційною інстанцією по цивільних справах є судові палати по цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, що прийняв оскаржуване судове рішення (ст. 291 ЦПК України).

     Верховний Суд України, на підставі ст.ст. 353, 363 ЦПК України, здійснює перегляд судових рішень і ухвал, що вступили в законну силу у касаційному порядку, провадження по цивільних справах у зв'язку з винятковими обставинами й по нововиявленим обставинам, а також здійснює інші повноваження, визначені чинним законодавством України.

     Підсудність цивільних справ, у яких однієї зі сторін є суд або суддя цього  суду, визначається постановою судді  суду вищої інстанції без виклику  сторін.

     Варто звернути увагу на той момент, що зазначені суб'єкти потенційно можуть виступати в цивільних справах тоді, коли спірні правовідносини виникли не у зв'язку зі здійсненням правосуддя. Коли до суду або суддів звертаються з позовом у зв'язку з їхньою професійною діяльністю, такі позови повинні розглядатися в адміністративному судочинстві. Однак суд може бути суб'єктом договірних відносин, судді як фізичні особи потенційно можуть заподіяти шкода іншим особам на побутовому рівні, наприклад, мало місце ДТП у результаті якого суддею, як фізичною особою, була заподіяна шкода, однак, суддя працює в тім суді, у якому територіально повинен пред'являтися позов про відшкодування суддею - фізичною особою, шкоди. Тому в таких справах виникає необхідність змінити підсудність, щоб на майбутнє рішення не могло вплинути на добрі відносини між суддями того самого суду.

     Підсудність справ, у яких однієї зі сторін є  Верховний Суд України або  суддя цього суду, визначається за загальними правилами підсудності (ст. 108 ЦПК України).

     Окремі  автори у зв'язку з такою вказівкою  закону вважають, що розгляд справи, коли однієї зі сторін є суддя Верховного Суду України, - це неординарна ситуація, тому може застосовуватися аналогія зі ст. 358 ЦПК України й справа повинне розглядатися колегією суддів судової палати по цивільних справах Верховного Суду України, а якщо однієї зі сторін є Верховний суд України, то справа повинне розглядатися на загальному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України [25, с. 65-67].

     Разом з тим, варто мати на увазі, що в  діючому цивільному процесуальному законодавстві не втримується яких-небудь положень про можливості розгляду цивільних справ загальними судами апеляційної й касаційної інстанції власне кажучи, як суди першої інстанції. Тому навряд чи доцільно виділяти в якості одного з видів підсудності родову (предметну) підсудність. У теорії цивільного процесуального права родова (предметна) підсудність визначається як підсудність справ залежно від їхніх властивостей судам, що відносяться до різних ланок судової системи, як підсудність, що визначає компетенцію різних ланок судової системи по розгляду цивільних справ по першій інстанції, залежно від роду (предмета) справи, суб'єктного складу справи [22, с. 56].