Підвищення рівня життя населення Рівненської області
Міністерство освіти та науки, молоді і спорту України
Національний
університет водного
Кафедра трудових ресурсів і підприємництва
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни «Управління трудовим потенціалом»
на тему:
«Підвищення рівня життя населення Рівненської області»
Виконала:
Міщук Г.Ю.
Рівне – 2011
Зміст
- Теоретичні аспекти оцінювання рівня життя населення…………………
- 1.1. Рівень життя:суть та концепції дослідження…………………………
- 1.2. Показники оцінювання рівня життя населення……………………..
- 1.3. Міжнародні стандарти рівня життя населення……………………..
- Оцінювання рівня життя населення в Рівненській області………………
- 2.1. Тенденції використання трудового потенціалу в Рівненській області
Вступ
1. Теоретичні аспекти оцінювання рівня життя населення
1.1. Рівень життя:суть та концепції дослідження
Рівень життя - складне та багатопланове поняття, яке об'єднує широкий спектр соціально-економічних відносин, пов'язаних зі станом та умовами життєдіяльності людини у суспільстві. Рівень життя населення впродовж тривалого часу залишається однією з основних соціально-економічних категорій, що характеризує не лише матеріальний добробут окремої людини, а й визначає узагальнений результат діяльності економіки країни за певний період. Ця категорія не є новою, вона тривалий час досліджувалась у зарубіжних та вітчизняних наукових колах. Суть рівня життя населення визначалась відповідно до завдань самих досліджень, що значно вплинуло на відмінності у його тлумаченні та способах вимірювання. Рівень життя є динамічною категорією і залежить від конкретних умов розвитку певного суспільства. Окремі його аспекти досліджувалися на кожному етапі розвитку економічної думки.
Поняття «рівень життя населення», що використовується у науковій літературі, характеризує ступінь задоволення матеріальних і духовних потреб людей у суспільстві, тобто якість життя населення, величину його благополуччя і добробуту.
Дуже часто рівень життя ототожнюється з поняттям «добробуту», який розуміють як певний рівень споживання. З позицій концепції людського розвитку найповніше сутність рівня життя розкриває таке визначення: рівень життя — це комплексна соціально-економічна категорія, що відображає рівень розвитку фізичних, духовних і соціальних потреб людей, ступінь їх задоволення та умови у суспільстві для розвитку й задоволення цих потреб.
Відповідно до конвенцій Міжнародної організації праці кожна людина має право на такий життєвий рівень (включаючи продукти харчування, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування), який необхідний для підтримання здоров’я і добробуту її та її родини, а також право на забезпечення в разі безробіття, непрацездатності, втрати годувальника і т. ін. У кожній країні ці права реалізуються на основі національної концепції рівня життя.
Рівень життя — багатоаспектне поняття, що охоплює широке коло соціально-економічних, національних, релігійних та інших відносин, які характеризують умови життєдіяльності людини, сім’ї, різних соціальних верств населення окремих регіонів і країни в цілому. Цей показник тісно пов'язаний зі структурою потреб людини та можливостями їх задоволення. Потреби людей багатоманітні: матеріальні, духовні, соціальні. Їхня структура визначається статтю, віком, місцем роботи, професією, освітою, рівнем культури тощо. Зміст поняття «рівень життя» розглядається як через економічну, так і через соціальну складові.
Економічна складова рівня життя включає: обсяг фонду життєвих засобів тобто кількість споживчих благ (товарів і послуг), призначених для споживання; реальну заробітну плату; рівень доходів населення і заощадження; структуру предметів споживання та послуг особи, сім'ї; структуру витрат доходів сім'ї; рівень зайнятості; житлово-побутові умови; умови праці та відпочинку.
Соціальна складова рівня життя визначається за такими критеріями: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її існування; реалізація права кожної людини на вільний розвиток особистості; гарантія прав на працю, освіту, охорону здоров'я, соціальний захист, безпеку життя; участь особи у громадсько-політичній і культурній діяльності; соціальна забезпеченість людини, сім'ї, соціальних і національних меншин; рівень соціально-комунальної інфраструктури.
Економічна наука аналізує першу складову поняття «рівень життя» — економічні потреби та ступінь їх задоволення в суспільстві. Для цього рівень фактичного споживання товарів та послуг зіставляють з мінімальними і раціональними стандартами їх споживання.
На основі здійсненого поглибленого аналізу праць з проблем життєвого рівня як вітчизняних, так і зарубіжних науковців від часів класичної політекономії до нинішнього часу, на базі їх систематизації у часовому та просторовому аспекті виділено три етапи в історії досліджень життєвого рівня населення у світовій практиці. Етапи відрізняються як розумінням сутності життєвого рівня, так і завданнями та методами досліджень.
І етап - ранній, до першої половини ХІХ століття, майже збігається з періодом становлення класичної політекономії. У цей час відбувалося зародження термінології. Його представниками є У. Петті, Ф. Кене, А. Сміт, Д. Рікардо та ін. Етап збігся з формуванням капіталістичних відносин на Заході. Представники цього етапу намагалися встановити залежність між рівнем отримуваної заробітної плати і задоволенням потреб працівника; пояснити причини відмінностей у рівні отримуваного доходу та чинники, що впливають на зростання заробітної плати найманого працівника. Рівень життя розглядався як на мікро-, так і на макрорівні (як добробут нації).
Адам Сміт вважав, що «...людина завжди повинна мати можливість існувати своєю працею, і її заробітна платня мусить щонайменше бути достатньою для її існування. У більшості випадків вона має навіть дещо перевищувати цей рівень: в іншому разі робітник не мав би можливості утримувати сім'ю.» [8,47]. Досліджувалася залежність між продуктивністю та заробітною платою: «Не розміри національного багатства, а його постійне зростання спричиняє збільшення заробітної платні за працю» [8,48]. Розглядалися причини диференціації робітників за розміром заробітної плати, серед яких було виділено п'ять основних:
приємність або неприємність роботи;
- легкість і дешевизна або складність та дорожнеча оволодіння необхідними вміннями та навичками;
- постійність або непостійність занять;
- більша або менша довіра, що її виявляють тим особам, які займаються певними видами діяльності;
- імовірність або неймовірність успіху в діяльності [8, 66].
Особливе місце на ранньому етапі займають праці К. Маркса. Рівень життя населення він розглядав як соціально-економічну категорію, що характеризує рівень задоволення фізичних, духовних та соціальних потреб особистості. Відповідно до його поглядів «традиційний рівень життя» передбачає не тільки задоволення потреб фізичного життя, а й задоволення певних потреб, породжених тими суспільними умовами, у яких люди перебувають та виховуються.
Таким чином, дослідження раннього етапу не були комплексними, а стосувались окремих аспектів поняття «рівень життя». Актуальними суспільними проблемами на той час були такі, як достатність розміру отримуваної заробітної плати, державної допомоги малозабезпеченим сім'ям, чинники зростання добробуту нації тощо. Особливе місце в працях відводилося ролі держави в регулюванні суспільних відносин.
ІІ етап - друга половина ХІХ ст. - 20-ті рр. ХХ ст. Акценти перемістилися з політико-економічного на економіко-статистичний напрям аналітичної оцінки рівня життя, відбувся перехід від макро- до мікрорівня. Розробляються економічні теорії добробуту. Зміна акцентів досліджень характерна для кінця ХІХ століття, що пояснюється змінами практичних потреб суспільства та цілей розвитку економіки, які спричинили перенесення уваги з теоретичних на прикладні дослідження. Постали питання визначення життєвих стандартів, зокрема визначення реальної вартості життя працюючого населення, і, відповідно, встановлення необхідної величини заробітної плати з урахуванням галузевих та регіональних відмінностей.
До визначних дослідників другого етапу можна віднести Е. Енгеля, В. Парето, А. Маршала, А. Пігу та інших. Ще у ХІХ ст. Ернст Енгель, голова статистичного бюро Саксонії, знайшов низку залежностей між доходами й витратами населення, які згодом були названі «законами Енгеля». Він уважав, що зі збільшенням доходу в бюджеті сім'ї частка витрат на харчування зменшується (І закон Енгеля); частка витрат на одяг не змінюється (ІІ закон); частка витрат на житло, у тому числі опалення й освітлення, залишається постійною (ІІІ закон); частка витрат на освіту й лікування збільшується (ГУ закон) [6, 190].
Таким чином, на другому етапі трактування рівня життя розширюється (поруч із макроекономічним аспектом виділився мікроекономічний, проте саме розуміння рівня життя було ще у вузькому значенні), розробляються статистичні методи дослідження, формулюються основні закономірності споживчої поведінки внаслідок зростання (або зменшення) рівня життя населення. Дослідження набувають практичності.
ІІІ етап - 20-ті рр. ХХ ст. - наш час. Основну увагу науковці приділяють питанням пом'якшення антагонізмів та гармонізації інтересів різних суспільних верств населення, практичній реалізації механізмів обмеження невиправданого рівня диференціації доходів та подолання бідності. У світовій науці відбулося перенесення акцентів досліджень з економічних на соціальні. Центральним елементом економічної системи визнається людина, економіка працює для задоволення її потреб та інтересів. Значно збагачується термінологічна база досліджень, поряд із поняттям «рівень життя» оперують категоріями «спосіб життя», «стиль життя», «якість життя», «людський розвиток» тощо. Розробляються методики визначення життєвого рівня населення (як держави в цілому, так і окремих регіонів).
У середині XX сторіччя у світових дослідженнях сформувалась концепція якості життя, що містила як конкретні питання, що стосувались умов праці та побуту людей, так і загальнофілософські проблеми людського буття. Західні науковці зробили основний акцент не на кількісних параметрах (зростання заробітної плати, виробництва товарів тощо), а на запровадженні елементів організованого споживання на основі збагачення духовними, культурними та соціальними благами. Домінуючим напрямком західних дослідників виступає модель «відчутної якості життя». У її основу покладено припущення, що істинне значення якості життя відображається в суб'єктивних відчуттях індивідів, які формуються на основі конкретних матеріальних умов життя, емоційного стану тощо.
Ідеї концепції якості життя були розвинуті в концепції людського розвитку. На початку 70-х рр. Економічна і соціальна рада ООН (ЕКОСОС) систематизувала та узагальнила пропозиції демографів, соціологів, економістів, екологів і спеціалістів інших профілів, та підготувала документ зі стратегії подальшого розвитку людства. Провідне положення документа - роль та значення людського фактора в глобальному економічному розвитку. Головна проблема, яка постала перед дослідниками, - методологічна база оцінки, тобто пошук універсальних показників, що характеризували б людський розвиток.
Основні положення концепції людського розвитку полягають у тому, що головною цінністю суспільного розвитку визнається людина, а не зростання національного багатства. Тобто економіка та суспільний розвиток мають орієнтуватися на розвиток людини, забезпечити їй можливості жити довго й не хворіти, мати доступ до накопичених людством знань, надати свободу особистого вибору, захистити від негативних умов життя (голоду, війни, забруднення навколишнього середовища). Отже, людський розвиток - це процес зростання людських можливостей за рахунок тривалого та здорового життя, рівня освіченості, користування політичними й економічними свободами, правами людини, суспільною повагою до особистості. Це і процес розширення вибору, і досягнутий рівень добробуту. Основна мета розвитку - зростання якості життя населення.
Концепція людського розвитку в її сучасному вигляді містить такі аспекти: реалізація базових можливостей, співробітництво, справедливість, усталеність, безпека. Базисним принципом концепції є не постійне надання допомоги малозабезпеченим верствам та країнам, а стимулювання розвитку людського потенціалу, підвищення його ролі в суспільстві, розширення можливостей вибору способу життя з повною відповідальністю за ухвалені рішення [4, 13].
Таким чином, у дослідженнях третього етапу кардинально змінюється мета досліджень (не збільшення загального добробуту країни, а створення умов для максимального розвитку людини), що зумовлює розробку принципово нових підходів до визначення суті та вимірювання життєвого рівня. Поруч із об'єктивними методами оцінки життєвого рівня, усе більшої популярності набувають суб'єктивні оцінки досягнутого добробуту.
В українських наукових колах популярнішими є дослідження саме рівня життя населення, хоча цей напрям і досі залишається недостатньо опрацьованим. Більшість досліджень відображають різні соціально-економічні аспекти трансформаційних перетворень, переважно на загальнодержавному рівні. Досліджуються явища бідності, аналізуються доходи та витрати, майнове розшарування, розглядається проблематика визначення критеріїв середнього класу. Проблеми якості життя тільки починають розроблятися. Серед сучасних українських дослідників панує погляд на рівень життя у вузькому та широкому розумінні.
Так, О. Богуцький пропонує розрізняти категорію у вузькому розумінні - для відбиття лише особистих потреб людей; у широкому - фактичного рівня споживання матеріальних, духовних та соціальних благ і послуг, міру задоволення раціональних потреб тощо. Особисті потреби є однією з вихідних категорій у процесі аналізу життєвого рівня, які вирізняють особистість від інших у плані фізичному, інтелектуальному та соціальному. Джерелом їх задоволення є доходи населення [3,43].
Отже,
рівень життя населення - одна
із найскладніших соціально-
1) динамічність категорії;
2) широке та вузьке тлумачення;
3) виділення макро- та мікрорівня досліджень;
4) індивідуальне та суспільне навантаження категорії;
5) задоволення певного виду потреб населення (матеріальних чи духовних);
6) врахування об'єктивних відмінностей у рівні життя населення внаслідок докладання праці у різних видах економічної діяльності та реґіональних відмінностей розвитку.
На
сучасному етапі досліджень у
вітчизняній та зарубіжній
- перша концепція розглядає рівень життя як матеріальне становище населення (у розумінні наявності необхідних матеріальних благ у вигляді доходу для підтримання основних життєвих потреб, забезпеченості певним рухомим та нерухомим майном тощо). Основна увага приділяється питанням визначення раціональних норм споживання та відповідності реального споживання цим нормам, рівня та купівельної спроможності доходів, обґрунтуванню їх диференціації в суспільстві, встановленню соціальних стандартів. Добробут окремої особи розглядається через призму загальнонаціонального добробуту. Стратегічна мета держави - збільшувати обсяги виробництва і шляхом перерозподілу доходів у суспільстві забезпечувати вищий рівень задоволення потреб;
- друга концепція (якості життя) базується на визнанні необхідності задоволення потреб людини не тільки в матеріальних благах, а й в умовах для розвитку й життєдіяльності, та означає частковий перехід від макроекономічного до мікроекономічного розуміння. Основна стратегічна мета - створення умов для якісного життя та всебічного розвитку людини.
Проблема рівня життя є широко дослідженою як у вітчизняній, так і в зарубіжній науці. Але в сучасних українських умовах для оцінки рівня життя населення подекуди важко пристосувати традиційні наукові підходи, враховуючи специфічність ситуації та можливі сценарії розвитку подій. З одного боку, дослідження не можна звужувати до аналізу матеріального становища, а з другого - його недоцільно розширювати до рамок визначення якості життя. Розуміння рівня життя лише як матеріального добробуту не дає можливості повністю оцінити сучасні життєві стандарти, оскільки не охоплює важливих аспектів життєдіяльності людини, які сьогодні не мають прямої залежності від рівня матеріального забезпечення родини. Дослідження всіх аспектів якості життя також є недоцільним, оскільки розпорошує увагу на ті складові, які не зазнали принципових змін протягом останніх років і не впливають на формування сучасних закономірностей.
В Україні усвідомлення необхідності використання основних ідей та положень концепції людського розвитку для оцінки ефективності суспільного прогресу в цілому почало формуватись у 1992-1993 рр., а з 1995 року готуються щорічні звіти про національний людський розвиток. На початковому етапі дослідження велись на основі методики, запропонованої ПРООН, однак через обмежену кількість показників вони не давали повної характеристики стану людського розвитку в країні. Пізніше вченими Пирожковим С. І. та Власюком О. С. було запропоновано методику побудови реґіонального індексу людського розвитку. З метою максимальної адаптації глобальних ідей людського розвитку до вітчизняних умов у 1999 році фахівцями Ради з вивчення продуктивних сил України НАНУ було сформульовано концепцію та розроблено методику оцінки людського розвитку реґіонів України [4,34].
Представлена в роботі концепція дослідження рівня життя населення України на сучасному етапі може бути сформульована як комплексне вивчення життєвого рівня різних верств населення країни за трьома основними складовими:
- матеріальним становищем;
- умовами проживання;
- станом соціального середовища.
В усіх без винятку країнах у разі зміни суспільного устрою відбувається різке падіння рівня життя значної частини населення, особливо у випадках, коли цей процес супроводжується глибокою економічною кризою, і матеріальна складова добробуту виходить на перший план. Відбувається ідеалізація найбільш дефіцитного ресурсу, яким у період кризи виступають гроші. Очевидно, що такі категорії, як «економічна система», «рівень життя» та будь-які інші соціально-економічні категорії з часом змінюють свій характер та профіль, набуваючи все нових соціальних та економічних ознак. Проте матеріальне становище як складова рівня життя населення за будь-яких економічних та політичних умов завжди має важливе значення. У період становлення ринкової економіки воно розглядається як один із найважливіших індикаторів соціально-економічної стратегії розвитку держави.
Характеристика матеріального добробуту є визначальним фактором у разі аналізу рівня життя населення як у запропонованій системі оцінки, так і у випадку розширення рамок дослідження до вивчення якості життя. Одне з центральних місць у системі оцінки матеріального добробуту населення займають показники доходів і витрат. У монетарній економіці саме доходи характеризують економічний статус особи чи домогосподарства. Але трансформаційні процеси, що відбувалися в економіці України, вплинули на специфіку формування доходів населення, а саме: призвели до появи значних масштабів тіньових надходжень. У результаті цього доходи перестали відображати реальний рівень добробуту населення, що викликало потребу вивчати їх тільки в тісному зв'язку з показниками витрат.
Протягом останніх років в Україні спостерігаються загалом позитивні зрушення у структурі сукупних доходів населення - збільшення питомої ваги трудових доходів, надходжень від ринкової діяльності, пенсійних виплат, а також зниження частки натуральних доходів і трансфертів у вигляді пільг та субсидій. Проте загальний рівень доходів у країні залишається вкрай низьким, у першу чергу, внаслідок низьких стандартів оплати праці.
Незважаючи на позитивні зміни в структурі сукупних витрат, що відбувалися протягом 1999-2005 рр., у цілому вона продовжує відображати низький рівень життя населення, оскільки більше половини своїх ресурсів домогосподарства витрачають на харчування. Поряд із доходами, споживання виступає важливою характеристикою матеріального становища населення і розглядається як процес використання наявних ресурсів для задоволення потреб. Загальний рівень споживання залежить від рівня розвитку продуктивних сил, ступеня соціалізації економіки, а рівень споживання окремих соціальних груп та класів зумовлюється специфікою розподільчої політики держави.
Структура споживання зумовлюється структурою споживчих витрат та значною мірою залежить від матеріальної забезпеченості населення. Так, спочатку зростання доходів приводить до збільшення частки витрат на продукцію промислового виробництва та зменшення частки витрат на харчування. Подальше зростання доходів приводить до ще однієї якісної зміни у споживанні: домогосподарства починають збільшувати рівень споживання послуг, а частка спожитих продовольчих та непродовольчих товарів зменшується.
Одним із ключових факторів, що визначає місце домогосподарства на піраміді матеріального становища, є власність - рухоме та нерухоме майно, яке акумулює в собі доходи минулих періодів, а також виступає в ролі стартового капіталу після переділу суспільного майна. Нині для перехідних суспільств нерухоме майно здебільшого розглядається як безкоштовно отримана власність. Це породжує низку проблем у дослідженні життєвого рівня населення, оскільки домогосподарства з однаковим рівнем поточних доходів опиняються в абсолютно різній ситуації в залежності від наявності майна.
Поряд із нерухомістю та земельними наділами, важливими характеристиками майнового становища населення є товари тривалого користування та фінансові активи. Якщо наявність власного житла в сьогоднішніх умовах є визначальним фактором умов проживання, то забезпеченість товарами тривалого користування характеризує комфортність життя членів домогосподарства. Так, наявність певних видів побутових товарів не можна віднести до первинних, найнеобхідніших потреб населення, однак вона формує сучасні уявлення людей про комфортність, надає можливість вести повноцінне суспільне життя. Якщо для того, щоб не почувати себе вилученим із суспільного життя, ще декілька років тому домогосподарству достатньо було мати у володінні телевізор, пральну машину, холодильник, автомобіль, то сьогодні до цього переліку додались відеокамера, супутникова антена, мікрохвильова піч, комп'ютер, мобільний телефон тощо, тобто товари, які є ознакою сучасного життя.
Незадовільна забезпеченість житлом обтяжується проблемою низької якості житлових приміщень. Так, навіть у містах, велика частка домогосподарств проживає в будинках, не обладнаних гарячим водопостачанням, ванною, душем, телефоном, а в сільській місцевості умови проживання взагалі не відповідають сучасним вимогам і є далекими від цивілізованих. Наслідком цього стали сформовані у свідомості населення низькі стандарти умов життя, що не відповідають загальноприйнятим у світі.
У цілому умови проживання, що склалися нині в країні, можна вважати незадовільними. Це стосується як житлових умов, так і стану соціальної інфраструктури, передусім, у сільській місцевості. Внаслідок різкого скорочення бюджетного фінансування, банкрутства та розформування колективних сільськогосподарських підприємств, соціальна сфера села опинилась у кризовому становищі. Органи місцевого самоврядування не в змозі за рахунок власних надходжень забезпечити належне функціонування об'єктів соціальної інфраструктури, зберегти їх мережу та призначення. Останнім часом різко знизилась якість надання населенню соціальних послуг. Це стосується, зокрема, медичних, освітніх, транспортних, культурно-побутових та інших послуг. Так, сьогодні досить значною є частка сільських населених пунктів, у яких відсутні дитсадки за наявності численного контингенту дітей відповідного віку, немає пунктів первинної медичної допомоги, зв'язку, підприємств служби побуту, закладів культури тощо. Така ситуація негативно позначається на рівні життя сільських домогосподарств у цілому, адже саме розвиненість соціальної інфраструктури, доступність її для широких верств населення значною мірою характеризує сучасні життєві стандарти суспільства.
Однією з основних складових рівня життя населення, що визначає комфортність суспільного життя людини, є соціальне середовище як сукупність факторів, пов'язаних з життєдіяльністю людини та її соціальними відносинами. Вплив соціального середовища проявляється на макро та мікрорівнях. На макрорівні поняття соціального середовища охоплює суспільно-економічну систему, зокрема, відносини окремих сукупностей населення в процесі економічної діяльності, суспільну свідомість, культуру, духовність тощо. Аналіз цих складових дає змогу оцінити стан розвитку суспільства, виявити у ньому ознаки небезпеки у вигляді соціальної напруги, наявності соціального конфлікту, деградації суспільства, поширення соціально небезпечних явищ та елементів.
У контексті вивчення проблеми рівня життя українського населення аналіз соціального середовища являє інтерес саме на мікрорівні, який виявляє вплив відповідних процесів на життя окремої людини або певних соціальних груп в усіх сферах життєдіяльності. Дослідження проблем рівня життя населення як основної складової людського розвитку, показали, що найважливішими компонентами соціального середовища, які в сучасному українському суспільстві мають безпосередній вплив на умови життя людини, є демографічна ситуація; окремі аспекти функціонування ринку праці; можливості економічної самозабезпеченості населення; стан суспільної безпеки; поширеність соціальних хвороб.
Демографічна ситуація, що склалась нині в Україні, характеризується високими показниками смертності, у тому числі передчасної, та смертності з екзогенних причин. Як свідчать міжнародні дослідження, такі тенденції простежуються в більшості країн, що розвиваються: головними причинами смерті тут є інфекційні та паразитарні захворювання. В Україні смертність з екзогенних причин посідає друге місце після серцево-судинних захворювань. Це пов'язується як з частковою втратою санітарного контролю за ситуацією, фінансовими складнощами функціонування системи охорони здоров'я, так і зниженням показників рівня життя населення: погіршенням якісних характеристик харчування, доступу до безоплатних медичних послуг тощо.
Тенденція зростання кількості хворих на ВІЛ-інфекцію в Україні свідчить про високий рівень інтенсивності розвитку захворюваності як у розрізі кількості хворих із цим діагнозом, що встановлений уперше в житті, так і хворих, що перебувають на обліку в медичних закладах.
Поширеність соціальних хвороб є наслідком соціальної та майнової поляризації суспільства, зубожіння. Як свідчать дослідження, маргінальним верствам населення притаманні більш ризикована поведінка, знижений самоконтроль стану здоров'я, вони часто не звертаються за медичною допомогою, а тому сприяють подальшому поширенню хвороб.
