Педагогічні погляди та ідеї Руссо як основа сучасного виховання

                                                         План

 Вступ   

 Розділ1.Педагогічна  теорія Жан-Жака Руссо, її становлення  і роль у суспільстві

 1.1.Соціально-історичні умови становлення педагогіки Руссо…………4

 1.2.Біографічні  відомості Руссо……………………………………………5

 1.3.Загальна  характеристика педагога (перелік  педагогічних праць)…10

 Розділ 2.Педагогічні погляди та ідеї Руссо  як основа сучасного виховання

 2.1.Детальна  характеристика формування особистості  за творчістю Руссо………………………………………………………………………….13

 2.2.Актуальність  Поглядів Руссо про педагогіку  в умовах сьогодення..21

 Висновки

 Список  використаних джерел 

                                          Вступ

 Актуальність  дослідження. Незважаючи на ряд суперечностей та хибних положень, які притаманні педагогічним ідеям Руссо, останні мали історично прогресивне значення і мали великий вплив на подальший розвиток педагогічної думки.

 Руссо піддав нищівній критиці відживаючим  феодальну систему виховання, переважну  особистість дитини: станові обмеження  в галузі освіти, словесне навчання, догматизм і зубріння, паличну  дисципліну, тілесні покарання.

 Висловлюючи погляди передових людей свого  часу, він виступив з палким закликом звільнити людину від феодального  гніту, захистити права дитинства. Руссо закликав з любов'ю ставитися  до дитини, уважно вивчати його вікові та індивідуальні особливості, зважати  на його потребами.

 Він особливо підкреслював необхідність виховувати органи почуттів дітей, розвивати їх спостережливість, стимулювати розвиток у дітей самостійного мислення, творчих  сил [21;201c.].

 Дуже  важливими були вимоги Руссо надати освіті реальний характер, пов'язати  його з життям, розвивати в процесі  навчання активність і самодіяльність дітей, готувати їх до праці як суспільної обов'язки кожного громадянина.

 Разом з тим не всі висловлювання  Руссо ми можемо визнати правильними, наприклад: його вимога індивідуального "вільного виховання, заперечення  необхідності різноманітних педагогічних впливів, крім непрямих, протиставлення-особистого досвіду дитини досвіду всього людства, недооцінка систематичних знань, применшення  ролі жінки в суспільстві і  що випливають звідси реакційні погляди  на її виховання.

 І все  ж ідеї Руссо про виховання  активного, мислячого, вільної людини справили величезний позитивний вплив  на розвиток педагогічної теорії і  практики в багатьох країнах, хоча пізніше  були майже повністю відкинуті буржуазної педагогікою. У кінці XIX і на початку XX ст. буржуазія, яка втратила до цього часу свою прогресивність, стала відмовлятися від спадщини Руссо або перекручувати його.

 Н. К. Крупська справедливо вказувала, що від спадщини Руссо "відрікається сучасна, одряхліле буржуазія. Предки її, не відокремлювали ще інтересів  свого класу від справи народу, звеличували Руссо; теперішня буржуазія  відноситься до Руссо холодно, зверхньо і хоча за традицією називає його "великим", але незмінно, додає "утопістом". Причому під утопією  розуміє не тільки те, що дійсно утопічно у творах Руссо, але і його демократизм, його повагу перед "людиною", перед "працею [12;302 c.].

 Об’єкт  дослідження: педагогічні ідеї та теорія Жан-Жака Руссо.

 Предмет дослідження: актуальність поглядів Руссо про педагогіку в умовах сьогодення.

 Мета  роботи: дослідити і проаналізувати Роль Жан-Жака Руссо у педагогічній науці.

 Завдання  дослідження: 

 1.Проаналізувати педагогічну теорію Жан-Жака Руссо.

 2.Розглянути  соціально-історичні умови становлення  педагогіки Руссо.

 3.Вивчити  педагогічні ідеї та актуальність  поглядів Руссо в умовах сьогодення.

  Методи  дослідження: при написанні курсової роботи, ми використовували наступні методи: узагальнення, порівняння, аналіз літератури.

 Структура роботи: Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, п’яти підрозділів,висновків та списку використаних джерел. 
 
 
 
 
 

 Розділ 1.Педагогічна теорія Жан-Жака Руссо, її становлення і роль у суспільстві

 1.1.Соціально-історичні умови встановлення педагогіки Руссо

 В історію  людства XVIII століття ввійшло як епоха  Просвітництва. Його батьківщиною стала  Англія, потім Франція, Німеччина  та Росія. Для цієї епохи характерний  девіз: все повинно постати перед  судом розуму! Вихідні ідеї епохи  Просвітництва – культ науки (а значить, Розуму) і прогрес людства. Всі праці діячів Просвітництва  пронизані ідеєю верховенства Розуму, його світоносної сили, що пронизує темноту та хаос. Май мужність думати самостійно! – такий призив Просвітництва. Францію XVIII століття характеризують велика кількість ідейних пошуків, наукових творчих подвигів і потрясаючих  суспільство політичних явищ. Країна почала виходити із трясовини феодального  устрою, економічної та політичної відсталості, вона вступила в період першопочаткового капіталістичного накопичення[11;259c.].

 Капіталістичний устрій у Франції формується задовго  до буржуазної революції 1789-1794 років. В  країні, в основному аграрній, в  другій половині XVIIІ століття широко поширювалась капіталістична мануфактура. Але феодальні відносини сильно перешкоджали розвитку капіталізму. Народний рух, спрямований проти феодального  устрою, мав великий вплив на весь хід політичного життя XVIII століття. В цей період поширюється боротьба письменників та вчених, виразників буржуазної ідеології проти феодальних порядків. В своїх роботах вони критикували  і навіть громили феодальний світогляд, розбивали офіційні релігії (деякі  просвітники були атеїстами) задовго  до настання революціїних подій. В 50-80-х  роках XVIII століття, в ппередреволюційні  роки, їх ввиступи набували особливо гострого характеру[3;255c.].  
 
 

 1.2. Біографічні відомості  Руссо

 Французький письменник і філософ Жан Жак  Руссо народився 28 червня 1712 року в  Женеві, у родині годинникаря. Мати його, Сюзанна Бернар, походила із заможної буржуазної родини. Батько, Ісак Руссо, із ремісників, відрізнявся непостійним, дратівливим характером. Жан Жак  із самого раннього дитинства був  оточений добрими і люблячими  його тітками, Госерю і Ламберс'є, що з надзвичайною ретельністю пестили  і виховували хлопчика. Жан Жак  рано почав самостійне життя, повне  негараздів і перешкод. Він перепробував усілякі професії: був переписувачем  у нотаріуса, учився на гравера, служив лакеєм [9;260c.].

   Потім, не знайшовши застосування  своїм силам і здібностям, відправився  мандрувати. Шістнадцятирічний Руссо,  мандруючи східною Францією, Швейцарією, Савойєю, що входила тоді до  складу Королівства Сардинії, зустрівся  з католицьким священиком Понвером  і під його впливом відмовився  від кальвінізму - релігії своїх  дідів і батьків. За рекомендацією  Понвера Жан Жак познайомився  в Анесі - головному місті Верхньої  Савойї - з 28-річною швейцарською  дворянкою Луїзою де Варанс  і займалася вербуванням молодих  людей у католицтво. Ставний, обдарований  від природи, Жан Жак склав  на пані де Варанс сприятливе  враження і незабаром був відправлений  до Туріну, у притулок для "перетворених", де був наставлений і прийнятий  у лоно католицької церкви. Через  чотири місяці Руссо залишив  Турін. Пізніше він отримав  місце домашнього секретаря в  аристократичному домі. Тут йому  давали уроки латинської мови, навчили бездоганно говорити  італійською. І все-таки Руссо  не затримався надовго у своїх  прихильних панів. Його як і  раніше тягло мандрувати, до того  ж він мріяв знову побачити  пані де Варанс. І ця зустріч  незабаром відбулася. Пані де  Варанс пробачили Руссо безрозсудні  юнацькі мандри і прийняла  його у свій будинок, що надовго  став його домом. Тут між  Руссо і пані де Варанс встановилися  близькі відносини. Але прихильність  і любов Руссо до своєї покровительки,  очевидно, довго не приносили йому спокою. Пані де Варанс мала ще одного фаворита - швейцарця Клода Ане. Руссо зі смутком не раз залишав своє пристановище і після нових митарств знову повертався до де Варанс. Тільки після смерті Клода Ане між Жан Жаком і Луїзою де Варанс встановилася повна ідилія любові і щастя. У 1740 році взаємини між Руссо і де Варанс погіршилися, і він змушений був залишити свій новий дім. Переїхавши до Ліону, Руссо знайшов тут місце вихователя дітей у будинку пана Маблі - головного судді міста. Восени 1741 року Руссо переїхав у Париж. Перший час він серйозно розраховував на успіх свого винаходу - нової нотної системи. Винайдений ним нотний запис у цифрах, представлений в Паризьку академію наук, не зустрів схвалення, і йому знову довелося розраховувати на випадкові заробітки. Протягом двох років Руссо перебивався переписуванням нот, уроками музики, дрібною літературною працею. У 1743 році за посередництва пані де Брольї він одержав посаду секретаря французького посланника у Венеції. Протягом року Руссо сумлінно виконував свої обов'язки. Однак, зарозуміле і грубе ставлення посланника графа де Монтегю змусило Руссо залишити дипломатичну службу і повернутися в Париж. У Парижі Руссо зійшовся з молодою білошвейкою Терезою Левасеер, яка, за його словами, мала просту і добру вдачу. Руссо прожив з нею 34 роки, до кінця своїх днів. Він намагався її навчити грамоті, однак усі зусилля залишилися марними. У Руссо було п'ятеро дітей. Несприятливі сімейно-побутові умови змусили помістити дітей у виховний будинок. У 1752-1762 роках Руссо вніс свіжий подих в ідейне новаторство і літературно-художню творчість свого часу. Перший твір Руссо написав у зв'язку з конкурсом, оголошеним Діжонською академією[23;240c.].

 У цій  роботі Руссо вперше в історії  суспільної думки зовсім виразно  говорить про розбіжність між  науково-технічним прогресом, і станом людської моральності. Руссо відзначає  ряд протиріч історичного процесу, а також те, що культура протистоїть  природі. Згодом ці ідеї виявляться в  центрі дискусій щодо протиріч суспільного процесу. У своєму "Суспільному договорі" Руссо розвиває ідею, відповідно до якої люди домовилися між собою заснувати державу для забезпечення суспільної безпеки й охорони волі громадян. Але держава, згідно з Руссо, з інституту, що забезпечує волю і безпеку громадян, згодом перетворилося в орган придушення і гноблення людей. Найбільш відверто цей перехід "у своє інше" відбувається в монархічній абсолютистській державі. До державного і відповідно цивільного стану люди жили, згідно з Руссо, у "природному стані". За допомогою ідеї "природного права" їм влаштована невід'ємність таких прав людини, як право на життя, волю і власність. Розмова про "природний стан" стає загальним місцем всієї епохи Просвітництва. У романі "Юлія, або Нова Елоїза" уперше на межі 60-х і 70-х років XVII століття пролунало щире слово про нездоланну могутність вільної любові, що не знає стану ворожнечі і лицемірства[17;512c.].

   Успіх книги був безприкладним.  У педагогічному романі "Еміль,  або про виховання" (1762) Руссо  показав розбещеність феодально-схоластичної  системи виховання і блискуче  виклав нову демократичну систему,  здатну формувати і вирощувати  працьовитих і доброчесних громадян, які добре знають ціну передовим  суспільним інтересам. Трактат  викликав позитивні відгуки в  Гете, Гетеєра і Канта. А у  "генератора" Французької революції  Робесп'єра ця книга була в  буквальному значенні настільною. Крім того, Руссо писав статті  з актуальних політичних, економічних,  музичних та інших питань для  "Енциклопедії", що редагувалася  д'Аламбером і Дідро. Цікава  його стаття "Про політичну  економію", опублікована в 1755 році  в V томі "Енциклопедії". Він  висвітив у ній соціально-економічні  проблеми, зокрема, майнові відносини,  державне управління, суспільне  виховання. У 1756 році Руссо  виклав зміст великої праці  Шарля де Сен П'єра "Міркування  про вічний мир". У дусі демократичного  гуманізму він покритикував криваві  грабіжницькі війни і виразив  своє гаряче прагнення до миру, до порятунку людства від спустошливих  воєн і до перетворення всіх народів у єдину дружну родину. Ця робота була опублікована посмертно, у 1781 році. Літературні успіхи, однак, не приносили Руссо ні достатніх засобів для існування, ні щиросердечного спокою. Його люто труїли і переслідували французькі, швейцарські, нідерландські клерикали і королівські чиновники[21;200c.].

 Руссо не залишалося нічого іншого, як шукати заступництва і захисту в інших  країнах. Він звернувся з листом до Фрідріха ІІ, просячи його дозволити  оселитися у Невшателі. Там Руссо  прожив більше двох років. Спочатку він  оселився на дачі Коломбе у губернатора  лорда Кейта, потім у селі Мотьє, розташованому в передгір'ях у  мальовничій місцевості. У цій  самоті Руссо писав порівняно  небагато: перший час він відпочивав. Але й те, що було написано в селі Мотьє, у відповідь на переслідування і підступність женевської влади, викликало  обурення місцевого духовенства  і масовий протест у протестантському світі. Руссо залишив Мотьє й  оселився на острові Св. Петра на Бєльському озері. Але і тут уряд не залишив його в спокої. Бернський  сенат запропонував Руссо залишити острів і область Берна. Руссо  в супроводі Терези відправився  в Страсбург. Однак і там він  не міг залишатися довго. Тоді Руссо  умовили поїхати в Англію, куди запросив його філософ Девід Юм. Руссо перетнув Ла-Манш і прибув до Лондона. Юм поселив його в Чезвіку - околиці Лондона. Через якийсь час  сюди приїхала і Тереза. Але близькість до англійської столиці не влаштовувала Руссо. Після всього пережитого він  шукав спокою і самоти. Без відома Юма Руссо незабаром залишив  замок і переселився в найближче  село Вуттон, де продовжував працювати  над "Сповіддю". Навіть тут Руссо  не знаходив спокою. Йому здавалося, що і Юм, слідом за його колишніми французькими друзями, відвернувся від нього. До таких "колишніх друзів" Руссо  відносив Вольтера, який, дійсно, не раз  жорстоко виявляв свою неприхильність до Руссо. Приймаючи Юма за нещирого друга, за слухняне знаряддя в руках  ворогів, він вирішив залишити Вуттон і в травні 1767 року раптово залишив  англійський притулок[21;203c.].

 Опинившись  знову на французькій землі, Руссо  не міг дихати вільно. Він змушений був переховуватися під ім'ям громадянина  Рену. Улітку 1768 року Руссо залишив  Терезу в замку Тріе і відправився  подорожувати старими, добре знайомими  місцями. У Шамбері він побачив  своїх давніх знайомих і відвідав могилу де Варанс. Не бажаючи залишати милі серцю місця, з якими був  пов'язаний його "дорогоцінний період життя", Руссо оселився в маленькому містечку Вургоене, що лежало між Ліоном і Шамбері. Незабаром сюди приїхала і Тереза. Тут її очікував приємний сюрприз. Руссо вирішив закріпити  відносини з Терезою шлюбом[21;209c.].

 Через рік подружжя переселилося в сусіднє  містечко Монкен. Руссо знову приступив  до роботи над другою половиною "Сповіді". Твір, над яким Руссо працював протягом п'яти років, залишився незакінченим. В останні роки життя Руссо  не виношував великих творчих  планів. Він займався головним чином  самоаналізом і самовиправданням своїх  минулих вчинків. Досить характерні в цьому відношенні поряд зі "Сповіддю" нарис "Руссо судить Жан Жака", діалоги і його останній доробок - "Прогулянки самотнього мрійника". У травні 1778 року маркіз де Жирарден надав у розпорядження Руссо  особняк у Ерменонвілі, поблизу  Парижа. Переселившись у це прекрасне  передмістя, він продовжував вести  старий спосіб життя: робив ранкові  прогулянки, зустрічався зі знайомими  і шанувальниками. 2 липня 1778 року, повернувшись додому після тривалої прогулянки, Руссо відчув гострий біль у серці  і впав, пізніше, не приходячи до тями, помер. Раптова смерть і виявлення  рани, що кровоточить, на чолі дали привід слуху, що Жан Жак Руссо покінчив життя самогубством. Через шістнадцять  років, 11 жовтня 1794 року, прах Руссо  був урочисто перенесений у Пантеон  і покладений поруч з прахом Вольтера[11;205c.]. 
 
 

       1.3.Загальна  характеристика педагога (перелік педагогічних праць)

       Жан-Жак  Руссо систематичної освіти не здобув, в основному займався самоосвітою. Тридцятилітнім поїхав у Париж, де познайомився з кращими представниками (літераторами, філософами) нової буржуазної інтелігенції, часто зустрічався з Дідро. За його порадою Ж.-Ж. Руссо написав твір «Чи сприяв прогрес у науці і мистецтві поліпшенню чи погіршенню моралі?». Діжонська академія за цей твір нагородила Ж.-Ж. Руссо першою премією. В 1754 році з'явилась друга робота Ж.-Ж. Руссо «Про походження нерівності між людьми», а потім (1762) — «Суспільний договір», де він різко критикує тиранію, гніт експлуататорів і розвиває договірну теорію Д. Локка, доводить, що влада, яка не відповідає інтересам народу, не є законною. Вона порушила суспільний договір, за яким люди добровільно передали частину всіх прав вибраним представниками влади, що повинні були служити народу. Звідси висновок: якщо влада не задовольняє вимогам народу, то її слід усунути[33;450c.].

       В 1762 році був надрукований роман трактат  «Еміль, або Про виховання», який викликав велике незадоволення серед королівської влади і духовенства. Книга була спалена на одному з паризьких майданів, а Ж.-Ж. Руссо змушений був тікати спочатку в Женеву, а потім в Берн і, нарешті, в Англію.

       У Францію Ж.-Ж. Руссо повернувся хворим, морально пригніченим незадовго до своєї смерті. В цей час (1767) він написав чудовий автобіографічний твір «Сповідь». В 1778 році Ж.-Ж. Руссо помер.

       В основу виховання («Еміль, або Про  виховання»), за Ж.-Ж. Руссо, повинен лягати принцип слідування за вказівками природи, відповідно з яким: а) кожному віковому періоду повинні відповідати особливі форми виховання і навчання; б) виховання має бути трудовим і сприяти розвитку самодіяльності та ініціативи учнів; в) інтелектуальному вихованню повинні передувати вправи для розвитку фізичних сил і органів чуття вихованців[9;267c.].

       В системі виховання, за Ж.-Ж. Руссо, велика увага приділялась особистості дитини. Це був протест проти станового виховання, характерного для феодалізму. Він прагнув показати, що правильне виховання є засобом розв'язання корінних соціальних проблем. Лише шляхом виховання можна перебудувати світ. Влада й багатство створили нерівність, людина втратила свободу і стала зіпсованою, а зіпсоване суспільство сприяє створенню зіпсованих людей. Тому дитину (Еміля) слід виховувати поза феодальним суспільством відповідно з природою (природовідповідно). Навчати природовідповідно — значить дотримуватись законів розвитку організму дитини та її здібностей.

       Ж.-Ж. Руссо вважав, що простих людей, трудівників  та їх дітей виховувати не потрібно: вони вже виховані самим життям. Потрібно виховувати і перевиховувати феодалів, аристократів та їх дітей, щоб кожен з них став людиною, а не дармоїдом. Тому головним героєм свого роману Руссо взяв Еміля — сина багатих батьків з метою виховати його справжньою людиною[19;520c.].

       Розглянемо  вікову періодизацію і зміст виховання, за Руссо. Ж.-Ж. Руссо ділить життя  свого вихованця на вікові періоди: а) від народження до двох років, коли особливу увагу слід звертати на фізичне виховання; б) від двох до дванадцяти років — період «сну розуму», коли потрібно розвивати «зовнішні відчуття!»; в) від 12 до 15 років (розумове виховання); д) від 15 до повноліття (період морального і статевого виховання).

       Ж.-Ж. Руссо охарактеризував всі періоди, визначаючи зміст, форми і методи навчання та виховання в кожному з них.

       В ранньому дитинстві (до 2 років) основою  є фізичне виховання. Новонароджену дитину не потрібно сповивати, бо перший крик дитини — «протест проти несправедливості в суспільстві!»[18;445 c.].

       Після 12 років починається розумове і  трудове виховання дітей. Це так  званий третій період (з 12—15 років), під  час якого слід розвивати у підлітків спостережливість, самодіяльність, вчити їх працювати в саду, на городі, в полі, майстерні; вчити читанню, письму» географії, природознавству, астрономії, арифметики, геометрії.

       У юнаків 15—17 років Ж.-Ж. Руссо виділяє  три завдання морального виховання: виховання добрих почуттів, добрих суджень і доброї волі. До 17—18 років юнаку не варто говорити про релігію, але Руссо переконаний, що Еміль думає про першопричину і самостійно проходить поступово до пізнання божественного початку.

       Педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо мали великий  вплив на розвиток педагогічної думки в наступний період[16;900c.]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 Розділ 2. Педагогічні погляди та ідеї Руссо як основа сучасного виховання

 2.1. Детальна характеристика  формування особистості  за творчістю Руссо

 Питання про самопізнання для Руссо настільки  ж філософський, як і актуальний. Грецьку мудрість він намагається  з'єднати з пекучими питаннями сучасності про волю і рівність.

 Найважливішою перешкодою для людини є сама людина.Але  нинішнє прагнення до "об'єктивного" пізнанню, освоєння зовнішньої предметності віддаляє людини від самого себе[30;575c.].

 Як  Декарт відокремив думку від чуттєвості, щоб зробити предметом думки  саму думку, так Руссо береться звільнити  відчування від інтелектуальних  привнесень, щоб зосередитися на ньому  ж самому, щоб "почувати почуття". Але, якщо Декарт звертає думку на саме себе, для того, щоб досягти

 чистоти і ясності інтелектуального пізнання, те Руссо отрешает почуття від  усякої зовнішньої предметності й орієнтує усередину для досягнення морального самопізнання.

 Принцип Декарта cogito (мислення) відноситься  до інтелектуальної і почуттєвої самосвідомості, поєднуючи те й інше. Декарт починає з першого, залишаючи  в тіні друге. Руссо, навпроти, відправляється від другого, тобто від почуттєвого  самопізнання як основи самопізнання раціонального. Руссо виводить вірогідність існування людини не з уявного  акта, як у Декарта: "Мислю, отже існую", а з почуттєвого; але в обох випадках акти рефлективні: там - самомислення, тут - самовідчування, відчуття себе, свого  власного існування: "Існувати для  нас значить почувати; наша чуттєвість безперечно передує нашому розумінню, і ми маємо почуття раніш ідей" (Руссо Ж.-Ж., Эміль, чи про вихованні.,Спб.,1913,с.284). Визнаючи першим почуттям людини "відчуття його буття" , Руссо додає і  розвиває картезіанський принцип не в інтелектуальній сфері,однак і не в протиріччі з розумом, тобто не виступає як антиінтеллектуаліст: "..моє правило більше покладатися на почуття, чим на розум, погодиться із самим розумом[22;185c.].

 Але все-таки специфічна відмінність Руссо  від багатьох інших просвітителів - це не настільки поворот до сенсуалізмуу, що не рідкості в їхньому середовищі, скільки звертання до картезіанської основи як раціоналізму, так і сенсуалізму  і розвиток з її почуттєвої рефлексії.

 "Сповідь"  Руссо не коштує зовсім осторонь  від його своєрідного філософського  починання. У її програмі прямо  заявлено: "Віддаючи одночасно  спогаду про отримане враження  і почуття дійсного моменту,  я буду віднімати свій щиросердечний  стан як би в двійні, тобто  в момент, коли відбулася дана  подія, і в той, коли я  його описую" (Руссо Ж.-Ж., Вибрані  праці.,т.3, с.672). Рефлективне відношення  не може залишатися чисто індивідуальним  і суб'єктивної, воно повинно знайти  загальзначимість і об'єктивність.

 У 1762 році Руссо публікує книгу, в якій викладена ціла педагогічна система, і досить широка при цьому. Слово  “педагог” зазвичай ототожнюється  з вихователем дітей. У Руссо  подані всі початкові стадії розумового росту людини: дитина – підліток – юнак. Педагог володіє певною філософією – основою своєї теорії виховання, але його вихованець, звичайно, не може знати, що таке філософія взагалі, поки із дитини і підлітка не стане юнаком; тоді вона відкривається перед ним як система поглядів на людське життя і на світобудову взагалі. Свідомість дитини і підлітка перетворюється в самосвідомість юнака – уже повноцінної людини[13;576c.].

 Руссо намічає три види виховання і  три типи вчителя: Природа, Люди і  Предмети. Усі вони беруть участь у  вихованні людини: природа внутрішньо розвиває наші задатки й органи, люди допомагають використовувати  цей розвиток, предмети діють на нас і дають досвід. Природне виховання не залежить від нас, а діє самостійно. Предметне виховання частково залежить від нас.

 Виховання – велика справа, і воно може створювати вільну і щасливу людину. Природна людина – ідеал Руссо – гармонічна і цілеспрямована, у ній високо розвинуті якості людини-громадянина, патріота своєї країни. Така людина абсолютно вільна від егоїзму. Як приклад подібної людини Руссо приводить  Педарета, що побажав стати членом ради трьохсот, і коли йому відмовили  в цьому, він зрадів, що в Спарті виявилося триста чоловік, кращих, чим  він[4;992c.].

 Роль  вихователя для Руссо полягає  в тому, щоб навчати дітей і  дати їм одне єдине ремесло –  життя. Як заявляє вихователь Еміля, з його рук не вийде ні судовий  чиновник, ні військовий, ні священик, - насамперед це буде людина, що зможе  бути і тим, і тим.

 Кожному віковому періоду повинні відповідати  особливі форми виховання і навчання. Виховання повинне носити трудовий характер і сприяти максимальному  розвитку самостійності й ініціативи учнів. Інтелектуальному вихованню  повинне передувати і супроводжувати вправа фізичних сил і органів  почуттів вихованців. У своєму романі Руссо дає періодизацію, поділяючи  життя дитини на чотири етапи:

  1 –  від народження до двох років.  Це період фізичного виховання.  Вихователі дитини мати і батько.

 2 період  – дитячий вік від 2 до 12 років; 

 3 період  – підлітковий вік від 12 до 15 років; 

 4 період  – юнацький вік від 15 до 18 років. 

 У першій книзі свого роману “Еміль чи про  Виховання” Жан-Жак Руссо розповідає про перший період життя дитини. Руссо говорить: “Рослинам дають  вид за допомогою обробки, а людям  за допомогою виховання”. “Ми народжуємося усього позбавленими – нам потрібна допомога; ми народжуємося безглуздими  – нам потрібний розум. Усе, чого ми не маємо при народженні і без  чого ми не можемо обійтися, ставши дорослими, дається нам вихованням”. Руссо вважає, що не можна у вихованні спиратися тільки на почуття, інакше людина не буде знати, чого вона хоче.

 “Щоб  бути чим-небудь, щоб бути самим собою  і завжди єдиним, потрібно діяти, як говориться, потрібно бути завжди готовим  на рішення, що потрібно прийняти, потрібно приймати сміливо і випливати  на нього постійно”[19;523c.].

 У цій  главі також говориться про те, що не можна дитину сковувати після  народження пелюшками, дитина повинна  лежати вільно. Руссо призиває людей: “Дайте можливість тілу вільно розвиватися, не заважайте природі”. Він вважає, що дитину необхідно гартувати, не потрібні дитині ніякі лікарі і ліки. Самий  головний ворог – гігієна. У цьому  віці необхідно привчати до темряви, самітності, незнайомим предметам, але  в дитини не повинно бути ніякого  режиму, тільки природні потреби. “Занадто точний розподіл їжі і сну робить те й інше необхідним після закінчення кожного проміжку часу: швидке бажання  розпочинається не з потреби, а зі звички, чи, краще сказати, звичка починає  нову потребу – от це і варто  попереджати”. Не потрібно, на думку  Руссо, і форсування, стимулювання мови.

 Отже, у цьому віці упор робиться на фізичний розвиток дітей, а головні вихователі мати і батько[19;525c.].

 У цій  книзі автор говорить про те, що феодальне суспільство – суспільство  зіпсоване, тому що вихованням дітей  займаються годувальниці, а батьки продовжують вести звичний спосіб життя.

 Верхом  мистецтва при гарному вихованні  – зробити людину розумною, а  більшість учителів-схоластів намагаються  виховувати дитину за допомогою розуму. Руссо про методи виховання говорить: “Дивно, що з тих пір, як беруться виховувати дітей, не придумали ще іншого такого способу керувати ними, крім змагання в заздрості, ненависті, марнославстві, жадібності, низькому страхові всіх пристрастей, найбільш небезпечних, найбільш здатних  хвилювати і псувати душу, навіть перш, ніж сформується тіло. При  всякому передчасному наставлянні, що вбивають їм у голову, у глибині їхнього серця насаджують порок; безрозсудні вихователі думають зробити чудо, роблячи їх злими з метою навчити, що таке доброта, а потім важливо говорять нам: “така вже людина”. Так, така людина, якою ви її зробили”.