Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Педагогічна спадщина Григорія Сковороди

Курсова робота

ЗМІСТ

Вступ.

Розділ 1. Видатний український філософ, письменник і просвітитель-гуманіст – Г. Сковорода. Г. Сковорода і народна педагогіка.

Розділ 2. Формування особистості в педагогічній спадщині Г. Сковороди.

Розділ 3. Питання освіти та виховання у творчій спадщині Г. Сковороди.

Висновок.

Література.

Вступ

Діяльність Григорія Сковороди припадає на період занепаду школи на Україні. Проте вона була тим джерелом, що живило українську педагогічну думку протягом багатьох століть.

Зрозумівши, що ні в яких школах і колегіумах він не зможе проповідувати своє вчення, Сковорода стає мандрівним філософом і учителем. У чоботах, з палицею в руках, з рукописами і флейтою за плечима він переходив із села в село, зупиняючись то на пасіці, то на хуторі, і своїми бесідами просвіщав народ, підносив його національну самосвідомість. Г. Сковорода любив рідну природу, українську музику, пісні, свій народ. Вмираючи, він заповів написати на його надмогильному пам'ятнику: «Світ ловив мене, але не спіймав».

Отже, на вибір теми вплинуло насамперед те, що вивчення творчої спадщини народного філософа і вчителя Г. Сковороди дає можливість торкнутися витоків української педагогічної майстерності, заснованої на невмирущих традиціях народної педагогіки, що їх постійно використовував у своїй творчості Г. Сковорода. В цьому і полягає актуальність даної теми – вона розкриває завісу над джерелами української педагогічної думки.

Мета дослідження полягає в теоретичному та емпіричному розгляді проблеми вивчення педагогічної спадщини Г. Сковороди.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:–

вивчення спадщини Г. Сковороди – видатного українського філософа, письменника і просвітителя-гуманіста ;–

розгляд формування особистості в педагогічній спадщині Г. Сковороди–

питання освіти та виховання у творчій спадщині Г. Сковороди

Практичне значення курсової роботи полягає у можливості наукового використання результатів дослідження. Використати дане дослідження можна при розробці шкільної програми, в практичній роботі педагога в умовах загальноосвітньої школи.

Об’єктом дослідження даної курсової роботи виступає проблема вивчення педагогічної спадщини Г. Сковороди.

Предметом дослідження даної курсової роботи є особливості проблеми вивчення педагогічної спадщини Г. Сковороди.

В процесі роботи використовувалась певна кількість літературних творів, автори яких в тій чи іншій степені торкалися у своїх роботах проблеми життя і творчості Г. Сковороди.

Насамперед слід відзначити загальні праці з історії педагогіки (Антология педагогической мысли Украинской, ССР / Сост. Н. П. Калиниченко. – М.: Высшая школа, 1988. .; Бурлака Я. І., Руденко Ю. Д. Історія педагогіки України:. витоки, пошуки, проблеми // Рідна школа.– 1992. – № 1. – С. 34; Гусак М., Л.Мартіросян. історія педагогіки України: Посібник для студентів. – Луцьк: Видавництво ВДУ, 1996.; Історія педагогіки /За ред. М. С. Гриценка. – К.: Вища школа, 1973. та ін.), де наведені загальні дослідження творчого доробку Г. Сковороди як народного філософа та педагога.

Використовуються також загальноісторичні праці. Такі як: Аркас М.М. Історія України-Русі. – К.: Вища школа, 1993.; Грушевський М. С Ілюстрована історія України. – К., 1990.; Дорошенко Д.І. Історія України в 2-х т. Т.1, Т.2. – К.: Глобус, 1991; Крип'якевич І. П. Історія України. – Львів: Світ, 1990.; Полонська-Василенко Н. Історія України: в 2-х т. Т.1,2. – К.: Либідь, 1992 та ін.

Неможливо не відмітити і спеціальні дослідження педагогічної діяльності Г. Сковороди. Це: І. В. Козубовська. Формування особистості в педагогічній спадщині Г. Сковороди // Початкова школа. – №5. – 1996. – С. 40-42; М. Д. Ярмаченко, Н. П. Калениченко. Питання освіти та виховання у творчій спадщині Г. Сковороди // Початкова школа. – №12. – 1995. – С. 4-6.; М. Г. Стельмахович. Г. Сковорода і народна педагогіка // Початкова школа. – №1. – 1996. – С. 46-50; Педагогічні ідеї Г. С. Сковороди / За ред. Д. Г Дзеверіна. – К.: Знання, 1972 та ін.

Використовується також творчий доробок самого Г. Сковороди - Сковорода Г. Сродность к богословію. // Повне зібр. творів, у 2-х т. – К.: Знання, 1973. – т. 2

Розділ 1. Видатний український філософ, письменник і просвітитель-гуманіст – Г. Сковорода. Г. Сковорода і народна педагогіка

Григорій Савич Сковорода (1722–1794 рр.) народився в селі Чорнухи Полтавської губернії. Батько його був козак, мати – козачка. Освіту Григорій Савич отримав у Київській академії і продовжив її за кордоном. Побував в Угорщині, Польщі Німеччині, Італії. Повернувшись високоосвіченою людиною, він посідає місце вчителя піїтики в Переяславській семінарії. Там пише книгу «Рассуждения о поэзии й руководство к исскуству оной», в якій виступив рішучим новатором у віршуванні. Це не сподобалося єпископові. Сковороду звільнили із семінарії. З 1765 р. він посідає місце вчителя в Харківській духовній колегії, де викладає поетику, синтаксис, грецьку мову і курс «благонравности». Дуже швидко його лекції почали викликати підозру, в адміністрації і його звільняють за «вільнодумство». [12. – С. 46-50]

У своїх філософських поглядах Григорій Сковорода був ідеалістом, але в теорії пізнання світу виступав раціоналістом, стверджуючи, що все можна пізнати тільки через розум. Раціоналістично він трактує і питання етики. Потрібна гармонія між розумом і волею. Справжнє щастя може дати лише мудрість і доброчесність. Мудрість вказує людині в чому щастя, а доброчесність допомагає досягти його. Сковорода відкидав песимізм. Його світогляд був пройнятий духом оптимізму.

Українська народна педагогіка посіла вагоме місце в ідейному зростанні, педагогічній діяльності й творчій спадщині Григорія Сковороди. З нею він був нерозривно й кровно пов'язаний упродовж усього життя. Філософ щиро захоплювався педагогічною мудрістю народу. На формування світогляду, виховного ідеалу й педагогічної позиції видатного мислителя вона мала колосальний вплив. Фундамент його був закладений родинним вихованням.

Вже в ранньому дитинстві почала формуватися духовна постать Г. Сковороди під враженням чарівної української природи, яку він надзвичайно любив і серед неї прожив усе своє життя, під впливом тодішнього українського побуту, де визначну роль відігравала родина й рідна школа з материнською мовою навчання. [12. – С. 46-50]

Батьки Г. Сковороди були з простого люду: батько – малоземельний козак, мати того ж роду. Отже, особливих матеріальних статків не мали. Зате були людьми чуйного серця й доброї душі, статечні, гостинні, чесні й працьовиті, правдиві й побожні, лагідні з сусідами.

Важливо й те, що Г. Сковорода походив з роду козаків. А це означає, що він особисто та його родина були цілком вільними людьми, а не кріпаками. Вони не переживали жахів та деморалізації кріпацтва. З малих літ Сковорода почувався вільно, виховувався в українському національному дусі засобами козацької педагогіки.

Таким чином, від народження і впродовж усього свого життя Г. Сковорода перебував в атмосфері української народної педагогіки найдосконалішого гатунку. Адже козацька педагогіка – невід'ємний компонент української народної педагогіки у вершинному її вияві. Вона формувала в підростаючих українців синівську й дочірню вірність рідній землі, Україні. Це народна мудрість, що своєю провідною метою ставила виховання в сім'ї, школі й громадському житті козака-лицаря, стійкого громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю й самосвідомістю.

Варто відзначити, що козацька педагогіка, на яку широко спирався Г. Сковорода в своїй творчості, належить до унікальних явищ не лише східнослов'янської, а й світової педагогічної культури. Це феномен українського народного виховного духу. Завдяки йому традиційна українська родина виступає першою школою патріотизму, національного єднання, місцем прищеплення дітям і молоді здорових норм і навичок поведінки, кузнею пошанівку рідної мови, народних звичаїв, традицій, свят, обрядів, символів, плекальницею історичної пам'яті поколінь, людської і національної гідності, головним фактором етнізації особистості. [15. – С. 465]

Ідеями й засобами української народної педагогіки пройняті педагогічна діяльність та літературно-педагогічна й епістолярна творчість Г. Сковороди. Чимало його пісень і висловів стали крилатими, поповнили виховний арсенал української етнопедагогіки.

Те, що Сковорода майже в кожному своєму творі посилається на народну педагогіку, свідчить не лише про його знання її, а й про те, що своє педагогічне вчення він прагне об?рунтувати з урахуванням здорового глузду народу, його величезного духовно-практичного досвіду.

Наше етнопедагогічне прочитання творів Г. Сковороди, а також численних публікацій про нього, зокрема, праці Д. Багалія «Український мандрований філософ Григорій Сковорода» (К., 1992, с. 472), переконали нас у тому, що великий мислитель презентував виховну мудрість нашого народу, як народну педагогіку – вироблені й застосовувані в народному середовищі знання, засоби і досвід виховання та навчання дітей і молоді, так і етнопедагогіку – науку про народну педагогіку. Це означає, що, з одного боку, через реальні життєві обставини, власний розум і допитливість, він черпав із педагогічної скарбниці народу його виховну мудрість і засоби, а з іншого, завдяки своїй високій освіченості, ерудиції і творчому таланту піддавав їх глибокому осмисленню, науковій обробці й повертав народові в новому, збагаченому вигляді. Цим уперше було зроблено помітний крок на шляху науково-теоретичного створення гуманної, демократичної педагогіки, через зближення її з виховними винаходами народу ті наочно перед усім світом переконливо продемонстровано належність народної педагогіки до невичерпних, вічних першоджерел педагогічне науки. Це можна побачити при зіставлена численних ідейних аналогів, висловлених в афоризмах української народної педагогіки та положеннях Г. Сковороди.

У народній педагогіці. Дивись, не забудь; Людиною будь! Не ті батьки, що породили, а ті, що виховали й навчили.

У Сковороди. Не будь ні вельможею, ні лихварем, ні алкидом, ні пігмеєм. Будь тільки людиною – чуєш? Людиною – і знайдеш благої Два головні батьківські обов'язки: благо народити і благо навчити. Коли ж хтось ні одну з цих заповідей не виконав, ні благо народив, ні благо навчив, той не є батьком дитини, винуватець вічної погибелі. А якщо ж благо породив, але не навчив, то такий є півбатьком... [16. – С. 251]

Навчально-виховна мудрість нашого народу йде від діда-прадіда, родини, батьківської й материнської мови, землі-годувальниці, від ясного неба і світлого сонця, матінки-природи, від чистого серця й щирої душі, глибоких людських почуттів і переживань, кришталевої чесності, людяності й милосердя, щедрої духовності, сердечної любові до дітей, духу матері-України.

Г. Сковорода добре знав й високо цінував провідні навчально-виховні засоби української народної педагогіки – рідну мову, український фольклор, традиційну практику родинного виховання дітей, національні звичаї, традиції, свята, обряди, символи, багатюще розмаїття народного мистецтва, народні дитячі й молодіжні ігри та іграшки, ремесла та промисли.

Він був педагогом народним у найглибшому розумінні цього слова, бо вчив народ і вчився в народу. Вся його педагогічна теорія пройнята духом народності, народними ідеалами, відображає найкращі здобутки народної навчально-виховної мудрості. [12. – С. 46-50]

Г. Сковорода вийшов з народу і, здобувши широку освіту, всього себе віддав тому ж народові, живучи так, як жив народ, і маючи на нього, не кажучи вже про суспільство, сильний вплив.

Українську народну педагогіку Г. Сковорода відносив до невід'ємного компонента українознавства, феномена українства й могутнього фактора українотворення, тобто формування власного українського Я на основі пізнання свого народу й самого себе. Він осуджував верхівку суспільства, яка третирувала своє рідне, українське, національне, зневажливо ставилась до свого народу, його мови й звичаїв. Нехтування своїм, національним йому уявляється диким.

«Кожний повинен знати свій народ, – говорив Сковорода, – а в народі пізнати себе. Якщо ти українець, то будь ним. Чи француз? Будь французом. Чи татарин? Будь татарином. Все добре на своєму місці і в своїй мірі, і все прекрасно, що чисте, природне, тобто не фальшиве». [16. – С. 329]

У пісні «Всякому городу нрав і права» (пісня 10 із зб. «Сад божественних пісень») Г. Сковорода осуджує порочну поведінку панівних верств феодального суспільства, протиставляючи їм виплекану на традиціях народної педагогіки мораль Трудівника, «чия совість, як чистий кришталь». Тому вільнодумний мислитель поєднав свою «долю з голишами» і все життя був на боці носіїв народної моралі, тобто тих, «хто серцем чистий і душею». [16. – С. 239]

Г. Сковорода не тільки славив українську народну педагогіку, а й творчо застосовував її у своїй педагогічній праці на посаді викладача поетики в Переяславському, а також Харківському колегіумах, де згодом вів також курс катехізису, та на посаді домашнього вчителя в сім'ї українського аристократа Степана Томари. Будучи наставником його сина Василя, Сковорода найперше почав працювати над вихованням серця свого учня і, виявляючи його природні здібності, допомагав їхньому зростові легко, ніжно, нечутно. І вихованець щиро, усією душею полюбив учителя. Завдяки опорі на українську етнопедагогіку й нові науково-педагогічні відкриття, здійснюваний Г. Сковородою навчально-виховний процес, як і розроблені ним педагогічні концепції, відзначені високою ефективністю й неординарністю. Вони нерідко не збігалися з тодішніми офіційними канонами, а то й суперечили їм, викликаючи нерозуміння й протест з боку можновладців. Сковороду звільнили з посади, і, починаючи з 1769 р. й до кінця свого життя (9.XI.1794), впродовж останніх 25 років, він мандрував, проповідуючи свої філософсько-педагогічні погляди серед народу.

Своєрідність проповідей ідей народної педагогіки Сковородою полягає у підкріпленні її наукою. Належачи до найосвіченіших людей свого часу, він трактує українську етнопедагогіку, як це личить робити синові української європейської нації, стоячи на позиціях європеїзму.

Європеїзм у центрі своєї педагогічної системи ставить людину як найвищу цінність суспільства, піклування про її щастя і благополуччя, всебічний і гармонійний розвиток. Ідеями евдемонізму, гуманізму й демократизму пройнята й українська етнопедагогіка. До того ж, за справедливим висновком Сковороди, вона виступає як один із провідних засобів їх реалізації та формування національного характеру українського народу.

Отже, в трактуванні Сковородою народної педагогіки наявне поєднання елементів національно-українських і західних. Але видатний український мислитель, сприймаючи досягнення західноєвропейської педагогічної культури, міцно стояв на ?рунті українських виховних традицій. Тому його погляди на українську народну педагогіку, з одного боку, стоять на дуже високому європейському рівні, а з іншого – відзначаються великою оригінальністю. [12. – С. 46-50]

Свої педагогічні проповіді, як це й прийнято в народній педагогіці, Г. Сковорода підсилює відповідним емоційним фоном.

І тут його вірними супутниками та надійними помічниками стають сопілка й українська народна пісня. Крім того, він мав надзвичайно приємний голос, прекрасну теоретичну підготовку з музики, особливо церковної, грав так майстерно, що міг сопілкою передати голоси співочих пташок. Григорій Савич був не лише гарний співець та музикант, а й композитор.

Глибинно й влучно розкрив Г. Сковорода природу як могутній виховний фактор, традиційно культивований у народній педагогіці. Близькість до рідної природи сприйняв собі ще в дитячі роки та й зостався з нею навік. Тому в одному із своїх віршів зазначає: «Не піду до міста багатого. Я буду на полях жити», ї кожен двовірш цього твору завершується приспівом: «О діброво! Мати моя рідна! В тобі життя звеселене, в тобі спокій, тишина».

Думки про те, що виховання «випливає з природи», що природа є найкращою вчителькою, яка потребує тільки того, щоб не заважати їй виявитись, і що вихователь та вихованець мають іти їй назустріч, – визначають домінанту педагогічних міркувань Г. Сковороди. [12. – С. 46-50]

Йдучи за народною педагогікою, Г. Сковорода в центрі педагогічної системи поставив працю. Він обстоює ідею, що щастя людини полягає у праці, відповідній до її природних нахилів. Звідтоді піднята з глибин народної виховної мудрості думка про визначальну роль «спорідненої» праці у формуванні довершеної особистості назавжди ввійшла в золотий фонд класичної педагогіки й прогресивної педагогічної практики підготовки дітей та молоді до життя. Шлях до розбудови справді гуманної й демократичної педагогіки лежить через пізнання «природи» дитини.

У неухильному дотриманні, пошануванні й подальшому розвитку виховних традицій українського народу Г. Сковорода вбачав надійний заслін бездуховності, невігластву й національному нігілізмові, одну з твердих запорук успішного економічного й культурного прогресу України. З ними він пов'язував ефективну реалізацію усіх провідних компонентів українського національного виховання – громадянського, тілесного, розумового, морально-етичного, господарсько-трудового, естетичного. На них видатний український мислитель покладав надію в забезпеченні природної гармонії національного і вселюдського. Вперше в історії розвитку педагогічної думки в Україні Г. Сковорода правдиво висвітлив суть релігійного виховання за народними традиціями. Ідею Бога він подав з позиції народної педагогіки як символ єдності українського народу, української нації, України, вселюдської взаємо-пошани й вершину життєвої досконалості. А Біблію розглядав як наймудрішу й найпотрібнішу книгу з усіх книг про Бога, Світ і Людину. Якщо дотримуватися народних традицій, то Біблію повинна мати й знати кожна українська родина.

Молитва Сковороди не була молитвою у звичайному формальному розумінні цього слова. Це було богомислення, тобто морально-етичні думки про Бога, вічність й невпинну потребу самовдосконалення, щира подяка Всевишньому за те, що «потрібне зробив неважким, а важке непотрібним». [12. – С. 46-50]

Варто зазначити, що Г. Сковорода не тільки проповідував, по-своєму оригінальне трактуючи культивовані українською етнопедагогікою народні чесноти й норми християнської моралі, а й неухильно дотримувався їх, подаючи взірцевий приклад поведінки для інших. Поштивий до кожного стану людей, відвідував хворих, заспокоював сумних, ділив останнє з убогими, вибирав і любив друзів по серцю їхньому, був благочестивий без забобонів, учений без пихи, мав поводження без облесливості. Жив життям простим і скромним. Прагнув краще виконати заповіт любові до ближнього, в пошуках хвали Божої, а не слави людської. В нім гармонійно поєднувалися слова і вчинок, проповідь і життя.

Простонародність була для Сковороди як природним виявом його симпатій, так і свідомим принципом. Він палко любив Україну, українську мову, природу, українські народні пісні, звичаї, традиції, любив так, що не міг надовго розлучатися з рідною країною. Добре себе почував тільки в Україні. За кордоном, в Німеччині, Петербурзі, Москві, як гарно та ласкаво його не приймали, він не засиджувався довго й дух гнав його додому, в рідний край, під ясне та тепле небо України.

[12. – С. 46-50]

В особі Г. Сковороди бачимо досить незвичайний приклад цілковитої гармонії між навчанням, світоглядом та життям. Він жив так, як навчав, а навчав так, як жив, дотримуючись мудрих заповідей української народної педагогіки. З великою охотою бував серед селян. Скрізь він був своїм. Мешканці тих сіл та хуторів, де він частіше жив, любили його, мов рідного. Він віддавав їм усе, що мав – не золото та срібло (якого в нього не було), а гарні поради, науку, дружні догани за незгоду, неправду, пияцтво, шахрайство. Втішався тим, що труднощі його мандрівного життя марно не пропадали.

Захоплення і шаноба у ставленні до української етнопедагогіки з боку Г. Сковороди були такі сильні, що навіть у назви своїх творів вплітав народні елементи, як-от: «Сад божественних пісень», «Байки Харківські», «Убогий Жайворонок». Усі вони, як правило, пройняті ідеями народної педагогіки. Наприклад, у притчах «Благородний Еродій», «Убогий Жайворонок» тощо він показав явну перевагу природної системи виховання, виплеканої народним генієм, над вихованням штучним, схоластичним, вигаданим в аристократичних салонах. [12. – С. 46-50]

Через люті заборони з боку російського царизму всього українського, в Україні не було можливості писати українською мовою й видавати твори української літератури. Тому все написане Сковородою за його життя не було видане, а поширювалось у рукописній формі. Та все воно пройняте щедрим народним духом і глибокою мудрістю, соковитими висловами з багатющого арсеналу живої української народної мови.

Здійснене нещодавно академічне видання творів Григорія Сковороди в перекладі українською мовою стало видатною історичною подією на освітній і науково-педагогічній ниві України й у всьому цивілізованому світі. Цим ще раз переконливо заманіфестовано, що українська етнопедагогіка, злеліяна творчим злетом великого генія, житиме вічно в пам'яті й діянні народному вдома, в родинному колі, в школі й громаді незалежної Української держави.

Розділ 2. Формування особистості в педагогічній спадщині Г. Сковороди

Центральне місце у творчій спадщині Г. Сковороди посідає проблема людини. Філософ неодноразово підкреслював, що кожна людина – це ніби маленький світ, і її так важко пізнати, як відшукати «у всесвітній машині начало». [8. – С. 40-42]

Намагаючись розв'язати цю складну проблему, Г. Сковорода зіткнувся з великими труднощами, оскільки жити і працювати йому довелося у той період, коли не були ще науково вирішені питання походження життя і виникнення людської свідомості: не існували фізіологія людини, психологія, мовознавство та інші науки.

Г. Сковорода наполегливо відстоював ідею про єдність людини і природи. Без перебільшення можна сказати, що ідея природовідповідного виховання є основою системи його педагогічних поглядів та позицій.

До речі, сьогодні широкою популярністю у всьому світі користуються ідеї Порфирія Корнійовича Іванова, якого шанобливо називають Учителем. П. К. Іванов багато в чому продовжив ідеї Г. Сковороди, вважаючи, що людина – це частинка живої природи, яка може покарати і помилувати, що кожному відведене своє місце в ній, і воно не може бути зайняте ніким іншим, не купується ні за які гроші, а дається їй за її працю, конкретні справи. Ці та інші думки співзвучні з висловлюваннями Г. Сковороди про те, що природа – істинна, всенародна вчителька, вона сама все знає, їй не слід заважати. Водночас розвиток особистості не можна повністю пустити на самоплив, а треба постійно «розчищати дорогу», допомагати долати перешкоди, які зустрічаються на її шляху, щоб запобігти можливості виникнення відхилень у її формуванні. [8. – С. 40-42]

Погляди філософа про своєчасне запобігання відхиленням у формуванні особистості не збігаються з ідеями релігії та твердженнями деяких зарубіжних учених, оскільки вони по-різному тлумачать саму природу людини. Так, згідно з теоріями ряду відомих філософів (Гоббс, Кант та ін.), людина за своєю природою аморальна, зіпсована, агресивна, сповнена злоби і ненависті до собі подібних, схильна до насильства.

З цього приводу висловився і австрійський учений 3. Фрейд, який теж стверджував природжену агресивність людини, об?рунтовував ідею неминучості воєн.

Основою ж світогляду Г. Сковороди був гуманізм, яким, по суті, пройнята вся його творчість. І. Я. Франко цілком справедливо називав великого просвітителя «першим глашатаєм глибокого гуманізму» в Україні.

Г. Сковорода обстоював думку про те, що за своєю природою людина не зіпсована, добра, що «справді людське серце і розум аж ніяк не можуть бажати зла людям». На думку вченого, причинами, що породжують моральні вади, інші відхилення у поведінці, є суспільні умови, неправильно поставлене виховання, темрява, неосвіченість народу. Особливо важливим у формуванні особистості є правильне виховання, воно може дати, як відзначав Г. Сковорода, «те, чого не дадуть ні чин, ні багатство, ні походження, ні милість вельмож». [16. – С. 142]

Виховання слід починати якомога раніше, максимально враховуючи психофізіологічні особливості дітей. Хоч іноді й важко пізнати природу маляти, але вона може і повинна бути пізнана. Г. Сковорода наголошував на необхідності вести щоденне спостереження за дитиною, її грою, стосунками з навколишніми, за всім її життям. Тільки в такий спосіб можна глибоко вивчити її задатки і відповідно будувати процес виховання. Саме правильне виховання дитини з перших днів її життя, вважав Г. Сковорода, є основою профілактики відхилень у формуванні її особистості, вчинення нею протиправних дій.

Одним із перших в історії педагогічної думки України Г. Сковорода висунув ідею всебічно розвиненої особистості. Тому в його творах знаходимо чимало слушних міркувань з приводу морального, трудового, фізичного, естетичного, розумового виховання. Щодо морального, то найважливішим, на думку Г. Сковороди, є формування в дитини чесності, скромності, справедливості, товариськості. В дружбі він вбачав фактор, який покликаний відіграти важливу роль у моральному вдосконаленні людей і в суспільному прогресі. «Друг – це наше друге я»,– так неодноразово висловлювався великий мислитель. Він був твердо переконаний, що людина, у якої багато друзів, – найщасливіша. [8. – С. 40-42]

Не залишились поза увагою Г. Сковороди і такі питання, як виховання патріотизму, любові до свободи, оптимістичного світовідчуття. Мислитель правильно відзначав, що дії людини детерміновані постійними законами зовнішнього світу. Але ця детермінованість не фатальна. На відміну від інших живих істот особистість володіє свободою волі у визначенні лінії своєї поведінки під час вибору того чи того рішення.

За Сковородою, свобода дій людини залежить від ступеня пізнання нею своєї природи і законів зовнішнього світу. Лише пізнавши свою природу, вона може вільно спрямовувати власні зусилля на досягнення гуманних цілей, зробити життя змістовним і високоморальним.

У моральному вихованні важливо «навчити вдячності». Причому поняття «вдячність» тлумачив Г. Сковорода дуже широко. Невдячність вважав джерелом багатьох моральних вад суспільства.

Просвітитель неодноразово застерігав молодь від пияцтва, статевої розпусти, які підривають репутацію людини і, безперечно, шкодять її здоров'ю.

Цікавою є ідея Г. Сковороди про необхідність виховання в дітей уміння поєднувати особисті й громадські інтереси. За основу цього він брав особистий інтерес, але вважав, що усвідомлений кожною людиною особистий інтерес є передумовою поєднання інтересів окремої особи і суспільства. Істинне життя і щастя, на думку Г. Сковороди, значною мірою залежать від здатності людини сполучати особисте і громадське. Ці ідеї близькі до принципу «розумного егоїзму», який пізніше об?рунтував М. Чернишевський. Щоправда, він вимагав свідомого підпорядкування особистих інтересів інтересам суспільства, а Сковорода наголошував тільки на їхньому нерозривному взаємозв'язку («сопряженіє»). [8. – С. 40-42]

У багатьох творах Сковороди йдеться про виховання «благого серця». Під цим він розумів людину високих моральних якостей, а шлях до нього вбачав у розумовому вихованні, перекидаючи таким чином своєрідний і цілком логічний місток від морального до інтелектуального виховання.

Можливо, правильніше буде навпаки – від інтелектуального до морального, бо сам Сковорода вважав, що високі моральні якості людини і добрі почуття та вчинки є результатом істинного знання. Аморальність деяких молодих людей філософ пояснював відсутністю істинних знань, тим, що в них не вироблені розумні норми поведінки, критичне ставлення до своїх вчинків.

Філософ виходив з того, що знання і мудрість повинні породжувати доброчесність. Він писав:

«Як глупота є мати всіх пороків, у тому числі й пихи, якій властиво брати на себе тягар непосильний і почесті не по заслузі, – так мудрість є справжня мати як інших чеснот, так і скромності, яка, міряючи себе, як кажуть, своєю власною мірою, швидше спускається вниз, ніж підноситься догори». [16. – С. 342]

Заслуговує на увагу застереження Г. Сковороди, що не втратило актуальності й нині: розумове виховання – це не нагромадження знань, його мета – навчити дітей самостійно мислити, робити самостійні висновки, застосовувати набуті знання в житті.

Мабуть, суперечливою є думка Г. Сковороди про те, що знання породжують доброчесність та інші моральні якості, оскільки освіченість аж ніяк не тотожна моральності, хоч певний зв'язок між інтелектуальним та моральним вихованням, безперечно, існує. Знання, які перетворилися у стійкі переконання, зумовлюють моральну поведінку людини.