Педагогічне краєзнавство
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………
РОЗДІЛ 1. ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ АСПЕКТ КРАЄЗНАВСТВА...7
- Аналіз поняття «педагогічне краєзнавство»……………………….7
- Розвиток та становлення педагогічного краєзнавства…………...11
- Етнопедагогіка як складова педагогічного краєзнавства………..17
РОЗДІЛ
2. КРАЄЗНАВСТВО ЯК
ЗАСІБ ВИХОВАННЯ ТА НАВЧАННЯ ШКОЛЯРІВ…………………………………………………………
2.1. Роль краєзнавства в вихованні
та розвитку особистості школяра.......................
2.2. Педагогічне краєзнавство як засіб навчання школярів………….25
ВИСНОВКИ…………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….31
ВСТУП
Актуальність. Сучасна освітня ситуація позначається приєднанням України до Болонської угоди, що відкриває перед українськими громадянами великі можливості в самореалізації і свободі вибору в отриманні освіти. Проте механічний перенос прогресивних педагогічних систем, створених на базі освітніх цінностей інших народів, може справити і негативний вплив. Зокрема, у збереженні національних традицій свого народу, національних традицій виховання. Щоб діти стали народом, творцями своєї держави, необхідно, аби вони за час навчання, виховання в сім'ї, школі міцно засвоїли духовність, культуру рідного народу, глибоко пройнялися його національним духом, способом мислення і буття. Участь у суспільно корисній роботі формує в школярів пізнавальний інтерес до краєзнавчих знань, сприяє зростанню національної самосвідомості школярів, виховує патріотизм.
Ці якості потрібно виховувати у дітей тими засобами, методами, способами, традиціями, мораллю, що вироблені народом упродовж усього історико-культурного розвитку, при цьому органічно поєднуючи ці засоби та методи з новітніми надбаннями європейського та світового культурно - педагогічного досвіду.
Одним з перших, хто звернувся до цієї проблеми був К. Ушинський, який теоретично обґрунтував необхідність використання краєзнавчого матеріалу в навчально-виховному процесі та поклав початок практиці шкільного краєзнавства.
В різні роки на позитивне значення краєзнавства у вихованні дітей вказували українські вчені і педагоги: Г. Ващенко, В. Геринович, О. Духнович, А. Макаренко, С. Рудницький, С. Русова, Г. Сковорода, В. Сухомлинський, П. Тутковський та інші.
Вагомий внесок у розвиток краєзнавства зробили також видатні майстри художнього слова, провідні вчені минулого: І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, М. Драгоманов, П. Куліш, М. Костомаров, О. Левицький, М. Максимович, Я. Маркович, М. Маркевич, О. Лазаревський, М. Грушевський, Д. Яворницький, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Петровський та багато інших.
Методичним аспектам краєзнавчої роботи присвячені дисертаційні дослідження Г. Гуменюк, Я. Яціва. На сучасному етапі дослідженням цієї проблеми займаються А. Вихрущ, Т. Завгородня, С. Золотухіна, О. Сухомлинська, М. Чепіль.
Педагогічне краєзнавство будучи засобом виховання та навчання школярів не втрачає популярності і на сьогодні. На сьогоднішній день педагогічне краєзнавство як нова галузь має широкий спектр визначень і далеко неоднозначних. Його розглядають і як самостійну галузь історичних і теоретичних знань про особливості різних типів навчально-виховних закладів окремих регіонів, і як галузь педагогічних наук, спрямовану на вивчення освітянської справи краю, і як краєзнавчу діяльність в основі якої лежить взаємодія вчителя і учнів.
Враховуючи вище зазначене та необхідність подальшої наукової розробки означеної проблематики у педагогіці нами була обрана тема: «Педагогічне краєзнавство як засіб виховання та навчання школярів».
Об’єкт – навчально-виховний процес сучасної школи.
Предмет – педагогічне краєзнавство як засіб виховання та навчання школярів.
Мета – розглянути особливості педагогічного краєзнавства як засобу навчання та виховання школярів.
Реалізація означеної мети передбачає розв’язання поставлених завдань:
1. Проаналізувати поняття «педагогічне краєзнавство».
2. Розглянути розвиток та становлення педагогічного краєзнавства
3. Дослідити етнопедагогіку як складову педагогічного краєзнавства.
4. Визначити роль краєзнавства в вихованні та розвитку особистості школяра.
5. Визначити роль краєзнавства в навчанні школярів.
Для реалізації
мети дослідження і вирішення
поставлених задач
- теоретичних: аналіз, узагальнення та систематизація психолого-педагогічної, методичної, довідкової літератури для визначення теоретичних основ дослідження.
Наукова новизна й теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що:
1. Проаналізовано історико-педагогічний аспект краєзнавства. Визначено складові поняття «педагогічне краєзнавство». Розглянуто основні етапи розвитку та становлення педагогічного краєзнавства.
2. Виходячи з визначення «педагогічне краєзнавство», розглянуто основні аспекти краєзнавства як засобу виховання та навчання школярів.
Практичне значення полягає в з’ясуванні методичних орієнтирів щодо використання педагогічного краєзнавства у професійній підготовці вчителя з прицільним впливом на навчання та виховання школярів. Залучений до уроку краєзнавчий матеріал може використовуватися для актуалізації знань учнів, їх чуттєвого досвіду; ілюстрації і конкретизації основних програмних положень уроку; збудження інтересу учнів до нової теми; формування на його основі нових понять, уявлень; закріплення і систематизація вивченого матеріалу; розширення краєзнавчого кругозору школярів.
Апробація результатів дослідження була здійснена в інтернет-журналі «Три Софії» в одноосібній публікації.
Логіка дослідження зумовила структуру курсової роботи: вступ, два розділи, висновки, список використаних джерел із 15 найменуваннями. Загальний обсяг роботи 29 сторінок.
РОЗДІЛ 1. ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ АСПЕКТ РОЛІ ТА ЗНАЧЕННЯ КРАЄЗНАВСТВА
- Аналіз поняття «педагогічне краєзнавство»
Поняття «педагогічне краєзнавство» на сьогоднішній день є суперечливим і остаточно не сформованим, так як має широкий спектр визначень. В Україні про педагогічне краєзнавство почали говорити, починаючи з кінця 90-х років.
Уперше про педагогічне краєзнавство починають говорити в 1966 р. російський дослідник П. Іванов. Він зазначав: «Настав час поставити питання про педагогічне краєзнавство. Педагогічне краєзнавство повинно включати в себе вивчення історії школи (мається на увазі наукове керівництво по створенню історії місцевої школи) і вивчення місцевих умов, які здійснюють свій вплив на виховання дітей» [5, с. 5].
Дослідник зазначає, що педагогічне краєзнавство – це збагачення самого вчителя теоретичними і практичними знаннями; освітньо-виховний вплив на учнів; зв'язок з навколишнім середовищем [5, с. 6].
Вивчення педагогічного краєзнавства допоможе учневі приєднатися до педагогічної культури краю, розвинути такі професійні якості, як: творчий підхід до педагогічного процесу; прагнення до професійного зростання; потреба в організації своєї діяльності з урахуванням специфіки рідного краю; прилучення до історії своєї малої батьківщини; опора на значущі погляди авторитетних педагогів, включення їх в свою професійну діяльність; розвиток інтересу до архівних джерел.
Пізніше до розгляду цього питання вдалися дослідники А. Бальдинов та К. Абдрахманов. Вони окреслювали педагогічне краєзнавство як поглиблене дослідження питань історії освіти свого краю, вивчення життя і діяльності передових шкіл та вчителів.
Термін «педагогічне краєзнавство» зустрічається в працях таких дослідників, як: А. Аптікієва, С. Крівова, В. Матіяш, Т. Міщенко, Л. Смирнова, О. Сухомлинська, О. Терьохіна, в яких простежується тенденції до розширення вивчення сутності цього поняття як важливої частини навчально-виховного процесу.
На думку В. Матяша, педагогічне краєзнавство «Це наука про закономірності навчання та виховання молодого покоління на базі використання місцевого педагогічного матеріалу, передового педагогічного
досвіду вчительських, адміністративно-керівних кадрів» [7, с. 50].
Отже на сьогоднішній
час щодо поняття педагогічне
краєзнавство існує широке розмаїття
та невизначеність у трактуванні, це
в свою чергу пов’язано з
Педагогічне краєзнавство може стати своєрідним «джерелом живлення» майбутніх учителів початкових класів у їхній підготовці до гуманітаризації навчання. Воно переслідує два взаємопов’язаних завдання: по-перше, всебічне вивчення освітянської справи рідного краю з метою накопичення знань з гуманітаризації навчання; по-друге, засвоєння оптимальних педагогічних технологій, використання цього матеріалу в педагогічній діяльності.
Педагогічне краєзнавство ґрунтується на ідейному багатстві народу, його морально-етичних цінностях, виховній мудрості. Щоб діти стали народом, творцями своєї держави, необхідно, аби вони за час навчання, виховання в сім'ї, школі міцно засвоїли духовність, культуру рідного народу, глибоко пройнялися його національним духом, способом мислення і буття. Ці якості потрібно виховувати у дітей тими засобами, методами, способами, традиціями, мораллю, що вироблені народом упродовж усього історико-культурного розвитку, при цьому органічно поєднуючи ці засоби та методи з новітніми надбаннями європейського та світового культурно-педагогічного досвіду. Педагогічне краєзнавство впливає і на характер протікання реальних освітніх процесів, збагачуючи їх елементами наукового підходу.
Отже, педагогічне краєзнавство – це галузь історико-педагогічного знання про особливості розвитку освіти, науки, педагогічної думки, культури місцевого краю, вивчення, збереження та творче використання регіонального педагогічного досвіду в теорії та практиці сучасних освітніх закладів [7. c. 52].
Ґрунтуючись на цих ідеях, стає можливим виокремити головні ознаки педагогічного краєзнавства, а саме: приналежність цього явища до сфери історико-педагогічного знання, про розвиток освіти, науки, педагогічної думки певного краю, села, місцевості, формування педагогічного краєзнавства в конкретних умовах конкретного регіону, що визначають його специфіку, наявність свого предмету, а саме – педагогічних цінностей [7, с. 54].
Об’єктом педагогічного краєзнавства може виступати педагогічний процес конкретного регіону в історичному і сучасному вимірі, що включає в себе співвідношення різного рівня педагогічних феноменів минулого і сьогодення у контексті суспільних умов їх існування [5, с. 12].
Методологічна парадигма теорії педагогічного краєзнавства виходить із того, що воно є продуктом історії та культури певного регіону. Отже, об’єктом педагогічного краєзнавства може виступати педагогічний процес конкретного регіону в історичному і сучасному вимірі, що включає в себе співвідношення різного рівня педагогічних феноменів минулого і сьогодення у контексті суспільних умов їх існування
Педагогічне краєзнавство слід розглядати як відносно самостійну галузь науково-педагогічних знань, складовими якої є:
- особливості роботи навчально-
- місцеві предмети та явища, що становлять педагогічну цінність у зв’язку з гуманітаризацією навчання;
- етнопедагогіка з її національними місцевими звичаями й традиціями [7, с. 67].
Для того щоб розкрити зміст феномену «педагогічне краєзнавство», необхідно звернутися до його компонентного складу. Згідно з Г. Аверкіевой аналіз педагогічної дійсності дозволяє виділити, щонайменше, сім таких компонентів [1, с. 12]:
- історія розвитку
навчально-виховних закладів
- авторські
школи (школи педагогів-
- специфічний зміст освіти та виховання з урахуванням національних і регіональних особливостей;
- індивідуальний стиль педагогічної діяльності місцевих вчителів, їх майстерність і новаторство;
- шкільні традиції;
- місцеві педагогічні засоби, що використовуються для вирішення професійних завдань;
- народна педагогіка (етнопедагогіка).
В основу обґрунтування сутності феномену педагогічного краєзнавства повинні бути покладені філософські ідеї:
- про розвиток педагогічного краєзнавства як сукупності освітніх і духовних цінностей, накопичених у даному районі в процесі історичного розвитку;
- про конкретно-історичну своєрідність краю в межах певного періоду, етнічних і національних особливостей;
- про багатство і різноманітність компонентів педагогічної культури даного регіону [1, с. 13].
Сьогодні існує кілька підходів до структурування педагогічного краєзнавства як галузі наукового дослідження.
Перш за все, в його основі лежить регіональний підхід, який полягає у висвітленні закономірностей розвитку національної освіти та педагогічної думки за допомогою маловідомого, унікального регіонального матеріалу.
Основу іншого складає співвідношення напрямів педагогіко-краєзнавчого пошуку з галузями педагогічного знання (школознавче, дидактичне, історико-педагогічне), а також виокремлення в якості самостійної наукової проблеми вивчення специфіки впливу місцевих факторів на розвиток регіональної освіти.
Третій підхід
акцентує історичний складник педагогічного
краєзнавства і включає два науково-
- Розвиток та становлення педагогічного крає
знавства
Педагогічне краєзнавство виокремилося з краєзнавства, яке пройшло тривалий шлях становлення та розвитку.
Краєзнавство – це така галузь науки, що поєднала у собі багато складових: національно-патріотичне, духовно-етичне, культурно-просвітницьке начало. Це комплекс наукових дисциплін, різних за змістом та методами дослідження, але які в своїй сукупності ведуть до наукового і всебічного пізнання краю. Це сукупність знань про той чи інший край, вивчення його природи, історії, економіки, побуту і т. п. У краєзнавстві локалізується інтерес до свого історичного минулого, народних звичаїв і традицій, проблем регіонального розвитку і відродження своєї самобутності [8, с. 3].
Значення краєзнавчого матеріалу у викладанні історії дозволяє конкретизувати викладений учителем матеріал. Вивчення конкретних пам'яток історії та культури дає можливість учням більш наочно представити закономірності розвитку в світової художньої культури.
Краєзнавство як наука про дослідження рідного краю і місцевої історії розвивалося разом з історією нашого народу. Краєзнавчі пошуки проводилися вже за часів Київської Русі. На Русі краєзнавчі відомості фіксувалися насамперед у літописах. Практично всі наші знання з історії та життя русичів від найдавніших часів і до XII ст., їхні звичаї та обряди почерпнуті з літописів. Літописи в Київській Русі були дуже популярні. Записи велися майже в кожній церкві, монастирі. Вони відображали в основному місцеві події. Але були й офіційні літописці, які жили при княжому дворі й записували головні події. Літописи цікаві тим, що в них відображувалися події за роками, і тим, як літописці уявляли ці події. Літописці розповідали про історичні події в країні, про її зв'язки з іншими державами, але більш за все їх цікавила людина, її земне та позаземне життя.
Одним із таких літописів є всесвітньо відома «Повість минулих літ». Вона була написана монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. В «Повісті» багато свідчень про поселення слов'ян, заснування Києва, хрещення Русі, про сусідів: і друзів, і ворогів, про традиції та звичаї, про походи Олега, Ігоря і Святослава. Літописець дає і опис побуту і звичаїв слов'ян. У «Повісті» існують відомості про археологічні пам'ятки. Там п'ять разів згадуються довгі вали, які нібито провів Кирило Кожемяко плугом, у який був запряжений дракон-Змій, для захисту Києва з півдня від кочівників [8, с. 12].
До кінця XII століття відноситься «Слово о полку Ігоревім». У «Слові» міститься важливий краєзнавчий матеріал. Наприклад, там згадуються російські міста: Київ, Путивль, Новгород, Чернігів, Переяславль, Полоцьк, Курськ, Бєлгород і т.д. Споконвічно російським автор вважає річки Дніпро, Донець, Немизі, Стугну, Рось і Сулу [8, с. 13].
У першій половині XVII ст. питання краєзнавства висвітлюють так звані місцеві літописи. Найвизначнішим узагальнюючим літописом є «Густинський літопис», в якому висвітлюються події періоду Київської Русі - до 1597 р [15, с. 52].
В XVІ-XVІІ ст. краєзнавчі повідомлення почали використовуватися представниками влади при розмежуванні державних кордонів, опису дворів та земельних угідь, при стягуванні податків, будівництві фортець, міст тощо.
Певного розвитку набуло краєзнавство у братських школах України (XVІ-XVІІ ст.). Книги і навчальні посібники були насичені краєзнавчим матеріалом, цікавими прикладами історичного характеру. Виникають історичні твори, авторами яких були високоосвічені люди, що навчалися в Києво-Могилянській академії. Наприклад, П. Симоновському належить праця «Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах», у якій він висвітлює історію України з давніх часів до 1750 р. Членами братства були написані фундаментальні праці з історії України, ряд етнографічних студій, матеріали етнографо-статистичної експедиції на Правобережну Україну [15, с. 54].
Становлення краєзнавства нерозривно пов'язане з історичною наукою і відноситься до епохи перетворення початку XVIII ст. Указом Петра І пропонувалося доповідати про будь-які цікаві знахідки краєзнавців царю і нагороджувати за пошуки старовини у своєму краї [8, с. 18].
Одним з основних замовників офіційних краєзнавчо-статистичних матеріалів стало Міністерство внутрішніх справ, яке враховувало інформацію про розподіл Малоросійської губернії на Чернігівську та Полтавську, висунутим царським указом від 9 вересня 1801 р. при розробці економічних та політичних планів і програм. Зібрані в Описах краєзнавчі матеріали використовуються в дослідженнях соціально-економічних проблем, історичної та фізичної географії, природознавства, етнографії, мовознавства тощо.
Інтерес до краєзнавства у XVIII ст. виявляли й українська шляхта та інтелігенція. Це особливо стосувалося козацької старшини, яка почала вивчати історичні документи та свій родовід для того щоб довести своє шляхетське походження і отримати російське дворянство [15, с. 79].
Наприкінці XVIII ст. в краєзнавстві визначаються два напрями:
- офіційний (державний);
- суспільний (демократичний) [15, с. 85].
Для офіційного відкрилися значні перспективи, коли указом Сенату від 1 листопада 1777 наказувалося підготувати топографічні описи всіх губерній. У 1784-1786 рр. вони складалися за єдиною програмою, де, крім характеристики природних умов і економіки, передбачалися і питання місцевої історії.
Суспільний (демократичний) напрямок отримав свій розвиток в популяризації вивчення рідного краю серед населення. Вчителі, учні, та представники різних верств населення, в тому числі представники дворянства в засланні займалися збором краєзнавчого матеріалу, організацією краєзнавчих музеїв, почали писатися записки про відвідані місця.
У другій половині XIX ст. краєзнавство почало розвиватися
в напрямку фольклорно-етнографіч
Цей період розвитку
краєзнавства визначився важливою науковою
подією. Була проведена етнографічна-
В 80-90-х рр. XIX ст. організаційним центром краєзнавчої роботи стали губернські вчені комісії та провінційні учені товариства.
Широкого розмаху набрав розвиток краєзнавства в 20-30 рр. XX ст. Починають з'являтися товариства і гуртки з вивчення свого краю. В 1917 р. у Києві розпочав свою діяльність «Центральний комітет охорони пам'яток старовини і мистецтва» під головуванням О. Грушевського.
Період 20-х років став часом великого розвитку краєзнавства, відбулося повне відродження та розвиток краєзнавчого руху.
У1920 р. в Чернігові було створено «Наукове товариство», що складалося з 7 секцій, історико-краєзнавча була найчисельніша з них. В Чернігові з
1924 р. діяв Інститут краєзнавства. У жовтні 1924 р. за ініціативою інституту була проведена Перша чернігівська губернська краєзнавча конференція.
В січні 1925 р. було утворено Ніжинське наукове товариство краєзнавства, яке складалося з 4-х секцій: історичної, статистично-економічної, етнографічної та природничої. Провідну роль у діяльності товариства відігравали викладачі Ніжинського інституту народної освіти М. Петровський, М. Бережков, А. Єршов, В. Рєзанов, С. Рихлик та ін. Члени товариства досліджували історію, фольклор, етнографію, природу, економічний розвиток краю. Товариство припинило діяльність на початку 30-х років.
В грудні 1925 р. у
Харкові був обраний
Археологічна комісія Академії наук України видала «Український археологічний архів». В комісії працював і М. Грушевський, який створив фонди, бібліотеки, музеї, об'єднав майже всіх провідних українських учених, літераторів, педагогів, видав серію видань
У другій половині XX ст. велика заслуга належить академіку Максиму
Рильському та члену-кореспонденту Костю
Велике значення
у громадському житті населення Галичини відіграв журнал «Життя
і слово», редактором якого був видатний
громадський діяч Іван Франко. Саме він був засновником у 1883 році Етнографічно-
Таким чином, країнознавство, пройшовши тривалий шлях розвитку дозволило сформулюватися педагогічному краєзнавству як засобу розвитку навчання та виховання школярів.
- Етнопедагогіка як складова педагогічного краєзнавства
У 70-х роках ХХ ст. у педагогічній науці з’явився такий термін, як етнопедагогіка, введений у науковий обіг відомим педагогом, нині академіком Г. Волковим, котрий вкладав у це поняття науку про досвід народних мас у вихованні підростаючих поколінь, про їх педагогічні погляди, науку про педагогіку побуту, про педагогіку сім’ї, роду, племені й народу [14, с. 5]. Етнопедагогіка досліджує педагогічний досвід трудящих, виявляє можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науці і практиці, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і розбирає їх відповідність чи невідповідність сучасним завданням виховання. Загальнолюдські аспекти й елементи етнопедагогіки, її норми ґрунтуються на властивих будь-якому суспільству зв'язках між людьми, на обов'язкових для суспільного виробництва й самого життя відносинах. Отже етнопедагогіка – це наука про народну педагогіку, про знання і досвід народу, що являється складовою педагогічного краєзнавства [14, с. 9].
Педагогічна наука
знаходить своє відображення у працях учених і практичній діяльності
учителів та вихователів, а етнопедагогіка
— у народній творчості, виховній практиці
батьків і матерів, дідусів і бабусь, родини
загалом [14, с. 14].
В.О. Сухомлинський називав народну педагогіку “живим, вічним джерелом педагогічної мудрості”, “зосередженням духовного життя народу”, репрезентантом “особливостей національного характеру обличчя народу”
[14, с. 27]. Педагогічне краєзнавство може трактуватися як система етнопедагогічних засобів, розрахованих на забезпечення засвоєння вихованцями духовної культури народу.
Народну педагогіку або ж етнопедагогіку К. Ушинський вважав одним з найважливіших факторів, під впливом яких складалася вітчизняна педагогічна наука. Він висловив найголовніше і найважливіше для всієї педагогічної науки: «Народ має свою особливу характеристичну систему виховання ... Тільки народне виховання є живим органом в історичному процесі народного розвитку» [13, с. 108 ].
К. Ушинський з великою пошаною ставився до народної педагогіки, зробивши її вінцем своєї педагогічної теорії. Він не раз Наголошував на величезному значенні пам'яток виховної творчості народу у вихованні та навчанні, і на перше місце серед них ставив народні казки «як перші й блискучі спроби» народної педагогіки [14, с. 16].
У народній педагогіці
панує живий досвід виховання. Народна
педагогіка, відображаючи певний рівень
педагогічних знань, конкретний історичний
етап в духовному прогресі людства,
служить основою, на якій виникла
і розвивалося педагогічне
Предмет етнопедагогіки включає наступні проблеми: педагогіка сімейного побуту; приказки та прислів'я народів світу та їх значення, передачі морального досвіду підростаючим поколінням, загадки як засіб розумового виховання; народні пісні та їх роль в естетичному вихованні дітей і молоді, саморобні іграшки та творчість дітей; дитяча і молодіжна середа, її педагогічні функції; колискові пісні народів світу як видатні досягнення материнської поезії, материнської школи і материнської педагогіки; спільність педагогічних культур різних народів і національна їх самобутність і ін [13, с. 109].
