Передумови третього поділу Польщі та повна ліквідація Речі Посполитої
Зміст
Вступ
Розділ 1. Передумови, причини та здійснення першого поділу Речі Посполитої
1.1 Внутрішні та зовнішні
причини економічного та
1.2 Спроби запровадження державних реформ у 1760-х роках
1.3 Перший поділ Речі
Посполитої, як наслідок російсько-
політики втручання
Розділ 2. Політична ситуація в 1770-х – 1780-х роках. Другий поділ Польщі
2.1 Намагання здійснити реформи сеймів 1770-1780 років, всупереч волі російської імперії
2.2 Стан земель окупованих Австрією, Росією та Пруссією
2.3 Проголошення Конституції 3 травня 1791 року, як спроби порятунку польської державності
2.4 Другий поділ Речі Посполитої
Розділ 3. Передумови третього поділу Польщі та повна ліквідація Речі Посполитої
3.1 Передумови, причини, характер,
рушійні сили та хід
3.2 Здійснення третього поділу Польщі
Висновки
Використана література
Вступ
Важливою подією кінця XVIII століття у Східній Європі було припинення існування Речі Посполитої, як самостійної держави. У сторіччя Просвітництва, внаслідок трьох поділів Польщі між абсолютистськими державами Пруссією, Австрією і Росією, Польська держава зникла з політичної карти Європи.
Три поділи Речі Посполитої становлять найдовершеніші приклади політичної агресії, якими може пишатися європейська історія. Здійснені насильницькими методами і поетапно – 1773, 1793 і 1795р. -, вони поділили багатства країни, близької за розмірами до Франції.
Питання поділів – складний історичний феномен, передумови, причини, хід та наслідки якого у багато чому залишаються невирішеними чи недостатньо вирішеними. Це зумовлює необхідність досліджувати дану проблему.
Актуальність теми визначається проблемою фактологічного вивчення та концепційного осмислення історії Польщі другої половини XVIII століття.
Предметом дослідження є корені, передумови, мотивація, механізми, процес та наслідки здійснення поділів Речі Посполитої, тобто ліквідація польської державності внаслідок трьох поділів Польщі.
Виходячи з актуальності даного дослідження, можна висловити мету дослідження: здійснення комплексного аналізу всіх поділів Речі Посполитої, як процесу політичного та територіального розчленування держави.
Наявність поставленої мети дослідження дозволяє визначити завдання дослідження, які включають такі складові:
- простежити процес
- визначити передумови
та причини поділів Речі
- показати зміст і методи
проведення трьох поділів
- дослідити роль
Дана робота має практичну і теоретичну значимість. Дослідження в теоретичному плані містить узагальнення праць радянських, вітчизняних та іноземних істориків.
Серед польських дослідників виділявся Фелікс Лойко (1717-1779). Він з 1772 за наказом короля розпочав вивчення політично-правового питання першого поділу. В 1773 р. Він видав трактат „Відомості про Галичину і Владимир”, в якому доказував, що австрійські королі ніколи не володіли російськими землями.
Представниками шляхетської історіографії були Г. Коллонтай та С. Сташиц - прибічники ліквідації „ліберум вето” в сеймі, введення спадкової королівської влади, ліквідації кріпацтва.
Гуго Коллонтай у книзі „Про встановлення і занепад польської Конституції 3 травня 1791” (1793) аналізував положення Речі Посполитої, головною провиною поділів Польщі називав держав-сусідів, які напали на країну в період коли вона лише почала відроджуватись після послаблення, викликаного недосконалістю державного ладу, свавіллям магнатів та слабкістю королівської влади.
Адам Нарушевич (1733-1796) за наказом Августа Станіслава готував працю по історії Польщі. Для підготовки цієї книги він створив штат архівістів та копіювальників, завданням яких був збір, обробка та перепис документів. Це дозволило йому створити 230 томів „папок Нарушевича”, якими користуються численні покоління польських істориків.
Розділ I. Передумови, причини та здійснення першого поділу Речі Посполитої
1.1 Внутрішні та зовнішні
причини економічного та
У 18 ст. закінчується „золотий вік” Польщі , вона стає дедалі слабкішою доки на прикінці 18 століття, зовсім не зникає з політичної карти Європи в результаті трьох політичних поділів між Росією, Пруссією та Австрією.
Але чому доволі сильна держава зникла з політичної карти кінця 18 ст.? Які причини та передумови цієї трагедії ?
В історичній науці зявляються підходи дослідників до епохи поділів, як вихідного пункту „польського питання” – складного історичного феномена, природа, причини і наслідки якого в багато чому залишаються невідомими чи недостатньо вивченими. Справа в тому, що при високому ступені досліджені фактичного боку проблеми дискусії навколо ряду суттєвих, принципових, концнптуальних питань, що стосуються поділів, продовжуються.
Історики давно ведуть суперечки про те, які чинники – внутрішні чи зовнішні більше сприяли виникненню критичної ситуації у Польщі. Розглянувши оцінки та точки зору вітчизняних і закордонних дослідників можна виділити наступні проблемні блоки:
- Співвідношення внутрішніх
(анахронізм державно-
- Значна частина вітчизняних (Н.І. Костомаров, Н.Д. Чечулін,
Ф.Ф. Мартес, з сучасних – Г.А. Санін) дослідників пов’язують [падіння Польщі] головним чином з глибокою та тривалою кризою, внутрішнім розкладом польського державного ладу, всевладністю та корисливістю шляхти, використаннями сусідами Речі Посполитої, в першу чергу Пруссією та Австрією, а також Росією, для територіальних здобутків за її рахунок.
Подібної точки зору дотритримуються провідні німецькі (К. Шльоцер, Є. Герман), частина польських („краківська школа”) дослідників, що покладали основну відповідальність за поділи на Катерину ІІ. З іншого боку, чимало послідовників було і залишається у великого австрійського історика А. Беєра, котрий пов’язує причини поділів з „повним розкладом європейської системи держав в другій половині 18 ст. і обумовленою цим бездіяльністю держав” [18.153-154]. Широку підтримку має теорія „змови проти Польщі”, котру розвивав ряд французьких та польських, в тому числі сучасних, авторів. Наприклад, робота Т. Цегельського та Л. Кондзедя „ Поділи Польщі. 1772-1793 -1795” (Варшава, 1990).
Не менш широке різноманіття думок спостерігається і що до іншим базовим аспектів проблематики поділів:
- Чи є поділи аномальним явищем в контексті загальної логіки розвитку міжнародних стосунків в Європі в епоху пізнього абсолютизму, чи ми маємо справу з закономірним результатом загальних тенденцій ?
- Чи потрібно розглядати поділи 1772, 1793 і 1795 років як фази єдиного процесу („теорія змови”), коли кожен з них обумовлений своїми причинами ?
- І на решті: яка міра відповідальності кожної з держав – учасниць поділів?
Зайвим є казати, що саме це останнє запитання і в минулому, і тепер в найбільше потрапляє у резонанс політичних коньюнктур, під впливам яких дослідники політики поділів намагались і намагаються зняти відповідальність зі своєї країни, не нехтуючи, однак, можливості „по моралізувати” про її партнерів.
Більшість російських істориків вважають основним архітектором поділів прусського короля Фрідріха ІІ, розглядаючи роль Росії, як вимушену обставинами російсько-турецької війни 1768-1774 р. , для успішного закінчення якої необхідно нейтралізувати відкриту протидію Австрії та приховану – Пруссії. Катерині виказувався чи не єдиний дорікання – у посиленні Пруссії та передачі української Галичини Австрії. Проти течії змогли йти тоді лише революційні демократи – М. Бакунін і А. Герцен, які закликали повернути незалежність Польщі, поділеної „між однією німкою та двома німцями”[8.754-755].
На перший погляд подібні висновки виглядають доволі виваженими, особливо враховуючи визнання колективної відповідальності царизму за „несправедливий акт” що до Польщі. Якщо ж вникнути глибше, то пошук „головного лиходія” чи виділення якого-небудь фактора з комплексу причин, що обумовили поділи, не просто відводить від об’єктивного погляду на бурхливу та суперечливу історію міжнародних відносин у Європі в другій половині 18 ст. Ми маємо справу з типологічно невірним підходом, оскільки оцінка історичних подій двохсотлітньої давнини на основі реалій і моральних постулатів пізнішого часу надто часто стає підгрунтям для політизованих спекуляцій, що не мають нічого спільного з осягненням історичного досвіду. Зрозуміти логіку багатомірного процесу поділів Польщі – це й означає відплатити за заслугами його учасникам.
Існують різні погляди на причини трагедії Польщі:
Одна група польських істориків („песимісти”) бачить їх у військовій, політичній та дипломатичній слабкості Речі Посполитої, друга – („оптимісти”) – в сприятливому для Польщі співвідношенні сил європейських держав та її стосунках з Росією і Пруссією. Час від часу робляться спроби нестандартно поглянути на проблему поділів. Однак основні стереотипи, що склалися ще в кінці 18 ст. – на початку 19 ст. , під впливом спочатку французької, трохи пізніше німецької та австрійської, польської, російської історичних шкіл, особливих змін не зазнали.
На сучасному етапі розвитку виділяється досить велика група істориків, які вказують, насамперед, на внутрішню причину поділів Речі Посполитої. Вони переконують, що саме польська нація, її відповідальні громадські та державні діячі не зробили нічого, щоб завчасно запобігти занепаду Польщі. Вони, навпаки, доклали всіх зусиль, щоб підготувати загибель держави власними руками. Не німці, не українці, не росіяни, ніякий інший справжній чи вигаданий ворог Польщі й поляків не знищив польської держави [9.362].
Ця група істориків вважає, що до історії давньої Польщі можна підходити по різному. Але негідний назватися істориком той, хто піддає сумніву: що всі три поділи Польщі у ІІ пол. 18 ст. не спричинили ні Пруссія, ні Австрія, ні Московщина, а лише – внутрішній польський суспільно-державний розклад. Цей розклад відомий під коротким іменем шляхетщини, байдуже чи під шляхетщиною вважатимуть поганий державний устрій і суспільну структуру тодішньої Польщі (вільна елекція, привілеї шляхти, кастовість і панщина, погане законодавство і брак судово-карної екзекутиви) чи повний занепад звичаїв, про які вже Баторій казав у своєму універсалі, вказуючи, що „ замість звичаїв прийшли страшні злочини”. [20.444]
Була створена формула „Польща стоїть безладдям” („Польска нєржондем ста”), за якою мірою прикмет польського народу є його вади, а слабкість – мірою його сили. Очевидно, що така парадоксальна думка не витримує критики: анархія історичної Польщі могла втримуватися лише так довго, як довго сусідні держави були слабкими, коли ж держави-сусіди посилили свій вплив – вона мусила потягнути за собою занепад держави.
Історики-прибічники такої теорії вваажають, що ні Катерина, ні Фрідріх, ані Йосиф не були винні, лише Браніцькі, Ржевуські, Чарторийські, Огінські з запроданцем Станіславом Августом. Але й вони не виринули в період поділів Польщі, як „deus ex machina”: вони мали своїх гідних попередників у постатях Я. Радивила, у власній „фамільній традиції”, на якій складалася ментальність та діяльність поколінь. Саме шляхта визначала напрямок подій, вона витиснула страхітливу печатку на переросподільній історії Польщі.
Виходячи з усього вище сказаного, видається, що незаангажовані, об’єктивні оцінки поділів можливі лише за умови системного підходу, що передбачає їх розгляд в рамках еволюції міжнародних відносин в Європі, що прослідковувалася протягом доволі тривалого періоду. Це дає можливість не лише виявити ретроспективні джерела цього процесу, але й взятя до уваги подальший розвиток, що породило його тенденції. Такі спроби робилися, як раніше (французьким істориком А. Сорелем, російським – В. О. Ключевським), так і в останні роки – німецькими дослідниками М. Г. Мюллером і М. Шульце-Весселем, російським Інститутом слов’янознавства, що видав збірник „Польща і Європа в 18 ст. Міжнародні та внутрішні фактори поділів Речі Посполитої” (М. , 2000) [13.320]. Сьогодні, після кардинальної зміни геополітичної ситуації в Європі та світі, подібний підхід є особливо перспективним.
Не вступаючи в спеціальні дискусії, можна з упевненістю твердити, що відокремлено ні зовнішні, ні внутрішні чинники не призвели б до падіння польської державності. Катастрофічні наслідки були зумлвлені дією одночасно, як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. Сказане повністю підтверджується обставинами, в яких проходили поділи польських земель між сусідніми державами.
1.2 Спроби запровадження державних реформ в 1760-х роках
Провідна роль магнатів та шляхти в польській історії є загальновідомою Вони блокували серйозні нововведення та робили неможливим курс на реформи. Польські монархи вже з середини 16 ст. не мали достатньої для проведення змін влади. Про буржуазію в тогочасній Польщі говорити не доводиться – польські міста не відіграли значної ролі в історії країни того часу.
На час безкоролів’я, після смерті Августа ІІІ припадають перші спроби проведення державних реформ у Речі Посполитій. Вони були пов’язані з родом Чарторийських, очолюваний, як і раніше, руським воєводою Августом Олександром Чарторийським. Навколо цього політичного угрупування згуртувалися ті, хто вважав, що країну можна врятувати від загибелі, до якої вона прямувала, шляхом внесення в її державний устрій змін, але таких, які б не порушували його фундаментальних засад. У своєму намірі здійснити реформи Фамілія спиралася на підтримку російського уряду.
У розробці програми реформ активну участь взяв пов’язаний з Фамілією Анджей Замойський (1717- 1792), нащадок канцлера і гетьмана великого коронного Яна Замойського по не прямій лінії, одна з найсвітліших постатей польської історії другої половини 18 ст. Від грудня 1764 р. він був канцлером великим коронним. Програма Фамілії передбачала зміцнення держави, впорядкування її устрою. Реформи були проголошені на конвокаційному сеймі у травні – червні 1764 р. біля Варшави в присутності російських військ, що прибули на прохання Фамілії. За наполяганням Чарторийських сейм був конфедераційним, тобто таким, на якому рішення могли прийматися більшістю голосів. Маршалком його був обраний син А.А. Чарторийського – генеральний подільний староста Адам Клеменс Браницький. Спроби перешкодити роботі сейму, до яких вдавалися налаштовані проти реформ гетьман великий коронний Ян Клеменс Браницький і віленський воєвода К.С. Радзивіл - скандаліст і баламут, дуже популярний серед консервативної шляхти, виявилися марними. Обидва вони змушені були покинути країну. Коронне військо тимчасово перейшло під командування маршалка А.К. Чарторийського.
Сейм прийняв важливі постанови, що вносили зміни у систему державної влади. Сеймові осли були звільнені від обов’язку дотримуватись інструкцій сеймиків, якщо ті розходилися з думкою сеймової більшості. Так, на сеймі 1764 р. було введено обмеження застосування права liberum veto: рішення економічних питань тепер приймалося більшістю голосів.
Це були перші намагання провести політичні реформи. Саме вони призвели до вибуху незадоволення з боку реакційної магнатерії, котра прагнула до влади. Магнати почали шукати підтримки серед монархів сусідніх держав.
Поворот в польській політиці російської влади, що призвів до обрання на польський престол Понятовського і до встановлення російської гегемонії в Польщі, передбачав не лише новий зміст, а й нове оформлення польсько – російських відносин. У зв’язку з цим виникло питання про польсько-російський союз. Але чи була реальна можливість такого союзу ? Правлячі кола в Петербурзі розраховували на участь поляків в можливій російсько-турецькій війні і були готові дати дозвіл на відоме обмеження „анархії” в Речі Посполитій, при умові посилення російського контролю над Польщею.
Магнатська група Чарторийських також надіялася на союз з Росією, розраховуючи з його допомогою закріпити особисті позиції.
Існувало два варіанти пропозицій зроблених російською стороною, спрямованих на укладення союзу [4.256]. Перший пропонував одночасне підписання трактату і проведення політичної реформи на сеймі коронації 1764 р., другий – початок переговорів в союзі у випадку виконання польським сеймом 1766 р. всіх вимог Росії. Однак, жоден з цих варіантів не був впроваджений в дію.
Також за рішенням сейму створювалися коронна і литовська скарбові комісії, яким було доручено відати фінансами (насправді вони займалися й торгівлею, ремеслами та шляхами сполучення), і комісія, завданням якої було вилучення податкового питання. Скасовувалися приватні („партикулярні”) мита і запроваджувалося генеральне мито, уніфікувалися міри і ваги.
У королівських містах відновлювалося втрачене ними самоврядування, ліквідовувались магнатські й церковні юридики. Реформовано асесорський суд, вищу судову інстанцію для королівських міст. Коронний трибунал поділено на два, з яких прерогативи одного (з садибою в Любліні) повинні були поширюватися на Малопольщу, а другого (з садибою в Пьотркові) – на Великопольщу [5.288].
Смерть Августа ІІІ (5 жовтня 1763 р. ) дала поштовх до запеклої суперечки за польську корону.
Вирішальну роль у виборі наступного короля відіграла тверда підтримка Паніним – першоприсутнього у Колегії іноземних справ (на той час) на тому етапі розвитку ситуації в Польщі намірів Катерини ІІ домогтися обрання Понятовського на польський престол.
Досить цікавою є відповідь С. Понятовського на послання Катерини ІІ від 22 жовтня 1763 року, в якому вона підтвердила підтримку Росією його кандидатури на польський престол: „Без усяких сумнівів я не заслужував би Вашої підтримки, якби моя душа не була переповнена тими патріотичними почуттями, котрі Вам, Ваша величність, було завгодно бачити у мені”. І далі: „Я з великим задоволенням відмічаю, що чим більше мій народ буде дізнаватися про точні наміри Вашої імператорської величності, тим більше він впевниться у твердості та рішучості Вашої волі і тим менше перепон зустрінеться для Ваших планів у Польщі” [13.352].
Конвокаційний сейм постановив, що новообраним королем може бути тільки той, хто „з батька і матері” є шляхтич Речі Посполитої. Всупереч бажанню Фамілії, яка планувала звести на престол А.А. Чарторийського або його сина Адама Казімєжа, королем Речі Посполитої 6 вересня 1764 р. голосами близько 5600 представнмків шляхти під тиском російської імператриці Катерини ІІ (1762-1796) і в присутності російських військ був обраний її колишній фаворит, племінник могутнього і впливового державного діяча А.А. Чарторийського, стольник литовський Станіслав Антоній Понятовський (1732-1798), котрий як король прибрав собі ім’я Станіслава Августа. Катерина ІІ сподівалася, що в його особі, яку вона вважала податливою за вдачею і зобов’язаною їй за обраням, матиме покірного собі короля. Символічним було й те, що коронація Станіслава Августа відбулася в день св. Катерини (25 листопада) 1764 р. В колегіаті св. Яна у Варшаві: цей день він обрав на знак вдячності цариці. Варто звернути увагу на те, що серед претендентів на польський престол був і 87-річний Станіслав Лєщинський, якого у такому віці не покидали політичні амбіції. Станіслав Август Понятовський був останнім королем Польщі, трагічною, а в певних аспектах шляхетною постаттю. Один із коханців Катерини ІІ, він опинився на троні, поставивши перед собою неможливе завдання реформувати республіку і водночас зберегти російське панування [4.257].
Рід Понятовських гербу Цьолек був маєтково пов’язаний з мазовецьким селом Понятова, але походив з Краківського воєводства. Він був середньо-шляхетський, проте один з його представників, батько Станіслава Августа – Станіслав Понятовський – вибився в магнати, завдяки блискучій політичній кар’єрі, займаючи послідовно посади підскарбія великого литовського (1722 – 1731), мазовецького воєводи (1731-1752) і краківського каштеляна (1752 – 1762). Станіслав Август здобув добру освіту, його погляди значною мірою склалися під впливом просвітницьких ідей, з якими він знайомився, зокрема, під час подорожей на Захід. Він був прихильником схвалених конвокаційним сеймом реформ. При королі діяла конфедерація, свого роду кабінет міністр в складі канцлерів, членів королівського почту і деяких запрошених осіб. Він сприяв відновленню діяльності державного монетного двору та створенню правового порядку в значних королівських містах.
Станіслав Август, обдарований політик, прагнув до самостійних дій у проведенні реформ. Його реформам сприяло деяке економічне пожвавлення країни: зросли розміри оброблюваних земель, врожайність, дещо зріс вплив середньо-помісної шляхи, відбудовувалися міста, зростало їх населення, будувалися мануфактури, розвивалися ремесла. Не менш важливими були зміни в суспільних поглядах. Передова частина суспільства засвоювала ідеї Просвітництва, які приходили з Заходу. Король і магнати сприяли розвитку освіти та культури, які розвивалися на європейському рівні, головним чином в рамках класицизму і сентименталізму. [14.256]
Невдовзі після коронації Станіслав Август почав виходити з-під впливу Фамілії, намагався правити незалежно від неї. При цьому він розраховував на російську підтримку, що робило його залежним від волі Катерини ІІ, охоче радився зі своїми трьома братами, яким коронаційний сейм наддав князівські титули.
Політика реформ, спрямованих на виведення Речі Посполитої з економічного та політичного застою, усунення з її устрою вад, котрі гальмували її дальший розвиток не відповідала стратегії правителів Пруссії та Росії, які прагнули зберегти Річ Посполиту як буферну державу. В свою ж чергу, судячи з подій Понятовського і Чарторийських на конвокаційному сеймі в квітні 1764 р, вони були впевнені, що реформи, спрямовані на національне відродження Польщі, будуть підтримані Росією в обмін на врегулювання територіальних, релігійних та інших двосторонніх проблем в тому вигляді, в якому вони формулювалися договором про Вічний мир 1686 року і ставилися російськими дипломатичними представниками в першій половині 18 ст.
В перші місяці після обрання Понятовсьвого з Петербурга надійшли, здавалося б, досить запевнюючі для реформаторів сигнали. У вересні 1764 року прусський посол Сольмс повідомляв у Берлін, що Панін підтримує ідею польського надзвичайного посла Ржевусского, друга Понятовського, про проведення різниці між liberum veto і liberum rumpo. але вже через два місяці, в листопаді 1764 р. Катерина під впливом Фрідріха, який категорично був проти ідей молодих реформаторів, зробила корекцію попередніх наказів Паніна, заборонивши Рєпніну підтримувати ідею Ржевусского на коронаційному семі, що мав відбутися. [19.110]
Тож деякі з цих реформ викликали з боку Прусії, а згодом і Росії серйозні заперечення. На початку 1765 р. Пруссія, король якої Фрідріх ІІ твердив, що „Польщу потрібно тримати в летаргії” [19.117], висунула вимогу скасувати генеральне мито як таке, що суперечить пруссько-польським домовленостям. Відмова польського уряду задовольнити цю вимогу викликала вкрай негативну реакцію з прусського боку. За наказом Фрідріха ІІ на березі Вісли біля прусського міста Квідзина була споруджена озброєна батареями митниця, яка примушувала польські кораблі сплачувати 10-відсоткове мито із зерна і 15-відсоткове з інших товарів. Під грубим тиском Пруссії польський уряд припинив збір генерального мита.
Коли виявилося, що керівництво Речі Посполитої на чолі з королем не бажає зійти зі шляху реформ, Росія І Пруссія почали підтримувати в ній ті кола, які захищали в ній недоторканість liberum veto та інших шляхетських вольностей і нетерпимо ставилися до будь-яких змін в устрої держави. Катерині ІІ особливо не до вподоби було те, що Станіслав Август та польський уряд виходили з під її контролю, поводилися незалежно. І вона, як привід для тиску на них, використала так зване дисидентське питання: стала вимагати зрівняти в правах християн-некатоликів (протестантів, в основному лютеран, і православних; до дисидентів не було віднесено греко-католиків) з католиками у Речі Посполитій. Йшлося про надання їм представництва в сенаті та польській ізбі, зайняття державних посад і земських урядів. Виступивши на боці дисидентів, частка яких серед населення була порівняно незначною, Катерина ІІ керувалася не гуманно-релігійними міркуваннями, а прагненням посилити вплив у Речі Посполитій. [7.262]
У 18 ст. децентралізація Речі Посполитої посилилася. Держава розпадалася на самостійні області, які діяли нарізно. Шляхетські сеймики підпорядковували загальнодержавні інтереси інтересам магнатів різних воєводств. Магнати і шляхта окремих воєводств об’єднувалися у військово-політичні угрупування – конфедерації, які опиралися на допомогу сусідніх держав (Пруссії, Росії, Австрії) та виступили проти короля.
Небажання польської сторони поступитися в дисидентському питанні призвело до того, що зусиллями царського посла у Варшаві Миколи Рєпніна і під прикриттям російських військ, що знаходилися в Речі Посполитій, у 1767 р. Були скликані дві конфедерації: православна на чолі з білоруським архієпископом Юрієм Кониським в Слуцьку і протестантська на чолі з Георгом Вільгельмом Гольцем в Торуні, які поставили вимоги надати дисидентам політичні права.
Обидві конфедерації поставили перед собою мету досягти рівності віруючих різних конфесій в Речі Посполитій. Останнім аргументом в суперечці між слуцько-торунськими конфедераціями й сеймовими засіданнями на користь перших була сорокатисячна російська армія, котра стояла на території Білорусії. Проте обидві конфедерації були слабкі, щоб змусити правлячі кола піти на поступки. Дисидентське питання розглянув варшавський надзвичайний сейм, який відбувався з 5 жовтня 1767 р. до 5 березня 1768 р. під егідою Радомської конфедерації й диктатом Катерини ІІ. Вибори складу його польської ізби пройшли під контролем російських військ, яких на той час було у Речі Посполитій 40 тис. За наказом М. Рєпніна розробка і обговорення законопроектів та вироблення узгоджених відповідних ухвал проходило не в посольській ізбі, а в групі з 66 „делегатів”, призначеним з її складу. Ухвали „делегатів” лише затверджувалися на пленарних засіданнях сейму. З огляду на це, сейм був прозваний „делегаційним” (його також, зваживши на постійне втручання в його роботу М. Рєпніна, звали „рєпнінівським”). То був перший сейм такого типу в історії польського парламентаризму.
На сеймі проти дисидентських постулатів і репнінівської сваволі організувалася потужна опозиція, куди ввійшло чимало радомських конфедератів. М. Рєпнін брутально придушив опозицію, заарештувавши краківського єпископа Ю.А. . Зулуського, гетьмана польного коронного Вацлава Жевуського та його сина Северина і відправивши їх до Росії; там вони перебували в ув’язненні у калузькій фортеці впродовж п’яти років. У речі Посполитій це викликало велике незадоволення. Але Станіслав Август не висловив протесту з приводу порушення Росією суверенності сейму і не призупинив його роботу. Натомість запротестував А. Заморський, який демонстративно склав повноваження канцлера. Переляканий рєпнінівськими репресіями сейм ухвалив зрівняння дисидентів у правах з католиками, підкресливши, разом з тим (на це дала згоду Катерина ІІ), що католицька віра залишається в державі панівною. [2.624]
Йдучи на зустріч консервативним колам Речі Посполитої, Катерина ІІ дозволила тому ж сейму прийняти постанову про „кардинальні права”, яка підтвердила основні положення Генрикових артикулів 1573 рік, інші політичні права шляхти, а також містила пункт про збереження liberum veto із застереженням, що стосовно економічно-фінансових питань допускалося вирішення більшістю голосів. Це означало крах реформ конвокаційного сейму 1764 р. Водночас кардинальні права заборонили шляхті карати своїх підданих смертю під страхом притягнення порушників до суворої кримінальної відповідальності – за навмисне вбивство селянина пан мав каратися смертю. Росія задекларувала, що є гарантом цих прав. Той же сейм схвалив російсько-польський договір про непорушність кордонів Речі Посполитої.
Після сейму 1767-1768 р. р. усі три конфедерації були розпущені як такі, що виконали покладені на них завдання. Радомські конфедерати помирилися з королем. Видавалося, що політика Росії в Речі Посполитій перемогла. Проте безоглядно - безпардонний тиск російського посла на сейм, насильницькі дії, до яких він вдавався стосовно непоступливих послів, а також надання дисидентам політичних прав викликали в країні величезне обурення. Перед самим закінченням сейму, 29 лютого 1768 р. , в містечку Бар Подільського воєводства дійшло до скликання військово-політичної конфедерації патріотично і консервативно настроєної частини шляхти й католицького духовенства під гаслами заперечення поступок дисидентам, захисту католицтва і незалежності держави. Барська конфедерація була озброєним союзом польської шляхти проти короля Станіслава Понятовського та царської Росії. Ця конфедерація створена великими польськими магнатами, була ультра католицьким, консервативним союзом на захист шляхетських свобод. Барську конфедерацію підтримувала Франція. Маршалком конфедерації був обраний Юзеф Пуласький. Невдовзі Барська конфедерація охопила значну частину шляхти і духовенства, поширилася на інші українські, польські землі і Велике князівство Литовське. Конфедерати, які у військовому відношенні представляли собою переважно слабо озброєну і погано дисципліновану кінноту, діяли проти короля та його оточення. У країні розгорнулася громадянська війна. Конфедерати воювали також з російськими військовими загонами, що прибули в Річ Посполиту на прохання польського уряду, щоб спільно з коронним військом боротися з ними. [6.367]
