Передумови виникнення правових відносин

ЗМІСТ

Вступ

Право не може існувати без  правовідносин, воно реалізується в  правовідносинах, живе і діє в них. Правовідносини – це конкретна форма буття права. Правовідносини безпосередньо пов'язані з державою і громадянським суспільством, з системою права і законодавства.

Актуальність  даної теми викликана необхідністю дослідження різноманіття виникаючих нових правовідносин у зв’язку з розвитком суспільного життя. Проблема правових відносин є центральною в загальній теорії права і саме вона викликає найбільші суперечки в юридичній науці – починаючи з визначення даної категорії і закінчуючи більш детальними питаннями і положеннями.

Тема правовідносин  займає чимале місце у житті кожної людини, бо майже постійно вона вступає  в них, купуючи продукти у магазині, укладаючи шлюб або влаштовуючись  на роботу. Тому правовідносини невіддільні  від життя, і саме воно диктує яким чином вони повинні змінюватись.

Щоб розкрити поняття  правовідносин, потрібно відмежувати  їх від інших суспільних відносин – моральних, економічних, політичних, релігійних і інших. Всі суспільні  відносини мають вольовий, ідеологічний характер, але правовідносини ще й мають державно-вольовий характер, оскільки державна влада юридично об'єктивує і закріплює ці відносини в системі діючих законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів.

Учасники правовідносин  пов'язані між собою конкретними  суб'єктивними правами і обов'язками, які мають офіційний юридичний характер. Між ними існує суб'єктивний індивідуальний зв’язок на підставі законодавчих актів.

Традиційно вважалось, що правовідносини не можуть існувати без системи права і законодавства. Разом із тим, як показала практика, в останні роки в суспільстві може існувати дві групи правовідносин: правовідносини, які врегульовані законодавством, і правовідносини, які не врегульовані законодавством. Це обумовлено відсутністю законодавства, яке регулює певні суспільні відносини. Наприклад, орендні відносини між суб'єктами цивільного права виникали і існували тривалий час до видання закону про оренду. Такі відносини також виникають, коли виникає необхідність застосовувати аналогію права і закону.

Разом із тим можуть існувати факти, коли закони існують, але правовідносини не виникають, оскільки немає механізму їх реалізації, не склались умови для їх реалізації тощо.

Теоретичні питання, пов'язані  із дослідженням сутності правовідносин  розглядалися в працях О.В. Зайчука, М.С. Кельман, В.В. Копєйчикова, В.М. Корельського, В.О. Котюк, В.В. Лазарева, С.Л. Лисенкова, П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, М.В. Цвіка.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що регулюються нормами права; предметом – поняття, зміст та види правових відносин.

Метою даної  курсової роботи є узагальнення наукових положень, щодо поняття, змісту і підстав виникнення правових відносин.

Виходячи з поставленої  мети, в курсовій роботі передбачається вирішити наступний комплекс задач:

- дослідити наукову та учбову літературу з питання правовідносин;

- охарактеризувати елементи  структури правовідносин;

- назвати обставини  виникнення і припинення правовідносин;

- узагальнити наукові  положення і зробити висновки  за результатами усього дослідження.

Методологічну основу дослідження складає діалектичний метод пізнання суспільних явищ і процесів.

Актуальність роботи обумовлена самою постановкою проблеми, динамікою розвитку суспільних відносин і потребою їх регулювання.

Розділ 1. Поняття, ознаки та види правових відносин

Як відомо, юридичні норми  створюються та діють перш за все  для регулювання відносин людей  і держави, але вони регулюють  не всі відносини, а лише їх частину. Правильне регулювання правових відносин неможливе без з'ясування того, що являють собою суспільні відносини – це зв'язки між людьми, які встановлюються в процесі їх загальної діяльності.¹

Суспільні відносини  надзвичайно різноманітні, їх можна  класифікувати за різними ознаками і на різні види, залежно від  сфери діяльності: політичні, моральні, економічні, правові. Їх можна поділити також на матеріальні, які стосуються економічних зв'язків, і політико-правові. Зрозуміло, що такий поділ до імовірної міри є умовним, оскільки такі відносини дуже тісно переплетені і взаємопов'язані. Суб'єктами суспільних відносин можуть бути соціальні спільності (народ, нація, колектив), організації (державні, приватні, громадські), окремі особи. Роль суб'єкта в системі соціальних зв'язків обумовлена об'єктивними закономірностями суспільних відносин та активністю їх учасників.² Бачимо, суспільні відносини являють собою складне і багатогранне явище, яке може включати різні елементи суспільних інтересів та потреб у правовому регулюванні. Зокрема, в сімейному житті юридичної форми набувають, як правило, матеріальні взаємозв'язки, відносини ж людей до релігії, до самого себе знаходяться поза сферою правового регулювання. Звідси випливає, що не всі суспільні відносини і не в повному обсязі можуть набувати юридичної форми. Тому не всі суспільні відносини об'єктивно можуть бути юридичними.³

Можливість певної поведінки, яка надається нормами права, може бути втілена в життя не тільки через правовідносини.

Існує два шляхи реалізації норм права:

1) реалізація правових  норм, що пов'язана з необхідністю  для суб'єкта права вступати  у відносини з іншими особами, які є носіями прав і обов'язків. Такий шлях реалізації норм права цілковито залежить від волі обох сторін. Регулювання суспільних відносин здійснюється шляхом впливу норм права на поведінку людей через їх усвідомлення і подальше втілення в життя. Поведінка суб'єктів права повинна відповідати вимогам правових норм, усі учасники суспільних відносин у процесі реалізації норм права виступають як носії певних прав і обов'язків;

2) безпосереднє використання  суб'єктом його прав і виконання ним обов'язків, коли він не повинен вступати у взаємини з іншими учасниками. Наприклад, можливість власника розпоряджатися своїм майном, коли всі інші суб'єкти повинні утримуватись від втручання у сферу його абсолютних майнових прав. Крім того, особиста реалізація норм права, які встановлюють заборони (наприклад, заборона вбивати, грабувати і т. ін.), також повністю залежить від самої особи: щоб їх виконати, не треба вступати у взаємини з іншими людьми.⁴

М.В. Цвік визначає правовідносини як стосунки, в яких суб'єкти права виступають контрагентами в процесі виконання ними вимог нормативних приписів і набуття певних прав і обов'язків (покупець — продавець, позивач — відповідач).⁵

Правові відносини —  виникаючий на основі правової норми  зв'язок між суб'єктами права, що володіють кореспондуючими правами і обов'язками, забезпечені державним примусом - таке визначення дає колектив авторів у складі К.С. Хахуліної, В.А. Малиги і І.В. Стадник.⁶

Правовідносини —  це відносини, що охороняються державою. Держава, забезпечуючи виконання вимог юридичних норм, охороняє і відносини, що виникають на підставі цих норм. Правовідносини, що охороняються державою, складають основу правопорядку будь-якого суспільства.

Звідси професор В.В. Копєйчиков вважає, що правові відносини — це специфічні вольові суспільні відносини, що виникають на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками.⁷

У своєму понятті правовідносин  М.С. Кельман згоден з професором В.В. Копєйчиковим, що правові відносини — це такі суспільні відносини, в яких сторони зв'язані між собою взаємними юридичними правами і обов'язками на основі норм права і охороняються державою.⁸

Правовідносини є тією мірою зовнішньої свободи, яка надається  його учасникам на підставі норм об'єктивного права.

Професор В.В. Лазарев  вважає, що правовідносини - це зв'язок між людьми за допомогою суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, тим  самим підтримуючи двох попередніх авторів.⁹

Правовідносини —  це такі суспільні відносини, які мають вольовий надбудовний характер і індивідуальний правовий зв'язок між суб'єктами права в формі юридичних прав і обов'язків, які охороняються державною владою, відповідають або не суперечать принципам правової держави і правового громадянського суспільства.¹⁰

Доктор О.Ф. Скакун дає  таке визначення: правовідносини – урегульовані нормами права і забезпечувані державою вольові суспільні відносини, що виражаються в конкретному зв'язку між правомочними і зобов'язаними суб'єктами.¹¹

Отже, можна сказати, що не всі суспільні відносини об'єктивно можуть набувати юридичної форми. Категорія «правовідносини» дозволяє з'ясувати, як право впливає на поведінку людей. У межах правовідносин життєдіяльність набуває цивілізованого, стабільного і передбаченого характеру.

У суспільстві існує  багато різних за своїм змістом відносин, з-поміж яких правові відносини  займають особливе місце. Правові відносини  є результатом дії вимог норм права на відносини між різними  суб'єктами. Вони мають низку ознак, що відрізняють їх від інших видів суспільних відносин:

1. Становлять різновид  суспільних відносин, соціальний  зв'язок. Правовідносини складаються  між людьми або колективами  як суб'єктами права з приводу  соціального блага або забезпечення  яких-небудь інтересів. Не може  бути правовідносин з тваринами, рослинами, предметами. Відносини з ними є, але не за допомогою права. За негуманне поводження з собакою людина відповідає не перед собакою, а перед органами, що покликані захищати тварин.

2. Є ідеологічними  відносинами — результатом свідомої діяльності (поведінки) людей. Правовідносини не можуть виникати, не проходячи через свідомість людей: норми права не можуть вплинути на людину, її поведінку, доки зміст правових норм не усвідомиться людьми, не стане їх правосвідомістю.¹²

3. Є вольовими відносинами, які проявляються в двох аспектах: а) у втіленні в них волі (інтересу) держави, оскільки правовідносини виникають на підставі правових норм; б) у втіленні в них волі (інтересу) учасників правовідносин - вони зв'язані предметом інтересу, досягненням його результату. Правда, правовідносини можуть виникати і припинятися поза волею (інтересом) їх учасників (наприклад, потерплий від злочину всупереч своєму бажанню залучається у кримінально-процесуальні правовідносини зі злочинцем і судом). Однак реалізація правовідносин можлива лише на підставі виявлення волі (інтересу) їх учасників. При цьому є правовідносини, для виникнення яких необхідне волевиявлення всіх їх учасників (договір купівлі-продажу), а є правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення лише одного з учасників (проведення обшуку).¹³

«4. Виникають, припиняються або змінюються, як правило, на основі норм права у разі настання передбачених правовою нормою фактів. Правовідносини виступають як спосіб реалізації норм права, або, інакше, норми права втілюються в правовідносинах, відбувається їх індивідуалізація стосовно суб'єктів і реальних ситуацій. У нормах права вже закладені правовідносини, але в абстрактній формі . Проте не можна вважати, що наявність правових норм автоматично призводить до виникнення правовідносин. Можливий і такий варіант, коли правові норми реалізуються, але правовідносин немає. Правда, таке трапляється вкрай рідко, наприклад, виникнення правовідносин у разі вирішення справи на підставі аналогії права.¹⁴

5. Мають, як правило, двосторонній характер і є особливою формою взаємного зв'язку між конкретними суб'єктами через їх права, обов'язки, повноваження і відповідальність, які закріплені в правових нормах. Одна сторона має точно визначені суб'єктивні юридичні права (правомочна сторона), на іншу покладені відповідні суб'єктивні юридичні обов'язки (зобов'язана сторона). Повноваження — прерогатива державних органів і посадових осіб. Юридична відповідальність — елемент вторинного характеру, який реалізується в результаті вчиненого правопорушення. Основний зміст правовідносин — суб'єктивне юридичне право і суб'єктивний юридичний обов'язок. Не може бути правовідносин, заснованих лише на правах або лише на обов'язках. Правам однієї сторони відповідають обов'язки іншої. Наприклад, одна сторона - кредитор - має право на одержання боргу, а інша - боржник - обов'язок повернути борг. У деяких правовідносинах кожна сторона має і права, і обов'язки (фізичні особи), правомочності і відповідальність (посадові особи). Ступінь конкретизації сторін може бути різним: а) точно визначена зобов'язана сторона; б) точно визначена лише правомочна сторона, а коло зобов'язаних осіб не визначено; в) точно визначені обидві сторони.¹⁵ [10, с. 636]

6. Охороняються державою, забезпечуються заходами державного впливу. У більшості випадків суб'єктивні права і юридичні обов'язки здійснюються без застосування примусових заходів. У разі потреби зацікавлена сторона може звернутися до компетентного державного органу, який виносить рішення (акт застосування права) з чітким визначенням прав і обов'язків сторін. Можливість державного примусу створює режим соціальної захищеності, безпеки, законності.¹⁶

Як бачимо, більшість  авторів дотримуються однакової  точки зору щодо ознак правовідносин.

Підбиваючи підсумки проведеного аналізу поняття правових відносин, можна дати узагальнююче визначення: правовідносини — це відносини між особами, які є юридичним вираженням економічних, політичних, сімейних, процесуальних та інших суспільних відносин, де одна сторона на основі правових норм вимагає від іншої виконання певних дій або утримання від них, а інша сторона зобов'язана виконати ці вимоги.

Розділ 2. Загальні юридичні передумови виникнення правових відносин

2.1. Норма права

Правова норма - головний елемент права як соціального утворення, головне поняття всієї правової системи. Процес формування і реалізації права, законодавство, всі юридичні поняття і конструкції і навіть теорії в своїй основі прямо чи опосередковано мають правову норму.

Правова норма (норма  права) - загальнообов’язкове веління, виражене у вигляді державно-власного припису і яке регулює суспільні відносини.

Правова норма - це нормативна установка, але визначеним чином  оформлена, тобто виражена в законодавстві. Отже, нормативно правова установка  це елемент природного права, правова норма - елемент позитивного права.

Далеко не всі нормативні установки природного права є  правовими нормами. В той же час  багато правових норм (організаційні, організаційно-технічні, процедурні) взагалі  не пов’язані чи мало пов’язані с природним правом.

Правова норма - це формально  визначене правило поведінки (безпосередньо  чи в поєднанні з іншими нормами  права), що виходить від держави і  надає учасникам суспільних відносин даного виду суб’єктивні правові  права і накладає на них суб’єктивні правові обов’язки. Бабаєв В.К. дещо по-іншому дав поняття правових норм. На його думку правова норма - це загальнообов’язкове веління, виражене у вигляді державного владного розпорядження і яке регулює суспільні відносини.¹⁷

А ось Голлунский С.А. вважає, що правова норма це не всяке розпорядження, що має правовий характер, а тільки таке розпорядження, яке представляє собою загальне правило, розраховане на багаторазове його застосування. Пиголкин А.С. в своїй роботі правову норму визначив, як правило поведінки, яке є вимогою, велінням, зверненим до суб’єктів права, узгоджувати свою поведінку з вказівками норми під загрозою невигідних наслідків при порушенні цих вказівок. В нормі формулюється правило поведінки, через норму деяка ідея перетворюється в суспільні відносини. Процес формування і прийняття норми проходить через державу і її органи.¹⁸

Правова норма є елементом  позитивного права. Право, як вважає Бабаєв В.К., - складається з нормативних установок (які є елементом права).¹⁹

Правова норма це також  нормативна установка, але певним чином оформлена, тобто виражена в законодавстві. Далеко не всі нормативні установки є правовими нормами.

Норма права, будучи цеглинкою  правової системи, має в той же час різну структуру, спеціалізацію, складаючись у галузі й інститути права²⁰.

Багато правознавців звертають увагу на те, що норма  права характеризує міру волі волевиявлення  і поводження людини, і її найбільша  ефективність досягається при збігу  цілей окремої особистості і  суспільства, сполученні загальнолюдських і соціально-групових інтересів.

А. Б. Венгеров виділяє  крім загальнообов'язковості, формальної визначеності, системності, можливості державного примусу також такі ознаки правової норми, як неперсоніфікованість, багаторазовість застосування. Інші автори додають до цього типовість, відображення найбільш важливих цінностей суспільства, соціальної групи чи особистості. ²¹

Каркунов Н.М., розглядаючи  право в загально-соціальному  змісті і юридичному змісті запропонував його поділ на природне і позитивне. ²²

Природне право - це право, яке належить людині від народження (право на життя і т.д.). Позитивне право - це та частина соціальних норм, яка виражена в офіційних документах, що виходять від держави і гарантованих державою. I позитивне право не відхиляє природного права, з точки зору сучасної науки. Спостерігається деякий зв’язок між ними. Як було зазначено вище, цей зв’язок добре показав Бабаєв В.К. Норма права це правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою, елементарна частина права, що відноситься до нього як частина до цілого (або як одиничне до загального). Було обґрунтовано, що норма права це і не форма, і не зміст всього права, а саме його частина. Вона володіє змістом і формою і в системо утворюючих процесах з іншими нормами складає зміст права в цілому. ²³

Нормі права, як частині  системи в тій чи іншій мірі притаманні суттєві ознаки, притаманні праву, тому їй можна дати визначення, ідентичне за своїм значенням  визначенню права в цілому. Норма  права це загальнообов’язкове, встановлене  чи санкціоноване і таке, що захищається державою правило поведінки, що виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю і інтереси народу, що активно впливає на суспільні відносини в цілях їх впорядкування.

Будь-яке державно-організоване суспільство не може обійтись без норм права. Але це одиничний феномен права, тому повне наукове визначення поняття передбачає з’ясування притаманних нормі права специфічних ознак (властивостей). По-перше, норма права представляє собою відхилення від ознак індивідуалізації і вказує лише на ті характерні риси поведінки, які є суттєвими, тобто розглядають поведінку як вид суспільних відносин. Ці ознаки, включені в текст норми, стають правилами поведінки, обов’язковими до реалізації. Наприклад, в процесі купівлі-продажу суттєвим є не те, скільки разів «прицінювався» покупець, вибираючи ту чи іншу річ, скільки часу він на це затратив. Для права важливо встановити ознаки: коли можна визнати договір купівлі-продажу укладеним, коли право власності на річ переходить від продавця до покупця. Або інший приклад: у випадку скоєння вбивства, коли закон особливо чутливий до обставин цього тяжкого злочину, закон відкидає все індивідуальне, що не має відношення до характеристики даної дії як такої.

Отже, норми права містять  вказівки на суттєві признаки поведінки, властиві кожному з невизначеного числа конкретних індивідуальних відносин (вчинків), які держава має намір піддати правовому регулюванню.

По-друге, норма права  є владним розпорядженням незалежно  від того, який його характер: заборона чи дозвіл. Припис в будь-якому випадку знаходиться під охороною держави; оскільки віно нею встановлений, то передбачені і міри примусу в випадках його порушення.

По-третє, норма права  являє собою певний метод впливу на відносини, що врегульовуються. В  приведених вище прикладах методи регулювання виникаючих відносин цілком несхожі, як і самі відносини, бо використовуються різні способи надання їм визначеності, впорядкованості. В цей метод включаються:

- обставини, при яких  застосовується норма; 

- коло учасників, яке регулюється цією нормою відносин;

- взаємні права і  обов’язки; 

- санкції за невиконання  обов’язків.

По-четверте, норма права  загальнообов’язкове правило поведінки. Воно має значення не для окремого індивіда, а для всіх людей, що входять  до складу даної категорії (суспільства в цілому), як можливих (чи реальних) учасників конкретного виду суспільних відносин. Норма права звичайно не вказує персоніфікованих виконавців розпорядження. Іншими словами, вона розрахована на невизначене коло уповноважених і зобов’язаних осіб. Це відбувається тому, що норма права як абстрактна модель поведінки передбачає її неодноразову дію, а відповідно, і «захопити» в поле свого притягання вона може потенційно кожного члена суспільства.

По-п’яте, абстрактність  норми права зовсім не означає невизначеності її змісту. Як раз навпаки, норма права тому і є такою, що містить достатньо конкретне правило поведінки. Таким чином, норма права як загальне правило поведінки регулює вид суспільних відносин, що повторюються, оскільки не вичерпується одноразовою реалізацією, а охоплює всі можливі індивідуальні випадки. Тому норма права загальне і загальнообов’язкове правило поведінки.

Тому можна зробити  висновок, що праву відомі норми, які  застосовуються безпосередньо і  опосередковано через інші норми. Таким чином, норма права це загальне правило, яке вбирає в себе все багатство соціального досвіду суспільства і держави, різноманітність особливого, індивідуального, окремого. Права людини є складовою частиною свободи, яка, на думку більшості - один з найбільш необхідних факторів людської сутності. Однак, наприклад, право індивіда на життя чи власність іншого індивіда означає порушення свободи останнього. Отже, норми права виражають об’єктивно зумовлену міру свободи. Вони виступають в якості рівного масштабу, форми, міри свободи всіх учасників суспільних відносин. Правові норми таким чином поєднують в собі надання і одночасно обмеження зовнішньої свободи осіб в їх взаємних відносинах. Таким чином дозвільно-зобов’язуючий характер є одною з характерних рис правових норм. Він означає, що в певних випадках права одного індивіда можуть охоронятись шляхом деякого обмеження прав другого індивіда (наприклад, прав на життя чи власність першого).

На думку Л.I. Спиридонова, «право закріплює умови, при яких індивід в стані задовольнити свої потреби, лише задовольнивши потреби  іншого».²⁴ Дана точка зору виглядає, однак, дещо категоричною. Більш прийнятним виглядає теза про те, що індивід не може задовольнити свої потреби, не давши можливості, тим самим, іншому задовольняти свої. В цілому ж, масове недотримання подібних умов може привести до зруйнування балансу обмінних зв’язків - тієї основи, на якій тримається сучасна соціальна система, і тому норми, що їх закріплюють - загальнообов’язкові, що є однією з найбільш характерних властивостей правових норм.

Норма права є науковим, об’єктивно обґрунтованим розпорядженням моделлю суспільних відносин, що відображає інтереси суспільства в розвитку даних відносин. Загальний характер норми права не витікає з її власної природи. Загальне в праві в кінцевому результаті є відображенням того реального загального, яке об’єктивно існує в багато численних окремих матеріальних відносинах даного виду, які являються виробничими відносинами. В сучасних умовах вдосконалення норм права іде двома основними напрямами: покращення змісту норм, зміцнення їх «істинності»; впорядкування їх структури і системи в цілому. Перший шлях характеризується тенденцією до все більш точного відображення потреб суспільного життя, без чого неможливо забезпечити зростання ефективності дії норм права як регуляторів суспільних відносин. Тому вдосконалення утримання стосується всього комплексу норм зобов’язуючих, уповноважуючих, забороняючих. Зростає значення рекомендаційних норм. В рамках кожного різновиду норм виробляються нові, більш ефективні методи впливу на суспільні відносини за допомогою всіх елементів правової норми.

Основними умовами, що дозволяють добиватись вдосконалення норм права, є:

1) Точне відображення в правових приписах закономірностей розвитку державно-правової надбудови;

2) Відповідність норм  права вимогам моралі и правосвідомості; 

3) Дотримання вимог  системності та інших закономірностей  діючої системи права при прийнятті  нових норм;

4) Врахування в процесі нормо творення загальних принципів регулювання і управління суспільними процесами.

Таким чином, підведемо  короткі підсумки:

а) норма права може бути визначена  в якості вихідного від держави  і загальнообов’язкового правила  поведінки, що нею охороняється, яке закріплює за учасниками суспільних відносин даного виду юридичні права і накладає на них юридичні обов’язки;

б) правова норма є загальним  правилом поведінки, тобто зразком, еталоном поведінки людей, їх колективів;

в) правова норма правило абстрактного, узагальненого характеру, первинний елемент права як системи;

г) правова норма державно-владне розпорядження;

д) правова норма явище широке, багатопланове і в той же час  конкретне за змістом.

2.2. Правосуб'єктність

Правосуб'єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов'язки, нести відповідальність.

Однак цим її призначення не вичерпується. Без правосуб'єктності неможливо визначити правовий статус фізичної і юридичної особи: спеціальна правосуб'єктність впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосуб'єктність значною мірою характеризує індивідуальний статус. Правосуб'єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи - економічного, політичного, етнічного та ін.

Термін «правосуб'єктність» застосовується до суб'єктів права - учасників правовідносин. Припускаючи наявність правосуб'єктності, правовий статус особи є свого роду інструментом, який систематизує норми про суб'єкта права (його права, свободи, обов'язки, відповідальність) і приводить їх у стійкий стан. Тому правосуб'єктність як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового статусу.²⁵

В юридичній науці тривалий час  панувала думка про те, що правосуб'єктність юридичної особи відрізняється  від правосуб'єктності фізичної особи. Вважалося, що у юридичної особи  правоздатність і дієздатність виникають  одночасно і не можуть бути обмежені, тоді як у фізичної особи правоздатність і дієздатність виникають неодночасно і дієздатність обмежується.

Однак сформоване раніше уявлення про  повний збіг правоздатності і дієздатності юридичної особи не виправдує себе в умовах трансформації суспільства до ринкових відносин. Виявилося, що юридична особа не завжди без будь-яких умов може використовувати ті права, які має. Дієздатність юридичної особи може змінюватися без зміни її правоздатності. Так, підприємство-боржник не має можливості реалізувати свої права на власний розсуд. Його дієздатність обмежується. Цю обмежену дієздатність юридичної особи-боржника доповнює (наприклад, відповідно до законодавства Росії) арбітражний управляючий, який має широкі повноваження щодо управління підприємством-боржником. Своїми діями він дає можливість підприємству-боржнику брати участь у цивільному обороті через здійснення всіх не заборонених законом операцій.