Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Перша більшовицько-українська війна

Зміст

ВСТУП…………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ І. Ультиматум Раднаркому. Розстановка сил напередодні війни…………………………………………………………………………………..6

РОЗДІЛ ІІ. Наступ більшовиків…………………………………….………..18

РОЗДІЛ ІІІ. Контрнаступ українських військ і німецько-австрійських союзників……..……………………………………………………………….…….32

ВИСНОВКИ…………………………………………………………….……..37

Список використаних джерел та літератури…………………………….…..39

ВСТУП

Український народ боровся за свою незалежність дуже довго. Починаючи від Хмельницького українці розуміли, що потрібно виборювати власну незалежність своїми силами. Знаходячись під іноземним ярмом ця боротьба проявлялась у різних формах. Так на початку ХХ століття українці побачили можливість створення своєї власної держави і почали реалізовувати свою заповітну мрію – але боротьба за незалежність, на жаль, закінчилася трагічною поразкою.

Проголошена в 1917 р. Українська Народна Республіка невдовзі стала жертвою агресії сусідів – Радянської Росії, російських білогвардійців, Польщі. Основну частину українських земель було захоплено Радянською Росією, яка стала спадкоємицею «єдиної і неподільної» Росії царської.

Драматичний період Першої більшовицько-української війни грудень 1917 – квітень 1918 рр. невипадково викликає сьогодні незмінний інтерес не лише з боку істориків, а й серед широкого загалу. У радянські часи ця трагічна сторінка нашої історії зазнала суцільної фальсифікації. Боротьба за незалежність – священна для кожного народу справа. Радянська Росія, яка вже у грудні 1917 р. відкрито оголосила війну Україні, зображувалась не агресором, а визволителем «трудящих».

Актуальність теми курсової роботи полягає в тому, що до сьогоднішнього дня деякі аспекти Першої більшовицько-української війни потребують подальшого вивчення і встановлення достовірних даних. Багато праць, написаних по цьому періоду дають неправдиву, або нереальну інформацію і потребують подальшого вивчення.

Історія вивчення теми. Серед дослідників цієї теми можна виділити: Д. Дорошенко, який висвітлив у своїй роботі події, які відбувалися протягом 1917 – 1923 рр., а також Ковальчук М., який вивчав україно-російські відносини 1917 – 1921 рр. Вужчі теми розробляли В. І. Сергійчук, Зарицкий В., які розглядали і досліджували бій під Крутами. В загальному Першу більшовицько-українську війну досліджував Я. Тинченко. Крім українських дослідників вивченням цього періоду займаються і російські дослідники. У даній роботі я використав працю Дерябіна А. і Дзися І. Вони вважають, що це громадянська війна, а не війна двох народів.

Першу більшовицько-українську війну у своїх працях висвітлювали українці, які були в еміграції, зокрема це – Мірчук П., Шанковський Л.. Мірчук І. у своїй праці досліджував перебіг війни з 1917 р. по 1919 р.. В свою чергу Шанковський Л. показує в своїй праці українську армію, її стан і проблеми.

Мета курсової роботи курсової роботи полягає у висвітлені і аналізі проблем та особливостей Першої більшовицько-української війни в період національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.

Завдання курсової роботи є:

охарактеризувати розстановку сил на передодні війни;
проаналізувати наступ більшовиків;
висвітлити особливості контрнаступу українських військ і німецько-австрійських союзників.

Об’єктом дослідження даної курсової роботи є Перша більшовицько-українська війна періоду грудень 1917 – квітень 1918 рр.

Предметом дослідження є військове більшовицько-українське протистояння в період з грудня 1917 р. по квітень 1918 р.

Хронологічні межі дослідження. Дане дослідження характеризується періодом з 25 (12) грудня 1917 р. по квітень 1918 р.

Джерельна база дослідження представлена рядом джерел. До вищезгаданих джерел належать спогади учасників подій Першої більшовицько-української війни, а саме В.Антонова-Овсієнка, П.Дяченка, С.Самійленка. Зокрема В. Антонов-Овсієнко писав про події, що відбувались на протязі 1917 – 1919 рр. і в яких він брав безпосередню участь. П.Дяченко в свою чергу описав бойовий шлях полку Чорних Запорожців, який був однією з найкращих і найбільш боєздатних формацій Українського Війська в часи Визвольних Змагань. С.Самійленко у своїх спогадах виклав всю історію своєї служби в українському війську – з першого дня в армії і до відступу та переходу через Збруч.

Структура роботи: курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури.

РОЗДІЛ І. Ультиматум Раднаркому. Розстановка сил напередодні війни

Протистояння між Українською Центральною Радою та більшовицькою Радою Народних Комісарів протягом короткого часу набуло обвального характеру. Цьому було кілька причин.

Прагнучи підкорити Дон, більшовики намагалися транзитом через Україну передислокувати туди розпропаговані ними військові частини з фронту. Центральна Рада, небезпідставно побоюючись перенасичення України військами, роззброювала їх і висилала за межі контрольованої нею території. Тим часом козацькі загони безперешкодно пропускались на Дон, що викликало звинувачення з боку Раднаркому Росії у «конрреволюційності УЦР та у розвалі фронту». Більшовицькі агітатори всіляко дискредитували місцеву владу, називаючи її буржуазно-капіталастичною та антинародною тощо. Мали місце спроби розколу Центральної Ради за допомогою ліворадикальних елементів у фракціях УСДРП та УПСР. Розгорнулася кампанія за переобрання УЦР на Всеукраїнському з’їзді рад, де більшовики сподівались забезпечити собі перевагу. До речі, російський уряд не визнавав Центральну Раду на тій підставі, що вона не була обрана Всеукраїнським з’їздом рад. У свою чергу УЦР відмовляла більшовицькому РНК в праві представляти всю Росію, затягуючи формально-офіційне визнання її урядом Росії. Не приховуючи своїх намірів, російські лідери 27 листопада створили при ставці в Могилеві революційний польовий штаб для боротьби з військами Каледіна, Дутова і Центральної Ради, оголошеними конрреволюційними.¹

Позбавлений альтернативи, уряд УНР віддав наказ українським підрозділам, які перебували за межами України, перебазуватися на її територію. 30 листопада було обеззброєнно й вислано з Києва пробільшовицьки налаштовані частини міського гарнізону.

Цiкаво вiдзначити, що в операцiї роззброєння брали участь усi без винятку українськi пiдроздiли київської залоги. Бiльше того, два полки 1-го Українського корпусу генерала П.Скоропадського, 413-й та 414-й, замiсть того, щоб вирушити на фронт, самовiльно приїхали до Києва, щоб допомогти Центральнiй Радi. Зараз усi як один виступили проти бiльшовикiв, чого не можна буде сказати про подiї сiчня 1918 року. У зв'язку з проблемою пiдтримки ладу та спокою на Українi та на фронтi велику увагу Генеральний Секретарiат Вiйськових справ придiляв союзу з козачими вiйськами. Завзятим прихильником цього був у першу чергу Симон Петлюра. Так, ще 20 (2) жовтня до Київської губернiї прибули 7, 17, 40 та 49 Донськi козачi полки для боротьби з погромами. Вже 25 (12) грудня 1917 року на засiданнi Генерального Секретарiату, коли йшло обговорення ультиматиму Раднаркому, Петлюра з приводу козачих пiдроздiлiв сказав таке: «Порвати зв’язки з козаками нам не вигiдно, бо на iнших фронтах українське вiйсько йде в контактi з козаками, що нам важко в цiлях перевозки українського вiйська на Україну. Треба полагодити справу мирним шляхом». Вiдповiдно, на Дон у пiдлеглiсть уряду генерала Каледiна через Україну йшли i йшли козачi ешелони. До своїх урядiв поспiшали кубанськi, уральськi, сибiрськi та iншi козаки. Всi вони, проїзджаючи Україну, не були роззброєнi. У бiльшовицькiй же Росiї козачi ешелони не тiльки роззброювались, а й подекуди залишалися без найлiпших офiцерiв, яких заарештовували представники радянської влади. ²

Ось, що писав з цього приводу В.Антонов-Овсiєнко: «Через Полтаву и дальше Лозовую шло густое движение казачьих эшелонов. До середины декабря прошли: 2-ой Таманский, Полтавский, Запорожский, 1-ый Екатеринодарский, Уманский, 1-ый Линейный и Волжский полки, штаб 5-й дивизии, 13 и 12-ая донбатареи, 1 и 8-я Оренбургские батареи, 29-й Донполк (2 сотни), штаб 4-го казачьего корпуса, 19-я Донсотня. Надо было во что бы то ни стало преградить поскорее этот поток».³

Усе це вело до надзвичайно загострених вiдносин мiж Центральною Радою та Раднаркомом, що призвело до появи 17 (4) грудня прикрозвiсного ультиматуму, пiдписаного В.Ленiним та Л.Троцьким. Головними вимогамиультиматуму були:

«1. Зобов'язується Рада відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту?

2. Зобов'язується Рада не пропускати надалі без згоди верховного головнокомандуючого ніяких військових частин, що прямують на Дон, на Урал або в інші місця?

3. Зобов'язується Рада сприяти революційним військам у справі боротьби з контрреволюційним кадетсько-каледінському повстанням?

4. Зобов'язується Рада припинити всі свої спроби роззброєння радянських полків і робочої червоної гвардії на Україну і повернути негайно зброю тим, у кого вона була відібрана?

У разі неотримання задовільної відповіді на ці питання протягом терміну - сорока восьми годин, Рада Народних Комісарів буде вважати Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні».⁴

Отримавши ультиматум, Генеральний Секретарiат негайно вислав вiдповiдь, у якiй вiдкидав усi вимоги Раднаркому, належно обгрунтовуючи недоречнiсть їх. 4 грудня в Києві розпочав роботу з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів України. Більшовики сподівалися провести його під своїм керівництвом і переобрати Центральну Раду. Однак більшість із 2,5 тис. делегатів з’їзду підтримали УЦР і засудили політику більшовиків. Українські більшовики відмежувались від ультиматуму РНК, але змушені були залишити засідання покликаючись на неправочинність з’їзду. Тим часом уряд Леніна аказав військам під командуванням В. Антонова-Овсієнка розпочати наступ. 9 грудня російські війська були вже у Харкові.⁵

Відчувши силу, яка за ними стоїть, делегати-більшовики, які залишили з’їзд рад у Києві, 11-12 грудня в Харкові провели власний з’їзд рад, який вони вважали «всеукраїнським» і «легітимним». Той факт, що 200 його делегатів репрезентували тільки 89 із 300 рад, що діяли в Україні, зовсім не бентежив організаторів з’їзду, які створили на ньому альтернативну урядову структуру – Народний Секретаріат. Утворення радянського уряду в Харкові розв’язувало руки російським більшовикам, які дістали можливість маскувати власні акції, прикриваючисьукраїнськими однодумцями.⁶

Протягом двох днiв i в Петербурзi, i в Києвi тривали численнi обговорення як ультиматуму, так i вiдповiдi на нього. Вiдбулися i переговори, пiсля яких 20 (7) грудня посередником у цiй справi було визнано Український Революцiйний штаб, що знаходився в Петроградi, та пiдпорядковувався Секретарiату С.В.Петлюри. Цей штаб вiд iменi Центральної Ради звернувся з такими умовами припинення конфлiкту:

«1. Визнання прав українського народу й Української Республiки, що нiхто не має вмiшуватися в справи Республiки.

2. Сповнення домагання українiзацiї вiйськ (перенесення вiддiлiв з iнших фронтiв на територiю України).

3. Полагодження фiнансових справ державного скарбу.

4. Невмiшування Ради Народних Комiсарiв, головної квартири i головнокомандуючого до управи українського фронту, тобто румунського i пiвденно-захiдного фронту».⁷

Того ж дня Раднарком надiслав нову ноту, вважаючи попередню вiдповiдь надто розпливчастою. Її зміст був таким:

«Украинскому революционному штабу Петроградской Краевой Войсковой Рады.

В ответ на ваше предложение о мирном улаживании конфликта между Центральной Радой и Советом Народных Комиссаров, сделанное по уполномочию Представительств Украинской Народной Республики, Совет Народных Комиссаров постановляет:

1. Мирные способы улаживания конфликта, разумеется, желательны, и Советская власть все сделала для достижения мирного разрешения вопроса.

2. Что касается выдвинутых Радой условий, то те из них, которые имеют принципиальный характер (право на самоопределение) не составляли и не составляют предмета спора или конфликта, так как Совет Народных Комиссаров признает и проводит эти принципы во всей их полноте.

3. Действительным предметом конфликта, совершенно замалчиваемым в передаваемых вами условиях Рады, является поддержка Радой буржуазно-кадетско-калединской контрреволюции, направленной против власти Советов Крестьянских, Рабочих и Солдатских Депутатов.

4. Соглашение с Радой возможно только при условии категорического заявления Рады об ее готовности немедленно отказаться от какой бы то ни было поддержки калединского мятежа и контрреволюционного заговора кадетской буржуазии. Совет Народных Комиссаров».⁸

25 (12) грудня Генеральний Секретарiат заявив, що Україна виходить на мiжнародну арену як самостiйний член, незалежний вiд Росiї, та направляє своїх представникiв, уповноважених вести переговори про мир. У першу чергу з Києва виїхала делегацiя до Брест-Литовська на переговори з нiмецьким командуванням та до Донського уряду генерала Каледiна.⁹

Отже, ультиматум Раднаркому – це критична точка у відносинах між ленінським урядом у Петрограді, який з перших же днів розпочав «збирання» колишньої імперії, що розвалилася, і урядом УНР. Спираючись на червоногвардійські загони та збільшовизовані підрозділи старої армії, Раднарком прагнув знищити Центральну Раду і встановити свою владу в Україні. В ультимативній формі Раднарком висунув ряд вимог. У разі неприйняття їх Ленін і Троцький заявили, що вважатимуть Центральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні».

Війна розпочалась і Центральна Рада почала стягувати війська, що прибували на Україну з Росiї та iнших регiонiв. Тiльки в Києвi їх набралась величезна кiлькiсть, що постiйно зростала. Тут були 1-й козацький iменi Хмельницького, 2-й козацький iменi Полуботка, 1-й український запасний, iменi Наливайка, iменi Шевченка та 1-й кiнний Вiльної України полки, куренi «Смертi», iменi Шевченка та Чорноморський. Крiм цих формацiй протягом сiчня 1918 року до Києва прибули полки iменi Грушевського та 4-й запасний iменi Сагайдачного. До цього безпосередньо в мiстi провели укаїнiзацiю такi частини київської залоги: Георгiївський полк, що став полком iменi Богуна; понтонний курiнь; 1-е та 2-е пiхотнi вiйськовi училища. У Києвi було до всього iншого заново сформовано ще кiлька нових українських вiйськових формацiй: Галицько-Буковинський курiнь, Студентський курiнь, Гайдамацький кiш Слобiдської України, 16 сотень Вiльного козацтва, 1-шу гарматну iменi М.Грушевського бригаду та 1-й український авiацiйний загiн. Загалом, усi цi частини пiдпорядковувалися штабу Київського Вiйськового округу та виконували його доручення, пов'язанi з операцiями Першої українсько-бiльшовицької вiйни. Усього в пiдпопрядкуваннi командуючого округом знаходилось 8 пiших, 1 кiнний полки, 7 пiших куренiв, 2 вiйськових училища, 1 гарматна бригада, 1 авiацiйний загiн та 16 сотень Вiльного козацтва. Цi вiйська нараховували до 15 тисяч вiйськовослужбовцiв, 18 гармат та 12 лiтакiв. Обов'язково треба було дати раду цим вiйськам, якi не були оперативно об'єднанi мiж собою. Тим бiльше, що в названих вище частинах (крiм вiйськових училищ) було всього близько 300 офiцерiв замiсть потрiбних як мiнiмум 700. Цей фактор, звичайно, грав не на користь дисциплiни та чинностi в полках та куренях.¹⁰

Зараз розглянемо дислокацiю українських вiйськ перед наступом радянських пiдроздiлiв.

Чернiгiвська залiзниця:

1-й Сердюцький полк iменi П.Дорошенка (1200 багнетiв), розташований у Конотопi та Михайловому Хуторi, курiнь «Смертi» (400 багнетiв), розташований у Конотопi, курiнь iменi Т.Шевченка (800 багнетiв), розташований у Нiжинi, 1-а вiйськова школа ( 250 багнетiв), розташована на станцiї Дочь, 3-й Український запасний полк (бiльш 1200 багнетiв), розташований у Чернiговi, 3-й зукраїнiзований важкий запасний гарматний дивiзiон (12 гармат), розташований у мiстi Стародуб.

Таким чином, наявно маємо близько 4000 багнетiв та гармати. Але сил, якi б самовiддано боролись, було значно менше. 3-й запасний полк, курiнь iменi Шевченка та гарматний дивiзiон були фактично нейтральними в подiях, деякi пiдроздiли полку iменi Дорошенка також не бажали брати участi в боях, i тому реально на Чернiгiвськiй залiзницi було менш 2000 оборонцiв.¹¹

Полтавська залiзниця:

1-й Сердюцький полк iменi Хмельницького (бiля 1000 багнетiв), розташований у Полтавi та Костянтиноградi, 2-й курiнь 4-го Сердюцького полку iменi Богуна (400 багнетiв), розташований у Полтавi, кiнний полк iменi Мазепи (300 шабель), розташований у Полтавi, пiдроздiли 4-го запасного полку iменi Сагайдачного (500-600 багнетiв), розташованi в Полтавi, Вiленська юнацька школа (350 багнетiв), розташована в Полтавi, 58-й зукраїнiзований запасний полк (бiльш 1000 багнетiв), розташований у мiстi Ромни.
Отже, чисельнiсть вiйська на залiзницi сягала 3700 багнетiв та шабель. Але на Полтавськiй залiзницi була та ж сама ситуацiя, що й на Чернiгiвськiй: 2-й курiнь полку iменi Богуна, 4-й та 58-й запаснi полки були фактично нейтральними. У полку iменi Хмельницького теж були помiтнi хитання, i в наслiдок цього оборонцiв залiзницi було менш 1500 воякiв.¹²

Київська залога:

2-й Сердюцький полк iменi П.Полуботка (1200 багнетiв), 1-й курiнь 4-го Сердюцького полку iменi Богуна (500 багнетiв), полк iменi Шевченка (1000 багнетiв), полк iменi Грушевського (800 багнетiв), пiдроздiли 4-го запасного полку iменi Сагайдачного (400-500 багнетiв), курiнь морякiв Чорноморського флоту (150 багнетiв), курiнь Сiчових Стрiльцiв (500 багнетiв), понтонний курiнь (800 багнетiв), полк iменi Наливайка (1400 багнетiв), двi вiйськовi школи (600 багнетiв), Студентський курiнь (120 багнетiв), кiнний полк «Вiльної України» (300 шабель), артилерiя (12 гармат).¹³

Загальна чисельнiсть вiйськ Києва сягала 9 тисяч, однак надiйних воякiв було не бiльше 3 тисяч. Таким чином, з 16 700 вiйськовослужбовцiв Центральна Рада реально могла розраховувати лише на 6 500 воякiв.
Тепер спробуймо розглянути тi сили, якi були в розпорядженнi командуючого радянськими вiйськами В.Антонова-Овсiєнка. Вiн мав на Лiвобережжi як мiсцевi, так i надiсланi з Росiї вiйська. Крiм того, бiльшовикiв пiдтримували деякi залоги. Так, у Нiжинi був прихильним до Раднаркому та Народного Секретарiату курiнь iменi Шевченка (800 багнетiв), у Миргородi складений з росiян запасний саперний батальйон (800 багнетiв), у Києвi український понтонний курiнь та пiдроздiли рiзних зукраїнiзованих полкiв (до 1200 багнетiв). Разом чисельнiсть цих вiйськ сягала 2800 багнетiв. Однак курiнь iменi Шевченка та понтонний батальйон не брали активної участi в боях з вiйськами Центральної Ради. Київську залогу Антонов-Овсiєнко в своєму наступi просто нiяк не мiг використати. Таким чином, хоч цi вiйська i пiдтримували радянськi загони, однак користi вiд них у наступi на Київ (а не в мiсцевих подiях) було мало.¹⁴

Так само київську червону гвардiю (1500 багнетiв) теж аж нiяк не можна прирахувати до вiйськ Антонова-Овсiєнка, оскiльки вона зiграла значну роль тiльки на мiсцевому рiвнi.

Приблизно у Полтавськiй губернiї було до 1100 червоногвардiйцiв, у Чернiгiвськiй - до 2000, у Харкiвськiй (без Харкова) - до 1500. Разом 4600 багнетiв. Усi цi сили, крiм конотопської червоної гвардiї в 1000 багнетiв, а також деяких полтавських та бахмацьких червоногвардiйцiв, так само могли бути використанi тiльки на мiсцевому рiвнi. Для активних дiй у вiйнi з Центральною Радою вони не були пiдготовленi як морально, так i з вiйськової точки зору. Та й радянськi командувачi, В. Антонов-Овсiєнко та М.Муравйов, не довiряли мiсцевим бiльшовицьким формацiям. Саме тому Антонов-Овсiєнко почав прискореними темпами формувати вiйська для походу на Київ та упорядковувати управлiння цих вiйськ. За планом наступ мав вiдбуватися в двох напрямках: Чернiгiвському та Полтавському. У зв'язку з цим Антонов-Овсiєнко прискореними темпами формував бойовi групи для боротьби з Центральною Радою. У нього це вийшло досить успiшно, i напередоднi 18 (5) сiчня 1918 року вiн мав такi сили:

Чернiгiвський напрямок:

1. Загiн Берзiна в районi Гомеля (Бiлорусь), мусив наступати на Бахмач - Крути:

а) 60-й Сибiрський полк офiцера Розенберга;

б) 19-й стрiлецький полк полковника Валуєва;

в) 37-й запасний полк (500 багнетiв);

г) Брянська червона гвардiя (800 багнетiв);

д) 6 кулеметних команд;

є) Балтiйський матроський загiн мiчмана Яковлева (500 багнетiв);

ж) 1-а революцiйна батарея (6 гармат);

з) протиаеропланна батарея (6 гармат);

i) броньовий загiн (2 броньовики);

й) авiацiйний загiн (2 лiтаки);

к) панцерний потяг.

Разом: 3000 солдатiв, 500 матросiв, 12 гармат, 2 броньовики, 2 лiтаки, панцерний потяг.¹⁵

2. Загiн Знаменського та Кудинського мусив бути створений iз загону червоногвардiйцiв Замоскворiччя пiд Сумами та радянських пiдроздiлiв Брянська та Курська:

а) Замоскворецька червона гвардiя (200 багнетiв);

б) росiйськi вiйськовi загони (з Тверi, Воронiжа, Курська та iнш.) - 1000 багнетiв + батарея;

в) загiн з 30-го запасного полку (120 багнетiв); Разом 1320 багнетiв, 6 гармат.

Полтавський напрямок:

3. Загiн Муравйова переважно формувався в Харковi з бiльшовикiв-українцiв, якi оголосили про пiдлеглiсть Народному Секретарiатовi:

а) полк Червоного козацтва (500 + 200 багнетiв);

б) Харкiвський загiн Беленковича (150 багнетiв);

в) Тверський загiн Караєва (125 багнетiв). Разом 975 багнетiв.

4. Загiн Єгорова, мусив бути перекинутий з-пiд Катеринослава на Полтавський напрямок:

а) Московська червона гвардiя - 500 багнетiв;

б) Харкiвська червона гвардiя - 500 багнетiв;

в) 11-й Сибiрський полк - 700 багнетiв;

г) 30-й запасний полк - 300 багнетiв;

д) Донецька червона гвардiя Жлоби - 300 багнетiв;

є) загiн путилiвцiв - 60 багнетiв;

ж) Брянська батарея - 3 гармати;

з) легка батарея - 4 гармати;

i) панцерний потяг. Разом: 2360 багнетiв, 7 гармат, панцерний потяг.
Резерви.

5. Загiн Полякова, який знаходився в Олександрiвську та мав бути залежно вiд потреби перекинутий пiд Київ:

а) 1-й Петроградський червоногвардiйський загiн (1000 багнетiв);

б) Олександрiвська червона гвардiя (300 багнетiв);

в) Чорна гвардiя анархiстiв М.Никифорової (400 багнетiв);

г) броньове вiддiлення (3 броньовики);

д) панцерний потяг. Разом: 1700 багнетiв, 3 броньовики, панцерний потяг.

Пiдведiмо загальний пiдсумок:

а) у чотирьох дiючих загонах - 8 155 багнетiв, 25 гармат,
3 броньовики, 2 панцерних потяги, 2 лiтаки;

б) у резервi - 1700 багнетiв, 3 броньовики, панцерний потяг;

в) вiйськ на мiсцях - 6200 багнетiв;

г) збiльшовичених пiдроздiлiв у Києвi - 2700 багнетiв.¹⁶

А всього в боротьбi з Центральною Радою на Лiвобережжi могли брати участь 18 755 багнетiв, 25 гармат, 5 броньовикiв, 3 панцерних потяги, 2 лiтаки. Для керiвництва такими масами вiйська почав створюватись окремий штаб, на чолi якого залишався В.Антонов-Овсiєнко. Начальником штабу став полковник старої росiйської армiї, лiвий есер М.Муравйов. Крiм того, щоб надати походовi на Київ хоч який-небудь український характер, до штабу згодом було прикомандировано вiйськового секретаря Народного секретарiату, сина вiдомого українського письменника Ю.Коцюбинського та керуючого справами Народного Секретарiату Г.Лапчинського.¹⁷

А тепер спiвставмо сили Центральної Ради та пiдроздiлiв Раднаркому i Народного Секретарiату.

Чернiгiвська залiзниця:

а) бiльшовицьких дiючих частин - 4820 багнетiв;

б) мiсцевих бiльшовицьких частин - 2000 багнетiв;

в) українських вiйськ - 4400 багнетiв, з них надiйних не бiльше 2000 багнетiв.

Полтавська залiзниця:

а) бiльшовицьких дiючих частин - 3335 багнетiв;

б) мiсцевих бiльшовицьких частин (з урахуванням миргородської залоги) - 1900 багнетiв;

в) українських вiйськ - 3800 багнетiв та шабель, з яких надiйних не бiльше 1800 багнетiв.

Резерви:

а) бiльшовицьких дiючих частин - 1000 багнетiв;

б) київська червона гвардiя - 1500 багнетiв;

в) українськi вiйська київської залоги - 7270 багнетiв, 300 шабель, з яких надiйних було не бiльше 3000 воякiв.¹⁸

Отже, бiльшовицькi та українськi сили за чисельнiстю хоч i були приблизно рiвними, однак моральний стан їх був зовсiм рiзним. У бiльшовицьких вiйськах була хоч якась вiйськова дисциплiна, принаймнi, вони ще точно виконували накази. В українських напiврозвалених анархiєю пiдроздiлах цього вже не було. Незважаючи на велику кiлькiсть українських командувачiв, зовсiм не велась розвiдка, пiдроздiли не мали мiж собою належного зв'язку, не знали, що дiється поруч. Бiльшовицьким вiйськам, командири яких фактично вели вiйну за всiма правилами вiйськової науки, протистояли цiлком здеморалiзованi частини, командування яких ставилось до своїх обов'язкiв байдуже. Якщо Антонов-Овсiєнко завжди знав усе про свого супротивника, то нi Капкан, нi Шинкар, нi Порш про бiльшовикiв не знали нiчого: нi їхнiх дiй, нi їхнiх планiв, нi їхньої чисельностi. Вони не знали навiть про стан своїх вiйськ.