Первый крестовый поход
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………
РОЗДІЛ 1. ПРИЧИНИ ХРЕСТОВИХ ПОХОДІВ. СТАН ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ПЕРЕД ХРЕСТОВИМ ПОХОДОМ ………..7
РОЗДІЛ 2. ПАПСТВО І ОРГАНІЗАЦІЯ ХРЕСТОВОГО ПОХОДУ ……13
РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ЕТАПИ ПОХОДУ…………………………………...22
3.1. Похід бідноти……………………………………………………………
3.2. Похід феодалів…………………………………………………………
ВИСНОВКИ…..…………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ
ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………………………………………………
Актуальність курсової роботи визначаеться тим, що перший хрестовий похід належить до числа одного з найбільших заідеалізованих, політизованих, релігійних подій історії двох набільших релігій в світі в часи середньовіччя. У цьому звязку хотілося б висловити деякі міркування в якості точки зору европейських історичних дослідників, що займаються зазначеною проблемою.
Метою даної курсової роботи є дослідження і аналіз першого хрестового походу , з точки зору, європейської та арабської історіографії.
Для досягнення окресленої мети потрібно вирішити наступні завдання:
- Проаналізувати джерельну базу хрестового походу.
- Проаналізувати причини хрестового походу, порівняти методи колонізації та християнізації.
- Проаналізувати наслідки хрестового походу
Обект дослідження стан хрестиянського світу в XI ст.
Предмет дослідження хрестовий похід очима європейців та арабів
Хронологічні межі курсової роботи охоплюють 1095-1099 рр. XI ст. вибір нижньої хронологічної межі зумовлений виступом папи Урбана II на Клермонському соборі. Вибір верхньої межі зумовлений заснованням головної держави хрестоносців — Єрусалимського королівства, першим правителем якого став герцог Нижньої Лотарингії Готфрід Бульйонський, взявши собі титул «заступника Гроба Господнього».
Територіальні межі дослідження визначаються тереторіею Палестини. Куди саме був направлений хрестовий похід.
Для східноєвропейської - зокрема для російської історії - хрестові походи представляють інтерес, з позиції мотивів і результатів хрестових походів. Вельми рельєфно виступає у новій історіографії антагонізм між західною і східною Європою, в якій різко висувається протилежність інтересів культур романо-германської та греко-слов'янської - в перший раз виявилася в епоху хрестових походів, а нинішній політичний і релігійний вплив католицьких країн на Сході початками своїми сягає тієї ж епохи. Релігійна і національна ворожнеча до мусульманства, одушевляє перших хрестоносців і підтримує їх у перенесенні величезних поневірянь і втрат, скоро поступилася місцем іншим спонуканням, які виявилися анітрохи не слабшими перших і продовжували захоплювати на Сході нові й нові західні ополчення. Коли первинна мета хрестоносного руху перестала бути керівним мотивом, висунулися на перше місце політичні міркування. Не про Єрусалим і не про звільнення Гроба Господня з рук невірних стали думати вожді хрестоносців, а про заснування незалежних князівств на Сході, про завоювання Візантії, нарешті, про торговельні переваги в візантійських і мусульманських областях. Таким чином, з точки зору східноєвропейської історії епоха хрестових походів являє собою цікавий епізод боротьби між Заходом і Сходом, боротьби, яка ще не закінчилась і понині, з'єднавши різноманітні інтереси, як релігійні, так і політичні і торговельні, в так званому Східному питанні. Зважаючи на зазначене хрестові походи з точки зору історії отримують важливе значення, як епізод зіткнення двох світів, які і понині поділяють панування в Європі і Азії.
Завданнями, від вирішення яких багато в чому залежить правильне розуміння епохи, на які історична наука намагається дати відповідь, є наступні: встановлення справжнього характеру "хрестоносного руху", з'ясування його суспільно-економічних коренів, простеження ролі католицької церкви в даний період, визначення сили впливу хрестових походів на суспільно-політичну атмосферу свого часу. У цій роботі була здійснена спроба, відповісти на деякі з них. Вивчення хрестових походів дає багатий матеріал для вироблення можливо більш повних і точних наукових уявлень про найважливіші особливості середньовіччя.
Дана курсова робота присвячена одному з найцікавіших хрестових походів - першому. У основу роботи були покладені роботи: Семинина С. [20]; Головалова С.О. [9]; Успенского Ф.И. [24]. В працях даних істориків досить щільно і всебічно висвітлюється проблема хрестових походів (організація, події). Так само в цiй роботі для більш об'ємного розкриття теми було використано ряд джерел, що представляють великий інтерес при написанні курсової роботи. "Алексіада" − першокласне історичне джерело, єдиний твір, в якому систематично і повно викладається історія Візантії кінця XI - початку XII ст [25, с. 5]. Дійсно матеріал, який являє твір візантійської принцеси в розпорядження історика, важко переоцінити. В основному, дотримуючись хронологічної послідовності, Ганна розповідає про час царювання батька. Іноді вона розповідає про події детально і докладно, іноді побіжно і навіть поверхово, але не опускає жодного значного і важливого епізоду. Виключне значення для даної роботи мають Х і ХI книги "Алексіади", де розповідається про таку важливу подію середньовічної історії як хрестовий похід. Про цей період є повноцінні відомості у західних хроністів, багато з яких самі були учасниками походу, і історія хрестоносного руху відома і без Анни. Але "Алексіада" у ряді інших численних джерел займає особливе місце. По-перше, візантійський автор добре обізнаний про події, пов'язані з рухом хрестоносців з Малої Азії в 1096-97рр. [25, с. 17] і "Алексіада", часто містить фактичні відомості, які відсутні в інших джерелах. По-друге, західні хроністи, як правило, рухалися разом з якимись певними загонами хрестоносців, вміють описати події очевидцями, яких вони були, але часом виявляються не в змозі дати загальної картини. Анні іноді вдається це зробити. Але це ще не головне. Всі західні історики викладають історія Першого хрестового походу з яскраво виражених апологетичних позицій. «З їхньої точки зору хрестовий рух − як добре богове діло, а його єдина мета − звільнення гробу господнього» [1, 2, 3, 4, 5, 6, 7].
Цікаво, що Анна
в оцінці руху хрестоносців
виявляла дивовижну
Також в даній курсової роботи були використані й інші менш більш-менш значущі джерела: Такі як "Звернення царя Олексія Комина до папи Урбана II [25]; Виступ папи Урбана II на Клермонському соборі [1, 2, 3, 4, 5, 6, 7].
РОЗДІЛ 1. ПРИЧИНИ ХРЕСТОВИХ ПОХОДІВ. СТАН ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ПЕРЕД ХРЕСТОВИМ ПОХОДОМ
Сильний розвиток папської влади, що мріяла в кінці XI ст. звернути греків до слухняності римської церкви, глибокий вплив духовенства, підштовхнувшого західні народи до виконання волі римського первосвященика, тяжке економічне та соціальне становище народних мас, звичка до війни і спрага пригод - ось причини, якими пояснюють початок хрестових походів. Рішучою і останньою сполукою було звернення імператора Олексія I Комніна [1, с. 421] до Папи Урбана II [1, с. 421]; в 1094 р. [1, с. 421] з проханням про допомогу проти турків-сельджуків . Всі ці мотиви, звичайно, мали значення при порушенні першого хрестового походу, але ні всі разом, ні кожен окремо вони недостатньо пояснюють прийнятий хрестовими походами напрямок і на перших же порах виникли непорозуміння між хрестоносними вождями і візантійським урядом. В історичній літературі з особливою силою висунуто та обставина, що хрестові походи стоять в тісному і внутрішньому зв'язку зі станом Візантійської імперії того часу і що прийнятий ними напрямок може бути з'ясовано з розгляду політичних умов, в яких знаходилася тоді Візантія.
Само собою зрозуміло, тут маються на увазі відносини Візантії з мусульманським світом. До VIII ст. мусульмани заволоділи Азією і Африкою і утвердилися на островах Середземного моря і в деяких областях Західної Європи. У 717 р [8 с. 256]. вони взяли в облогу столицю східного християнського світу. Але імператор Лев Ісавр [8 с. 258] встиг з'єднати проти магометан великі морські та сухопутні сили і завдав їм сильної поразки під Константинополем. Це була перша перемога християн, яка надовго призупинила переможний напір мусульманського світу і врятували від поневолення ними передню Малу Азію. Вскорі (в 732) [8 с. 260] магометани зазнали великої поразки від Карла Мартелла [8 с. 260], що змусило їх надовго відмовитися від спроб нових завоювань і в Західній Европі . «Незважаючи на значні успіхи магометан на островах Середземного моря (Кріт і Сицилія),на спустошення, зроблені ними в Італії та Південної Франції, загалом в IX і X ст. вони вже не були такі страшні й непереможні, як раніше» [15 с. 56]. Це частково пояснюється внутрішніми явищами, в самому мусульманському світі. Коли ослаб перший релігійний запал, в магометанському середовищі почалися чвари, що виразилися в політичному дробленні халіфату і в релігійному сектантстві. Поступово утворилося три халіфати: Багдадський, Єгипетський (Фатімідов), і Кордовський (Омейядов). Багдадський халіфат розділився до X ст. на безліч окремих князівств; користаючись його роздробленням, візантійські імператори Нікіфор фока [15, с. 66] і Іоанн Цимісхій [15, с. 66] відняли у нього частину Сирії з містом Антіохією і островом Кріт. Єгипетський халіфат діяв окремо від інших і направляв свої сили проти Сицилії і Південної Франції. Що стосується іспанських арабів, то вони також були зайняті внутрішніми війнами та боротьбою з вестготами. Магометанство знову стає небезпечним для християн в XI ст., и притому як на Сході, так і на Заході. На Сході магометани набули нових прозелітів в особі туркменів, що жили близько до Каспійського і Аральського морів.
Туркмени, що одержали потім ім'я турків-сельджуков вторглися, в області Багдадського халіфату, підпорядкували собі дрібних володарів Ірану та Месопотамії і почали брати активну участь у справах самого халіфату, займаючи місця наближених радників і адміністраторів халіфа і складаючи його військову варту. Швидко турки-сельджуки перенесли на себе весь інтерес історії магометанського світу. Вони завоювали майже всю Малу Азію, утворивши могутній султанат зі столицею в Іконії і погрожували самому Константінополю. Один з великих епізодів цієї епохи зосереджується на подіях 1071 р. [9, с. 167], коли султан Алп-Арслан [ 9, с. 167] здобув блискучу перемогу над візантійськими військами при Манцікерті, у Вірменії, взявши в полон імператора Романа Діогена [9, с. 167]. Ця поразка мала важливе значення не для однієї Візантії, але й для всього християнського світу. Для сельджуків тепер відкривався вільний шлях до Мармурового моря і Босфору, вони могли без особливих труднощів осадити Константинополь. «Які б не були грубі і дикі сельджуки, вони і тоді вже розуміли, що той план дій, який згодом був здійснений османськими турками, міг бути випробуваний і тепер» [11, с. 33]. Що туркам-сельджукам була не чужа думка про завоювання Константинополя, доводиться нижченаведеними фактами.
Говорячи про стан мусульманського світу напередодні хрестових походів, не можна залишати без уваги європейських родичів сельджуків, добре відомих з російського літопису половців та печенігів, які в кінці XI ст. поширилися по Південній Русі і, переходячи через Дунай, не раз турбували Візантійську імперію.
Не раніше як влітку 1088 [11, с. 34] печеніги завдали Олексію Комніну [11, с. 34] страшної поразки при Дрістре (Сілістре), захопили в полон багатьох знатних візантійців, а самого імператора змусили шукати порятунку у втечі. Багата здобич, що дісталася печенігам, пробудила жадібну заздрість у їх союзників - половців, які прийшли до них на допомогу. Відкупившись золотом від хижих сусідів і підданих (печеніги були вже прийняті на візантійську землю), Олексій, проте, не міг бути спокійний за майбутнє, поки печеніги без страху переходили Балкани і нападали на візантійські міста Адріанополь і Філіппополь, доходячи навіть до стін столиці. На цей раз побоювання посилювалося ще й тому, що половці, не отримавши совоєї частини; з візантійського видобутку, погрожували рушити всіею половецькою ордою за Дунай, щоб помститися печенігам.
В зиму 1089/90р. [11, с. 34] печеніги розташувалися в районі Адріанополя, щоб навесні почати свої спустошливі набіги в саме серце імперії. Імператор займався навчанням війська для майбутнього походу і набором нових загонів. Літо 1090 [11, с. 34] принесло з собою нові труднощі. Все літо імператор провів у поході проти печенігів. Щоб судити про небезпеку, що загрожувала Константинополю, досить сказати, що військові дії зосереджувалися близько Цуруля, тобто на відстані одного денного переходу від столиці. З настанням осені війна припинилася, але печеніги не думали повертатися в свої землі, а розташувалися тут , майже біля Константинополя. Столиця була замкнена, з неї не випускали мешканців, тому що за стінами міста нишпорили печенізькі наїзники.
«У важких обставинах, які могла пам'ятати Візантія з попердньої своеї історії, її рятувала можливість морських зносин» [ 19, с. 56]. Але пірат Чах [19, с. 56] замишляв відрізати для Константинополя і море. Маючи значне число кораблів, він став повновладним паном Босфору та Мармурового моря. Стало відомо, що його посли перемовляються з ватажками печенізькою орди і умовляють про спільний план дій. Взагалі, положення імперії в 1091 р. [19, с. 59] видається надзвичайно безпорадним. Імператор, бачачи, що і з моря, і з суші становище імперії вельми тяжке посланннями, які відпровляв в різні сторони, поспішав зібрати наймане ополчення. Деякі з цих грамот були послані в половецькі вежі, інші - до руських князів; без сумніву, були послання і на Захід, особливо до друзів, яким був Роберт граф Фландрскій [ 25, с. 768] .
«Положення імператора Олексія Комніна в зиму 1090/91 р. може бути сравнимо хіба що з останніми роками імперії, коли османські турки оточили Константинополь з усіх боків і відрізали його від зовнішніх зв'язків» [20, с. 22 ].
Не тільки в області
дипломатичної помічається
Між тим відозв Олексія Комніна на Заході повинно було зробити сильний рух. Не без причини, звичайно, перший хрестовий похід склався по перевазі можновладних князів і лицарів Франції. Роберт Фріз [25, с. 788], до якого, між іншим, адресований лист Олексія Комніна, був авторитетним глашатаєм першого походу саме в середовищі вищих класів; притому і послання імператора Олексія зовсім ясно і виразно ставило питання про мету походу, тобто саме так, що могло порушити найпринадніші надії феодальних лицарів: беріть імперію і Константинополь, багатств знайдете ви багато, і нехай все буде ваше, аби не діставалося печенігам і туркам. Труну Господню і Єрусалим, які опоганюють невірні, був достатнім прапором для віруючих в простоті серця, серед яких діяли інші проповідники, між якими особливою популярністю користувався Петро Пустинні[18, с. 15].
«Не забудемо і того, що в першому поході беруть участь син Роберта Фріза і два його племінника, а також чимало близьких родичів. Перший хрестовий похід, таким чином, відбувся б і без папи і мав би тоді зовсім інше значення і дещо інші цілі. Але в жовтні 1093 помер Роберт Фриз, це привело до сповільнення ідей походу в лицарському русі. Поки на Заході відбувалися переговори і складалися міркування, скорому здійсненню яких перешкодила смерть Роберта Фріза, імператор Олексій Комнін не тільки встиг пережити болісні хвилини відчаю, вселивши йому малодушне послання, але і усунути небезпеку, яка загрожувала його імперії» [21, с. 20]
На весну 1091 Чах готував висадку в Галліполі, сюди ж потягнулася печенізька орда, але його відвернули від своєчасного прибуття до місця збору грецькі морські сили, а потім він був убитий нікєйським султаном. 40 000 половців під проводом Тугоркана і Боняка і загін руського князя Василька Ростіславіч] сприяли тому, що печеніги були знищені 29 квітня 1091 [25, с. 789]. Половецькі ватажки Тугоркан і Бонік надали величезну послугу Візантії. Печенізька орда була ними знищена, залишки її не могли вже порушувати побоювання, навпаки, як легкі розвідувальні загони вони з користю служили у візантійському війську.
«Не будь на службі імператора цих печенізьких кіннотників, йому не так легко було б турбувати хрестоносні загони несподіваними нападами, змушувати їх триматися в тісному строю і не розходитися по околицях для грабежу мирного населення» [8, с. 277]. З перемогою над печенігами Олексію перестала загрожувати небезпека з'єднання азіатських і європейських турків (печеніги і турки-сельджуки - одного походження). Роздроблені і ворогуючі між собою малоазіатські князівства турків-сельджуків були для Олексія зовсім не так небезпечні, як норманська навала, як набіг печенізький або як пірат Чах. До 1092 [8, с. 277] Олексій був уже вільний від томливого страху за долю імперії, а на Заході тільки ще знайомилися зі змістом його послання і збиралися в похід, який мав певну мету - врятувати Візантійську імперію від печенігів і сельджуків. Тут, звичайно, слід шукати причину до пояснення взаємних непорозумінь і гірких звинувачень, які прямували хрестоносцями проти візантійців і навпаки. До крайнього здивування хрестоносців, печеніги і турки виявилися на службі імператора і всього чутливо шкодили їм швидкими набігами; візантійський імператор не тільки не здавав їм міста і не принижувався, але ще вимагав собі присяги і домовлявся про міста, які хрестоносці завоюють у турків. Але потрібно пам'ятати, що не менше здивовані були рухом хрестоносного ополчення і візантійці: вони стверджують, що цей рух на схід було викликано не їх проханнями, а сталося самостійно і загрожувало згубними наслідками для Грецької імперії.
РОЗДІЛ 2. ПАПСТВО І ОРГАНІЗАЦІЯ ХРЕСТОВОГО ПОХОДУ
Вся східноевропейська історіографія відводить велике місце в історії хрестових походів Клермонському собору і тієї промови, яку виголосив тут 26 листопада 1095 римський папа Урбан II. Його виступ розглядається в якості чи не вирішальною причини першого хрестового похода.
Ці міркування побудовані приблизно за однаковим зразком. Зміст їх в загальному зводиться до наступного: «в XI в. «Наругу» мусульманами християнських святинь в Єрусалимі викликало високий підйом релігійних почуттів серед західних християн; Урбан II, духовний глава західнохристиянського світу, вважав своїм обов'язком вказати віруючим засіб, за допомогою якого вони задовольнили б свої «ображені» релігійні почуття і таким чином виконали б свій «борг» перед богом, - порятунок «труни господня» і допомога східним християнам. Папа закликав віруючих до священного походу на Схід, проти ісламу. Заклик Урбана II був почутий: в 1096 р. почався перший хрестовий Похід» [9, с. 170].
«Урбан II малюється найбільшим історичним діячем, що підняв народи Заходу на вчинення «подвигу» − вигнання «невірних» з Єрусалиму − виключно в релігійних цілях. висуваючи тезу про політичні інтереси папства як одного з мотивів організації хрестових походів, дослідники XIX-XX ст. були не в змозі зрозуміти справжніх основ папської політики і в кінцевому рахунку зводили ці політичні інтереси до релігійних» [8, с. 289]. Папство розглядається цими істориками в якості абсолютно самостійного інституту, який функціонує незалежно від потреб будь-яких конкретних соціальних груп.
Природно, що при такому погляді на папство його політичні інтереси не можуть тлумачитися інакше, як у вигляді тих же релігійних інтересів.
Европейська історіографія XIX-XX вв. не зуміла дати повноцінно задовільного вирішення питання про цілі папства при порушенні хрестового походу: всі її представники - з тими чи іншими розбіжностями в конкретних деталях - приписують діяльності Урбана II в кінцевому підсумку виключно релігійні мотиви. Так, «для відомого католицького історика П. Руссе виявляються повністю неприйнятними навіть окремі елементи більш-менш реалістичного підходу до цієї проблеми, які висувалися деякими істориками-позитивістами кінця XIX і початку XX ст. Він вбачає причини першого хрестового походу виключно в релігійному дусі епохи, жадобі спокутування гріхів і, в першу чергу, - в «безкорисливої» діяльності Урбана II, який у творі П. Руссе виступає уособленням «високих ідей», нібито надихає християнський світ в кінці XI ст» [18, с. 16].
Аналогічні погляди ми знаходимо у статті сучасного американського історика Джона Л. Ламонта. Ламонт вважає хрестові походи результатом папської політики. В його зображенні хрестові походи, організовані папством, виявляються втіленням якоїсь абстрактної ідеї «священної війни», ідеї, яка, як вважає Ламонт, існувала в зародку ще за часів апостолів і в своєму подальшому розвитку призвела до хрестових походів.
Відтворюючи традиційну схему Європейської історіографії дослідники відшукують часом в його діяльності абсолютно фантастичні мотиви, відверто виступаючи в якості ідейних захисників Ватикану, «творять» історію хрестових походів в цілях, далеких від науки.
Найбільш яскравим вираженням цього може служити та інтерпретація, яка цікава нам проблемою, яку запропонував англійський історик Стівен Ренсімен: «В своїй книзі він приділяє дуже велике місце хрестоносній діяльності папства. При цьому одне з його основних положень полягає в тому, що папство, організовуючи хрестовий похід, прагнуло насамперед до встановлення миру на Заході. Справжній сенс всіх цих міркувань цілком ясний: подати загарбницьку війну на Сході, організовану папством, як війну чисто релігійного характеру і то такою, метою якою є встановлення миру. Суть анти історичної побудови Ренсімена полягає в тому, щоб реабілітувати політику папства щодо хрестових походів» [24, с. 13].
Які ж були справжні мотиви хрестоносної діяльності Урбана II? Міркування висунуті Н. А. Свиридової в її книзі «Нариси з історії ранньої міської культури у Франції» [24, с. 14]. Автор правильно розглядає похід селянської бідноти в 1096 р. як форму масової втечі селян з-під влади сеньерів Не можна не погодитися з твердженням Н. А. Сидорової про те, що «наполегливе бажання селянства позбутися важкого становища, в якому воно знаходилося, було головною причиною походу бідноти в Палестину » [24, с. 16]. Автор в цілому дає правильну інтерпретацію і «церковної тактики», «найбільш яскравим виразом якої була мова папи Урбана II в Клермоні» [24, с. 16].
Н. А. Сидорова вперше в історіографії хрестових походів висунула тезу про те, що папство шляхом організації хрестових походів прагнуло захистити панівний клас від соціальних потрясінь, направити народне невдоволення проти далеких «ворогів християнської віри», вивести всі «незадоволені» елементи за межі Європи, в кінцевому рахунку - відволікти проповіддю хрестового походу «деяку частину селян від активної боротьби з феодалами» [24, с. 16].
Отже, які були дійсні завдання, які ставило папство,. взявши на себе ініціативу організації хрестового походу? Для відповіді на це питання спробуємо, хоча б у найзагальніших рисах, уявити собі ситуацію і роль католицької церкви в західноєвропейському феодальному суспільстві в XI в. Католицька церква була найбільшим феодальним землевласником. і одночасно оплотом феодальних порядків в межах всього західноєвропейського суспільства, перш за все в якості носія релігійної ідеології. Своїми специфічними методами ідеологічного впливу католицька церква допомагала пануючому класу тримати в узді експлуатовану більшість.
Активному захисту феодального ладу була підпорядкована і політика католицької церкви. Вона визначалася не тільки безпосередніми інтересами церкви як крупного феодального власника, а й значною мірою - соціально-політичними потребами всього правлячого класу Західної Європи. В XI ст. католицька церква в якості найбільшого феодального власника і дуже «господарського» феодального експлуататора почала безпосередньо на собі відчувати соціальні наслідки тих змін, які стали виявлятися в житті феодального суспільства на Заході на основі нових умов його економічного розвитку.
Посилення феодального гніту породжувало законне обурення селянської маси. Цілком істотна та обставина, що селянський опір, зокрема, широко розгортався на церковно-монастирських землях. Це відбувалося в силу того, що тут селянин піддавався найбільш «систематичній» та інтенсивної експлуатаціі. В цікаву нам епоху були особливо поширені пасивні форми боротьби, головним чином, втеча селян., які іноді цілими селами знімалися з місця і йшли, куди очі глядят. Сюди ж можна віднести різні прояви своєрідного селянського аскетизму, досить часті напередодні хрестового походу. Так, в 1091 р. [24, с. 19] в усій Німеччині, за розповіддю швабського хроніста, спостерігалася масова відмова селянських дівчат від заміжжя. Посилювалася тяга в монастирі. Відомі випадки групових самогубств в селах, що передували початку розгортання хрестоносного руху. Як же реагувала католицька церква на те, що відбувалося (в умовах завершення процесу феодалізації) загострення класової боротьби на селі? Яку позицію вона зайняла у відповідь на виступи селянства, протестуючого активно і пасивно проти феодального гніту?
Відомо, що католицька церква в X-XI ст. робить спроби зміцнити своє становище, об'єднати свої сили, удосконалити свою організацію. Виявом цього став клюнійский рух. Найважливішим, засобом для цього повинно було з'явитися підпорядкування-Риму східної, і насамперед - греко-православної церкви. Саме спроби реалізації цього пункту програми римської курії викликали до життя ідею хрестового походу. Проповідь і організація цього розбійницького підприємства Урбаном II були тісно пов'язані з загарбницькими намірами римської курії на Близькому Сході.
Вище вже зазначалося, що католицька церква в XI в. виступала в своїй ідеологічній і політичній діяльності оплотом феодальних порядків в цілому. Організація папством першого хрестового походу була виразом цієї двоякої за своїм характером функції католицької церкви. Католицька церква, безсумнівно, відчувала страх перед особою селянського антифеодального руху, в яких би формах він не відбувався, - страх, в першу чергу, за долю своїх власних володінь.
Церква прагнула всіма доступними для неї способами відвести від себе самої і феодального класу в цілому загрозу з боку селянської маси і, якщо не ліквідувати цілком боротьбу кріпаків проти сеньерів, то хоча б звести її до мінімуму. Організація першого хрестового походу повинна була з'явитися не тільки методом зміцнення позицій церковного землеволодіння за рахунок підпорядкування Візантії і Сходу католицизму. Папство, безумовно, враховувало факт переважання пасивних методів боротьби селян-кріпаків. І саме з огляду на цю обставину, римська курія зробила ставку, на те, щоб, використавши для селянських мас пасивні форми боротьби за краще життя (втеча), по-перше, взяти їх, певною мірою, під свій контроль, додавши цій втечі більш «організований» характер, а, по-друге, - це головне, - папство задалося метою при допомозі організації хрестового походу знешкодити, нейтралізувати антифеодальну боротьбу селянства, направити його протест проти феодального гніту в русло, достатньо безпечне для пануючого класу.
Потрібно мати на увазі ще й такі обставини. Інтереси великого землеволодіння, особливо церковного, терпіли в XI в. серйозний збиток і від поведінки дрібних лицарів, які жорстоко і повсюдно грабували. Католицька церква, піклуючись про благополуччя феодальних верхів, прагнула дати їм якісь гарантії проти свавілля і грабежів найбіднішого лицарства. Хрестовий похід відкривав для папства привабливі перспективи: маси лицарської бідноти могли б з'явитися свого роду «ударною силою» для тієї частини світських великих феодалів, які жили загарбницькими задумами щодо «візантійської спадщини» і «святих місць» і щоб ці маси лицарства проклали дорогу в багаті землі Східного Середземномор'я. Роблячи висновок представляється,такий план папства при організації хрестового походу.
«Хрестовий похід - справа не людська а божеська» [1, 2, 3, 4], − ось, мабуть, чи не вирішальний богословський аргумент Урбана II, видвинутий їм перед своєю аудиторією. Заклик до хрестового походу, який був кинутий папою в Клермоні, цілком відповідав «спокутно-визвольному» настрою хрестиянських мас. В очах цієї маси, повної забобонів і релігійності, її власне прагнення до звільнення від тягот феодальної експлуатації виступало найчастіше в містичній, релігійній оболонці. Реальна недостатність землі і свободи виливалася зовні в смутні сподівання вчинення спокутного подвигу. Папство вловило ці настрої, за якими ховалися цілком певні, земні, саме - визвольні устремління, - і використовувало їх у щойно зазначених цілях.
Н. А. Сидорова відкидає всяку думку про близькість народу до офіційних церковних гасел хрестового походу, на підставі розповіді так званої хроніки Альберта Аахенського[24, с. 20]. що мали місце серед учасників походу бідноти і виражався в язичницьких «помилках» частини селян( учасники одного загону розглядали в якості своїх ватажків гусака і козу, наділених, на думку селян, «божественною благодаттю).
Одного тільки епізоду з гусаком і козою недостатньо для того, щоб стверджувати про наявність глибокої прірви між ідеологією темною і релігійною, часом навіть фанатично налаштованої бідняцької маси та офіційними гаслами і ідеями церкви, які, як ніяк, з підйомом сприймалися цієї ж масою.
Повертаючись до оцінки релігійної демагогії клермонскою промови Урбана II, можна сказати, що навіть і за благочестивими на словах закликами Урбана таївся цілком реальний сенс, але, звичайно, зворотний тому, який селянські маси вкладали у свої мрії про «викупний подвиг». Селяни, "жадали звільнення від феодального ярма. Папство домагалося зовсім іншого: воно розраховувало« на захист земель великих землевласників на Заході від « бунтівних» мас, давши вихід антифеодальним по суті,« спокутним »,« аскетичним »- за формою настроям останнім шляхом організації військово-колонізаційного руху на Схід під релігійними гаслами, оточивши учасників цього руху ореолом «мучеництва», зобразивши саме підприємство, як святу справу - справу бога. Звідси перш за все-відпущення «гріхів», обіцяне в мові в Клермоні всім, хто візьме участь в поході . Весь цей благочестивий арсенал «небесної демагогії» був використаний Урбаном II з метою надати найбільший розмах руху.
Але Урбан II не міг не бачити, що одних тільки благочестивих міркувань явно недостатньо для виконання задуманого підприємства. У своїй промові папа вважав за потрібне пустити в хід - поруч із «небесною» і «Земну демагогію». Безпосередньо Урбан II звертався, головним чином, до нижчої частини феодального класу - до лицарської вольниці. Саме представників цього прошарку феодалів він спокушав перспективами грабежів в багатих східних країнах, перспективами територіальних захоплень: папа прямо вимагає від лицарів, щоб вони «підпорядкували собі» Єрусалимську землю. До лицарів, переважно, було направлено і те місце папської промови, в якому Урбан II з незвичайною для нього і що може здатися дивною в устах християнського пастиря прямолінійністю кликав своїх слухачів до грабунку країн Сходу: «. . . ви захопите і скарби ваших ворогів! » [1, 2, 3, 4,] звичайно, цей заклик ставився насамперед до лицарства, для якого перспектива захоплення видобутку могла виявитися особливо заманчивою .Папа кличе виступити в бій проти« невірних »тих людей, котрі з давніх пір звикли зловживати правом війни проти вірних "звичайно папство і той клас інтереси якого висловлювала церква вважали за краще, щоб розбійницькі« таланти »лицарів, що до недавнього часу бунтували проти великого землеволодіння, були застосовані проти далеких« ворогів церкви »і пішли б на користь їй .Но не одних лише дрібних лицарів мав на увазі у своїй промові Урбан II. Адже серед тих десятків тисяч людей, які слухали його виступ, головну масу становив простий народ.
