Петро могила
Вступ
Історія – це не лише факти на яких базуються будь-які події, історія – це насамперед люди, які творять її саму. Одним із найголовніших інтересів для істориків завжди були і будуть великі постаті. Тому дуже важливо вивчати та досліджувати життєвий шлях та діяльність людей, що дали новий поштовх для розвитку історії.
В українській історії Петро Могила є однією з таких постатей, яка посідає настільки видне місце, що його ім'ям названо один з її періодів, оцінений як період культурного і церковного відродження України у XVII ст. - « Могилянська доба ». Вона мала своє продовження і після смерті самого Митрополита, а його творчістю та результатами усього процесу не переставали цікавитися дослідники протягом вже понад три століття. За останній час постать Могили і його творчість тільки набирають актуальності, а разом з цим як на Україні, так і закордоном йдуть спроби переоцінки цього важливого періоду.
Постать митрополита Петра Могили - є однією з найвизначніших в історії України. Саме діяльність Петра Могили була покладена в основу даної курсової роботи.
Актуальність дослідження. Петро Могила -- один із найвідоміших церковних, культурних і громадських діячів України, велич якого справедливо позначена в історії терміном «могилянська доба». Він -- видатний богослов, просвітник, гуманіст, реформатор, фундатор національно-культурного відродження України. Саме дослідивший життя та діяльність Петра Могили можна визначити його вплив на розвиток українського та світового православ’я в XVII столітті.
Предметом дослідження э значення діяльності Петра Могили для української історії.
Об'єктом дослідження виступає Петро Могила, його життя та діяльність.
Метою курсової роботи є дослідження життєвого шляху, духовної та політичної діяльності Петра Могили впродовж його життя.
Основне завдання даної роботи полягає в тому , що на основі вивченої літератури потрібно висвітлити:
громадсько-політичне і культурно-освітнє життя українців на початку ХVII ст.;
основні етапи життєвого шляху Петра Могили;
його вплив на розвиток українського та світового православ’я в XVII столітті.
Хронологічні рамки охоплюють період з 1586 по 1647 роки.
Джерельну базу курсової роботи склали праці польських, українських істориків Наталії Полонської-Василенко; М.І.Костомаров, російських, молдавських та європейських істориків, різні хрестоматійні видання.
В опрацьованих історичних працях знаходимо деякі відмінності щодо певних подій. Зокрема, неможливо точно встановити деякі біографічні дані з життя Петра Могили. Потрібно також показати всю складність ситуації , що склалася в українській церкві.
Значна увага приділена і внутрішній та зовнішній політиці митрополита Могили.
Могила ставив справу української церкви так широко, що не відкидав ідеї порозуміння з Римом... В той же час могилянські кола вживали заходів для заснування українського патріархату.
І.Крип’якевич
Петро Могила виявив себе майже з однаковою силою і інтенсивністю дії в трьох сферах : церковній, культурній і суспільно-громадській.
Для української церкви, а для православної зокрема, митрополит Петро Могила це одна з найбільших постатей протягом усієї історії. Це він надав їй чітку й оперативну організаційну структуру, підніс освіту духовенства, висунув ідеал творчого і дисциплінованого чернецтва, зреформував і устійнив церковний обряд, розробив догматику, запевнив її високої вартости церковно-теологічною літературою: незрівняний проповідник та реставратор стародавніх святинь Золотоверхого Києва. І вкінці, це Великий Київський Митрополит, який вказав шляхи до здійснення християнської єдности.
Одночасно це великий організатор і меценат української культури у всіх її видах; засновник модерного шкільництва, творець першої високої школи у всій Східній Европі — Могилянської колеґії — предтечі академії і сучасного Київського Університету; меценат українського мистецтва, письменник і публіцист, який залишив декілька високовартісних творів; організатор і протектор друкарства. Він також подав безкорисливу допомогу культурно-релігійному процвітанню Молдавії й Волощини, зміцнивши українсько-румунські зв'язки.
І вкінці — він громадянин, член української нації. Своєю всебічною діяльністю він став зразковим модерним архипастирем, який не замикався у вузьких мурах свого монастиря, а розумів церкву як чинник на службі Богові і народові. Тому він не стояв осторонь тодішніх громадсько-суспільних процесів. Як речник ле-ґалістичного табору, він залишав вільну руку революційному чинникові пробувати свої шанси, а сам використовував всі леґальні можливості тодішньої Речіпосполитої для покращення долі українського народу. Пересторога Петра Могили перед небезпекою культурно-церковного, а також політичного зближення з Москвою стала так само пророчою, як і аналогічні заклики пізніших великих синів українського народу — І. Мазепи і Т. Шевченка.
Для Могили не менш важливим було й те, що маючи великий історичний шанс, він його вповні використав на службу українській церкві, українському народові.
З перегляду дотеперішніх праць про Могилу можна сказати, що ледве чи існує якась інша православна особистість, яка б зазнала стільки суперечливих оцінок, яку б критиковано з такого наполегливістю, а деколи і злобою. Але так само немас багато архиереїв, які б користалися такими ж симпатіями і любов'ю. Це доля всіх великих Індивідуальностей.
ВЕЛИКА І СУПЕРЕЧЛИВА ПОСТАТЬ ПЕТРА МОГИЛИ
Великі постаті історії, які формували обличчя своєї доби і проводили основні реформи, знаходили своїх прихильників-обожнювачів, але часто також завзятих противників. Адже кожна реформа касувала старі порядки і встановлювала новий лад, надавала нове ідейне спрямування, в наслідок чого хтось поносив жертву, мусив поступитися своїм становищем, своїми ідеями, а це все не проходило безболісно. Тоді коли перші — прихильники, —висвітлювали його велич, шукали тільки його світлі риси, приписуючи йому все, що було зроблене добою і його «сподвижниками», в той самий час інші намагалися зменшити, чи навіть заперечити певні особисті здобутки, кинути тінь, підкреслити і представити тільки негативно — слабі сторони свого противника.[6]
Завданням історичної науки є знайти міру в цих двох крайностях, визначити місце та представити перспективу проведеної дії даної особи, даючи оцінку на тлі самої доби, як також в аспекті впливу цієї акції на дальший розвиток подій.
Під цим поглядом постать Петра Могили повністю заслуговує на розгляд, аналізу, вона становить класичний предмет для наукового дослідження.
Вивчаючи загальну історію України, досліджуючи розвиток української культури, чи аналізуючи історію української церкви, — не можна оминути постаті Петра Могили, яка в першій половині XVII століття у всіх трьох цих ділянках відіграла величезну роль, вона надавала печать свого імені даній добі, а створена нею інституція стала не тільки культурно-релігійним вогнищем на українських землях, вона випромінювала на ввесь православний світ, стала історичним чинником для всього Сходу Европи і то протягом більш як одного століття.
І як би воно парадоксально не виглядало, про саму постать Митрополита в українській історіографії немає великих праць, про нього писали переважно чужинці : росіяни, румуни, поляки, французи, а українці обмежувалися назагал до коротких, часто суб'єктивних і не спираючихся на фактах характеристик. Донині в українській історіографії немас ані однієї монографії про Петра Могилу, не зважаючи на те, що один з періодів української історії носить його ім'я. Думаємо про справжню монографію, а не про малі брошурки типу І. Левицького, чи еп. Сильвестра Гаєвського. Натомість російською .мовою існують монографії С. Рождественського. Митрополита Макарія, С. Голубсва, французькою, А. Мальві — М. Віллер і румунів Т. Йонеску та О. Бирля.
І ще одна зауваження : більшість українських дослідників цікавилися культурними реформами Могили на відтинку шкільництва, друкарства, часто досліджували його ставлення до політичних чинників Речі Посполитої, Козаччини, Московщини, але дуже мало хто вивчав його величезну роботу на відтинку теології, його праці, які нормували все релігійно-церковне життя не тільки України, але всього православ’я, і чи тільки одного його? Його капітальна праця « Православне ісповідання віри » привертала увагу найрізнородніших чужинців і перекладалася на різні мови, одні українці її не досліджували, навіть не переклали на українську мову. Щоправда, українці користувалися т. зв. Малим Катехизисом, але це не те саме.
Не забуваймо, що Могила не був ні політиком, ні культурником у вужчому розумінні слова, а насамперед людиною церкви. Мабуть, у тому, що у нас було так мало дослідників української церкви, лежить причина, чому церковно-теологічна діяльність Петра Могили не знайшла докладнішої аналізи. Саме за цю ділянку беруться католицькі кола, найчастіше єзуїти, факт, що носить небезпеку певного однобічного висвітлення.
Частина українських істориків негативно оцінювала як саму постать Митрополита, так і його ролю в розвитку української культури, в ділянці української церкви. Почавши від П. Куліша, почерез М. Василенка, а на деяких сучасних радянських істориках скінчивши, всі вони докоряли Могилі його чужинецьке походження, відрив української культури від національних традицій, лояльність до Польщі, навіть зраду православ’я.
Однак більшість українських істориків займала посередню позицію : позитивно оцінювали один відтинок його діяльності, засуджуючи інші. напрямки цій групі надав М. Грушевський, а за ним пішли І. Франко, М. Возняк, В. Щурат, Д. Дорошенко, І. Крип'якевич, О. Лотоцький, М. Андрусяк.
Тільки небагато українських дослідників високо оцінювали усю діяльність Могили, спростовуючи деякі безпідставно зроблені йому закиди. До цієї категорії зараховуємо : М. Костомарова, О. Левицького, І. Житецького, І. Левицького, митрополита Василя Липківського, І. Огієнка, еп. Сильвестра Гаєвського. О. Оглоблина, Н. Полонську-Василенко, І. Власовського. Частково до цієї групи можна зарахувати С Єфремова, М. Сумцова і В. Перетца. За останній час також деякі післярадянські історики починають притримуватися цієї тенденції, однак промовчуючи, із зрозумілих причин, релігійне питання (Ф. Шевченко, М. Брайчевський). [6]
Більшість теологів греко-католицького віровизнання високо цінили богословську й екуменічну діяльність Могили; згадаємо оо. М. Гарасевича, І. Пелеша, А. Великого, Д. Танчука, М. Соло-вія, І. Прашка, І. Нагасвського, М. Марусина, Б. Куриласа та М. Чубатого і Г. Лужницького.
Аналогічно до українських, також російські історики поділені щодо оцінки діяльності П. Могили. Ті історики, яким не подобалися західноєвропейські тенденції Київського Митрополита та його ворожість до Московщини, засуджували не тільки його суспільно-політичні погляди, але шукали також; єресей в церковній площині. До цієї групи належать : М. Коялович, Е. Голубінський, П. Знаменський, Е. М. Крижановській, Ґ. Флоровський, А. Карташев.
Надзвичайно високу оцінку всій діяльності Петра Могили, включно з тим, що обороняли деякі слабі сторони Митрополита, подавали С. Рождественський і митрополит Макарій (Булгаков); вони залишили перші більші праці про Могилу, які не втратили певного значення донині.
Визначне місце займають професори-росіяни Київської Духовної Академії як В. Аскоченський, Ф. Терновський, С. Голубев, М. Петров, Хв. Тітов, які не тільки дали найвищу оцінку Київському Митрополитові, але також своїми творами поставили наукову основу для всіх інших дослідників Могили. Особливо монументальний твір С. Голубєва «Кіевскій Митрополит Петр Могила и его сподвижники», що його знецінював М. Грушевський, але на який постійно посилався, дотепер залишається найбільшим дослідником Могили. До цієї групи слід ще зачислити Е. Шмурла, праця і зібраний матерія л якого особливо цінні для екуменічного характеру діяльности Могили.
Окреме місце займас дослідник сучасної Московської Патріархії — І. Спаський, який прихильно наставлений до особи П. Могили, одначе його розвідка тенденційно представляє Київського Митрополита як запеклого ворога католицизму й унії, як також не вільна від неточностей: відносно паризьких студій, про вступления в чернечий стан Могили в 1625 р., про дату появи «Православного Ісповідання» — 1662 р.
Серед істориків білоруського походження тільки П. Жукович писав про період, зв'язаний з Могилою, він подав цінний матеріял для висвітлення дипломатичної участи П. Могили у Варшавському сеймі. [6]
Назагал вся румунська історіографія подає найвищу оцінку постаті й діяльности Петра Могили. Очевидно, що це ставлення викликане насамперед почуваннями земляків, тому в румунських істориків відчувається тенденція представляти все, що було створене їхнім «земляком», при цьому й намагання собі його привласнити. Серед румунських істориків, які спеціально цікавилися Могилою, згадаємо: Ґ. Єничяну, К. Єрбічяну, Н. Йорґа, І. Міхальческу, П. П. Панаїтеску, Н. Попеску, Т. Йонеску, О. Бирля.
Польська історіографія намагалася представити П. Могилу як адепта польсько-західньоевропейскої культури та великого оборонця Речі Посполитої; згадаємо таких авторів: А. Яблоновський, Я. Волінський, К. Ходніцький. К. Левіцький, В. Томкєніч.
Серед французьких дослідників є найрізнородніші оцінки і підходи; від ультра-католицького і сумнівної вартості типу А. Ґепена, що пояснював історичні факти згідно з своїми бажаннями, солідних єзуїтських вчених, що залишили ґрунтовні праці про Могилу, як А. Мальві і М. Віллер, А. Расе, Ж. Морель, авґустинців М. Жюжі і А. Венґер, об'єктивного біографа Е. Пікота і сумлінного славіста та дослідника XVII століття Антуана Мартеля.
Свої прихильні й досить об'єктивні причинки до оцінки творчости П. Могили подавали також німецькі історики церкви, серед яких слід відзначити К. Гофмана, А. Амманна, Г. Коха, Е. Він-тера, А. Тайнера, видавця ватиканських документів.
Окремо слід згадати про сучасників Петра Могили, які подали перші біографічні дані про Київського Митрополита. Серед них визначався Яким Єрлич, сполонізований православний шляхтич, який у своїй хроніці, що охоплює події 1620-1672 pp., особливо намагався розкрити жорстокість П. Могили. Джерелом всіх леґенд про « католицизм » Петра Могили були писання єзуїта Теофіля Рутки і єп. Я, Суші. Вже тоді в обороні правовірності Київського Митрополита виступали І. Галятовський і Л. Баранович. *
До вище поданих могилознавців можна б ще додати і ряд інших (наприклад, італійця А. Пальмієрі), але й цей список вистачає, щоб собі усвідомити, що йде мова не про пересічну, але великого формату особистість, людину, яка викликала подив, але й заперечення, тому й такий заголовок цього розділу.[6]
Аналізуючи основні аспекти, які стали джерелом суперечливих оцінок, для певної систематизації розглядатимемо їх за такими позиціями :
1) Якій нації належить П. Могила, його ставлення до українського народу, якою мовою він користувався;
2) Оцінка його культурних реформ та реалізацій;
3) Оцінка церковної діяльності особливо стосовно інших віровизнань;
4) Могила як людина, риси його характеру.
Становище Православної церкви на Україні на початку XVII століття
1.1 Утиски православних в Речі Посполитій
Наприкінці XVI століття - на початку XVII століття українські землі перебували під владою Речі Посполитої. Будучи католицькою державою, Річ Посполита не виявляла ніякої толерантності щодо інших релігій. Особливо нетерпимо ставилися до православних ,тобто християн , що сповідували східний обряд. Особливо боровся з православними орден єзуїтів. Діставши неабиякий досвід у боротьбі з різними реформаційними рухами, вірні послідовники Ігнатія Лойоли всі свої сили, всю свою ненависть спрямували на боротьбу з схизматиками-православними. У цій боротьбі єзуїтам допомагали польська шляхта та король Речі Посполитої [13,c. 17].
Основою політики Речі Посполитої була теорія, згідно з якою у внутрішньому житті держава повинна була бути невіддільною від католицької церкви . Польща мала стати тим муром, що відділяв би християнський світ від інших народів. Тому поляки як могли латинізовували і в той же час денаціоналізовували Україну. Становище православних рік за роком погіршувалося. Всіх, хто сповідував східний обряд, обмежували в елементарних правах. Православним заборонялося займати вищі державні посади, православним єпископам було заборонено брати участь у засіданнях Сенату поруч з католицькими єпископами, міщанам та духовенству заборонялося проводити хресні ходи та похоронні процесії ,міщани не могли брати участь в управлінні містами. Всіх, хто сповідував православ’я, змушували платити великі податки.
Славетні українські роди- Острозькі, Слуцькі, Збаражські, Заславські, Вишневецькі та інші через невеликий проміжок часу перейшли на латинський обряд. Таким чином вони залишили батьківську православну віру беззахисною. Винятком був лише князь Костянтин Острозький, котрий залишався поодиноким захисником батьківської грецької віри. На його територіях діяли надзвичайно ліберальні закони, що дозволяли сповідувати будь-яку віру [7,с 234].
В інших частинах України ситуація з часом тільки погіршувалася. Усім православним заборонялося, під страхом смертної, кари будувати нові церкви, створювати нові громади, нормою були постійні утиски на православних священиків. З’явилось і швидко почало поширюватись згубне для церкви та церковної ієрархії право патронату, що давало змогу магнатам та королю повноваження поставляти православних єпископів та священиків. Це було кричущим порушенням усіх православних догматів, адже згідно догм православної віри вищу церковну ієрархію обирають соборно. Єпископські кафедри часто продавалися за гроші, давалися за вислуги, за протекцією. Тому не дивно, що на цих кафедрах опинялися недостойні люди, які своєю поведінкою порочили і підривали авторитет церкви. Православним в Речі Посполитій створювали такі умови, які змушували усі тогочасні церковні громади переходити на латинський обряд що викликало незадоволення у людей [9,с. 85].
Ще однією проблемою православ’я були стосунки всередині церкви . З кінця 16 століття важливу роль у збереженні та захисті православної віри відіграють православні братства. В умовах занепаду церкви братства стали чільним елементом економічного та суспільного життя народу. Для цього вони прикладали всі свої ресурси та життєві сили. Братства засновувалися і утримувалися в переважній більшості при визначних церковних святинях, звідки походить і їхня назва. Ще однією складовою назви було місце розташування братства. Найвідомішими з них були: Львівське-Успенське, Віленське-Святодухівське, Луцьке Чесно-Хресне; Київське-Богоявленське та інші. Братства створювались як допоміжний орган при церквах, але з часом вони все більше почали брати владу над церковними структурами. Цьому сприяв, зокрема, і устав братства, затверджений усіма східними патріархами [4,с.323].
Згідно з уставом Львівського братства, який був затверджений антіохійським патріархом Йоакимом 1 січня 1568 року, братчикам надаються додаткові права та повноваження. Братства мали стати зразком для православного духовенства та мирян. Ще через три роки уже царгородський патріарх Єремія II вивів Львівське братство з підлеглості місцевим єпископам та надав йому право ставропігії. Братства були такими сильними, що на підставі їхніх доносів та свідчень позбувалися своїх посад та священики [4, с.224].
До голосу братчиків прислухалися дуже уважно і церковні зверхники патріарх константинопольський та православна шляхта.
Великий вплив братств, насильне насадження латинства – все це дуже не подобалося православним архиреям. Вони бачили становище латинських єпископів, які нікому, крім Папи, не підкорялися. Православні єпископи дуже хотіли зрівнятися в правах з католицькими. Для цього вони були готові на все – навіть на підпорядкування Папі Римському. Так в середовищі українських православних єпископів зароджується задум створити церковну унію православних з Римом.
1.2 Берестейська унія
Ідея унії або об’єднання східної та західної церков новою не була. Ще з часу великого розколу 1054 року були спроби поєднання цих церков. Найреальнішою спробою поєднання двох церков міг стати Флорентійський собор 1439 року. На цьому соборі були підписані документи про об’єднання. Православні визнавали примат першості Папи Римського, але зберігали всі свої обряди. На жаль, більшість простого духовенства та мирян не підтримали постанов цього собору, тому справа про об’єднання так і не була завершена.
В кінці XVI століття знову гостро постало питання про об’єднання східної та західної церков. Ініціаторами об’єднання стали православні владики, маючи надію, що унія допоможе церкві досягнути її попередньої величі. У1590 році єпископ Львівський Гедеон Балабан першим порушує питання унії. Згодом до нього приєдналися й інші владики, прихильники об’єднання – Кирило Терлецький, Діонісій Збируйський та інші. Владики для узгодження своїх дій таємно зібралися на нараду у місті Белзі. Наслідком цієї наради став лист до короля Речі Посполитої, в якому владики заявляли про свою згоду визнати владу Папи. Нарада проходила в цілковитій таємниці, навіть не всі православні владики знали про об’єднання та про переговори з королем[9, с. 75].
З кожним роком число прихильників унії серед православного духовенства зростало. 1591 року до прихильників унії приєднався Перемишльський єпископ Михайло Копистенський, а 1593 року Володимирський владика Іпатій Потій. Чутки про унію поширювались по Україні. Унія мала, як і прихильників, так і противників. Одним з таких противників унії був князь Василь-Костянтин Острозький, воєвода Київський. Цей князь залишив по собі в історії українського православ’я незабутню пам’ять. Маючи величезні кошти та використовуючи своє становище у державі, він очолив православних у Польщі в їхній боротьбі за віру та національне визволення проти окатоличення та ополячення українського народу. Бачачи занепад православ’я князь вирішує у 1570 році заснувати в Острозі школу, де б православна молодь здобувала освіту у православному дусі. Цю відому школу називають ще Острозькою академією. В цій школі в ті роки здобуло освіту дуже багато визначних діячів, що особливо відзначилися в національному й церковному житті України у XVII столітті [ 5,с.388].
Але князю Острозькому до останнього не розкривали конспірації переговорів щодо унії. А коли нарешті він про них дізнався, то був дуже обурений, що така велика всенародна справа робилася потайки. Вимогу князя Костянтина про скликання собору, на якому повинні обговорити справу, було передано польському королю. Проте, король, не рахуючись з думкою всіх православних, відмовив у скликанні собору, мотивуючи це тим, що лише владики самі можуть односібно вирішувати справу про злуку. У грудні 1595 року єпископи Терлецький та Потій прибули до Риму , де на зустрічі з папою Климентом VIII склали визнання віри і визнали його першість. Папа прийняв Українську Православну Церкву зі збереженням усіх її обрядів та традицій [5, с.389].
Звістка про зраду єпископів православними сприйнялась негативно. На сеймиках шляхта протестувала проти самовільного вчинку владик. Але це не допомогло. У жовтні 1596 року у місті Бересті зібрався унійний собор на якому були присутні: митрополит Київський Михаїл Рогоза та п’ять православних єпископів, папський легат та представник короля. В урочистій атмосфері на цьому соборі було проголошено унію і піддано анафемі всіх, хто не приймав акту об’єднання з католицькою церквою[8, с.90].
Крім унійного собору у Бересті відбувся і антиунійний собор під головуванням князя Острозького. На соборі були 2 єпископи, що не прийняли унії - Гедеон Балабан та Михайло Копистенський, екзархи східних патріархів, архімандрити та багато священиків. Православний собор піддав анафемі всіх хто прийняв унію. Православний собор направив протест до короля, який був відхилений. Натомість король визнав усі постанови унійного собору, а постанови православного – визнав недійсними. Так Україна розділилася на дві частини: з одного боку увесь православний загал та 2 єпископи, а з іншого митрополит, 5 єпископів і невеличка кількість прихильників унії. Після собору почалася полеміка між обома таборами. В цій полеміці приймали участь найкращі полемісти з обох сторін. Уніятів було менше, але вони були краще організовані. Прихильники унії розгорнули активну діяльність для приєднання нових вірян. У1600 р. митрополита Рогозу замінив Іпатій Потій - великоосвідчена людина, добрий оратор і дипломат. Опорою для православних був князь Острозький, який шукаючи підтримки зблизився з протестантами. У 1599 р. відбувся з’їзд православних та кальвіністів на якому домовилися про співпрацю та спільну оборону інтересів[ 5, с.390].
Зразу після унійного собору православних починають переслідувати. Ті ж у свою чергу боронили свої права всіма можливими та доступними для них засобами. Братства, духовенство, міщани, селяни, шляхта, що зберегла вірність православ’ю, виявляли велику активність у цій боротьбі. В той час було написано багато антиунійних творів, на сеймиках вносилися протести проти католицьких безчинств, укладалися союзи з протестантами для спільного відстоювання інтересів. На жаль протести мало допомогли. Король Сигізмунд III вирішив відібрати у православних найбільшу святиню України – Києво-Печерську лавру і передати її уніятам. Але київський воєвода відмовився виконати наказ короля, а послане військо збройно відбив лаврський архімандрит Никифор Тур [12, с.394].
Після Берестейської унії Православна церква опинилася в катастрофічному стані. В 1607 р. помирає єпископ Гедеон Балабан, а в 1610 –Михайло Копистенський. Залишився тільки один православний владика -Єремія Тисаровський. А в 1608р. православних спіткало ще одне нещастя -помирає їх заступник та оборонець князь Костянтин Острозький [8,с.78].
Особливо багато зробили для захисту своєї віри православні братства. Кінець XVI початок XVII століть характеризується гарячою полемікою православних з прихильникими унії. Мелетій Смотрицький у своєму творі ,,Тренос” або плач Православної церкви осудив усі давні роди, що перейшли в католицизм. 1597 року вийшов твір ,,Апокриф” або відповідь на книги про собор Берестейській під авторством Христофора Філарета. Ця книга визначає устрій церкви, засади соборності для православних, осуджує собор Берестейській. Також в цій книзі порушується питання релігійної толерантності в державі й порушення прав православних в Речі Посполитій. Ще одним відомим полемістом був лаврський архімандрит Захарій Копистенський. Його твір ,,Паленодія” – був одним із найвизначніших тогочасних творів науково-богословського характеру. ,,Паленодія” була відповіддю на твір Лева Кревзи «Оборона єдності церковної». Захарій Копистенський в своєму творі доводить, що Папа Римський ніколи не був владикою над східними патріархами, а українська церква до 1596 року ніколи не була в унії з Римом. Він називає єзуїтів гіршими за турків і порівнює страждання українців під польським гнітом з стражданнями греків під турецьким гнітом [3, с.117].
Духовна боротьба православних – словом, проханнями, літературними творами, шкільною освітою - не змогла ослабити натиску католицтва та унії. І тоді, на захист православної церкви і на захист прав та вольностей українського народу, прийшла нова сила в українській історії – козацтво. Блискучі перемоги, міцна організація козацтва створили з нього ту реальну силу, на яку покладали надію православні [13,с.30].
1615 року з козацькою допомогою в Києві засновано Богоявленське братство, членами якого були всі козаки Запорізького війська. З 1616 року гетьман Петро Сагайдачний особисто бере під опіку православних, захищаючи їх від утисків католиків та уніатів.
1.3 Відновлення ієрархії
Але найстрашніше було попереду. Помирає владика Тисаровський і православна церква залишається без єпископів. Король робить спробу оголосити православну церкву неіснуючою. Трохи виправили становище східні єпископи, що приїздили за збором пожертв. Вони висвячували священників. До відновлення ієрархії взялися козаки на чолі з гетьманом Сагайдачним [13,с. 37].
1620р., по дорозі додому, у Києві зупинився антиохійський патріарх Феофан. Саме до нього звернувся гетьман з проханням висвятити нових єпископів. Бачачи тяжке становище церкви патріарх погодився і влітку 1620р. у співслужінні 2 єпископів провів єпископські хіротонії. Ігумена Михайлівського монастиря Йова Борецького було висвячено на митрополита Київського, а ще 5 єпископів на вакантні посади [8,с. 88].