Политическая география
ЗМІСТ
стор.
1. Територія держави, загальна характеристика……………………………3
2. Кордони держави та їхні функції…………………………………………7
3. Внутрішній поділ країн…………………………………………………...11
Висновки………………………………………………………
Література……………………………………………………
1. Територія держави, загальна характеристика
Територія - це частина земної поверхні з певними межами, які відділяють її від інших ділянок землі. Територія держави - це визначена на основі норм міжнародного права частина земної поверхні (суходіл, внутрішні акваторії, повітряний простір над ними), на які поширюється виключний суверенітет цієї держави. Це означає, що певна, відокремлена від інших земна поверхня, керується тільки законами певної держави, яка має виключне право користуватися цією землею (територією) на власний розсуд.
Територія держави становить необхідну і в більшості випадків достатню матеріальну операційну базу для самого її виникнення, існування та розвитку. Територія є певною площинною місткістю, яка утримує на собі всі об'єкти держави: від природно-ресурсних до людських домівок. Та й саме зародження держави можливе лише після відокремлення певної території, що є доволі складними процесом. У межах території держави відбувається неминуче комплексне поєднання найрізноманітніших об'єктів, які починають діяти як єдиний організм.
З погляду міжнародного права найважливішими особливостями території держави, або інакше державної території, є її цілісність і недоторканність. Це основоположний принцип мирного співіснування народів і держав на міжнародній арені. Міжнародна спільнота визнала недопустимість використання війни як засобу вирішення територіальних суперечок. Держава, територію якої прагне загарбати інша держава (держави), має законне право на її захист усіма існуючими засобами. Вона може розраховувати на моральну, матеріальну й правову підтримку світового співтовариства. Врешті-решт остання може вдаватися й до прямих воєнних дій, як це трапилося тоді, коли Ірак окупував територію Кувейту.
Основними просторовими характеристиками території держави є її розміри, конфігурація території та географічне положення. Всі ці особливості мають неабиякий вплив на значимість держави на політичній карті світу. Чим більша територія, тим значніші ресурсні можливості для розвитку країни. Водночас, якщо ця велика територія розміщена в екстремальних для життя людей і ведення господарства природних умовах, переваги її нівелюються. Велике значення має і компактність та нерозірваність території держави. Так, територія США складається з трьох несуміжних між собою територій, які значно віддалені одна від одної. Існують і дуже витягнуті держави, наприклад Чилі, чи держави зі складною конфігурацією (Хорватія та ін.). Значною розірваністю території відрізняються держави, які розміщені на архіпелагах (Філіппіни, Індонезія тощо).
Державний простір включає територію держави, належну їй акваторію і повітряний простір над ними.
Суходільна територія держави - це її земна поверхня, не вкрита водою морів та озер, а також острови й архіпелаги у відкритому морі, які належать цій державі, їй підпорядковані також усі земні глибини (надра) від поверхні й до технічно доступних глибин.
Акваторія держави включає всі води внутрішніх річок та озер, заток і проток, якщо ширина останніх не перевищує 24 морські милі. Наприклад, Туреччині належать морські протоки Босфор і Дарданелли, які з'єднують між собою Чорне та Середземне моря. До акваторії держави також належать води заток, лиманів, бухт, які історично належать тій чи іншій країні, наприклад Бузький чи Дніпровський лимани України. До акваторії (території) держави не включаються територіальні води, які визначаються у 12 миль від морського узбережжя (лінії відпливу). Однак ця акваторія перебуває під повною юрисдикцією держави, до території якої вона прилягає. Більше того, державі належить і вся товща води територіальних вод та надра під їх дном.
У визначених межах власної території та акваторії держава має виключне право на видобування корисних копалин з надр, товщі води, а також тих, які залягають на морському чи озерному дні. На основі договору-концесії держава може на певних умовах і на певний термін передавати фізичним або юридичним особам, у тому числі й іноземним, права експлуатації власних надр. По завершенні терміну договору дія концесії припиняється.
Повітряний простір держави - це розташований над її територією та акваторією шар атмосфери (тропосфера, стратосфера й прилегла частина космічного простору). Польоти повітряних об'єктів інших держав над власною територією кожна країна дозволяє на основі спеціальних міжнародних договорів. Держава має право захищати свій повітряний простір у випадку його порушення всіма доступними їй засобами. Космічні кораблі й супутники вільно пролітають над територіями суверенних держав.
До території певної держави також належать морські, річкові та космічні кораблі, які несуть на собі державні символи (прапор, герб). Це саме стосується різних підводних споруд, трубопроводів, кабелів тощо, які прокладені якоюсь країною у відкритому морі чи на його дні, навіть якщо вони знаходяться у водах або глибоко на дні виключних морських зон.
Процеси глобалізації та виникнення все нових технічних можливостей експлуатації прилеглих до окремих держав морських акваторій породили проблеми правового характеру з використання морських чи океанічних просторів, де держави здійснюють власні повноваження економічного характеру. Так виникли поняття «прилегла зона», «виключна економічна зона» та «континентальний шельф». У прилеглій зоні, яка має ширину 24 морські милі, держава має обмежені міжнародним законодавством і трава для прийняття запобіжних заходів з метою дотримання власних законів, які поширюються на територіальні води. До них переважно належить правове регулювання імміграційних, податкових, митних та інших відносин з іншими державами, організаціями та приватними особами.
Значного поширення на нашій планеті набули виключні економічні зони. їх утвердження почалося наприкінці XX ст., коли багато прибережних держав розпочали широкомасштабне економічне освоєння морських акваторій. Конвенція 1982 р. надає прибережній державі в зоні 200 морських миль від власної лінії узбережжя виключне право на експлуатацію біологічних і мінеральних ресурсів води, дна і надр. Ця держава також має право споруджувати тут штучні острови, встановлювати бурові платформи, проводити науково-дослідні роботи та здійснювати заходи з охорони, збереження і примноження багатств природного середовища. За іншими державами збережено право свободи судноплавства, польотів над виключними економічними зонами, а також прокладання підводних трубопроводів і кабелів.
Постійно розширюється господарське використання і континентального шельфу. За нормами міжнародного права до нього зараховують 350-мильну зону від узбережжя за умови глибин, які не перевищують 200 м. Якщо ж глибини суттєво більші, то континентальний шельф не повинен простягатися більш як на 100 миль від ізобати 2500 м. Приморська держава хоча й не має жодних суверенних прав на континентальний шельф, але може використовувати доступні їй ресурси.
У наш час в умовах глобалізації поступово відмирає оренда одними країнами територій інших. У минулому найбільше територій у світі орендували СІЛА, Росія (СРСР) і Велика Британія. Нині найбільшим орендарем залишаються СПІА. Хоча вони і втратили свої військові бази у В'єтнамі і на Філіппінах, але утримують їх на Кубі, в Японії, Південній Кореї, Гренландії тощо. На правах оренди території утримує свої військові бази і Росія (Центральна Азія, Закавказзя, Україна).
Створення потужних транснаціональних компаній в умовах поширення процесів глобалізації, особливо фінансової сфери, породили надання невеликими, переважно острівними державами, своєї території (суверенних прав держави) в своєрідну оренду. Так виникли офшорні центри і зони. У цих, переважно карликових, державах, де майже немає території як ресурсу розвитку, але є всі атрибути державної влади, цілеспрямовано створені пільгові умови оподаткування великих і надвеликих заощаджень. Внаслідок цього у банках офшорних територій накопичуються величезні кошти, нерідко сумнівного, а то й відверто кримінального походження.
2. Кордони держави та їхні функції
Державний кордон - це уявна (іноді реальна) лінія на поверхні землі (суходолі та акваторії) та уявна вертикальна площина, що проходить через неї в повітряному просторі і надрах. Вона визначає межі держави і відділяє одну територію держави від іншої або від відкритих морів.
Кордони між державами або формувалися історично, і це був дуже довгий процес порубіжної взаємодії двох або більше кордонів, а іноді й навіть цивілізацій, або ж установлювалися дуже швидко через війну чи внаслідок завершення переговорів і укладання відповідних угод. У цьому сенсі сучасна державна територія України може слугувати прикладом. У нас є знамениті «траянові вали», які відокремлювали Римську імперію від причорноморських степів, і відомі «змійові вали», які понад 2500 років тому захищали Київ, у той час велике місто і столицю з півдня від тих же степовиків. Після Другої світової війни і завершення переговорів до України відійшли землі Закарпаття. Так само через переговори вона втратила частину своїх земель, які відійшли до Польщі. У 1954 р. постановою Верховної Ради СРСР до України відійшла Кримська область.
Як відомо, процес становлення кордону будь-якої держави в наш час проходить два етапи: делімітацію і демаркацію. Перший полягає в договірному процесі особливостей проходження кордону на відповідно створеній географічній карті. Другий етап - це встановлення кордону між державами на місцевості. І в цьому сенсі Україна може слугувати яскравим прикладом, насамперед у встановленні державного кордону з Росією. Хоча делімітація кордонів між; двома державами вже майже закінчена, Російська Федерація всіляко зволікає з другим етапом - демаркацією, а отже, й зриває увесь процес становлення кордонів України. Для України це має негативні наслідки, адже офіційно визнані і чітко визначені на місцевості кордони є обов'язковою складовою державного суверенітету. Якщо цього немає, то не всі складові суверенітету держави діють і це створює неминучі проблеми, які періодично загострюються.
У дослідженні кордонів держав найбільше значення має їхня класифікація і визначення функцій, які вони виконують. Так, країнознавець, японіст, економіко-географ Б. Яценко наводить відому класифікацію кордонів. У ній він виділяє групу морфологічних кордонів (геометричні, астрономічні, звивисті та ін.), природно-географічну групу (орографічні, гідрографічні тощо), генетичну групу (антецедентні, реліктові, накладені й т. ін.). Виділяється також функціональна група кордонів за історичними умовами та послідовністю виникнення (колоніальні, післявоєнні тощо).
Потрібно зазначити, що «чистих» груп кордонів майже немає. Так, проведені по паралелях і меридіанах так звані астрономічні кордони (візьмемо для прикладу деякі ділянки кордону між США та Канадою або кордони в Арктиці) є варіантом геометричних кордонів, які проходять як лінії розмежування між двома точками з чітко визначеними географічними координатами. І ті, й інші кордони, як правило, з'явилися або у слабо освоєних районах (на час їх виникнення), або ж під час «нарізання» колоній. У наш час такий підхід виявився надзвичайно ефективним під час договірного визначення меж виключних економічних зон, зокрема у Північному морі з його запасами нафти та газу. Так само звивисті або ламані кордони є різновидом геометричних кордонів. При цьому методика їх проведення може бути різною: можуть одночасно накластися декілька чинників. Зрештою часто сходяться на тому, що кордоном може служити більш-менш велика річка, яка тече «як їй заманеться». Звідси за мандруючою річкою виникає і звивистий кордон. Так само звивистими будуть і кордони, проведені в горах.
Виникають проблеми за необхідності встановлення кордонів між двома чи декількома державами, якщо вони відділяються акваторіями великих озер чи внутрішніх морів. Загальновизнаною методикою делімітації кордону є сполучення по прямій лінії точок виходу сухопутного кордону на береги відповідної водойми. Якщо остання висихає чи осушується, ця пряма лінія автоматично стає сухопутним кордоном. Складність конфігурації акваторії ускладнює і процес делімітації кордонів.
У горах кордон переважно проводять по максимальних висотах, які розділяють дві країни. Такий же принцип застосовують і для делімітації та демаркації кордонів на рівнинах. У більшості випадків рівнини не є абсолютно рівними. І тут виділяються певні форми рельєфу, зокрема пасма горбів, моренних гряд, лесових останців, виходів на денну поверхню кристалічних порід тощо. Вони можуть слугувати опорними точками кордону, які не зникнуть із земної поверхні і не змінять власних географічних координат.
Кордони також класифікують за генезою їх формування.
Антецедентні, або піонерні, кордони. Виникали в безлюдних та слабко освоєних частинах світу. Найпоширеніші вони в Північній Америці (США і Канаді), у пустельних районах Сахари та Аравійського півострова, в Росії та в Амазонії. За конфігурацією вони здебільшого є так званими астрономічними, або геометричними, кордонами.
Субсектні, або наступні, кордони характерні для країн Європи. Вони найдавніші за часом виникнення й ґрунтуються на реальному мовно-культурному розмежуванні. Етнічне розмежування в XX ст. набуло визначального характеру. Багато великих країн націй основі створює внутрішній поділ території на штати, області, провінції тощо. Такий самий принцип здійснювався і в колишньому Радянському Союзі, що значно пом'якшило наслідки його неминучого розпаду. У наш час його використовують Індія, Пакистан, Нігерія, Китай та їн.
Накладені кордони встановлюються насильно, через війни, захоплення, соціально-економічні потрясіння, коли якась країна чи нація «по-живому» розділяється між державами-агресорами відповідно до реалій завершення воєнних дій або на основі відповідних угод. Після різних воєн такі кордони виникали в Європі внаслідок поділу, скажімо, Польщі або Німеччини (Берліна після Другої світової війни). Особливо поширені такі кордони в Африці, де колонізатори ділили як їм заманеться окремі народи між двома і навіть декількома країнами шляхом «накладання» кордонів.
Суто історичне значення мають так звані реліктові кордони. Це спадок минулих епох, але хоча нині цих рубежів ніби вже й немає, вони зашилися не лише в ментальності людей чи особливостях забудови колись суміжних територій, а й іноді навіть збереглися у вигляді стін, валів, прикордонних замків і фортець тощо. Донині значні відмінності спостерігаються при перетині колишніх кордонів між іспанською та англосаксонською частинами південних штатів США (колишній кордон між Мексикою та США), чітко в Іспанії вирізняється колишній мавританський південь тощо. Є такі невидимі розмежування і в Україні, яка віками була розшматована між сусідніми державами.
Державні кордони виконують кілька функцій, їх можна об'єднати в три групи: бар'єрні, контактні та фільтруючі.
Бар'єрна функція полягає в достатньому відокремленні однієї країни від іншої. При цьому таке відокремлення може бути близьким до абсолютного, скажімо в колишньому Радянському Союзі, де кордон був «на замку», а сусідні країни відділялися контрольно-слідовою смугою, колючим дротом і прикордонниками з автоматами по всьому периметру. Максимізована бар'єрна функція кордону і між Південною та Північною Кореєю а суцільною п'ятиметровою стіною, струмом високої напруги тощо. Для більшості нинішніх держав характерна так звана м'яка бар'єрна функція відкритих кордонів.
Контактна функція кордону полягає у створенні на межі двох держав спільних природних заповідників, єврорегіонів, відкритих економічних зон наприклад між Україною, Польщею та Білоруссю виник єврорегіон «Буг» тощо. Фільтруюча функція кордону полягає в тому, що він має виконувати роль своєрідної мембрани або фільтра, який пропускає все корисне та потрібне для певної держави з інших країн і затримує все вороже, шкідливе, негативне тощо.
3. Внутрішній поділ країн
З метою підвищення ефективності управління власною територією будь-яка держава, за винятком карликових, здійснює власний поділ на окремі частини. Так виникають внутрішні адміністративно-територіальні одиниці (області, штати, провінції, краї, департаменти, губернії, райони, регіони, волості тощо). На їх основі створюються і діють органи державної влади та управління на місцях.
Адміністративно-територіальний
устрій будь-якої держави зумовлений
як самою його організаційно-соціальною природою, так і традиціями історичного
розвитку країни, завданням і метою органів
влади. Останнє робить можливим зміну
(реформу) існуючого адміністративно-
Структура, принципи, логіка,
ієрархія адміністративно-
На вищому ієрархічному рівні діють територіальні органи державної влади. Вони вже доволі жорстко підпорядковані центральним інститутам держави або ж за складної ієрархічної структури відповідним органам вищої за рангом адміністративно-територіальної одиниці. їхні функції є вже доволі складними. Вони насамперед, забезпечують контроль центральної державної влади над територією всієї країни, здійснюють мобілізацією до армії через відповідні установи (військкомати), збирають інформацію з усіх сфер життя свого регіону, збирають податки, сприяють державному регулюванню життєдіяльності різних сфер суспільства, організовують роботу загальнодержавних служб на регіональному рівні (пожежної, санітарної, поштової, з надзвичайних ситуацій) тощо.
Зрозуміло, що у федеративних і унітарних державах принципи внутрішнього територіального поділу відрізняються. У перших кожен із суб'єктів федерації має не лише власну систему органів влади, а й систему права, у тому числі, як правило, власну конституцію. Унітарні держави позбавлені внутрішнього політико-територіального поділу. їхній адміністративно-територіальний поділ уніфікований, діє єдина система права, існує чітка ієрархічна система централізованої влади. В умовах невеликої або середньої за розмірами держави така система є найбільш ефективною. У більшості країн світу виділяється від 2 до 4 рівнів ієрархії адміністративно-територіальних одиниць.
У багатьох унітарних
країнах виділяються міста та
території з особливим
Значення столиці в житті будь-якої країни дуже велике й у багатьох випадках постійно зростає. У переважній більшості держав столиця є не лише зосередженням органів державної влади та державного управління, судових, військово-стратегічних та інших установ, а й основним економічним центром країни. Іноді ці функції аж занадто гіпертрофовані. Так, більше половини промислової продукції великої країни Аргентини випускається у Великому Буенос-Айресі.
Столиця держави переважно володіє і найбільшою кількістю функцій, які вона виконує. Тому вона відрізняється від інших міст держави великою притягальною силою для її громадян, які намагаються якнайповніше себе реалізувати. Звичайно, найважливішою функцією столиці є управління політичною діяльністю країни, як внутрішньою, так і зовнішньою. З цією метою столиця має бути забезпечена найкращою інфраструктурою транспорту та зв'язку.
Історія становлення столиці - це історія утвердження державності. Тому кожна столиця має власну історію виникнення і подальшого розвитку. За походженням можна виділити такі столиці країн світу: родові, історичні міста, штучні столиці, ситуаційні столиці, політичні столиці.
Перша група столиць пов'язана з володінням владною особою (князем, королем, гетьманом тощо) певним укріпленим населеним пунктом, яке через це ставало столицею. Це були, як правило, не найбільші міста, які з часом свій статус столиці втрачали. В Європі найвідомішими є іспанське Толедо, польський Краків, українські Чигирин і Батурин тощо.
Найпоширенішими і найстійкіпіими є столиці - історичні міста. Вони виникли як політичні й управлінські центри цілком об'єктивно, на основі найвигіднішого географічного положення в нації та державі, які народжувалися. Це Лондон, Рим, Париж, Київ, Будапешт, Прага, Стокгольм, Москва та ін.
Ситуативні столиці виникають за умови створення екстремальної ситуації в країні, яка може бути викликана насамперед війною або масштабними природно-кліматичними катаклізмами. Наприклад, у період агресії російських військ на територію України і захоплення ними Києва на початку 20-х років XX ст. столицю було перенесено до Кам'янця-Подільского. Окупація Парижа німецькими військами під час Другої світової війни спричинила перенесення столиці Франції до м. Віші. Такою ж столицею було й місто Чунцін у Китаї.
Штучні столиці переважно виникають як штучно створені колоніальною адміністрацією центри управління певними, захопленими метрополією володіннями інших держав і націй. Якщо згодом вони набувають незалежності, ці штучні столиці можуть або назавжди піти в небуття, або ж перетворитися на повноцінні столиці нових незалежних держав. В Україні за часів російського імперського панування в різні століття штучно створеними Росією столицями України були Глухів та Харків.
Політичні столиці створюються в тій чи іншій державі заради вирішення різноманітних політичних проблем, зокрема встановлення політичної рівноваги між окремими її регіонами. З цією метою столицю будують або на межі цих антагоністичних регіонів, або ж виносять її як форпост загальнодержавної політики в саме серце одного з проблемних регіонів. Політичних столиць у світі не так вже й мало, і їхня кількість продовжує зростати. Найвідомішими з них є Вашингтон, Оттава, Абуджа, Канберра, Астана, Анкара, Бразиліа тощо. Будівництво останньої взагалі мало на меті прискорення економічного освоєння внутрішніх малозаселених районів Бразилії. І покладені на неї функції нова столиця успішно виконала.
Висновки
У виникненні, становленні і подальшій долі будь-якої країни на політичній карті світу визначальну роль відіграють такі чинники: географічне положення, територія, кордони, адміністративно-територіальний поділ. Значення цих чинників з розвитком людства може суттєво трансформуватися, але ніколи вони не перейдуть до розряду другорядних. Особливу роль відіграє географічне положення, значення якого можна сформулювати у вигляді афоризму Наполеона: «Географія - це доля».
Територія держави складає
необхідну й у більшості
У дослідженні кордонів держав найбільше значення має їхня класифікація та визначення функцій, які вони виконують. Виділяють групу морфологічних кордонів, природничо-географічну групу, генетичну, функціональну групу. За генезою кордони класифікують на антецедентні, або піонерні, субсектні, або наступні, накладені і реліктові. Державні кордони виконують кілька функцій. Всіх їх можна об'єднати в три групи: бар'єрні, контактні і фільтруючі.
З метою підвищення ефективності управління власною територією будь-яка держава, за винятком хіба що карликових, здійснює її поділ на окремі частини. Так виникають внутрішні адміністративно-територіальні одиниці (області, штати, провінції, краї, департаменти, губернії, райони, регіони, волості тощо). На їх основі створюються й діють органи державної влади та управління на місцях.
Значення столиці в житті будь-якої країни дуже велике й у багатьох випадках постійно зростає. У більшості держав столиця є не лише зосередженням органів державної влади і державного управління, судових, військово-стратегічних та інших установ, а й основним економічним центром країни.
Література
1. Дахно І. І. Країни світу: Енциклоп. дов.- К.: Мапа, 2004.- 606 с.;
2. Дністрянський М. С. Україна в політико-географічному вимірі.- Л.: ЛНУ, 2000.- 310 с.;
3. Масляк П. О., Дахно І. І. Економічна і соціальна географія світу.- К.: Вежа, 2004.- 279 с.;
4. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник / За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюк, В. Ф. Семенова.- 6-те вид., випр.- К.: Знання, 2004.- 350 с.;
5. Соколенко С. І. Глобалізація і економіка України.- К.: Логос, 1999.- 566 с.;
6. Юрківський В. М. Країни світу.- К.: Либідь, 2001.- 366 с.;
7. Сценко Б. П. Політична географія.- К.: НАНУ, 2005.- 132 с.