Политические отношения России -Сша на современном этапе

Список  використаних скорочень  

Вступ

       Актуальність теми дослідження. Відносини Росії і США переживають найбільш  напружений  період  після закінчення «холодної війни».  Прихід  до влади в США нового  президента,   серйозні зміни настроїв в американському суспільстві створюють для перспектив  двосторонніх  відносин  як  нові  можливості,  так,  ймовірно, і нові проблеми.

     Тиск  «яструбів»  може  зрости,  особливо якщо  очікувані ініціативи Білого дому зустрінуть тверду відмову з  боку  російського  керівництва.  Ліберальний  президент  США постійно випробовуватиме тиск зсередини від прихильників жорсткої лінії. У разі загострення відносин не виключено, що Б.Обама буде вимушений доводити свою «твердість і патріотизм» більшою мірою, чим його попередник. Сполучені  Штати застосовують вузько  обмежене трактування того, що можна вважати «законними» інтересами Росії за межами її меж. Часто будь-яка зовнішньополітична і військова активність  Росії сприймається  або як антиамериканські, або як неоімперські рецидиви радянської політики.

     У свою чергу, в Росії американську політику і демократичну риторику  нерідко  вважають  націленою  на  підрив її  суверенітету  і  політичного  устрою, що склався,  захоплення контролю над природними ресурсами. Різке неприйняття політики  США  відродило  в  свідомості  частині  російської  еліти  образ американської гегемонії як «одвічного ворога» Росії – будь то комуністичною або такою, що нині «встає з колін». 

     На  відміну від  часів «холодної  війни»,  між  Росією  і США  відсутнє  навіть  розуміння  того,  в  чому  полягає  головна   проблема відносин. Ось вже півтора десятиліття Москва добивається від Вашингтона визнання СНД сферою російських інтересів, обліку російських схвильованостей в організації європейської безпеки,  стриманості  у  військово-стратегічній  і  військово-технічній  областях.  Неготовність  американських  адміністрацій піти назустріч Москві і, навпаки, розповсюдження військово-політичного  впливу  США  на  країни  СНД,  ініціативи  у військово-технічній  сфері  викликали  в  Росії  недовіру  до  Вашингтона,  різко  понизили  потенціал  російсько-американської взаємодії по широкому кругу міжнародних проблем. Після зміни адміністрації в 2009 р. Вашингтон  не  орієнтується  на  жорстку  конфронтацію  з  Росією.  Не дивлячись на наявність  в  керівництві  виконавчої влади США прихильників політики «батога і пряника» відносно Росії, більшість нових діячів поки настроєна до Москви достатньо гнучко, конструктивно і прагматично. 

     У свою чергу,  для Росії з приходом нового керівництва США  відкриваються  можливості  активних  кроків,  направлених на те, щоб «перевернути сторінку» у відносинах із Сполученими Штатами і внести до них реальні (на відміну від декларативних) і довгострокові елементи взаємовигідної співпраці. Цьому сприяє  і  світова  економічна  криза,  яка  продемонструвала  взаємозалежність  країн і необхідність  їх  співпраці для вирішення кардинальних проблем економічного виживання. У тому ж напрямі підштовхує усвідомлення, що продовжується, на Заході уроків кавказького конфлікту серпня 2008 р.,   що показав  безрозсудність  і  небезпеку  політики  ігнорування ясно заявлених інтересів Росії.

     Відносини з США залишаються одним з  пріоритетних напрямів російської зовнішньої політики. Від їх стану багато в  чому залежить обстановка в області  міжнародної безпеки і стратегічної стабільності, дієвість боротьби з новими викликами  і  погрозами.  З урахуванням  впливу  США,  системи  зав'язаних  на Вашингтон  союзницьких  зобов'язань  і  економічних  зв'язків, якість російсько-американських відносин – один з ключових чинників створення сприятливого зовнішнього середовища для стійкого соціально-економічного розвитку Росії.

     Об'єктом даної курсової  роботи є американо-російські відносини (політичний аспект) на сучасному етапі.

     Предметом дослідження є політична сфера співробітництва між зазначеними країнами.

     Хронологічні межі дослідження .Робота охоплює період з 1990-х і до 2010 року.

     Географічні межі дослідження є Росія – США.

     Метою роботи є дослідження сучасного етапу відносин в політичній сфері Росії та США

     Завдання дослідження:

- проаналізувати історичні та геополітичні чинники, які формують російсько - американські відносини;

- розглянути стратегічне партнерство США та Росії ;

-проаналізувати роль і значення НАТО у ситуації, що склалася на європейському континенті у сфері безпеки;

- показати  еволюцію поглядів представників  російської політичної еліти 

на проблему розширення зони відповідальності НАТО і повноважень альянсу, що вийшли за рамки оборонних завдань;

- визначити  основні інтереси США і Росії в питаннях розбудови системи

європейської  безпеки;

     Методологічні засади дослідження. Методологічною основою дослідження є фундаментальні основи наукового аналізу - принципи історизму, наукової об'єктивності,системності і цілісності, конкретизації, прогнозування. Принцип історизму дозволяє досліджувати питання ролі російсько-американських відносинах у процесі їх розвитку, у зв'язку із конкретними умовами та динамікою міжнародної ситуації протягом зазначеного періоду.

Системний (комплексний) підхід передбачає врахування усієї різноманітності факторів, які вплинули на розвиток російсько-американських відносин в контексті трансформації Північноатлантичного альянсу у конкретно-історичній обстановці 1990-х-початку 2000-х років. Застосування компаративного методу дозволило здійснити порівняльний аналіз еволюції поглядів і пріоритетів російських і американських політиків та виявити тенденції, які склали основи зовнішньополітичних курсів обох держав на європейському напрямі. Цей метод був також застосований при вивченні стратегічних концепцій США різних років, що дало можливість відстежити розвиток певних тенденцій та дати прогноз щодо подальших перспектив у системі російсько-американських відносин. Застосування вищезазначених методів реалізовувалося через звернення як до загальнонаукових методів (логічного, аналізу, синтезу, системного підходу), так і до спеціально-історичних (порівняльний, хронологічний, ретроспективний).

     Короткий джерелознавчий нарис складають офіційні документи, такі як Договір про звичайні збройні сили в Європі, Договір  про колективну  безпеку, Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. . Серед літератури українською та російською мовами стосовно тематики курсової роботи використано праці В.Котляра, Ю.Седякіна, Є.Хабарова, Я.О.Пляйса, В.Іноземцев, Д.О.Селічова, Ж.Паврулеско, А.Фененко , С.М.Самуйлов, О.Загорський, М.Урнов, С.О.Благоволін. Крім цього, використано також матеріали з мережі Інтернет. Усі джерела та література певною мірою надавали простір для самостійного вивчення проблеми та складання особистих висновків стосовно теми дослідження.

     Практичне значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані для подальших наукових розробок, пов'язаних із проблематикою

російсько-американських  відносин к. ХХ - поч. ХХІ ст. та розвитком європейських інтеграційних процесів. Вивчення відповідного історичного досвіду є корисним в плані підготовки інформаційно-аналітичних матеріалів для органів державної влади країни,що визначають характер зовнішньополітичного курсу як у площині євроатлантичної інтеграції, так і на двосторонньому рівні.

     Структура роботи складається зі списка використаних скорочень,вступу,трьох розділів,висновку та списка використаних джерел та літератури.

     1. Різнобічні політичні відносини РОСІЯ –США

     1.1. Євроатлантичний регіон

      В рамках Євроатлантичного  регіону (ЄАР) взаємовідношення Росії і США останніми роками розвиваються за негативним  сценарієм,  з наростаючим суперництвом  і полем конфліктів, що розширюється .  Дії і ініціативи  Вашингтона (розширення  НАТО,  плановане  розміщення  об'єктів  американської  ПРО,  активізація  на  економічному  і  політичному просторі  СНД  і  ін.)  обґрунтовано  розглядаються  Росією як  політичний  виклик  і  оцінюються  як  посилення  погроз  її безпеці. Разом з тим,  в  контексті  російсько-американських  відносин  в  ЄАР важливими чинниками представляються процеси,  що останніми роками особливо вплинули  на тих, що існують в цьому регіоні три лінії серйозних суперечностей [23, с. 48]:

     •  між США і Європою (однобічна  і самовпевнена політика адміністрації  Дж.Буша, що викликала всю більшу незадоволеність  європейських  еліт  і  громадськості,  збільшення розбіжностей  ціннісного  характеру,  включаючи  зневагу Вашингтона до міжнародного права, скандали з приводу брудних операцій американських  спецслужб  і  їх  знущань  з увязненими і ін.);

     •  між «старою» Європою і «новою» (це відносно нове явище в ЄАР багато в чому обумовлене відносинами із Сполученими Штатами – точніше, готовності (або  неготовності) беззастережно слідувати в їх фарватері на міжнародній арені);  

     • між Європою і Росією (особливо після конфлікту на Кавказі в  серпні 2008 р.). Примітка:  поняття  «Європа»  в даній  роботі використовується умовно і включає перш за все країни-члени Європейського союзу і європейських членів НАТО; природно, що Росія є частиною Європи в загальноприйнятому трактуванні поняття «Європа» і в контексті таких організацій, як ОБСЄ.

     Нова  адміністрація  США,  швидше за все,  докладе  всі можливі зусилля для виправлення і гармонізації відносин з європейськими союзниками, а також між «старою» і «новою» Європою. Європейці цього з ентузіазмом чекають і в тому або  іншому  ступені  підтримуватимуть. У  осяжній  перспективі маловірогідне  їх  відкрите  фрондирування,  наприклад,  подібне тому, що було пов'язане з незгодою Франції і Німеччини підтримати  проведення  військової  операції  проти Іраку.  У разі більшої податливості Вашингтона до витікаючих від європейських союзників імпульсів, шляхом подальшого поліпшення співпраці з Європейським союзом Росія може отримати додаткові канали для стимулювання взаємодії з США [5, с. 118].

     По  проблематиці забезпечення європейської безпеки можуть  виникнути  деякі  можливості  для  зближення  Росії  і США. Останні  події (Косово, Кавказ) висвітили  неадекватність створених з цією метою механізмів. Актуальність, як мінімум, ґрунтовного обговорення даної проблематики починає поступово  визнаватися  все більш  широким  довкола  учасників міжнародних відносин. Якщо первинна реакція на відповідні  російські  пропозиції  була  відверто  байдужою або критичною, то сьогодні Європа, а услід за нею і США починають схилятися  до  конструктивнішої  позиції.  При цьому слід  звертати  увагу  на  вірогідність  того,  що  Вашингтон   спробує, щонайменше, пом'якшити вказані вище суперечності  з європейськими союзниками  шляхом  концептуальних  і організаційних  модифікацій «натовської парасольки» для зміцнення єдності в рамках блоку.

     Середньострокові  кроки взаємодії Росії і США  в ЄАР доцільно  націлити  на максимальне використання виникаючого «вікна  можливостей»  для нейтралізації несприятливих тенденцій і нарощування запасу  міцності  на віддаленішу перспективу.  Вони  повинні бути  орієнтовані на всемірний розвиток  і зміцнення партнерських  відносин  Росія–Європа,  що  має на увазі і посилення взаємозалежності, перш за все в економічній сфері,  і активізацію політичної  і гуманітарної  взаємодії.  Це  буде  важливим  додатковим важелем дії на політику нового керівництва США на російському напрямі.

     Політично  головним  яблуком  розбрату між Росією  і Заходом стає  пострадянський  простір ( за вирахуванням країн Балтії). На  нім доцільно продумати  адекватні  варіанти зміни логіки конкурентної і навіть конфронтаційної протидії  один  одному  на  логіку  кооперативної  взаємодії.  Наочно  продемонструвавши  в  серпні 2008 р.  свою заявку на політичний вплив в «ближньому зарубіжжі», Росія могла  б  тепер  доповнити  її  вражаючими  акціями  конструктивного характеру.  Спрямованість  відповідних кроків може бути двоякою [17, с. 118]. 

     Відносно  ЄС доцільна лінія на узгоджені і  навіть  сумісні дії  на  пострадянському  просторі, особливо в  районах  неврегульованих  конфліктів  і  з  потенціалом  нестабільності, – природно відповідно до інтересів Російської Федерації. Про певний потенціал конструктивних  можливостей  взаємодії  став  свідчити досвід в контексті післявоєнного врегулювання на Кавказі. При цьому, звичайно,  потрібно уважно відстежувати кроки ЄС  в  реалізації його програми «Східної політики» на пострадянському просторі і при необхідності – якщо вони підуть без Росії і в збиток їй – протидіяти цій лінії. Відносно самих пострадянських країн існує потреба в постійному акценті, зокрема в інформаційному просторі,  на  виразно  сформульовані  Росією  гарантії  відносно їх територіальної цілісності, пошани незалежності і суверенітету, мирного рішення етнічних конфліктів. Потрібно на найвищому рівні постійно заявляти, що ні про яке відновлення СРСР не може бути мови, ніяких військових баз всупереч бажанню сусідів не виникне, ніякого тиску в питаннях  економічних  зв'язків,  міграції,  транзиту  не  буде.  З боку Росії розуміння «регіону привілейованих  інтересів» означає не прагнення до панування, а лише вимога обліку  її  особливих економічних,  політичних,  військових,  гуманітарних  і  інших активів, що історично склалися  і  існуючих  зараз, в цих регіонах. Їх використання і  розвиток  можливе тільки на основі  добровільної  і  взаємовигідної  співпраці всіх, включаючи і зовнішніх, учасників процесу. Не прагнучи до домінування,  Росія    в той же час всемірний  протидіятиме  на  цьому  просторі  спробам  домінування  і втручанню ззовні з боку інших держав і союзів. Можливі  зміни  політики  США  у бік  помірності, законності і різносторонності, а також «тоншого» підходу у використанні «м'якої сили» можуть акцентуватися, зокрема в ЗМІ, для того, щоб додатково «відтіняти» Росію як державу, нібито, існуючими гегемоністськими   силовими устремліннями. Це потрібно своєчасно враховувати в політиці і роботі Росії на пострадянському просторі. 

     Обидві  запропоновані  лінії  на  пострадянському  просторі важливо  не тільки  відносно  самих  розташованих  на  нім  країн ( наприклад,  в  плані  мінімізації  і  нейтралізації  їх схильності  до  дрейфу  у бік НАТО). Для Росії одне з пріоритетних завдань – облік «європейського чинника» для припинення  розширення  НАТО  на схід.  Готовність взаємодіяти з європейцями в рамках  розумного навіть  по такій чутливій  проблематиці,  як  врегулювання  конфліктів в СНД, сприйматиметься ними позитивно. З боку США розвиток партнерських відносин Росія–ЄС може не тільки викликати певні ревнощі, але і стимулювати готовність до ширшої взаємодії з Росією. У військово-політичній  сфері двостороннє  партнерство Росії  і  США  з потреби набуватиме багатобічного  формату  Росія–НАТО.  Напрацьований в рамках  СРН досвід  взаємодії може,  у разі  достатнього вагомого  політичного імпульсу,  виявитися корисним  і мати  певні практичні результати.  Серед  останніх – проведення сумісних  миротворчих  операцій  за межами  Європи, в рамках яких може також виявитися затребуваною трибічна конфігурація НАТО – ЄС – Росія [7, с. 114].

     Включення  в  механізми  взаємодії  із  західними країнами,  зокрема  з США,  російських  партнерів  з числа пострадянських  держав,  причому  на  колективній  основі (СНД), представляється привабливим, але не дуже реалістичним  завданням.  Її  можна  було  б  спробувати  реалізувати  в  скороченому  варіанті – як співпраця ОДКБ–НАТО. Відповідні ініціативи поки не викликали інтересу з боку   західних  країн.  Але не  виключено,  що  в майбутньому цікавість із цього приводу могли б виявити США – якби мова йшла про реальне і вагоме залучення ОДКБ до афганського врегулювання як рівноправний партнер НАТО.

     Висунута  Москвою  ініціатива  про  нову  систему  європейської безпеки –  це окрема тема. Від США у величезній мірі залежить позиція Заходу. В  усякому разі, достатньо очевидно,  що  реалізація  даного  проекту  неможлива  без  підтримки США.

     Така  цілком  вірогідна  з боку  нової  американської адміністрації.  Вашингтон,  видно,  може  керуватися декількома імперативами: не можна упускати дипломатичну  ініціативу;  потрібно  протиставити  енергійній стратегії  Росії не ескапізм, а щось конструктивне (зрозуміло,  по  західних  стандартах);  доцільно  переформатувати її пропозиції так, щоб їх  реалізація встановила деякі обмежувачі на нову зовнішньополітичну активність Москви.

     Ідея  проведення  саміту/конференції   з  європейської безпеки може отримати  підтримку з боку  нової  адміністрації США. Росії важливо не зробити з цього невірних виводів. З одного боку,  не  інтерпретувати  це  як  готовність  погодитися із запропонованими нею логікою, принципами і підходами – по всіх  цих питаннях  російської позиції належить  зіткнутися  з вельми  енергійною  протидією західних  країн, причому головну роль в нім гратимуть саме США.  З іншого боку, не  бачити  щось  абсолютне неприйнятне в їх  прагненні наповнити нашу  ініціативу  іншим (або додатковою) смисловим навантаженням.  З погляду об'єктивних стратегічних завдань, що стоять перед Росією, якнайгіршою тактикою було б, розігнавши маховик підготовки  до  загальноєвропейського  саміту (або  до  загальноєвропейської  конференції), потім  спробувати  зупинити  його  або  навіть просто відійти убік [4, с. 147]. 

     Ґрунтовна розмова про нову обстановку в  Європі і шляхах  забезпечення  міжнародно-політичної  стабільності  на континенті необхідна, і сама підготовка, а потім і проведення відповідного заходу стали б найважливішим елементом кооперативного  порядку денного Росії і США на  євроатлантичному напрямі.

     1.2. Азіатсько-тихоокеанський  регіон

     Представляється,  що  системний  діалог  Росії  саме  по тихоокеанській проблематиці з головною силою регіону – США – практично відсутній.

     Зсув  центру  тяжіння  глобального  економічного розвитку в Азіатсько-тихоокеанський регіон (АТР) і стрімке економічне  піднесення  Китаю змінюють  звичну систему міжнародної безпеки,  сконструйовану  на трансатлантичній  проблематиці.  У  АТР  шикується нова модель відносин з елементами співпраці і суперництва, перш за все, навколо китайсько-американської осі. 

     Як  чекають у Вашингтоні і Пекіні, двосторонній діалог при адміністрації  Обами  буде  істотно розширений.  Світову  фінансово-економічну  кризу  додає  додатковий імпульс американо - китайському діалогу з фінансової тематики. 

     Вельми  показово, що перші зарубіжні візити нового  держсекретаря  США  були здійснені до  КНР,  Японії і Південної Кореї. А одним з перших зовнішньополітичних кроків адміністрації Обами стала пропозиція  про створення «всеосяжного стратегічного діалогу» між США і КНР на рівні віце-президента  США Дж.Байдена і прем'єра Держради  КНР Вень  Цзябао.  Новий,    вищий  рівень  переговорного формату  покликаний  перефокусовувати  американо-китайське  стратегічне партнерство з економічної тематики на ширші проблеми, включаючи такі, як глобальна зміна клімату, регіональна і загальносвітова стабільність, участь Китаю у вирішенні близькосхідного конфлікту і  іранської  проблеми, в афганському врегулюванні [5, с. 116]. 

     Країни  АТР чекають, що адміністрація Б.Обами зможе запропонувати нову  модель  американського  лідерства,  засновану не на спробах нав'язати іншим односторонню гегемонію США, а на їх здатності грати роль першого серед рівних за рахунок  відновлення  політичного  і  морального  авторитету, оптимального використання своїх все ще величезних ресурсів. Проте,  існують  побоювання,  що  Б.Обама  почне  виконувати передвиборні  обіцянки  і введе обмеження на  імпорт  з країн регіону, ставлячи під загрозу їх експортні інтереси на фоні фінансово-економічної кризи.  У Пекіні поки не упевнені, що демократи зможуть подолати свій традиційний підхід до Китаю з акцентом  на  проблематику демократії і прав людини. Токіо побоюється, що новий президент зробить більший упор на відносинах з Китаєм, відсунувши Японію на периферію своїх зовнішньополітичних інтересів. Токіо і Сеул турбуються,  що  нова  адміністрація  виявиться м'якшою по відношенню до  Пхеньяну,  чим республіканці.  У Японії,  Китаї, Південній Кореї,  державах  Асоціації країн Південно-східної Азії (АСЕАН) бояться, що США (як це було під час азіатської кризи 1997–1998 рр.) стануть блокувати багатобічні регіональні фінансові ініціативи, направлені на  вихід  з  нинішньої кризи.

     У Росії, як учасниці багатобічних форматів в АТР і другий, разом з США, глобальної військово-політичної сили регіону,  з'являється можливість  включення проблематики транстихоокеанської  безпеки  і  співпраці  до порядку денного російсько-американського діалогу. Феномен  Китаю, що швидко  росте,  керівництво  яким залишається в  руках  Компартії,  обумовлює  потреба  в  російсько-американській  кооперації  по  його  адаптації  до  світових каналів  і  норм  взаємин  і  обопільних  російсько - американських інтересів (нерозповсюдження ЗМЗ, скорочення ядерних озброєнь, сумісна система попередження про ракетні запуски, можлива загальна система ПРО). Зрозуміло, що це навряд чи буде можливо, поки відносини Китаю з Росією і США залишаться помітно більш просунутими  і широкими,  чим російсько-американські. 

     Слід  враховувати  також,  що  США  можуть  не  прагнути розглядати  Росію  як  рівного  собі  учасника  тихоокеанських процесів, зберігши  ставку на військово-політичну і економічну співпрацю з Японією  і  Південною Кореєю  і  зробивши ще більший упор на Китай.

     Перед російською дипломатією і експертним співтовариством коштує  завдання  вироблення  хоч би  сумісного  стратегічного бачення «китайського чинника» на основі  трибічного діалогового  формату  Росія – США – Китай  по  проблемах  тихоокеанської  і  глобальної  безпеки.  Для  її  виконання  повинні бути  використані канали  як російсько-американського,  так і  російський-китайського діалогу і співпраці [1, с. 125].  

     Трибічний формат може будуватися на наступній  тематичній повістці:

     •  узгодження оцінок глобальної ролі Китаю, що йде по власному шляху ринково-демократичних  перетворень; 

     •  роль  КНР як  світового  фінансового  і  економічного «центру сили»  в рекапіталізації  світових  фондових ринків і виведенні світової економіки на підйом;

     •  Китай як партнер Росії і США  у сфері ядерного нерозповсюдження  і  роззброєння, в боротьбі  з  новими погрозами  в АТР, в створенні заходів довіри на тихоокеанському просторі; 

     •  КНР  як  ведучий « спонсор»  ринкового  відродження Північної  Кореї;

     •  Китай і проблеми  захисту  навколишнього середовища в АТР і боротьбі з глобальним потепленням клімату.

     Діалог  Росія–США по заходах довіри в Північно-східній Азії (ПСА)  слід  направити  на  обговорення  питань  цілесообразності відкриття військових союзів США з Японією і Південною Кореєю  для співпраці  з  Росією по нових і нетрадиційних  погрозах  безпеці.  Це  може  бути  одним  з  кроків  по формуванню договірно-правової бази військової безпеки в Північно Тихоокеанському  регіоні (СТР),  відкритої  для  приєднання інших країн.

     Енергетична безпека в СВА і СТР (Росія, США, Канада,  Японія) для вибудовування ефективної  взаємодії експортерів і імпортерів енергоресурсів повинна ставити основною задачею наступні питання:

     • створення  східно-азіатського  ринку  вуглеводнів  на

     російських  ресурсах;  

     • створення Банку Розвитку СВА для фінансування довгосрочних  і дорогих енергетичних  і транспортних проектів регіону;

     • вихід російського бізнесу до ресурсів Північної Америки;

     •  діалог по освоєнню ресурсів Арктики.

     Для запобігання негативній реакції  країн АТР на активізацію російсько-американського діалогу може бути корисною  реанімація  створеного  раніше  трибічного  діалогового формату Росія – США – Японія.

     При взаємодії Росія–США в цьому регіоні потрібно орієнтуватися і на те, що саміт АТЕС, намічений до проведення в 2012 р.  у Владивостоку,  надає серйозну  можливість Росії заявити про своє нове бачення нашої присутності в АТР і запропонувати тихоокеанському співтовариству порядок денний співтовариства в економіці і по безпеці з урахуванням російських інтересів [10, с. 165].

1.3. Росія, США і  ісламський мир

     У  мусульманських  країнах  Азії  російсько-американську взаємодію  носить  вельми  поверхневий  характер.  Останніми роками  стало переважати  суперництво,  яке,  втім,  поки не можна назвати інтенсивним. (Ситуація  може змінитися у разі  удару США по  Ірану,  громадянської війни і розпаду Іраку і Афганістану.)

     Віссю,  навколо  якої  в принципі  може  надалі складатися  взаємодія,  є  проблематика  безпеки, включаючи: 

     •  протидія розповсюдженню ядерної зброї;

     •  боротьбу проти екстремістського ісламу (ісламізму);

     •  боротьбу проти розповсюдження наркотиків.

     Взаємодія  по  кожному  з  цих  напрямів  має свою специфіку залежно від країн і регіонів.   Росія і США проти розповсюдження ядерної зброї в мусульманському світі. Але США вважають головною загрозою Іран, а Росія – Пакистан.  Нестабільність в Пакистані  стала великим головним болем для США, проте пакистанська ядерна зброя не створила прецеденту в мусульманському світі. Отримання такої зброї Іраном, як вважають в США, здатне викликати ланцюгову реакцію розповсюдження і представляти безпосередню  загрозу  американській присутності  на Великому Ближньому  Сході,  а також союзникам США – Ізраїлю і арабським режимам (Саудівська Аравія, країни Персидської затоки). Чинник ядерного Ірану міняє розстановку сил на Великому Ближньому Сході, оскільки Іран, маючи в регіоні серйозні плани, розглядатиме ядерну зброю (або здатність швидко його створити на основі комплексу збагачення урану) як інструмент заборони США від військової протидії таким планам.