Політичні партії
Вступ…………………………………………………………………
І. Політичні партії в юридичній літературі………………..............
1.1 Процесс виникнення політичних партій……………………….4
1.2 Функції політичних партій………………………………………11
1.2 Класифікація політичних партій………………………………..14
1.3 Ідеологічні типи політичних партій……………………………..17
ІІ. Безпосередня демократія……………………………………………...
2.1 Поняття «безпосередня демократія»……………………………19
2.1 Форми демократії………………………………………………….
ІІІ. Партійна система України………………………………………………25
3.1 Організаційні засади партійної діяльності та їх вплив на демократію…..28
Висновок…………………………………………………………
Список використоної літератури…………………………..32
Поняття демократії існує вже дві з половиною тисячі років. У
різні часи історії політичної думки цьому терміну давалося неоднозначне
тлумачення. В міру багатовікової зміни й ускладнення політичної картини
і нашарування на неї політичних доктрин, що апелюють до демократії,
остання здобувала самі різні інтерпретації.
Класичне визначення демократії нерозривно зв'язано з його етимологічним
походженням. Термін походить від грецького слова, що складає у свою
чергу з двох слів: demos – народ і kratos – влада, правління.
Зародившись ще в античності, демократія дослівно перекладається як
“влада народу” або “народовладдя”
Метою роботи є дати відповідь на питання “що таке демократія”. Але щоб
краще зрозуміти суть демократії потрібно зазирнути у минуле, і добратись
до самих коренів цього поняття, та визначити його роль у суспільстві.
Необхідно також дослідити вплив демократії на суспільне життя людей, які
прагнули справедливості та рівноправності. В результаті розвитку
демократія розробила принципи які супроводжують її в сучасному
суспільстві. Як і кожне суспільне явище демократія не є досконала, але щоб дальше розвивати її, потрібно критично проаналізувати та визначити проблемні питання демократії.На даний час питання демократії дуже болюче. Та це й не дивно, адже молода Українська держава ще стоїть на шляху розвитку правових
принціпів. Владні структури неохоче беруться за розвиток Української
демократії. Але перед черговими виборами політики знову починають
говорити про демократію, цим самим збільшують свій рейтинг на виборах.
Вже після виборів все затухає. Це і є помилки Української демократії.
Тому молодому поколінню потрібно добре знати проблеми, щоб ефективно їх вирішувати, цим самим розбудовувати Українську демократичну державу.
Об’єктом даної роботи є демократія як політичний режим зі всіма його
особливостями та недоліками.
Тож на мою думку політичні партії є невід`ємною частиною безпосередньої демократії. Можна сказати вони стоять на одному рівні з Виборами та Рефереднумом.
І.Політичні партії в юридичній літературі
1.1 Процесс виникнення політичних партій
Процес виникнення та становлення політичних партій в юридичній літературі потрібно розглядати у тісному взаємозв’язку з розвитком парламентаризму, тобто з ідеєю представництва у публічному житті. У сукупності інститутів сучасного демократичного суспільства найближчими за своєю роллю та місцем у його житті можна розглядати державу і політичні партії, які ж звичайно, не можна сплутувати. Якщо держава виражає колектив соціуму, то політичні партії - ідеології та інтереси соціальних груп, які співіснують у складі нації. Еволюція політичних партій як суспільного інституту, маючи відправною точкою розуміння партій як представників груп, класів, ідеологій, вона досягає іноді ствердження, що партії уособлюють державу, націю. Сьогодні більше, ніж коли б то не було, політичні партії заслуговують характеристику як “двигуна політичного життя”. А сучасне законодавство, яке передбачає конституційно-політичні структури, йде до регламентації діяльності партій до деталей.
Класичним вважається визначення політичної партії, яке дав один із засновників англійської політичної думки Едмунд Берк: «Партія – це об’єднання людей, що згуртувалися для сприяння загальнонаціональному інтересові своїми спільними зусиллями і то на якійсь певній, спільно погодженій засаді».
У новітній зарубіжній юридичній літературі можна зустріти чимало інших дефініцій поняття “політична партія”. Зокрема, румунський учений – конституціоналіст К. Іонеску, визначаючи це поняття у широкому розумінні, пише: “Політична партія представляє угрупування або постійну асоціацію індивідів, добровільно об’єднаних між собою ідеологічною близькістю та спільними політичними переконаннями, створену на територіальному рівні на базі певних суворих принципів організації та дисципліни, мета якої, зафіксована у програмі або статуті, полягає у проголошенні та здійсненні у ході виборчої та парламентської змагальності з іншими партіями, певної доктрини або політичної концепції щодо розвитку та управління даним суспільством”.
Спробу дати синтезоване визначення політичної партії зроблена у 1998 р. відомим російським фахівцем цієї проблематики Ю.А. Юдиним. Він запропонував таке загальне юридичне визначення: “політична партія” – це громадське об’єдання, яке створене для участі у політичному процесі з метою завоювання та здійснення державної влади конституційними засобами, діє на постійній основі і має політичну програму”.[1]
У цілому ця дефініція розкриває основні параметри сутнісної характеристики політичної партії, зручна для засвоєння, запам’ятовування з навчальною метою, але не відтворює юридичну природу цього правового інституту. Остання теза має надзвичайно важливе значення для постсоціалістичних країн, включаючи Україну.
Для запобігання подібних явищ при визначенні юридичного поняття політичної партії, на думку проф. В.Є.Чиркіна, з якою збігається і позиція автора, необхідно враховувати такі ознаки:
1) партія – це об’єднання громадян даної держави, які досягли повноліття (як правило, 18 років) і які користуються політичними і громадянськими правами;
2) партія – це стійка добровільна організація, яка об’єднує своїх членів на тривалій або постійній основі. В деяких країнах (наприклад, ФРН) колективне членство у партії заборонено, в інших – є колективні члени;
3) партія об’єднує своїх членів на базі ідеологічних факторів, а не на основі захисту матеріальних чи інших інтересів. У концентрованому вигляді це відбивається у програмах і статутах політичних партій;
4) партія – некомерційна організація, її головною метою є не отримання прибутків і не задоволення будь-яких матеріальних чи інших запитів її членів;
5) партія має своєю метою завоювання державної влади, участь у формуванні органів держави (парламенту, уряду, виборах глави держави), тиск на державну владу за допомогою конституційних методів і засобів[2].
Інституціалізація знаходить свій вираз, по-перше, у конституційному закріпленні статусу політичних партій, а по-друге,- в деталізації цього статусу на звичайному законодавчому рівні. Як засвідчує аналіз законодавства зарубіжних країн, у практиці багатьох з них накопичено значний досвід правового регулювання засад організації та діяльності партій. Ми зупинимось тут тільки на трьох моментах: 1) місці та ролі політичних партій у суспільстві та державі, що передбачає правове вирішення багатьох проблем; 2) порядку створення, призупинення діяльності та розпуску партії; 3) проблемі фінансування політичних партій.
З методологічної точки зору, дуже важливим здається з’ясування різних підходів щодо місця і ролі політичних партій, які існують у конституційному законодавстві країн світу.
Перший підхід, який характерний для країн англосаксонської системи права, пов’язаний з концепцією партії як “приватної справи, “клубу” громадян по інтересах. У конституційному законодавстві США, Канади, деяких інших країн немає положень про партії, немає і спеціальних законів про них. В Конституції Індії, де переважають традиції англосаксонського права, про партії згадується у 52 –ій поправці (1985 р.) і то у зв’язку з фіксацією припису про те, що при переході з однієї партії в іншу, член парламенту втрачає мандат. І все ж за останні роки й у цих країнах з’явилися закони, які присвячені окремим сторонам діяльності політичних партій (особливо щодо їх участі у виборчій компанії).
Другий підхід притаманний країнам романо-германської системи права. В Конституціях ФРН 1949 р., Франції 1958 р., Португалії 1976 р., Іспанії 1978 р., у багатьох основних законах постсоціалістичних держав (Конституції Болгарії 1991 р., Румунії 1991 р., Білорусь 1996 р. та ін.) містяться розгорнуті положення про роль і місце політичних партій у житті суспільства. Наприклад, п. 1 ст. 21 Основного закону ФРН містить припис: “Партії сприяють формуванню волі народу”. А п. 1 ст. 47 Конституції Португалії вбачає роль партії у “формуванні народної волі та організації політичної влади”. Деякі конституції трактують партію ширше – як “основний елемент політичної діяльності”[3] (ст. 6 Конституції Іспанії). Конституції цієї групи країн фіксують також і деякі принципи організації та діяльності політичних партій.
Третій підхід існує у деяких тоталітарних державах. Конституції прямо встановлюють однопартійність, усі інші партії, крім правлячої, забороняються.
Четвертий підхід до визначення місця і ролі партій у житті суспільства застосовується у деяких країнах мусульманського фундаменталізму. У таких країнах заборонені всі політичні партії, як такі, що порушують єдність умми – мусульманської громади.
П’ятий підхід використовується в умовах авторитарних і тоталітарних режимів і полягає в тому, що законодавчо закріплюється тільки певна кількість партій або партії певного профілю, які , як вважають, мають репрезентувати головні течії політичної думки, усі решта партій забороняються. Так, у Бразилії після військового перевороту 1964 р. протягом чверті століття були дозволені тільки дві партії: одна проурядова, інша – опозиційна; дві партії були “дозволені” Конституцією Нігерії 1989 р., у Сенегалі у 80-х рр. кількість партій обмежено цифрою “чотири”, тобто основними напрямками суспільної думки, включаючи і марксистсько-ленінський.
Не менш важливим моментом у правовому регулюванні статусу політичних партій є закріплення на конституційному рівні демократичних принципів утворення та діяльності усіх партій. Насамперед, у зарубіжних країнах конституції закріплюють принцип вільного утворення та діяльності партій, як найважливішого критерію демократії.Нерідко конституції формулюють умови, при яких політичні партії можуть користуватися правом на вільну діяльність. Зокрема, вказують на необхідність поважання “принципу національного суверенітету і демократії”. У більшості випадків основні закони забороняють створення і діяльність об’єднань, цілі та дії яких спрямовані на насильницьку зміну основ конституційного ладу, створення збройних формувань, а також організацій фашистського толку. Їх недотримання дає підстави для визнання партій антиконституційними, що призводить до їх заборони.
Конституції і особливо законодавство більшості сучасних держав чільне місце надають регламентації порядку набуття політичними партіями легального статусу, а в деяих – і самому процесу їх утворення. У спеціальній літературі говориться про існування трьох основних способів набуття поітичними партіями легального статусу: явочний, дозволіельний та явочно-реєстраційний, які ж, звичайно розрізняютьсяза ступенем обмеження свободи утворення партій[4].
Звичайно, наявність у політичній партії легального статусу, незалежно від порядку його набуття, ще не означає, що у подальшому її діяльність не може бути обмежена або взагалі припинена. Як зазначає німецький державознавець Ф. Куніг, “право на виникнення аж ніяк не виключає ізольованого від нього права на існування, тобто відсутнє “право на безконтрольний вільний розвиток партій”, або їх “необмежене власне право”. Чи не найбільш суттєвим обмеженням “права на існування” є призупинення і припинення діяльності політичної партії.
Призупинення діяльності політичної партії – це тимчасовий захід, який застосовується до неї в якості санкції за порушення певних правових приписів. Таку санкцію передбачає законодавство багатьох держав (Габону, Грузії, Латвії, Молдови, Іспанії, Росії, Угорщини та ін.). воно регламентує такі питання, як підстави для призупинення діяльності партій, його строки і правові наслідки, порядок прийняття відповідного рішення та його оскарження.
Як правило, діяльність політичної партії може бути призупинена на строк до шести місяців. Більш тривалі строки зустрічаються рідко. Звичайно ж, призупинення діяльності політичної партії тягне за собою низку правових наслідків. Насамперед, партії забороняється будь-яка публічна діяльність (проведення зборів, мітингів, демонстрацій, користування засобами масової інформації), обмежується право розпоряджатися власними фінансовими засобами, але головне - позбавляється права брати участь у виборах.
Рішення про призупинення діяльності політичної партії у різних країнах приймаються по-різному. Водночас у деяких країнах рішення про призупинення діяльності політичної партії приймає орган реєстрації (наприклад, міністр юстиції, міністр внутрішніх справ, Національна рада політичних партій).
Порядок припинення діяльності політичних партій (за термінологією деяких законів - ліквідація) чітко регламентується у законодавстві більшості сучасних держав. Законодавство встановлює дві процедури: а) примусове припинення діяльності політичних партій за рішенням державних органів; б) добровільне припинення діяльності політичних партій у результаті саморозпуску, поділу або злиття. Характерною рисою законодавства багатьох сучасних держав є чітке визначення правових підстав для розпуску політичних партій. і хоча відповідні положення конституцій і спеціальних законів є досить різними за своїм змістом, можна виділити ряд підстав, які отримали широке визнання.
По-друге, невиконання партією покладених на неї обов’язків. Така підстава сформульована в законодавстві Бразилії. Так, сенегальський закон встановлює, що політична партія може бути розпущена, якщо порушує обов’язки, передбачені ст. 3 конституції (обов’язки поважати принципи демократії і національного суверенітету).
По-третє, дотримання вимог щодо відповідності організації політичної партії демократичним принципам.
Поряд з цими у ряді країн передбачаються й інші підстави для розпуску партій. Як правило, політична партія може бути розпущена тільки за ухвалою суду, що прямо передбачається основними законами.
Щодо регламентації процедури добровільного припинення діяльності політичних партій у результаті саморозпуску, поділу або злиття, то законодавство більшості держав обмежується тільки положеннями про можливість такого припинення їх діяльності. Більш докладно це питання регламентується у ФРН. Закон 1967 р. передбачає, що рішення про саморозпуск або злиття повинно прийматися на з’їзді партії і визнається схваленим тільки після опитування членів партії. Мексиканське законодавство встановлює, наприклад, що при об’єднанні політичні партії повинні укласти угоду, яка потім подається до Федеральної виборчої комісії для реєстрації[5].
Сучасне законодавство про політичні партії зарубіжних країн передбачає різні правові наслідки політичного характеру, які тягнуть за собою розпуск партії. Це, насамперед, забороняється створення політичних партій або організацій, які б замінили попередню. Що ж до проблеми фінансування партій, то необхідність її законодавчого розв’язання, як підкреслюється в літературі, зумовлена ще такими трьома обставинами: значним ускладненням виборчих технологійзростання політичної активності бізнесу, що породжує могутню хвилю “політичних інвестицій”; масштабною корупцією політичної еліти, яка підриває авторитет інститутів влади. Отже, питання, пов’язані з фінансуванням діяльності політичних партій, досить гостре, тому від їх розв’язання залежить подальший розвиток і зміцнення демократії у сучасній державі. Зазначимо, що першими цю обставину усвідомили країни “зрілої демократії. Правові норми, які стосуються цієї проблематики, містяться у багатьох нормативних актах. З-поміж них найважливіше значення мають конституційні норми. Можна сказати, що внесення до основних законів спеціальних положень про фінансування політичних партій є чи не найхарактернішою рисою новітнього конституційного законодавства. Насамперед у конституціях закріплюються положення про фінансові джерела політичних партій, про “відкритість”, “прозорість” фінансової діяльності партій. Аналіз відповідного законодавства зарубіжних країн показує, що така регламентація здійснюється трьома основними способами:
а) регулюванням розмірів і порядку надання приватних пожертвувань і внесків у партійні каси;
б) лімітуванням передвиборних витрат;
в) державного фінансування політичних партій.
Представництво інтересів. Партії виступають важливими виразниками інтересів соціальних класів, прошарків і груп, трансформуючи велику кількість цих різноманітних і специфічних потреб і вимог у більш системні, зручні для оперування пакети пропозицій. Проте, у той час як групи тиску лише виражають певні інтереси, політичні партії відбирають, раціоналізують і впорядковують інтереси, як правило, різних груп, об’єднуючи їх в єдину систему. При цьому багато з цих вимог відкидаються залежно від їх відповідності партійній ідеології, що пояснюється двостороннім зв’язком політичної партії з її соціальною базою. Таким чином, політична партія є важливим фактором у визначенні, відборі, систематизації і вираженні суспільних інтересів у політиці.
Комунікативна функція.Багато західних авторів особливо наголошують на цій функції політичних партій, зазначаючи, що саме вони значною мірою забезпечують необхідний зв’язок між тими, хто здійснює політичне керівництво, та тими, на кого воно поширюється, тобто практично на всіх інших громадян. Партія, таким чином, виконує роль каналу вираження та формування ідей, цілей, завдань тощо, який спрямований як вгору -- до вершини владної піраміди у державі, так і вниз -до найнижчих соціальних верств, та є визначальним для політичного управління у суспільстві. У конкурентних партійних системах висхідний канал комунікації (зв’язку) від керованих до керуючих є досить інтенсивним і сталим. Однак навіть у таких системах партія функціонує як засіб для вираження і поширення інформації, освіти, впливу на громадську думку. Саме це мав на увазі М.Дюверже[6], зазначаючи, що партійна система меншою мірою є відбитком громадської думки, ніж громадська думка - проекцією партійної системи. В однопартійних системах, де існує тільки правляча партія, потік політичної комунікації спрямований переважно донизу.
Формування і підбір політичних еліт та соціалізація. Партії служать головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидати на політичні посади готуються і відбираються на всіх рівнях партійної піраміди та через який, зокрема, обирається національне (державне) політичне керівництво. Відбір кандидатів усередині партій часто є більш вирішальним етапом, ніж подальші всенародні чи регіональні вибори. Це є справедливим для усіх партійних систем, у тому числі й для однопартійних. А в системах пропорційного представництва з партійними списками, що переважають у континентальній Європі, позиції кандидатів у виборчому списку практично визначають їхні шанси на виборах. Якою б не була виборча система, попередній відбір кандидатів на ті чи інші державні посади часто здійснюється вузьким “електоратом” партійних діячів. Крім того, за допомогою партій відбувається політична соціалізація їхніх членів і прихильників, виховання та ідентифікація їх у певному політико-ідеологічному руслі. Часто передача цих соціальних цінностей та політичних уподобань здійснюється з покоління у покоління. Приміром, у Великобританії та США значна частина виборчих округів протягом більш ніж століття зберігає свою прихильність до кандидатів однієї й тієї ж політичної партії.
Розробка політики та здійснення політичного курсу. У правлячій партії її лідери, що здійснюють політичне керівництво країною, вирішують подвійне завдання по встановленню, впорядкуванню та забезпеченню виконання спільних для всього суспільства цілей, національних інтересів даної держави. Політичні партії були головними рушійними силами у революційних перетвореннях сучасної доби. Так, грандіозні трансформації суспільств у СРСР та Китаї, котрі відбулися у цьому столітті, були проведені “передовими загонами пролетаріату” - комуністичними партіями, що призвело до радикальних, корінних соціальних змін. А націоналістичні партії в більшості країн, що розвиваються, відіграли вирішальну роль у здобутті державної незалежності та подальшого згуртування нових націй у “традиційні” суспільства. Подібний процес можна також спостерігати з розпадом СРСР та Югославії у так званих нових незалежних державах. Коротко кажучи, політичні партії задають напрямок та беруть або прагнуть брати активну участь у здійсненні державної політики.
Функції соціальної інтеграції. Політичні партії, несучи в собі певну систему ідейних цінностей по відношенню до здійснення політичної влади у суспільстві, виступають об’єктами емоційної прихильності (відданості) або протидії (ворожнечі). Справляючи, таким чином, значний вплив на громадську думку та поведінку громадян (виборців), партії відіграють роль своєрідного “лакмусового папірця” - соціального індикатора і відповідно - інтегруючого фактора для тих чи інших соціальних верств, спільнот і груп, які бачать у конкретній партії виразника своїх політичних потреб та інтересів, з якою вони пов’язують свої надії на вирішення певних суспільних завдань і розвиток країни, з якою, нарешті, вони ідентифікують себе у ставленні до різних проблем, що існують у суспільстві. Політичні партії є, як визначають соціологи, референтними групами для своїх прихильників. Досить часто виборець звично голосує за “свою” партію, не заглиблюючих у суть її програм або складу і якостей її кандидатів, просто тому, що психологічно він зорієнтований саме на цю конкретну партію, з якою він асоціює і свій політичний вибір. Партія стає “певним реальним явищем у пам’яті та емоціях електорату, незалежно від його думки і дій”[7]. Це підтверджується багатьма науковими дослідженнями виборчої поведінки, хоча очевидним сьогодні є також і зниження рівня ідентифікації виборців з політичними партіями у багатьох демократіях світу.
1.3 Класифікація політичних партій
Класифікуючи сучасні політичні партії України, можна визначити їх чотири основні спрямування: націонал-радикальне, націонал-демократичне, соціал-комуністичне та центристське (прагматичне).
Для націонал-радикалів і націонал-демократів головним чинником їх діяльності є розбудова незалежної української держави і все, що пов'язане з цим завданням. Саме державотворчій ідеї вони схильні підпорядкувати інші важелі суспільного буття (економічні, соціальні, духовні та інші).
До націонал-демократів в першу чергу можна віднести Українську республіканську партію (УРП), Народний рух України (НРУ), Демократичну партію України (ДПУ), Українську селянську демократичну партію (УСДП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ), Ліберально-демократичну партію України (ЛДПУ), політичне об'єднання Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), Всенародний рух України (ВНРУ). До цих же партій з найбільш принципових питань все частіше примикають Партія демократичного відродження України (ПДВУ) і Соціал-демократична партія України (СДПУ).
При всій різноманітності політичних партій України визначальну роль серед них відіграють організації національно-державницького напрямку (від радикалів до лібералів). Ідея розбудови держави стала центральною і для соціал-демократів, і для прихильників ОУН. Це певною мірою дає можливість замортизувати політичні протиріччя, уповільнити процес подальшого розмежування у партійному середовищі.
На цьому тлі помітно активізують свою діяльність політичні угруповання соціал-комуністичної орієнтації (Соціалістична і Комуністична партії України, Союз комуністів України, Фронт трудящих). Вони виступають принциповими опонентами націонал-радикалів і націонал-демократів перш за все у питаннях вибору напрямків соціально-економічного розвитку України, у ставленні до механізмів співпраці з колишніми республіками СРСР. Програмні документи і практична діяльність цих організацій свідчать про їх переважну зорієнтованість на пріоритет колективних форм власності і господарювання в економіці і досить прагматичний підхід до міждержавних стосунків у межах СНД. Ці партії майже єдині серед тих, хто послідовно намагається зберегти наступництво у соціально-політичному розвитку України з її недалеким минулим.
Взагалі подальше протистояння між "незалежниками" й "інтегристами" (прибічниками зміцнення СНД) може призвести до розколу республіки не стільки за національною, скільки за регіональною ознаками. При цьому під дезінтеграцію України буде підведено міцне соціально-економічне обгрунтування. Вже зараз прихильники інтеграції у рамках СНД звертають увагу на те, що розрив господарських зв'язків, катастрофічне поглиблення економічної кризи значною мірою є наслідком насилля політики над економікою, принесення останньої у жертву ідеї національної незалежності. Не випадково, якби референдум про незалежність проводився найближчим часом, то найбільше проголосувало б за її підтримку в Галичині (81,8% опитаних), у центральних областях (67%), на Закарпатті (57,1%), Буковині (53,5), у Києві (51,5%) та на Волині (50%), найменше - у Криму (18,1%), на Слобожанщині (34,4%), Запоріжжі (36,1%), у Донбасі (38%), Причорномор'ї (38,7%), а по масиву опитаних - лише 46,8%.[8]
Демократам в Україні не вдалося органічно ув'язати принципи демократії з національним грунтом, з історичними імперативами розвитку української державності. Саме це стало вирішальним фактором, який призвів до глибокої кризи демократичного руху.
Незважаючи на те, що та ж Ліберальна партія проголошує необхідність реалізації "універсальних ліберальних цінностей", вона, як і інші згадані організації, може бути віднесена скоріше до партій-прагматиків, що сповідують методологію політичної індукції, ніж до партій доктринальних, зорієнтованих на політичну дедукцію. Саме цей своєрідний пошук навмання шляхів реалізації інтересів певних соціальних верств міцно пов'язує прагматиків з проблемами реального життя міцніше, ніж політиків-доктринерів. Невипадково, що саме Ліберальна партія України уклала угоду про співпрацю з шахтарськими страйккомами, взявши на себе ряд соціально-економічних зобов'язань, які звичайно виконують державні органи.
Привертає увагу те, як стрімко зростає число прибічників Української партії справедливості та Партії праці. Набуває розголосу досить еклектичний за своїм складом Громадянський конгрес України. Зрозуміло, певною мірою стабільність позитивних оцінок центристських сил свідчить не стільки про свідому підтримку програмних цілей центристських угруповань, скільки про намагання значної частини населення дистанціюватися від політичних крайнощів.
1.4 Ідеологічні типи політичних партій
Комунізм. Основоположники комуністичної теорії наголошують на тому, що економічні відносини як базисні в суспільстві визначають усі інші.
Соціал-демократія, або демократичний соціалізм. Соціал-демократія ґрунтується на трьох основних принципах: свободі, соціальній справедливості та солідарності. Поняття свободи, запозичене з класичного лібералізму, означає передовсім права людини та свободу її поглядів і дій за умови, якщо це не заподіює шкоди іншим. "Справедливість, - як сказано в Декларації принципів Соціалістичного інтернаціоналу (1989 р.),- означає припинення будь-якої дискримінації особистості, а також рівність у правах і можливостях”.
Лібералізм. Ідея свободи індивіда, що є наріжним каменем системи цінностей лібералізму, постала наслідком європейського культурного Ренесансу та Просвітництва, і вперше з”явилася у працях Т.Гоббса, Дж.Локка, Ш.Монтеск'є. Характерними рисами лібералізму є індивідуалізм, гуманізм, толерантність і демократизм.
Консерватизм.Центральне місце в системі цінностей консерватизму належить державі та її інтеграційній ролі для суспільства. Серед його визначальних ознак можна виділити безперечно традиційну для даного народу мораль, що зберігає його як єдине культурне ціле, та ієрархічність, чітка стратифікація суспільства. У політичній системі суспільства він прагне створити гнучкіші й ефективніші структури влади, відновити традиційні моральні цінності та забезпечити належні законність і порядок.
Націоналізм. Націоналізм виникає з усвідомленням соціальною спільнотою своїх спільних національних ознак на підставі етнічної, культурної, релігійної приналежності, а також уявлень про спільні походження, територію мешкання, мову та своєрідну специфіку психології та рис характеру членів цієї спільноти. Проте, пізніше націоналізм часто використовувався як важливий компонент агресивної екпансіоністської політики держав-націй, що намагалися переглянути існуючий геополітичний порядок і зайняти панівне становище у світі.
Фашизм. До визначальних ознак цієї політичної ідеології відносять: тотальний контроль з боку партійної фашистської еліти над суспільним і особистим життям громадян; знищення демократичних прав і свобод. Фашизм сповідує політику так званого “соціального дарвінізму”, за яким “сильнішим” народам чи расам не тільки визначено панувати над “слабкішими”, але також їхнім правом і обов'язком є встановити це панування.