Політична економія як наука

Міністерство науки  і освіти України

Міжнародний гуманітарний університет

Факультет економіки  та менеджменту

Кафеда економіки і  міжнародних економічних відносин

Курсова робота

з навчальної дисципліни «Політична економія»

на тему:

„Політична економія як наука"

Студентки 2-го курсу 22-гр. ЕП

Хвостицької Яни

Науковий керівник: доцент Стулова І. М.

                                                  Одеса-2010

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………3

1.Об`єкт і предмет політичної економії………………………………………...

          1.1.Визначення предмета політичної економії……………………………. 
1.2.Закони і категорії політичної економії………………………………….

           1.3.Етапи розвитку політичної економії……………………………………

2.Функції політичної економії……………………………………………………..

    3.Особливості методу політичної економії………………………………………

           3.1.Сутність і особливості формування методу політичної економії…….

           3.2.Класифікація і характеристик методів політичної економії……………….

     Висновки……………………………………………………………………………..

Вступ

Актуальність  роботи:політична економія є наукою ,що вивчає економічну основу соціальної структури суспільства:відносини між людьми у процесах виробництва,розподілу,обміну і споживання благ. Тому моя тема є важливою для всіх часів в світовій економіці.

Мета  роботи:розкрити сенс поняття та структури політичної економії.

   Політична економія  як самостійна наука виникла  в період зародження капіталізму,  формування національного ринку.  Вона виражала інтереси буржуазії  як класу, що народжувався в ту пору. Як зазначалося раніше, термін “політична економія” ввів до наукового лексикону французький економіст Антуан де Монкретьєн (1575—1621), який у 1615 р. опублікував працю “Закони суспільного господарства (Трактат політичної економії)”, де йшлося про закони розвитку суспільного господарства.

   Капіталістичні  відносини в пору їх зародження  одержали найбільший розвиток  у торгівлі. Відповідно, і перший  напрям політичної економії —  меркантилізм (від італійського  слова “мерканте” — торговець,  купець) — виходив з того, що торгівля є джерелом багатства. З усіх видів діяльності пріоритет надавався праці, зайнятій у торгівлі, перш за все в міжнародній, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства, яке ототожнювалось тоді з грошима, золотом.

   У міру проникнення капіталу у сферу виробництва формувалася класична політична економія. Перші її представники — фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694—1774) — перенесли питання про походження суспільного багатства зі сфери обігу у сферу виробництва. Щоправда, останню вони обмежили тільки сільськім господарством, уважаючи, що багатство створюється лише в цій галузі.

   Найвищого розвитку  класична політекономія досягла  в працях видатних англійських  економістів Адама Сміта (1723—1790) і Давида Рікардо (1772—1823). Основним об’єктом дослідження цих економістів було виробництво як таке, незалежно від галузевих особливостей, а також розподіл благ. Вони висунули й обґрунтували систему понять і категорій, що являють собою наукове відображення багатьох економічних процесів.

   У середині  ХІХ ст. сформувався пролетарський  напрям у політичній економії, який розробив її основоположник  Карл Маркс (1818—1883). Марксизм висунув  положення, що предметом політекономії  є виробничі відносини людей  у їх взаємозв’язку з продуктивними силами. У рамках марксистської політекономії було розроблено вчення про суспільно-економічні формації, закономірності їх розвитку та зміни. Марксистська політекономія поглибила вчення про трудову теорію вартості, а також розробила теорію додаткової вартості.

   У другій половині  ХІХ ст. було сформульовано теорію  граничної корисності — маржиналізму, в становленні якої видатна  роль належить австрійській школі,  а саме вченим Карлу Менгеру  (1840—1926) і Євгенію Бем-Баверку  (1851—1914). Тоді ж виникла й американська школа граничної продуктивності на чолі з її основоположником Джоном Кларком (1847—1938). Велике значення для розвитку політекономії мали праці видатного англійського економіста Альфреда Маршалла (1842—1923), який 1890 р. опублікував “Принципи економічної науки”. Дана праця започаткувала новий напрям у політекономії — неокласичний.

   Цей напрям  є однією зі складових частин  сучасної політекономії. Елементом  неокласичної політекономії є  кейнсіанство, фундатором якого  став видатний англійський економіст Джон Кейнс (1883—1946), опублікувавши 1936 р. працю “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”.

   У другій половині  ХХ ст. неокласичну політекономію  успішно розробляє видатний американський  економіст, лауреат Нобелівської  премії Пол Самуельсон (1915 р. нар.). У його визначенні нова політекономічна школа трактується як “неокласичний синтез”. Принципи неокласичного синтезу ґрунтовно викладені в підручниках, які мають назву “Економікс” або “Економіка”.

   Представники  економікс уважають його предметом  дослідження “проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини”. (Макконнелл К. Р., Брю Ст. Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика / Пер. с англ. — В 2 т. — М., 1992. — Т. 1. — С. 18.)

   Одним з напрямів  політекономії є інституціоналізм, який склався наприкінці ХІХ—на  початку ХХ ст. у різних модифікаціях. Прихильники інституціоналізму  основою розвитку економіки суспільства  вважають соціальні інститути. Сучасні інституціоналісти Уеслі Мітчел (1874—1948), Джон Гелбрейт (1909 р. нар.), Рональд Коуз (1910 р. нар.) критикують неокласичні теорії, вони виступають за реформування капіталізму.

   З другої половини 70-х рр. на передові позиції  в політичній економії виступила монетаристська школа. Монетаристи підтримали гасло “Назад до Сміта”, що означало відмову від методів активного державного втручання в економіку. Глава монетаристів Мелтон Фрідмен (1912 р. нар.) доводить, що “грошові імпульси”, грошова емісія є головними регуляторами, які впливають на господарське життя. Нагадаємо, що економічний курс, названий “рейганомікою”, значною мірою спирався на погляди монетаристів.

1.Об`єкт и предмет політичної економії

  1.1. Визначення предмета політичної економії.

Політична економія поряд  із правоведенням, історією, соціологією  та іншими науками належить до системи  суспільних наук, кожна з яких виділяє  з багатогранної сукупності суспільних відносин їх відповідні вид чи групу, котрим властиві певні закономірності. Політична економія вивчає такі суспільні відносини і закони, які належать до базових у житті суспільства, оскільки вони є складовою суспільного виробництва (економіки). 
   Суспільство — це найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності. Воно створює і розвиває матеріальну і духовну культуру, систему інших соціальних цінностей. Усі сторони суспільного життя пов’язані між собою, але таким чином, що його основою є економічне життя, тобто виробництво матеріальних благ і послуг для задоволення різноманітних потреб людей. Щоб жити, людині потрібна їжа, одяг, житло і безліч інших матеріальних благ та послуг. Необхідні засоби до існування вона повинна виробляти: сіяти зерно, добувати вугілля, плавити сталь, робити машини, випікати хліб, друкувати газети. 
   Об’єктом політичної економії є економічне життя суспільства, тобто його економіка, а економіка — це суспільне виробництво. 
   Назва “економіка” виникла з поєднання двох слів грецького походження “ойкос” — будинок, господарство і “номос” — закон. Уперше цей термін застосував Арістотель (ІІІ ст. до н. е.). Багатоаспектність змісту економіки зумовлює різноманітність напрямів і сфер вивчення економічного життя суспільства: домогосподарство, підприємство, галузь, економіка країни в цілому, світове господарство, економічні відносини, економічні відносини у взаємозв’язку з продуктивними силами і т. д. Сьогодні економіку суспільства вивчають понад 50 окремих економічних наук, у тому числі політична економія, економікс, макроекономіка, мікроекономіка, історія економічних учень. 
   Кожна з нині існуючих економічних дисциплін має свій предмет дослідження, на якому вона спеціалізується. Так, предметом макроекономіки є механізм функціонування економіки, а предметом мікроекономіки є вивчення поведінки окремих економічних одиниць, таких як домогосподарство, підприємство, ціна, доходи підприємства тощо. 
   Політична економія також має свій предмет. При цьому слід пам’ятати, що слово “політея” в перекладі з грецької означає суспільний устрій. Назву науки “політична економія” запропонував відомий представник теоретичної школи меркантилізму у Франції Антуан Монкретьєн де Ваттевіль у книзі “Закони суспільного господарства (Трактат з політичної економії)”. Використаний ним термін “політична економія” згодом став назвою цілої науки. 
   При виробництві матеріальних благ люди взаємодіють з природою, використовуючи різноманітні засоби виробництва (машини, споруди, будівлі тощо), які в поєднанні з людьми, що приводять їх у дію, виступають як продуктивні сили суспільства. 
   У процесі виробництва люди створюють блага не ізольовано один від одного, а об’єднуючись певним чином, спілкуючись один з одним і взаємодіючи. Отже, в процесі виробництва люди вступають у відносини не тільки з природою, але й між собою, тобто вступають в економічні відносини. 
   Люди як носії економічних відносин водночас є носіями системи інших суспільних відносин: політичних, національних, сімейних, ідеологічних, з якими економічні відносини теж пов’язані і взаємодіють. Політична економія досліджує економічні відносини обов’язково в їх зв’язку і взаємодії з іншими суспільними відносинами та інститутами. 
   Таким чином, предметом політичної економії є економічні відносини людей в їх єдності і взаємодії з продуктивними силами та політичними, ідеологічними, соціальними інститутами суспільства. (Нижче це визначення буде нами розширене.) 
   Вивчаючи тему, слід звернути увагу на те, що в економічній теоретичній науці зустрічаються певні розбіжності в трактуванні предмета політичної економії. Так, А.Сміт уважав, що предметом цієї науки є вивчення природи та причин багатства народів, про що свідчить назва його класичної праці “Дослідження про природу та причину багатства народів” (Смит А. Исследование о природе и причине богатства народов. — М.: Соцэкгиз, 1961). 
   Видатний український політеконом М. І. Туган-Барановський писав: «Сучасну політичну економію можна визначити як науку про суспільні відносини людей у межах їх господарської діяльності, яка удосконалюється в середовищі історично вільного мінового господарства, що розвивається» [2,34].   Предметом політекономії є “…вивчення економічних виробничих відносин в їх взаємодії з продуктивними силами та організацією управління і ефективного ведення господарства як чинників суспільного багатства.” [3,16]. 
   Існують також інші трактування предмета політичної економії. Вони зумовлені тим, що ця наука розвивається та диференціюється на різні політекономічні школи та напрями.

1.2. Закони і категорії політичної економії

Досліджуючи предмет  вивчення, політекономія робить відповідні висновки, узагальнення, класифікації тощо. У результаті цього формується великий понятійний апарат. У системі понять важливе значення мають такі: економічна категорія, економічний закон, економічний принцип. 
   Економічна категорія — це наукове поняття, яке характеризує окремі сторони економічного явища.  
   Сутність економічної категорії визначається такими критеріями: 
- відображає не природні властивості речей і предметів, а характерну властивість певної системи (елементу, ланки) економічних відносин людей; 
- має об’єктивний характер, оскільки відбиває об’єктивну дійсність; 
- має історичний характер, оскільки значна частина категорій політичної економії на певному етапі розвитку суспільного виробництва відмирає. 
   У курсі політичної економії широко використовуються такі категорії: власність, товар, вартість, гроші, капітал, капіталістична економіка, ринок, наймана праця, заробітна плата та багато інших. 
   В економіці діє низка економічних законів. 
   Економічний закон виявляє суттєві, стійки і необхідні причинно-наслідкові зв’язки і взаємозалежності даного економічного процесу.  
   Економічна наука класифікує економічні закони суспільства за такими великими групами: 
- усезагальні закони, які властиві будь-якому типу економічної системи. Вони виражають напрями поступального розвитку суспільного виробництва, об’єктивні основи зростання його ефективності, розвитку відносин власності тощо; 
- особливі економічні закони, що виражають такі особливості економічних відносин, які є спільними для декількох типів економічних систем. До них належать насамперед закони товарного виробництва і ринку; 
- специфічні економічні закони, які діють лише в умовах певного економічного ладу, наприклад капіталістичного чи соціалістичного. 
   У сукупності всі ці закони формують систему законів економіки та закономірності її розвитку. 
   Таким чином, економічні закони є складовою предмета політичної економії. Вивчаючи об’єкт свого дослідження, тобто суспільне виробництво, політична економія стикається з проблемою обмеженості виробничих ресурсів (родючих земель, корисних копалин, паливно-енергетичних ресурсів, робочої сили тощо) та раціонального їх використання для найповнішого задоволення потреб людей. Пізнаючи закони, які управляють виробництвом, розподілом і споживанням благ на будь-якому етапі суспільного розвитку, політична економія обґрунтовує, як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий вибір рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти різні блага, розподіляти і обмінювати їх. 
   З іншого боку, як зазначалось, економічні відносини людей нерозривно пов’язані з політичними, соціальними та іншими відносинами і соціальними інститутами. Наука досліджує вплив цих відносин на економічні процеси. 
  Отже, політична економія вивчає всю систему економічних відносин в їх єдності і взаємодії з обмеженими продуктивними силами та політичними, ідеологічними і соціальними інститутами суспільства. Вона, пізнаючи закони, показує, як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий вибір рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти різні товари та послуги, розподіляти і обмінювати їх з метою досягнення максимального задоволення потреб людини.

1.3.Етапи розвитку політичної економії

Меркантилізм

Політекономія як наука почала оформлятися лише із зародженням капіталістичного ладу, й тому об'єктом її вивчення була не економіка взагалі, а економіка капіталістичного способу виробництва. А так як капіталістичні відносини почали складатися насамперед у торгівлі, то це знайшло відображення у теоретичних розробках перших економістів, які досліджували цю систему. Зокрема, виходячи з чисто поверхневої оцінки ринкових процесів, вони: 1)ототожнюючи багатство з грішми, вважали, що багатством є лише те, що може бути реалізоване в грошах, золоті; 2)виробництво розглядали лише як передумову для створення багатства; 3)безпосереднім джерелом багатства вважали обіг (торгівлю), тому що там товари перетворюються в гроші й виникає прибуток завдяки продажу товарів дорожче, ніж вони були куплені.

Однак не всякий обіг вважався джерелом багатства, а лише торгівля між країнами (міжнародна), бо саме вона збільшує кількість грошей у країні, тоді як внутрішня торгівля лише перекладає гроші з одних рук у інші, не приносячи країні прибутку. Звідси загальний висновок: баланс у зовнішній торгівлі повинен бути активним, тобто треба менше купувати за кордоном і більше продавати. Виходячи з цього, продуктивною вважалася праця, зайнята лише в торгівлі, насамперед у міжнародній, оскільки вона (так виглядало зовні) найбільш сприяла нагромадженню багатства країни.

Цей перший напрям політекономічної думки, який отримав у літературі назву меркантилізм (від італійського "мерканте" -торговець, купець), почав  формуватися ще в останній третині 15 століття, але широкого розвитку набув  з 2-ї половини 16 ст. Найбільш відомими представниками меркантилізму були: англійські економісти Уїльям Стаффорд (1554-1612 pp.) і Томас Мен (1571-1641 pp.), італієць Г.Скаруффі (1519-1584 pp.), француз Антуан Монкретьєн та росіянин Іван Посошков (1652-1726 pp.).

Політика меркантилізму (накопичення грошей), протекціонізму і державної регламентації господарства в епоху становлення капіталізму (15-18 ст.) була пануючою в країнах Європи - від Португалії до Московії. Зокрема, починаючи з другої половини 17 ст., вона широко застосовувалася Францією. Теорію меркантилізму успішно розробляли італійські спеціалісти. В Німеччині меркантилізм у формі так званої камералістики був офіційною економічною доктриною до початку 19 ст. Проте провідну роль у розробці ідей меркантилізму та реалізації політики меркантилізму відіграли англійські економісти. Це пояснюється тим, що Англія раніше інших країн Європи стала на шлях капіталістичного розвитку і її буржуазія мала більше досвіду в утвердженні нового суспільно-економічного ладу.

Класична  політекономія

3 розвитком капіталізму,  у зв'язку з тим, що капітал  із сфери обігу проникає в  сферу виробництва (і фундаментально  там закріплюється), основні положення  меркантилізму починають втрачати актуальність: на порядок денний виходять нові вимоги - свободи торгівлі та підприємництва. В політичній економії це знайшло відображення в гому, що концепція меркантилізму поступається місцем теоретичним поглядам фізіократів у Францґі і класичної школи в Англїі. Починається другий етап у розвитку політекономії.

Фізіократи - представники одного з напрямків класичної політекономії, який виник у Франції в середині 19 ст. як реакція на меркантилізм. Вони, на відміну від меркантилістів, джерело багатства вбачали не в сфері обігу (торгівлі), а у виробництві. В цьому їх заслуга. В той же час фізіократи обмежували виробництво лише землеробством. Промисловість вони вважали непродуктивною галуззю господарства, й тому всі зайняті в цій сфері належали до "безплідного класу". Визначними представниками Фізіократизму у Франції були: Франсуа Кене (1694-1774 pp.), Анн Робер Жак Тюрго (1727-1781 pp.), Віктор Мірабо (1715-1789 pp.). Теорії фізіократів розроблялися також в Італії, Великобританії, Німеччині, Швеції, Польщі та інших країнах.

Вершини свого розвитку на цьому етапі політична економія досягла в працях представників англійської класичної школи. Це:Уїльям Петті (1623-1687 pp.), Адам Сміт (1723-1790 pp.) i Давид Рікардо (1772-1823 pp.). Головні наукові досягнення класиків - це прагнення виявити глибинні закономірності в суспільному житті; постановка в центр теоретичної системи процесу виробництва, причому будь-якого виробництва, а не лише землеробського, як у фізіократів; започаткування трудової теорії вартості; виявлення нетрудового характеру прибутків підприємців. Завдяки саме цим доробкам дана школа отримала назву класичної.

Прагматизм  і марксизм у політекономії

З досягненням капіталістичним суспільством високого ступеня зрілості виявилися його внутрішні суперечності. Це неминуче породило нові напрямки в розвитку політекономії, а саме прагматичну та пролетарську політекономії (19-20 століття).

Представники прагматичної політекономії, по-перше, виходячи з концепції обмеженості факторів виробництва, головну роль зосередили на питаннях використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в інтересах підприємців. По-друге, як ідеологи буржуазії, вважали основним своїм завданням прямий захист, всіляке прикрашання буржуазного ладу, не зупиняючись навіть перед замовчуванням суперечностей капіталізму. Але історичний досвід довів важливу роль соціальних питань у розвитку людського суспільства, тому прагматики 20 ст. змушені все частіше вдаватися до розгляду в економічній теорії і соціально-економічних питань, хоча відводять здебільшого їм другорядну роль.

Відмінність представників прагматичної політекономії від їхніх попередників полягає в тому, що представники класичної політекономії прагнули розкрити дійсні закони становлення та розвитку суспільного ладу, в якому вони жили (капіталізму). Тому А.Сміт і Д.Рікардо виводили прагнення до прибутку, нагромадження  капіталу із законів виробництва. Прагматики ж з метою апології капіталістичного виробництва обмежуються описом і поверхневою класифікацією зовнішньої видимості економічних процесів і не розкривають їх суті, а самі закони виробництва виводять з еконо¬мічних інтересів буржуазії, прагнення до прибутку.

Прагматизм, враховуючи інтереси пануючого класу капіталістичного суспільства - буржуазії, починаючи з 30-х років 19 ст., став домінуючим напрямом розвитку політекономії. Засновниками його виступили англійські економісти Томас Роберт Мальтус (1766-1834 pp.), Джеймс Мілль (1773-1836 pp.) і француз Жан Батист Сей (1766-1832 pp.). У 20 ст. серед його представників ми бачимо таких відомих економістів, як Джон Мейнард Кейнс (1883-1946 pp.), Фрідріх Хайек (1899-198 pp.) - Великобританія, Уеслі Клер Міт-челл (1874-1948 pp.), Пол Самуельсон (нар. 1915 p.) - США.

Як противага прагматичній політекономії в середині 19 ст. ви¬никає пролетарська політекономія. Основи її заклали ідеологи робітничого класу Карл Маркс (1818-1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820-1895 pp.). На відміну від прагматичної політекономії, прагматизм, розкриваючи внутрішні суперечності капіталізму, доводить, що капіталізм так само закономірно, як він прийшов на зміну феодалізму, повинен поступитися місцем новому, більш прогресивному суспільному ладові - соціалізму. Розвиток марксистська політекономія отримала в працях В.І.Леніна (1870-1924 pp.), а практичне втілення її ідеї знайшли в побудові першої в світі соціалістичної держави - Радянського Союзу (1922 p.), причини розпаду якого - предмет досліджень майбутніх економістів і політологів.

Сучасний  етап розвитку політекономії

Межею, що поділяє названі  два напрями в політекономії, є відношення до власності на засоби виробництва. Представники прагматичної політекономії  відстоюють  приватну  форму власності як основу суспільного ладу. Марксисти ж вважають, що такою основою, яка може забезпечити найвищу ефективність розвитку суспільного виробництва, є суспільна власність на засоби виробництва. Історичний же досвід свідчить, що протиставлення цих двох форм власності, породжуючи досить серйозні соціальні катаклізми, гальмує суспільний прогрес. Обидві форми в своїй багатогранності можуть сприяти соціально-економічному розвитку. Проблема полягає лише в тому, як вони використовуються відповідно до конкретних умов та ступеня розвитку продуктивних сил суспільства. Це, зокрема, є проблемою номер один для сучасної України, економіка якої є перехідною.

Саме проблемою поєднання позитивних рис прагматичної школи, яка має вагомі доробки в з'ясуванні закономірностей мікроекономічних процесів, і класичної та марксистської політекономії з їх безсумнівними досягненнями в галузі вирішення соціальних питань і виявлення закономірностей проходження макроекономічних процесів і повинна займатися політекономія на сучасному новому етапі її розвитку.

Етапи розвитку політекономії

І етап

ІІ етап

ІІІ етап

ІІІ етап

                         ІV етап

Таким чином, предмет політичної економії спрямовує економічну науку на з`ясування виробничих відносин як певного суспільного способу виробництва,на виявлення мотивації дій людей та суспільства стосовно використання наявних ресурсів з метою задоволення своїх потреб,на розкриття чинників розвитку певного історичного суспільного способу виробництва та його перетворення на прогресивніший.Економічні закони функціонують у виробничій діяльності людей.Проте дії людей можуть як відповідати,так і не відповідати економічним законам.Економіні закони реалізуються не так чітко,як закони природи,а виступають як панівні тенденції економічного розвитку суспільства,як основний напрям цього розвитку.Яким він буде ,залежить тільки від механізму використання економічних законів та характеру їх дії.

2.Функції політичної економії

 При зв`ясуванні функцій політичної економії необхідно враховувати,що вона належить до двох систем наук:є головною і невід`ємною складовою суспільствознавства,а також складовою системи економічних наук,їх методологічною і теоретичною основою.Як складова системи економічних наук політична економія виконує пізнавальну,практичну і методологічну,а як складова суспільствознавства-світоглядну,виховну та ідеологічну функції.

Пізнавальна функція  політичної економії.Вона безпосередньо пов`язана з її предметом і полягає  у зв`ясуванні сутності,форм організації та вияву виробничих відносин певного суспільного способу виробництва,обгрунтуванні властивих йому економічних законів,з`ясуванні механізмів їх дії та суперечностей.Всебічна реалізація цієї функції є теоретичним підгрунтям практичної функції політекономії.   

 Практична функція політичної економії полягає в тому, щоб допомагати людям зрозуміти наше суспільство: описати, пояснити і спрогнозувати економічний прогрес, наприклад, необхідність переходу до соціально орієнтованої економіки. Віддача від політекономічних досліджень найбільша тоді, коли економічні знання застосовуються в розробці політики, яка спрямована на побудову кращого суспільства. Ця відмінність між теорією науки та її застосуванням на практиці є центральною для сучасної політекономії. Вона слугує насамперед виробленню економічної політики держави щодо вирішення конкретних тактичних і стратегічних завдань,які є актуальними для суспільства на конктретних етапах його розвитку.В сучасній Україні практична функція політичної економії спрямована на наукове обгрунтування змісту і структури економічної системи перехадного періоду до соціальної ринкової економіки.Зокрема,трансформації відносин державної власності,реформування основ управління,функціонування і розвитку економіки,пошуку найефективніших форм розв`язання економічних суперечностей,вивчення досвіду світового розвитку з метою впровадження його у національну економіку.  
   Світоглядча функція.Її політекономія виконує,будучи складовою вчення про суспільство.Світоглядна функція є основою і пізнання,і методології дослідження.Це має принципове значення для практичної діяльності.Адже і методологія досліджень,і пізнавальна та практична діяльністьзалежать від світогляду(системи поглядів на світ і місце людини в ньому) дослідника,людини,який за змістом і спрямованістю може бути науковим(відповідати природі речей та явищ) і ненауковим(примарним).Ігнорування і недооцінювання світоглядної функції,яка є вихідною для будь-якої науки,спричиняють теоретичні помилки.

   Виховна функція.Її змістом є формування наукового економічного мислення,відповідної психології людей.Реалізується вона на основі вивчення чинників,які визначають економічну поведінку людей.Важлива роль серед них належить економічному мисленню.

Економічне мислення-інтелектуальна властивість людини,соціальної спільноти усвідомлювати і засвоювати економічні явища у формі понять(категорій) і законів економічної науки та співвідносити їх з реальністю і завдяки цьому цілеспрямовано діяти в економічному житті.

   Політична економія  виконує також ідеологічну функцію. Багато питань політичної економії мають прямий вихід на ідеологічну сферу, зачіпають ідеологічну боротьбу різних суспільних сил, волю яких виражають відповідні партії. Так, в Україні діють ліві партії (комуністична і соціалістична), праві партії (ліберально-демократична, народний рух України, республіканська тощо), центристські партії (соціал-демократична, народно-демократична і т.д.). Ідеологічна функція нашого навчального посібника полягає в обґрунтуванні для України вибору відповідної моделі змішаної економічної системи, яка повинна замінити соціалістичну систему радянського зразка. 
   Цілком очевидно, що цю функцію політична економія має виконувати на основі наукового доказу, шляхом розкриття й узагальнення реальної дійсності, вироблення сучасного економічного і політичного мислення. Потрібно довести на системі фактів, що, наприклад, одержавлена соціалістична економіка не може мати майбутнього через певні суттєві недоліки чи вади, характерні для неї. 
   Ще одна функція політекономії — методологічна. Політична економія виступає як теоретичний фундамент цілого комплексу економічних наук — галузевих (економіка промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту та ін.) і функціональних (економіка праці, фінанси, грошовий обіг і кредит, економічна статистика). Крім того, низка економічних наук перебувають на стику різних галузей знання — економічна географія, теорія управління (менеджменту), історія народного господарства та ін., для яких політична економія теж є теоретичною основою. 
   Виникає запитання: чому теоретично-методологічною основою цих економічних наук є саме політична економія? Відповіді на це питання такі: 
   1. Політична економія досліджує явища багатогранної економічної дійсності не в локальному розрізі (фінанси чи мікроекономіка), а в системній цілісності. На відміну від усіх інших економічних наук політична економія вивчає не тільки функціональні зв’язки, на чому спеціалізуються конкретні дисципліни, а й соціальні зв’язки і відносини. Щоб дати визначення грошам, потрібно досліджувати всю економічну систему, всі провідні зв’язки, суперечності, стратегічні тенденції тощо. Це не може зробити жодна економічна наука, крім політичної економії. Ясна річ, що політична економія не відривається зовсім від галузевих чи функціональних економічних наук, які теж розробляють теоретичні положення щодо даних сфер знання. Це стосується тих фактів реальної дійсності, які політекономічна наука повинна узагальнювати і робити відповідні висновки (позитивні чи негативні). 
   2. Політична економія — це така наука, яка досліджує найбільш суттєве, найбільш глибинне в явищах і процесах економічного життя суспільства. Вона акцентує увагу не на одному явищі, а на безлічі, які є загальними або для всіх економічних наук, або для більшості з них. І ці загальні принципи чи закони, теорії чи моделі, що їх розробляє політекономія, стають позитивним надбанням для всього комплексу економічних наук. 
   3. Ніяка галузева чи міжгалузева економічна наука не може замінити політекономію в дослідженні сутності соціально-економічної системи суспільства, закономірностей її розвитку, властивих їй соціально-економічних суперечностей, причин відмирання та заміни її новою системою певного типу. Це безпосередньо є прямою функцією саме політичної економії. 
   Хоча політична економія є наукою, але вона не є точною наукою. Економічні явища, на відміну від фізичних чи біологічних, не можна досліджувати в лабораторних умовах і точно фіксувати кількісні та якісні величини чи зміни. Проте її узагальнення, що спираються на факти реальної дійсності, часто є досить точними. Наприклад, політекономія досить точно зафіксувала появу капіталістичного способу виробництва, фіксує конкретні етапи його розвитку. Точними є висновки про наявність таких законів, як закон первісного нагромадження капіталу, закон конкуренції, закон вартості, основний закон капіталізму, закон зростання потреб та ін. 
   Позитивна політекономія. Вивчаючи політичну економію, треба бути уважним і розрізняти позитивні (або фактичні) дані та нормативні твердження (або оцінні судження). 
   Позитивна політична економія описує факти, наявні процеси і відносини в даній економіці. Чому економіка розвивається циклічно? Що треба зробити, щоб підвищити попит на робочу силу, а безробіття знизити? Які особливості сучасної капіталістичної економіки? Ці питання розв’язуються за допомогою певної сукупності фактів. Питання можуть бути простими або складними, але всі вони належать до сфери позитивної політекономії. 
   Недоліком позитивної політичної економії є те, що вона абстрагується від значного впливу на поведінку людей, їх економічні відносини і виробничу діяльність низки позаекономічних факторів — політичних, релігійних, ідеологічних, національних тощо, чого політекономія як наука не має права ігнорувати, аби пізнати реальну дійсність і закономірності економічного розвитку суспільства. 
   Нормативна політекономія. На противагу позитивній політекономії нормативна політекономія уособлює оцінні судження якихось людей та позаекономічних теорій суспільного життя щодо того, якою повинна бути економіка країни або яку конкретну політичну акцію слід рекомендувати, базуючись на певній економічній теорії або на певних економічних відносинах. 
   Радянська політекономія в основному була нормативною, а точніше — нормативно-догматичною. Її основні положення розроблялися відповідно до вчення марксизму-ленінізму, рішення компартії були тими чинниками, які замінювали необхідність дослідження фактів реальної дійсності. Замість того, щоб розробляти теоретичні принципи і наукові рекомендації, радянська політекономія виконувала функцію апологетики моделі соціалізму, яка із самого початку містила в собі тенденцію до виродження. Разом з тим треба зазначити, що радянська політекономія мала наукові досягнення у розробці таких теоретичних проблем, як планомірність, економічні функції держави, механізм планового ціноутворення, безпосередньо суспільна праця, господарський розрахунок тощо. Багато з теоретичних розробок радянських економістів-теоретиків було використано в 30-ті та післявоєнні роки західними країнами та економістами-теоретиками. Проте в цілому радянська школа політичної економії не була самостійною і незалежною суспільною наукою (як і всі інші суспільні й конкретні економічні науки) від одержавленої марксистсько-ленінської ідеології. Тому вона зазнала краху разом з Радянським Союзом.  
   Завдання даного посібника з політичної економії полягає в гармонічному поєднанні раціональних елементів і позитивної та нормативної політекономії.  
   Економікс і політекономія. На рубежі ХХ ст. виник іще один напрям у політичній економіці, який одержав назву “економікс” і став популярним у другій половині минулого сторіччя. У чому полягає різниця між політекономією і економікс як суспільними науками? У тому, що економікс є одним з напрямів політичної економії як теоретичної економічної науки в широкому смислі, він спеціалізується на дослідженні функціональних зв’язків у економічній системі. Рідкість виробничих ресурсів і задоволення потреб людей — саме та вісь, навколо якої “крутяться” всі розділи курсу з економікс. 
   “Економікс досліджує проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини” [4,18] 
   Визначений цими авторами (з джерела 4 ) предмет економікс є дуже важливим, це не викликає заперечень, і цей бік економічного життя політична економія теж традиційно досліджує з початку свого виникнення. Водночас політична економія в дослідженні особливу увагу звертає на пізнання сутності і ролі в економічному житті соціально-економічних відносин та їх системного функціонування — економічного ладу суспільства (капіталістичного, соціалістичного, соціал-ліберального та ін.). Варто зазначити, що пострадянська політична економія в Україні все більше уваги приділяє глибокому вивченню функціональних зв’язків у економічній системі суспільства, орієнтуючись на здобутки в цій сфері сучасної неокласичної політичної економії. 
   Завдання вітчизняної політекономії. З точки зору актуальності можна виокремити основні блоки завдань української політекономії як аналітичної науки і навчальної дисципліни. 
   1. Дослідження проблем ефективного використання обмежених виробничих ресурсів і управління ними з метою досягнення максимального задоволення потреб людини, у тому числі й проблем, “що, як, для кого і скільки виробляти?”. 
   2. Розкриття суті і тенденції розвитку соціально-економічних відносин у їх взаємозв’язку з продуктивними силами. Важливо при цьому розкрити і описати перспективну модель економічної формації України. 
   3. Вивчення системи законів, які управляють виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ як у ринковій, так і в інших економічних системах, а також дослідження поведінки індивідів та інститутів, що займаються виробництвом, розподілом, обміном і споживанням продукції. 
   4. Дослідження змісту і стратегічних тенденцій еволюції соціально-економічних систем в останні століття та на рубежі ХХІ ст. 
   Вивчення цих глобальних проблем вимагає використання в навчальному курсі цивілізаційного методологічного підходу в поєднанні з діалектичним, формаційним і технологічним. Це допомагає більш глибоко і всебічно вивчати закономірності зміни соціально-економічних формацій, пропонувати перспективи розвитку соціально-економічної системи тієї чи іншої країни, групи країн або всього співтовариства.

Отже,з`ясування пізнавальної,практичної,методологічної,світоглядної,

виховної та ідеологічної функцій політичної економії переконує,що працівникові будь-якого фаху життєво  необхідно економічно мислити,а зання цієї науки є складовою гуманітарної культури людини,інтелектуального здоров`я суспільства,прогресу цивілізації.Вивчення політичної економії дає уявлення не лише про сучасні економічні системи,а й про соціальну типологію розвитку людства.Воно цілеспрямовано впливає на гармонійний розвиток людини,сприяє усвідомленню таких загальнолюдських цінностей,як демократія,правовоа держава,громадянське суспільство.

3.Особливості  методу політичної економії.

      3.1.Сутність і особливості формування методу політичної економії.

Кожна наука,зв`ясовуючи свій предмет,послуговується певними методами дослідження.Предмет і метод науки утворюють єдність,у якій певний предмет передбачає певний метод дослідження.

Термін «метод»  означає «шлях до чогось»,»шлях пізнання».У широкому сенсі метод пізнання означає підхід з`ясування явищ дійсності,способи та прийоми їх дослідження та описування.

Метод політичної економії-система теоретичних підходів,способів,засобів,за допомогою яких пізнають виробничі відносини,економічні закони та механізми їх дії,тобто пізнають те,що утворює предмет цієї науки.

Як загальний  підхід ,так і сукупність окремих  прийомів дослідження предмета певної науки не можуть будти довільними,вони повинні узгоджуватися із законмаи розвитку даного предмета.Тому метод дослідження формується на основі певної методології-науки про систему підходів і способів пізнання закономірностей розвитку світу,окремих його складових і властивостей.Вона охоплює,крам власне методу,світоглядний аспект дослідження предмета і місце конкретної науки в загальній системі знань.Тому методологія політиної економії передбачає загальний підхід до вивчення економічних яіищ і процесів,єдине розуміння дійсності,єдину філософську основу.

У методології  як науці склалися такі теоретичні підходи до дослідження:

-діалектико-матеріалістичний,що  поєднує два принципи підходу  до предмета дослідження:діалектичний(вчення  про найзагальніші закони розвитку  природи,суспільства,мислення) і матеріалістичний (напрям у філософії,який виходить з того,що матерією,матеріальним є все те,що існує обєктивно,незалежно від свідомості людей;

-субєктивний  (напрям у філософії,який визначає  первинною не матерію,а свідомість);

-раціоналістичний (напрям у теорії пізнання,що  на противагу емпіризмові вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання розум).