Політична система суспільства

Курсова робота

на тему: „Політична система суспільства”

Зміст

Вступ.................................................................................................................3

Розділ I Характеристика політичної системи 

суспільства..................................................................................................

1.1 Поняття та структура політичної  системи  суспільства...........................5

1.2. Партії в політичній системі  суспільства : правове регулювання

статусу та діяльності..........................................................................................13

1.3 Місце держави в політичній  системі суспільства.....................................17

Розділ ІІ. Детальний  аналіз взаємозв’язку 

держави і суспільства............................................................................

2.1. Поняття та значення....................................................................................20

2.2. Правові форми взаємовідносин  держави і громадського об'єднання.....23

2.3. Права та обов’язки громадських  об’єднань..............................................25

Розділ ІІІ.  Правові  форми взаємовідносин

держави і комерційної  корпорації...................................................

3.1. Поняття корпорацій.....................................................................................27

3.2. Поняття відносної самостійності  держави................................................31

висновки........................................................................................................33

список використаних джерел...........................................................35

Вступ

Актуальність. Актуальність даної теми полягає в доведенні взаємозв’язку держави і політичної системи і як наслідок повної нерозривності, адже в більшості випадків вони виступають як одне ціле.

Предмет дослідження. В даній курсовій роботі висвітленні основні терміни, що стосуються політичної системи суспільства: поняття політичної системи, ознаки, значення для суспільства, висвітлення ролі держави в політичній системі, а також класифікація основних складових політичної системи.

Методи аналізу. В основному в даній курсовій роботі, я використовував такі методи як порівняльно-правовий, логічний та ін.         

На мою  думку, для того, щоб аналізувати  політичну систему суспільства, потрібно перша за все проаналізувати всі аспекти, що стосуються громадянського суспільства.  

Більш конкретно  ознайомитися з громадянським суспільством, його особливостями та характерними рисами дозволить формулювання його поняття та визначення суттєвих ознак. У філософській, політологічній та правовій науці пропонується чимало визначень поняття «громадянське  суспільство», які наголошують на тих чи інших важливих його аспектах. На першій план можуть виступати такі його сутнісні риси, як «сукупність  індивідів», «не одержавлені суспільні  відносини», «реалізація прав та свобод людини» тощо. Ці підходи є виправданими; з точки зору тих конкретних завдань, які стоять перед дослідженням громадянського суспільства в межах різних соціальних дисциплін. Однак при дослідженні громадянського суспільства в контексті юридичної проблематики найбільш обґрунтованим буде наголошування на інституціональній його характеристиці.  Отже, громадянське суспільство — це сукупність громадський інститутів, які сформовані на добровільних засадах, діють на самоврядних засадах у межах Конституції та законів, на посередництвом яких індивіди вільно реалізують свої основні Природні права і свободи.

Розглянемо  суттєві ознаки громадянського суспільства. Громадянське суспільство, його інститути  обумовлені безпосередніми життєвими потребами та інтересами людей.. Автономний індивід з його потребами та інтересами є антропологічним виміром, активним чинником як формування окремих Інституцій громадянського суспільства, так і його функціонування як цілісної системи суспільних відносин, заснованих на приватних інтересах. Життя, свобода, безпека особистості, приватна власність є елементарними потребами існування людини і громадянина, які роблять можливим її цивілізоване спілкування з Іншими людьми, визначають соціальні форми життєдіяльності, а Тому й становлять основні цінності громадянського суспільства.

Індивід, сукупність індивідів, насамперед тих, які належать до середнього класу, становлять якісну характеристику виникнення, функціонування та розвитку громадянського суспільства. Саме на фундаменті своїх особистих інтересів, їх єдності та спільних проблем, що постають на шляху їх здійснення, індивіди утворюють ті чи інші громадські об'єднання.

Громадянське суспільство  відображає встановлення елементарного соціального зв'язку між індивідами.

Отже, тепер можна  перейти до характеристики політичної системи суспільства. 

Розділ I Характеристика політичної системи суспільства

1.1 Поняття та структура  політичної системи  суспільства 

Звичайно, спільне існування людей неможливе  без того, щоб вони вступали у  взаємини між собою. Виникнення найпростіших соціальних взаємин між окремими індивідами є характерною ознакою  такої первинної соціальної форми  спілкування людей, якою є громадянське суспільство. Саме в цій формі  спілкування, своєрідній першоклітині суспільства, закладені прототипи усіх можливих більш складних соціальних взаємин, в тому числі — політичних відносин. Стосунки громадянського суспільства становлять фундамент як соціальної, так і державної організації. Вони опосередковують глибинні пласти життєдіяльності як окремо взятого індивіда, так і суспільства й держави в цілому. Таким чином, становлення громадянського суспільства відображає історичний перехід людей від їх природного стану, ізольованого існування в напрямку до цивілізованих форм соціального спілкування .

У свою чергу  держава як система публічних  відносин в загальнонаціональному масштабі виступає відносно відокремленою від елементарних між людських стосунків, а тому й більш віддаленою від індивіда, вторинною, складнішою формою соціальної інтеграції, яка отримує внаслідок цього не тільки додаткові ресурси владного впливу на суспільні відносини, але й певні можливості для узурпації владних повноважень.

Громадянське суспільство  охоплює відносно відокремлену сукупність суспільних відносини [8, ст. 46].

До таких  відносин належать передусім сімейні, релігійні, економічні, етнічні, політичні та деякі інші. Особливе місце серед взаємин громадянського суспільства посідають політичні відносини, які опосередковують процеси формування загальнонаціональних пріоритетів суспільства (первинні політичні відносини). На відміну від централізованої системи державно-владних відносин стосунки в межах громадянського суспільства складаються як горизонтальні, на засадах координації, і залежать від прояву особистої ініціативи. Тому ці стосунки функціонують у вигляді правових, насамперед приватноправових відносин зі всіма їхніми атрибутами — свободою договору, формальною рівністю сторін тощо.

Громадянське  суспільство є сукупністю соціальних відносин, де здійснюються основні права людин — на життя, свободу, безпеку, власність.

На теренах  громадянського суспільства людина виступає вже не тільки як абстрактний  індивід, пасивний об'єкт владних  відноcин, а й як суб'єкт права, активний носій певних, визначених юридичними нормами прав і свобод. За умов демократичної правової Державності потреби та інтереси індивіда, його соціальні запити тa воління знаходять своє предметне втілення і юридичне оформлення в певних юридичних домаганнях у вигляді прав і свободи людини і громадянина, насамперед в основних правах — прав на життя, свободу, безпеку, власність. Людина володіє, користується та розпоряджається майном, є чином трудового колективу, створює сім'ю, задовольняє культурні та духовні потреби в межах взаємин та інститутів громадянського суспільства, в яких держава в особі своїх державно - ладних атрибутів присутня лише потенційно як гарантія їх визнання, охорони та захисту. Коли ж за певних конкретних обставин виникають конфліктні ситуації, які перешкоджають безпосередньому здійсненню основних прав і свобод людини, нормальному ходу реалізації права, з'являється необхідність реального втручання з боку держави, примусового здійснення правових норм, практичного застосування примусових заходів для Охорони та захисту прав і свобод людини.

 Громадянське  суспільство опредмечується у відповідних громадських інститутах, має власний устрій, зовнішню форму твого існування у вигляді різноманітних за своїм конкретним спрямуванням об'єднань індивідів.

Серед цих  інститутів — сім'я, церква, приватні чи колективні підприємства, комерційні організації, об'єднання за інтересами, профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські організації, політичні  партії, недержавні засоби масової інформації. Головною ознакою цих інститутів є те, що вони утворюються не державою, а самими індивідами, і тому їх реальне функціонування є показником громадянської зрілості суспільства, усвідомлення ним своїх власних потреб, рівня його самосвідомості. Саме від ефективності функціонування інститутів громадянського суспільства залежить авторитет та реальні можливості упливу громадської думки на державно-владні інститути.  Серед інститутів громадянського суспільства слід виокремити аполітичні партії та рухи, оскільки вони виступають своєрідною перехідною ланкою» від потреб і інтересів громадянського Суспільства, які від того набувають значення політичних пріоритетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій спрямована на сферу громадянського суспільства, звідки акумулюються політичні настрої  самоврядні інститути, на відміну від політичних відносин, з точки зору суто юридичних критеріїв ближча до суспільства, побудованого на цивільних (цивільно-правових) засадах, через те що стосунки, які воно охоплює, регулюються цивільно-правовим методом, нормами приватного, насамперед цивільного права. Основним при розгляді політичних проблем є поняття політики, яке має відповідати суворим критеріям наукового підходу до складної проблематики політичної життєдіяльності суспільства, висвітлення якої слід чітко скорегувати в напрямку пріоритету  гуманітарних загальнолюдських цінностей [7, ст. 35].

 Тривалий  час у вітчизняній політичній  та юридичній літературі панувало  спрощене розуміння сутності  політики та політичних відносин, яке зводило їх лише до боротьби  класів та панування класової  волі. Це було зумовлено об'єктивними  та суб'єктів більшими чинниками,  серед яких слід відзначити  морфологізацію аполітичної ідеології,  неструктурованість політичних  інтересів, непрозорість політичного  процесу, нерозвиненість масової  політичної свідомості тощо.

 Різноманітність  і суперечливість політичних  інтересів окре-ряих соціальних груп, класів, етносів може привести за умов акцентування на розбіжностях до відкритої конфронтації, до взаємного їх знищення, проте ці інтереси шляхом демократичного дискурсу можуть бути спрямованими до компромісної точки зору на ґрунті спільних потреб суспільства, загальновизнаних людських цінностей.

 Отже, політику слід розглядати як  суспільну діяльність, зміст якої  становлять організація, регулювання  та контроль відносин між людьми, соціальними групами з точки  зору загально значущих для  суспільства тенденцій. Тому головним  у політиці є участь   управлінні  державою, прагнення до оволодіння  державною владою як організацією, що здатна використовувати ресурс  Суспільства в загальнонаціональному  масштабі. Результатом застосування системної методології до вивчення Політичних явищ став розгляд політики як системного утворення, що характеризується цілісністю, виконує певні функції, має визначену структуру, складається з відповідних елементів. Усі ці впізнавальні конструкції знайшли своє відображення в теорії сподівання населення, а з іншого — на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі   

для здійснення політичних настанов та програм, що стосується відтепер безпосередньо проблематики функціонування політичної системи.

Громадянське суспільство, його окремі інститути формуються і функціонують на засадах самоврядування.

Індивіди  безпосередньо або через утворені ними органи вирішують питання своєї  життєдіяльності — добровільно  формують певні інститути для колективного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе правила поведінки у формі соціальних, насамперед правових норм, якими керуються у своїй діяльності, самостійно приймають спільні рішення і самі їх виконують. Самоврядність забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю виявлення ініціативи, активної поведінки, правом на прийняття найбільш оптимального з точки зору інтересів індивідів та їх об'єднань рішення. Загальновизнаним вважається принцип, згідно з яким самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діяти в межах Конституції та законів.

Відносини громадянського суспільства регулюються правом на засадах унормування свободи  та рівності учасників громадського спілкування [8, ст. 47].

Відносини громадянського суспільства за своїм  визначенням мають бути вільними від безпосереднього управлінського втручання з боку владних інститутів держави, а тому й регулюються правом, яке передбачає формально визначені межі свободи поведінки¹ учасників громадянського спілкування, гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик. Тому нормативна структура громадянського суспільства виступає як результат впорядкування на основі правових норм, насамперед як його правовий устрій.

У цьому  плані сам термін «громадянське  суспільство» є не досить вдалим, оскільки передбачає учасником громадянського спілкування громадянина, а поняття «громадянин», як відомо, співвідноситься з державою, оскільки під громадянством розуміють членство в державі, постійний не тільки правовий, але й політичний зв'язок між державою та індівидом. Тому, звісно, громадянин є передусім суб'єктом відносин з державою. Сфера соціального спілкування, яка охоплює саме громадські стосунки політичної системи суспільства, яка посідає одне з провідних місць у вітчизняній політології, має значний методологічний потенціал для суміжних галузей соціальної науки.

З огляду на тематику державознавства провідною  при висвітленні питання про  політичну систему стає теза про  те, що в сучасному демократичному суспільстві держава, яка є стрижневим суб'єктом відносин політичної влади, не повинна претендувати на монополію у вирішенні проблем політичного розвитку країни. Проголошення політичної багатоманітності однією із засад державного устрою, функціонування та розвитку сучасної державності ( ст. 15 Конституції України) означає визнання активної ролі політичних партій у суспільстві, коли загальні напрямки соціального розвитку акумулюються і формуються передусім у площині інтересів громадянського суспільства на засадах вільної конкуренції політичних поглядів та програм.

Можливим  є формулювання різних понять політичної системи суспільства, кожне з яких має своє пізнавальне значення. Принаймні одне з них охоплює сукупність політичних явищ на терені певної країни, відображає різні за своїм конкретним змістом рівні політичної життєдіяльності суспільства.

З цієї точки  зору вирізняють такі елементи політичної системи:

1) суб'єкти  політики (людина, соціальні групи  та утворення);

2) політичні  інститути (держава як інститут, політичні партії та рухи), які  відбивають інтереси суб'єктів  політики, становлять разом політичну  організацію суспільства;

3) політичні  відносини, які складаються між  структурними елементами політичної  системи;

4) політичні  норми, за допомогою яких регулюється  політичне життя суспільства;

5) політичну  свідомість, яка відображає ідеологічне  та психологічне становлення до політики;

6) політичну  діяльність як сукупність певних  дій та вчинків її учасників.

Таке поняття  політичної системи суспільства  слід оцінювати як гранично широке і тому придатне передусім для  соціально-філософського дослідження  чи галузі знань, що спеціально присвячена вивченню політики з різних її боків  політології. На цьому рівні поняття політичної системи співвідноситься з поняттям суспільства, тематика політичної системи розглядається в загальному контексті суспільно-політичної проблематики. Так, у 60 політичній системі суспільства з цієї точки зору можна вирізнити два суттєвих аспекти, без яких неможливо уявити складний механізм функціонування політичної влади за умов функціонування демократичних принципів: здійснення програмних настанов Партією, яка перемогла на виборах і завоювала більшість у парламенті та уряді, і діяльність політичних сил, які перебувають в опозиції [8, ст. 48].

  Теорію  держави та права, предмет якої  становлять інституціональні елементи  державно-правової організації суспільства,  цікавить передусім вузьке поняття  політичної системи, що з огляду  на попереднє розуміння виокремлює  її інституціональний аспект і саме тому його можна назвати політичною організацією Суспільства. Не менш важливою з цього погляду є і те, що інституціональне визначення політичної системи корелює до наведеного вище інституціонального поняття громадянського суспільства в контексті загальної проблематики організації Життєдіяльності суспільства.

Таким чином, під політичною системою суспільства (політичною організацією) розуміють узяті разом і у взаємодії державу як інститут управління та інші політичні організації, які беруть участь у формування і здійсненні політичної влади.

З точки  зору запропонованого вузького розуміння  можна вирізнити такі елементи політичної системи суспільства:

1) держава  в її інституціональному аспекті  як орган (система органів)  здійснення політичної влади  та управління в загальнонаціональному вимірі;

2) політичні  партії, які акумулюють політичні  настрої населення, виробляють програми загальнонаціонального розвитку, беруть участь у виборах і діяльності представницьких органів влади;

3) об'єднання  (блоки) політичних партій та  політичні рухи.

Слід  зауважити, що досить часто до складу політичної системи в її вузькому значенні відносять такі організації, які повинні з принципових міркувань перебувати за межами безпосередніх відносин політичної влади, — церкву, професійні спілки, трудові колективи підприємств, жіночі та молодіжні організації і т. ін., що, з одного боку, свідчить про недостатню визначеність та структурованість існуючих політичних інтересів у суспільстві, а з іншого — містить теоретичне обґрунтування можливості одержавлення названих інститутів, які за звичайних умов перебувають на рівні відносин громадянського суспільства. У практичному вимірі охоплення державно-владним впливом різноманітних видів суспільних відносин, які за своєю сутністю не є політичними, провокує невиправдане розширення меж застосування примусових заходів, тоталітаризації держави, коли вона зможе набути нової якості, перетворитися на всеохоплюючу (тоталітарну).

На користь  саме такого нового бачення питання  про відносини між цими утвореннями  і політичними інститутами свідчить аналіз тенденцій розвитку виборчого  законодавства та законів, які регулюють статус і діяльність різних неполітичних об'єднань громадян — громадських і релігійних організацій, профспілок, виключаючи можливість їх безпосередньої участі в політичній діяльності.

1.2. Партії в політичній системі  суспільства : правове регулювання

  статусу та діяльності 

    Історично політичні партії складалися як об'єднані спільним інтересом групи людей, організації прихильників певних поглядів на шляхи розвитку суспільства і держави, діяльність яких безпосередньо була спрямована на завоювання державної влади. Прообрази сучасних політичних партій сформувалися ще за античних часів — у Стародавній Греції та в Римі.

Політична партія — це об'єднання прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яке утворюється для участі у виробленні та здійсненні державної політики, виборах органів влади, представництва в їх складі.

Єдиним  інтересом політичної партії є політичний інтерес, опредмечений в її політичній активності. Політична партія є різновидом об'єднань громадян, яке створюється спеціально для участі в політичній діяльності, що й відрізняє її від інших об'єднань громадян (громадських організацій, об'єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій, трудових колективів), котрі формуються для здійснення будь-яких інших, але — і це основне — неполітичних інтересів і тому не можуть і не повинні бути суб'єктами політичної системи.

Роль  політичних партій у політичній системі  сучасного суспільства полягає  в тому, що вони являють собою  первинні політичні інститути, знаходяться  серед пересічних громадян, є своєрідними  посередниками між народом, який реалізує за їх допомогою повноваження єдиного джерела влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим інститутом публічної влади в загальнонаціональному масштабі [7, ст. 36].

Політичні партії за умов демократичного політичного  режиму виконують такі функції:

1) виявлення  та акумуляції політичних настроїв;

2) представництва  політичних інтересів різних  соціальних груп;

3) формування  політичних програм щодо можливих  напрямків розвитку суспільства та держави;

4) забезпечення  конкуренції політичних поглядів;

5) підготовки  кадрів для політичної діяльності;

6) реалізації  політичних програм через загальнонаціональні  Інститути влади та управління (у разі перемоги на виборах);

7) політичного опанування (у разі поразки на виборах). Політичні партії є невід'ємним складовим елементом демократії, заснованої на засадах політичного плюралізму, непорушності прав та свобод людини і громадянина, насамперед — гарантій політичної свободи. Особлива роль політичних партій у .політичній системі сучасних економічно розвинених країн приводить до того, що сама сутність цих політичних систем часто визначається зарубіжними політологами як «правління політичних партій» або як «партійна демократія».

Непересічна роль політичних партій в організації  та здійсненні політичної влади передбачає порівняно з іншими видами об'єднань громадян певні особливості правового регулювання їх становища та діяльності, а саме:

особливі  умови участі в політичних партіях, членами яких можуть бути лише громадяни країни, які пов'язані з державою єдиним політичним інтересом, спільною політичною долею; певні законодавчі обмеження щодо можливості їх антиконституційної діяльності; спеціальні правила та процедури легалізації політичних партій (в Україні — політичні партії офіційно визнаються шляхом їх реєстрації в Міністерстві юстиції України); вимоги щодо прозорості політичних партій для суспільства і Держави, їх функціонування на демократичних засадах — добровільності, гласності, підконтрольності, відповідальності, законності; вимоги щодо не суперечливості статуту та програм партій, які не повинні суперечити чинному законодавству; гарантії щодо невтручання з боку держави, зокрема примусового розпуску політичних партій, який допускається тільки на законних підставах і за особливою процедурою (в Україні — за рішенням судових органів); фінансову підтримку з боку держави.

У багатьох країнах розвиненої демократії основи правового положення і діяльності політичних партій установлюються Конституцією, детально регламентуються окремими законами про політичні партії. Використовується також і інший варіант, коли правовий статус політичної партії регулюється конституційними положеннями та загальними нормами щодо організації та діяльності громадських об'єднань, одним із видів яких вважаються політичні партії. В Україні нещодавно був прийнятий окремий закон «Про політичні партії», який став комплексним нормативно-правовим актом, що регламентує різні сторони організації та функціонування політичних партій [5, ст. 29].

За своїм  ідеологічним спрямуванням партії можуть бути: ліберальними, соціалістичними, демократичними, національно-демократичними, соціал-демократичними, консервативними, клерикальними (християнськими) тощо. В деяких країнах законом забороняється організація і діяльність радикальних політичних партій, які закликають до насильницького повалення конституційного ладу, розпалюють релігійну, расову, національну ворожнечу, порушують загальновизнані права і свободи людини.

Політичні системи сучасних західних демократій вибудовуються таким чином, що вони функціонують, як правило, у дво чи три партійному режимі, коли найвпливовіші партії або партійні блоки змінюють одне одного біля керма державної влади та управління. Законодавство може підтримувати і стимулювати такий порядок зміни партій шляхом встановлення певних відсоткових бар'єрів, що створює для партій, які набрали незначну кількість голосів на виборах, перешкоди щодо можливостей партійного представництва в парламенті.

Для участі в тих чи інших політичних акціях і передусім у виборчих кампаніях політичні партії, щоб збільшити можливості свого впливу, можуть об'єднуватися в блоки. Політичні рухи можна охарактеризувати як більш масові порівняно з партіями, але менш організовані політичні об'єднання громадян, які створюються для об'єднання зусиль щодо вирішення найгостріших конкретних політичних питань і можуть не мати фіксованого членства, чітко визначеного статуту та політичної програми. Діяльність політичного руху має, як правило, тимчасовий характер і завершується при досягненні конкретної мети, для якої він був створений, або його розпадом, або перетворенням на одну чи кілька політичних партій.

1.3 Місце держави в політичній  системі суспільства 

При розгляді проблематики політичної системи суспільства  з позицій державно-правової науки  слід, однак, чітко визначитися стосовно того, що саме держава як орган влади  та управління в масштабі всього суспільства  виступає її стрижневим елементом, ядром.

Саме  навколо державної влади як концентрованого  втілення політики в загальнонаціональному  вимірі формуються інтереси інших політичних інститутів, точиться боротьба політичних партій за те, щоб здобути важелі державного управління. У самій державності  з точки зору реалізації політичних інтересів та програм провідними виступають такі державні інститути, як парламент та уряд. Депутати парламенту та члени уряду, яких приводить на посади політична партія, що перемогла на виборах, посідають у цих органах так звані політичні посади і тому кваліфікуються як політичні службовці [8, ст. 49].

Особливий статус держави в політичній системі  суспільства обумовлений тим, що саме держава на відміну від політичних партій, блоків політичних партій та рухів:

1) об'єднує  все населення країни на умовах  особливого членства в державі, своєрідної належності до держави, що пов'язана з фактом постійного проживання на її території, або набуття такої специфічної ознаки, як громадянство чи підданство. Це дає можливість кваліфікувати державну владу як найбільш ефективний засіб мобілізації зусиль всіх членів суспільства, дозволяє державі на відміну від політичних партій використовувати найвагоміші ресурси суспільства, насамперед — адміністративний ресурс, для вирішення тих чи інших актуальних проблем;

2) виступає  як усередині країни, так і  за її межами від імені і  за уповноваженням народу як  єдиного законного представника  народного (національного) суверенітету. Жодна політична партія чи політичний рух не мають таких виняткових повноважень, не можуть виступати від імені народу, оскільки представляють інтереси лише його певної частини. У міжнародних відносинах це дозволяє державі уособлювати народ, бути персональним членом міждержавного політичного спілкування, суб'єктом міжнародного права, заключати від свого імені міжнародні договори, входити до складу міжнародних організацій.