Політичний режим та його особливості в умовах розвитку сучасної України
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ
…. УНІВЕРСИТЕТ
…. ІНСТИТУТ
Кафедра ….
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
«Політичний режим та його особливості
в умовах розвитку сучасної України»
Студента … групи
ПІБ
Науковий керівник:
Д.ю.н., професор
ПІБ
Київ - 2011
Зміст роботи
Вступ……………………………………...........
Розділ І. Поняття
та ознаки політичного режиму………………………………
1.1 Трактування політичного режиму………………………………………….6
1.2 Основні ознаки політичного режиму……………………………………….9
Розділ ІІ. Історіографія вчення про політичний режим………………………….13
2.1 Дослідження політичного режиму…………………………………………..13
2.2 Основні підходи до вивчення політичних режимів………………………..14
Розділ ІІІ. Види (класифікація) політичних режимів……………………………18
3.1Тоталітаризм та його основні ознаки..……………………………………18
3.2 Авторитаризм та його риси..……………………………………………...20
3.3 Демократичний політичний режим та його ознаки, способи реалізації
демократії………………
…………………………………………………….22
3.4 Змішані форми політичного режиму……………………………………......23
Розділ ІV. Характеристика України за формою державного режиму…………..25
Висновки…………………………………………………………
Список використаних джерел і літератури………………………………………31
Вступ
Актуальність роботи полягає в тому, що політичний режим є одним із трьох найважливіших структурних елементів форми держави, а, отже, його вивчення є необхідним компонентом удосконалення державного механізму. Для України, яка є молодою державою, обрання правильного вектору розвитку є головним завданням сучасної влади, адже всі види режимів мають свої переваги і недоліки, і тільки поєднання їх може створити найкращу систему функціонування держави.
Дослідження феномену політичного режиму розпочалося ще з Давньої Греції, з поглядів Арістотеля, які були сприйняті і удосконалені європейськими правниками. Особливого розквіту вчення про політичний режим набуло у ХVІІІ – ХІХ ст. і пов’язане з іменами Т. Гоббса, Є. Бєрка, Ш. Монтеск’є, А. де Токвіля та інших. Водночас їхні дослідження справили вплив на формування думки пізніших мислителів (К. Маркса, М. Вебера, К. Попера, Д. Кола та ін.). З плином епох та розвитком політико-правового вчення формувалися відносно визначені погляди (школи) щодо визначення політичного режиму. Такими були інституційна школа (Г. Лассуелл, Ф. Ріггс, Р. Бейкер) і соціологічна (А. Токвіль та ін.). Серед вітчизняних дослідників цього питання можна назвати О. Гараня, В. Горбатенка, А. Колодія, П. Кутуєва, М. Михальченка, І. Бекешкіна, С. Рябова, М. Рябчука, В. Полохала, Ф. Рудича, М. Сазонова, О. Фісуна та інші.
Об’єктом дослідження є політичний режим, а предметом виступають соціальні зумовленості та функції політичного режиму в суспільстві, що обумовлюють розвиток держави.
Мета роботи – закріпити вивчений матеріал з дисципліни «Теорія держави і права», а також поглибити знання з теми політичний режим.
Поставлена мета потребує вирішення наступних завдань:
- дослідити феномен політичного режиму;
- проаналізувати історіографічний розвиток правової думки стосовно
підходів до розуміння політичного режиму;
- дати загальну характеристику політичного режиму;
- розглянути види політичних режимів та їх характерні ознаки.
Методи дослідження. Методологічною основою курсової роботи є загальнонаукові та спеціально-наукові методи, застосування яких зумовлене комплексним характером об’єкта дослідження і потребою використання теоретичних досягнень у відповідних галузях знань, зокрема, філософських, юридичних, соціологічних, історичних, політологічних, теорії управління.
Структура курсової роботи. Дана курсова робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг – 31 сторінка.
Розділ І. Поняття та ознаки політичного режиму
Політична влада багатоманітна по формах і засобах прояву. Для віддзеркалення різних аспектів її функціонування використовуються такі поняття, як «політична система», «форма правління», «політичний режим».
Організація верховної державної влади, її органів, їх взаємостосунки з населенням позначається поняттям «форма правління». Звичайно виділяють монархічну і республіканську форми правління. Проте не завжди характер політичної влади в суспільстві відповідає формі правління. Наприклад, Швеція, Норвегія, Бельгія більш демократичні, ніж багато республік, хоча за формою правління є конституційними монархіями. В той же час Германія 30-х років за формою правління була республікою, проте характер влади був диктаторським. У зв'язку з цим з'явилася потреба у визначенні тих засобів і методів, за допомогою яких державна влада упорядковує відносини між людьми. Цей аспект функціонування влади відображає поняття «політичний режим» [4, с. 43].
В європейській політичній науці це поняття є базисним, тоді як в американській віддається перевага категорії «політична система». Проте терміни «політична система» і «політичний режим» характеризують політичне життя з різних сторін: якщо політична система відображає характер взаємозв'язку політики з економікою, соціальною, культурної і іншими сферами життя суспільства, то політичний режим визначає засоби і методи реалізації політичної влади.
Політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи суспільства, визначальний характер політичного життя в країні, система прийомів, методів, способів здійснення політичної (включаючи державну) влади в суспільстві [6, c. 143].
Трактування політичного режиму
У політології існують декілька трактувань політичного режиму:
1. Інституціональний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний режим з формами правління і державного устрою та акцентує увагу на формально-юридичних характеристиках: особливостях поділу державної влади і співвідношення між гілками влади, на типах урядових структур.
Прослідковується
тенденція ототожнення
2. Соціологічний підхід ставить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов'язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на соціальні обґрунтування влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу.
3. Широке трактування
політичного режиму виходить
за межі тільки політико-
Деякі дослідники дотримуються думки, що «політичний режим» - це занадто широке поняття для даного явища і вважають за краще використовувати дещо інше - «державний (державно-правовий режим)». На відміну від понять форми правління і форми державного устрою, які відносяться до організаційної сторони форми держави, термін «державний режим» характеризує її функціональну сторону - форми і методи здійснення державної влади.
Державно-політичний режим - це сукупність методів і засобів легітимації та здійснення влади певним типом держави. Легалізація державної влади як юридичне поняття означає встановлення, визнання, підтримку влади законом, перш за все конституцією, опертям влади на закон. Легітимація ж державної влади - це прийняття влади населенням країни, визнання її права управляти соціальними процесами, готовність їй підпорядковуватися. Легітимація не може бути загальною, оскільки в країні завжди знайдуться певні соціальні верстви, незадоволені існуючою владою. Легітимацію не можна нав'язати, оскільки вона пов'язана з комплексом переживань і внутрішніх установок людей, з уявленнями різних верств населення про дотримання державною владою, її органами норм соціальної справедливості, прав людини, їх захистом. Легітимізація - це підтримка влади народом у вигляді виборів або референдумів. Визначити суть режиму, значить, визначити наскільки дана державна влада формується і контролюється народом.
Державний режим - найважливіша складова частина політичного режиму, що існує в суспільстві. Політичний режим - поняття більш широке, оскільки воно включає в себе не тільки методи державного володарювання, але і характерні способи діяльності недержавних політичних організацій (партій, рухів, спілок).
Державно-політичний режим - це поняття, що позначає систему прийомів, методів, форм, способів здійснення державної і політичної влади в суспільстві. Це функціональна характеристика влади. Характер державно-політичного режиму ніколи прямо не вказується в конституціях держав (не вважаючи поширених вказівок на демократичний характер держави), однак майже завжди найбільш безпосереднім чином відбивається на їх утриманні [7, c. 73].
Оскільки політичний режим виступає функціональним аспектом політичної системи суспільства, його структуру складають ті самі елементи, що й структуру політичної системи. Це насамперед політичні інститути — держава та її структурні елементи, політичні партії, громадсько-політичні організації, а також політичні відносини, політичні норми, політична культура у їх функціональному аспекті. Стосовно держави йдеться не просто про структуру, а про характер відносин між її елементами, способи формування органів державної влади, стосунки держави з громадянами, створення нею умов для реалізації прав і свобод особи тощо. Політичні партії виступають елементами політичного режиму не як інститути політичної системи, а у взаємодії між собою, тобто як певна партійна система. Громадські організації є складовими політичного режиму як групи тиску. Саме таке розуміння структури політичного режиму ми знаходимо у відомого французького політолога М. Дюверже, котрий визначав цей режим як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного або кількох типів прийняття рішень, однієї або кількох структур груп тиску».
Основні ознаки політичного режиму
На основі структурних елементів політичного режиму виокремлюються його основні ознаки:
- співвідношення законодавчої, виконавчої і судової влади, центрального уряду
та місцевого самоврядування;
- становище й роль громадських організацій і партій;
- правовий статус особи;
- встановлена законодавча система;
- зміст і співвідношення дозволеної і забороненої політичної діяльності;
- політична стабільність суспільства;
- порядок функціонування правоохоронних та каральних органів;
- історичні й культурні традиції, моральні звичаї в ставленні до влади [5, c. 27].
Сутність політичного режиму визначається тим, що у державі є пріоритетним — права держави чи права особистості; якою мірою держава визнає, гарантує, обмежує чи фальсифікує права, передбачені Загальною декларацією прав людини та різноманітними міжнародними конвенціями, що стосуються механізму реалізації сукупності політичних, громадянських, соціально-економічних і соціально-культурних прав; чи порушує держава права людини (мотиви, форми, масштаби порушення).
Характеристика політичного режиму передбачає не тільки юридичні гарантії здійснення прав і свобод громадян, а також ступінь розвиненості структур судового і несудового захисту цих прав, ступінь зрілості інститутів громадянського суспільства, здатних не дозволити політичній владі виходити за рамки правового поля. Скажімо, сучасні демократичні конституції існують у багатьох слабо- і середньорозвинених країнах, однак ступінь правового захисту прав громадян тут не достатній порівняно з високорозвиненими країнами.
Наступною істотною ознакою політичного режиму є розподіл влади між вищими державними органами — главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими інстанціями. Важливе значення тут має обсяг прерогатив тієї чи іншої гілки влади, а також чіткість правових меж компетенції між ними. Скажімо, великий обсяг повноважень президентської влади призводить до авторитаризму, а законодавчої — до охлократичної олігархії. Якщо допускати дуалізм виконавчої влади, то при різних рівнях розвитку суспільства він може мати різні наслідки. В перехідному суспільстві дуалізм виконавчої влади послаблює її ефективність, призводить до розпорошення повноважень між президентськими й урядовими структурами, а у високорозвинених суспільствах цей феномен послаблює концентрацію владних повноважень, забезпечує баланс перерозподілу владних повноважень між главою держави та урядом залежно від партійного представництва.
Оптимальним співвідношенням між владними інститутами є чіткий розподіл виконавчої та законодавчої влади (США); сильний однопартійний уряд і однопартійна опозиція, арбітражна роль глави держави (Велика Британія); верховенство парламенту при колегіальних і консенсуальних типах партійної співпраці (Австрія, Швеція, Швейцарія).
Найбільш невдале
співвідношення між гілками влади
може виникнути при сильних повноваж
Отже, різні комбінації компетенцій вищих органів державної влади слід оцінювати неоднозначно, враховуючи ступінь цивілізаційної зрілості суспільства, а також масштаби модернізаційних перетворень [9, c. 68].
Політичний режим залежить також від співвідношення повноважень між державними, регіональними і місцевими владними структурами. У сучасних умовах централізоване державне управління є неефективним, тому процес децентралізації набуває універсального значення. Ступінь децентралізації, як свідчить досвід європейських держав, залежить від історичних традицій, етнокультурної і територіальної специфіки регіонів, протяжності території та кордонів, правової і громадської культури населення.
Відносини між державою і партіями передбачають різноманітні їх взаємовпливи. Крайнощами тут є монополія партії та її зверхність над державою і безпартійне формування державної влади. Невдалим варіантом можна вважати також відсутність партій-лідерів, здатних забезпечити урядову стабільність. Виходячи з істотної ознаки політичного режиму важливо знати ідеологічні й організаційні типи партій, джерела їхнього фінансування, механізми контролю держави за фінансовою діяльністю партій. Якщо партії користуються тіньовими джерелами фінансування, не підконтрольними державі, то їх уже можна вважати потенційними претендентами на мафіозні способи політики.
Для з'ясування істотної ознаки політичного режиму має значення вивчення відносин між партійними лідерами, партійною елітою, партійним апаратом і партійною масою, механізмів політичної мотивації, закладених в організаційній структурі партії. Нестача сучасних механізмів політичної мотивації, інертність політичної маси, незнання нею закономірностей політики створюють партійним клікам сприятливі умови для маневрування у власних інтересах.
Важливою рисою політичного режиму є відносини між правлячою елітою та опозицією. Тут беруться до уваги юридичний статус опозиції, форми легітимності, її типи (партійний, громадський, військовий, революційний, терористичний), а також масштаби опозиційного впливу на суспільство. В умовах недорозвиненої партійної системи опозиційні сили не спроможні достойно витримувати конкуренцію з правлячою державною верхівкою [8, c. 490].
Співвідношення
виборчої системи і форми державного
правління дає змогу найбільш
точно відобразити істотні озна
Якщо громадськість здійснює цивілізований тиск на політичну владу з метою захисту своїх інтересів, то забезпечується певний баланс соціальних сил, внаслідок чого зростає рівень партійної конкуренції. У разі домінування інтересів окремих соціальних груп, сильних у майновому, фінансовому чи ідеологічному розумінні, партії, прикриваючись "народними інтересами", апелюють до народних інстинктів, а насправді змушені виражати стратегію монопольних груп. Прискорювачем партійної конкуренції виступає соціальна стратифікація, яка відтворює цивілізований тиск громадськості на владу.
У відносинах держави і груп тиску важливо створити рівні правові умови для відстоювання соціальних інтересів через механізми соціального партнерства, легального лобіювання інтересів, спрощення процедури законодавчого розв'язання конфлікту і забезпечення доступу громадян до об'єктивної інформації про політичне життя. Основними елементами громадянського суспільства є вільні ЗМІ, вільні університети (зі статусом автономії) і групи тиску як репрезентанти громадських інтересів [16, c. 112].
Отже, серед науковців не існує єдиної думки та підходу до визначення терміну політичного режиму, а також його ознак. Проте більшість вітчизняних авторів схиляються до думки, що політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи суспільства, визначальний характер політичного життя в країні, система прийомів, методів, способів здійснення політичної влади в суспільстві. Політичний режим характеризується цілою низкою як загальних ознак, так і спеціальних, притаманних саме нашій державі.
Розділ ІІ. Історіографія вчення про політичний режим
Дослідження політичного режиму
Перші відомості про дослідження політичного режиму (хай і досить туманні) належать древнім грекам та римлянам. Недивно, що й термін демократія має грецьке походження. Саме тут сформувалася думка про владу народу і здійснення останньої в народних інтересах, а узурпацію та концентрацію влади в руках однієї особи (групи осіб) як владу, яка за своєю суттю не є народною. Античний філософ Арістотель, наприклад, подавав два критерії, за якими можна провести класифікацію державного режиму: по тому, в чиїх руках влада і по тому, як ця влада використовується.
Впродовж середньовіччя особливої уваги вченням про політичний режим не приділяли. Проте інтерес до такого явища зріс у ХVІІІ – ХІХ ст. і пов'язаний із такими іменами, як Т. Гоббс, Є. Бєрк, Ш. Монтеск’є, А. де Токвіль, Ф. Фергюсон, Б. Констант, Дж. Мєдісон, К. Маркс, М. Вебер, К. Попер, Д. Кола, Ф. Бенетон, Р. Арон, Р. Даль, Е. Вятр та інші.
В Україні дана проблематика активно опрацьовувалась такими вітчизняними політологами і соціологами, як О. Гарань, В. Горбатенко, А. Колодій, П. Кутуєв, М. Михальченко, І. Бекешкіна, С. Рябов, М. Рябчук, В. Полохало, Ф. Рудич, М. Сазонов, О. Фісун. Широкий комплекс проблем посткомуністичного модифікування влади висвітлюється російськими вченими М. Афанасьєвим, К. Гаджиєвим, В. Гєльманом, Л. Гудковим, В. Рукавішниковим, І. Клямкіним, Ю. Левадою, М. Ільїним, О. Мельвілем, І. Пантіним, Л. Шевцовою, О. Яницьким.
У сучасному світі можна говорити про 140-160 режимів, які незначною мірою відрізняються один від одного. Відтак виникає необхідність у вивченні їх спільних та відмінних ознак і класифікації за певними критеріями [11, c. 87].
Основні підходи до вивчення політичних режимів
Органічна єдність трьох політичних інститутів – політичної організації суспільства, системи методів здійснення влади і системи прав і свобод - утворюють нове політичне явище - політичний режим.
Політичний режим зумовлюється трьома основами. Економічною виступає власність на основні засоби виробництва: у чиїх руках власність - в умовах того класу і створюються сприятливі умови політичного життя. Політичної - служить держава. Наділена законодавчою і виконавчою владою, вона встановлює і підтримує в суспільстві порядок, вигідний можновладцям. Ідеологічною основою є ідеологія панівного класу, яка стверджує у свідомості людей думку про доцільність саме існуючого суспільного устрою.
У політичній науці склалися дві традиції в осмисленні політичних режимів. Одна з них пов'язана з політико-правовим, чи інституційним, підходом, інша - з соціологічним. Відмінності між ними вельми істотні, хоча аж ніяк не нездоланні.
Політико-правовий (інституційний) підхід. Вчені, що представляють даний напрямок політичного аналізу, схильні до ототожнення поняття "режим" з поняттям "форма правління чи державного устрою".
"Політичний режим є система або форма правління", пише, наприклад, американський дослідник К. Бекстер. Така постановка питання є традиційною і була характерна також для французького державознавства, де монархія і республіка розрізнялися саме як форми правління, а сам термін "політичний режим" вважався частиною категоріального апарату конституційного права та зв'язувався з особливостями поділу державної влади і співвідношенням її гілок. Відповідно виділялися: режим злиття влади (абсолютна монархія), режим поділу влади (президентська республіка) та режим співпраці влади (парламентська республіка) [13, c. 132].
До цієї групи
політичного аналізу
Особливість розуміння режиму Лассуеллом полягає в тому, що режим розглядається ним як спосіб упорядкування, легітимації політичної системи. За словами вченого, «режим» (форма правління, політичний порядок) являє собою зразок політичних форм. Режим функціонує для того, щоб звести до мінімуму елемент примусу у політичному процесі.
Лассуелл протиставляє поняття "режим" поняттю "правління", яке, з його точки зору, містить у собі «шляхи розподілу та реалізації контрольних функцій в політиці». Таке розуміння, по-перше, пов'язує режим, головним чином, з конституційними діями, а по-друге, відмовляє військовим диктатурам в праві називатися режимами [15, c. 83].
Соціологічний підхід. Прихильники цього напрямку аналізу режимів приділяють першорядну увагу осмисленню тих зв'язків між суспільством і державою, які склалися реально і не є обов'язковими відповідно до запропонованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. Режим розглядається не тільки як форма правління або державного устрою і навіть не тільки як структура влади з притаманними їй методами реалізації політичної волі, але й у набагато більш широкому значенні - як баланс у взаєминах соціального і політичного. Сам термін «режим» («порядок») з часу виходу у світ роботи А. Токвіля «Старий порядок і революція» володіє тут абсолютно іншим смисловим значенням.
В рамках соціологічного аналізу режимів є значна різноманітність позицій. Якщо перший напрямок політичного аналізу схильний ототожнювати режими з формами правління або державного устрою, то представники другого нерідко не проводять жодних розмежувань між політичними режимами і політичними системами. Кожен режим покоїться на відповідній системі соціальних підстав, і тому перехід може відбутися лише в тому випадку, якщо зазначені підстави приймаються в розрахунок.
Характерне в цьому відношенні визначення політичного режиму належить М. Дюверже, який в одному випадку розглядав його як «структуру правління, тип людського суспільства, що відрізняє одну соціальну спільність від іншої », а в іншому – як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску». У цьому ж стилі витримано і визначення послідовника М. Дюверже Ж. - Л. Кермана: "Під політичним режимом розуміється сукупність елементів ідеологічного, інституційного та соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади даної країни на певний період". Нарешті, ще одне формулювання поняття "режим", що належить перу американських дослідників Г. О'доннела і Ф. Шміттера: режим є "сукупність структур, явних або прихованих, які визначають форми і канали доступу до провідних урядових постів, а також характеристики діячів, які вважаються для цих структур відповідними чи невідповідними, що використовують ними ресурси і стратегії з метою отримання бажаного призначення" [5, c. 37].
У вітчизняній науці також набула поширення позиція (сформульована Ф. Бурлацьким і А. Галкіном), згідно з якою "для визначення політичного режиму необхідно співставлення офіційних, у тому числі конституційних і правових норм з реальним політичним життям, проголошених цілей - з дійсною політикою". Подібно представникам західної політичної соціології, Ф. Бурлацький та А. Галкін пов'язують аналіз режимів не тільки з виявленням моделей поведінки, але й соціальної природи політичної влади. У сукупності ж вивчення режиму вимагає, на їхню думку, відповіді на такі запитання: «які угруповання пануючого класу перебувають у керівництві державою; яким методам панування і управління віддається перевага - прямим, насильницьким або непрямим, демократичним; які партії або партійні коаліції виступають керівною силою; чи допускається і в яких межах діяльність інститутів соціальної боротьби і тиску, зокрема опозиційних, революційних партій, профспілок та інших форм об'єднань трудящих; яке положення особистості в державі і т. п.» [10, c. 482].
Для класифікації політичних режимів використовують також підхід, запропонований французьким політологом Е. Шилзом, який розрізняє п'ять типів режимів: політичну демократію (досить значна диференціація функцій і спеціалізація структур); опікунську демократію (основною метою є демократизація політичного суспільства, але влада сконцентрована в руках бюрократичної держави); модернізовану олігархію (передбачає відсутність або формальне існування демократичних інститутів, вся влада належить військовим чи бюрократичним клікам, проте режим намагається модернізувати економіку); тоталітарну олігархію (відрізняється від попередніх високим ступенем впливу держави на суспільство, сильною концентрацією влади, інтенсивною мобілізацією членів суспільства на участь в економічному житті); традиційну олігархію (династичні або сімейні режими, які негативно ставляться до будь-яких змін і схильні зберігати існуючий лад).
Ще один підхід до типологізації політичних режимів запропонував А. Лейпхарт, виходячи зі співвідношення типу виборчої системи і форми правління, на основі якого він виділив чотири демократичні режими: президентсько-мажоритарний (США); парламентсько-мажоритарний (Велика Британія, Нова Зеландія, Австралія, Канада); парламентсько-пропорційний (Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Німеччина, Італія (до 1995 р.), Голландія, Норвегія, Швеція); президентсько-пропорційний (країни Латинської Америки).
На думку А. Лейпхарта, найвищі показники демократичності (представництво жінок у вищих органах влади, участь у голосуванні, політика у сфері підтримки сімей) й економічного розвитку (рівень інфляції, безробіття, економічного зростання) виявлені у країнах з парламентсько-пропорційним режимом, а найнижчі — при президентсько-пропорційному режимі. Однак такий підхід треба сприймати обережно, оскільки названі показники залежать не тільки від співвідношення форми державного правління і виборчої системи, а швидше за все — від ступеня цивілізованості всього суспільства [7, c. 212].
