Помилка та її значення для кримінальної відповідальності

Помилка та її значення для  кримінальної відповідальності

ЗМІСТ

ВСТУП

Кримінальне право базується  на принципі винної відповідальності особи за вчинене нею діяння. Вина передбачає правильне адекватне відображення у свідомості суб’єкта як фактичних, так і юридичних ознак злочину.

Однак у житті зустрічаються  випадки, коли особа, вчиняючи конкретне  діяння, помиляється в його фактичних  ознаках (у характері об'єкта чи предмета діяння, наслідків, причинного зв’язку) або неправильно оцінює його правову природу, юридичні властивості. В цих випадках у свідомості особи формується помилкове уявлення про об'єктивну дійсність. Це може бути викликано різними об'єктивними і суб’єктивними обставинами, при яких вчиняється діяння, і по-різному впливати на вирішення питання про вину особи і її кримінальну відповідальність. У цих випадках і виникає питання про помилку та її значення для кримінальної відповідальності.

Кримінальний Кодекс (надалі ― КК) України не містить спеціальних норм про помилку. Поняття помилки, її види і значення визначаються наукою кримінального права і практикою на основі аналізу таких понять, як суб’єктивна сторона, вина, умисел, необережність, «випадок» тощо.

Зазначимо, що під помилкою в кримінальному праві розуміється неправильне уявлення особи про юридичні властивості або фактичні ознаки вчинюваного нею діяння. Характер помилки може значно вплинути на правильне встановлення дійсного змісту суб'єктивної сторони злочину, а також на вирішення питання про правову оцінку вчиненого. Залежно від змісту обставин, що неправильно сприймаються суб'єктом, розрізняють два види помилки: юридичну і фактичну.

Юридичний аналіз будь-якого  правового явища доцільно розпочинати  зі з’ясування історії його виникнення та розвитку. Крім суто теоретичної мети такого дослідження, погляд крізь призму часу дасть змогу нам простежити становлення помилки як юридичного явища, сприятиме розумінню змін, що мали місце в її логічній структурі, а також тенденцій, які притаманні цьому інституту.

Загалом в юридичній  літературі помилці приділено достатньо  уваги. Протягом останніх шістдесяти років  з’явилися окремі монографічні дослідження  з цієї проблематики (З.Г. Алієв, Ю.А. Вапсва, В.Ф.Кириченко, М.Б. Фаткулліна, В.А. Якушин). Однак більшість науковців розглядають помилку в контексті аналізу більш загальних інститутів кримінального права ― вини та суб'єктивної сторони. Серед них можна назвати праці Л.Д.Гаухмана, В.М. Кудрявцева, Б.С. Нікіфорова, П. С. Дагеля, Л.І.Коптякової, О.О. Піонтковського, О.І. Рарога, М.С. Таґанцева, Б.С.Утевського, А.Н.Трайніна, та багатьох ін. Більшість із них приділили увагу розгляду загальнотеоретичних аспектів помилки.

Однак, низка концептуальних питань, до яких можна зачислити  поняття, ознаки, критерії класифікації, кримінально-правове значення та особливості кваліфікації різних видів помилок, не було належно висвітлено в літературі, що зумовлює актуальність проведення нашого дослідження у цій сфері.

Об’єктом дослідження є помилка як неправильне уявлення особи про юридичні властивості або фактичні ознаки вчинюваного нею діяння.

Предмет дослідження ― значення помилки для кримінальної відповідальності.

Мета курсової роботи – з’ясувати сутність помилки  та її значення для кримінального  права.

Для досягнення поставленої мети в курсовій роботі передбачається розв’язати наступні завдання:

1. Дослідити історичний  розвиток інституту помилки за  кримінальним правом.

2. З’ясувати основні тенденції визначення помилки в кримінальному законодавстві зарубіжних держав.

3. Визначити поняття помилки та з’ясувати її значення в сучасній науковій літературі.

4. Проаналізувати основні види помилок (юридичну та фактичну помилку) у кримінальному праві.

Теоретико-методологічною основою дослідження є загальні принципи об’єктивності, історизму, пріоритету фактів та загальнолюдських цінностей, які передбачають об’єктивний опис і аналіз інституту помилки в кримінальному праві.

Основними у роботі стали  методи роботи з науковими джерелами, узагальнення та систематизація матеріалу, метод порівняння (наприклад, порівняльний та зіставний аналіз визначення поняття помилки в різних зарубіжних законодавствах), а також метод узагальнення та систематизації.

Для виконання поставлених завдань у ході роботи були використані праці авторитетних вчених, чинне законодавство України, законодавство інших держав, матеріали монографій, лекцій та підручників відомих авторів.

Теоретичне  та практичне значення роботи визначається тим, що теоретичні розробки, викладені в дослідженні, можуть бути використані для подальшого вивчення кримінального права та практичного використання під час судової практики.

Структура дослідження. Курсова робота складається:

― зі вступу;

― основної частини (двох розділів);

― висновків;

― списку основної та додатково використаної літератури.

РОЗДІЛ І. ПОМИЛКА ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ:

ІСТОРИЧНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

1.1. Дослідження  поняття помилки за кримінальним  правом в історичному ракурсі

Юридичний аналіз будь-якого  правового явища доцільно розпочинати  зі з’ясування історії його виникнення та розвитку. Крім суто теоретичної мети такого дослідження, погляд крізь призму часу дасть змогу нам простежити становлення помилки як юридичного явища, сприятиме розумінню змін, що мали місце в її логічній структурі, а також тенденцій, які притаманні цьому інституту.

Зазначимо, що спершу помилку розглядали у загально-філософському значенні. І лише через багато століть вона стала предметом окремого дослідження юридичних наук. Питання про те, коли положення про помилку вперше було закріплене у законодавчих актах, є досить проблематичним. Перші збірники законів були несистемними, поєднували норми різних галузей права, їм не притаманна чітка структура. Ці акти не містили окремо норм загальної частини. Однак, незважаючи на це, можна зробити висновок про те, що вже в ті часи існувало розуміння відмінності злочину, вчиненого через помилку, від свідомого та вольового акту.

На таку думку наводить низка  положень збірника законів другої половини ІІ тисячоліття до н.е., відомого під  назвою Середньоассирійські закони. Зокрема, у § 14 Таблиці А згаданого документа, яка передбачала відповідальність за статеві зносини з заміжньою жінкою, міститься норма, яка звільняє від такої відповідальності чоловіка, який не знав про факт її заміжжя¹. У § 16 передбачено звільнення від відповідальності чоловіка, який вчинив цей злочин внаслідок обману з боку жінки².

Детальне дослідження помилки  як суто юридичного явища було започатковане  у Давньому Римі. Як зазначає А.Б. Лисюткін, в роботі римського юриста Брута  «Діґаскаліке» зустрічаються терміни «омана» і «помилка» під час опису укладення і виконання угод. Подальшого розвитку ці поняття набувають у вченні Прокула, який підносить вольовий момент як одну з основоположних підстав для визнання будь-яких значущих і добросовісних правовідносин дійсними³.

З юридичного погляду уперше більш  менш детально проблему помилки почали досліджувати в межах римського  приватного права, яке регулювало відносини  між приватними особами в Римській державі. Найбільш повно це питання  було висвітлене у розробленій римськими юристами теорії фікцій.

Як зазначає відомий дослідник  римського права М. Бартошек, римляни  не розробили загальної теорії помилок (помилки), а розглядали кожну категорію  випадків окремо. Вони або взагалі  не брали помилки до уваги, або  ж вважали угоду заперечною чи недійсною⁴. Римське приватне право, робить висновок автор, під помилкою розуміло неправильне уявлення про юридично істотну обставину, суперечності між уявленням та дійсністю, розбіжність між волею та її вираженням, яке викликане непоінформованістю суб’єкта про обставини справи.

На підставі наведеного визначення, як зазначає М.Б.Фаткулліна, можна виокремити основу поняття помилки, яку становить незнання про обставини справи, причиною якого є омана⁵.

Однак, зазначимо що римське право  визнавало безкарність не лише у випадках незнання та помилки відносно фактичних обставин, але і в разі помилки щодо конкретних юридичних відносин і правових норм. Проте від цього незнання воно кардинально відрізняло випадки незнання заборонності вчиненого, постійно наголошуючи, що незнання закону завжди шкодить і не може служити для виправдання не лише в разі суспільних, але і в разі цивільних правопорушень⁶.

Існування цього правила було зумовлене, зокрема, тим що у римській державі  були створені належні умови для того, щоб усі громадяни мали змогу ще з дитинства ознайомитися з наявними законами. Зокрема, відомо, що Закони дванадцяти таблиць були розміщені на площі навпроти приміщення, де засідав Сенат.

Закони у римській державі громада  встановлювала для всіх її членів як результат взаємних обіцянок, що унеможливлювало необізнаність і необдуманість поведінки як причину можливого ухилення від норми і нехтування інтересами інших. Вони забезпечували визначеність прав з метою вилучення сваволі як з боку громадян, так і з боку правителів. Тут не можна не згадати цікавого факту, що імператор Каліґула, який мав славу одного з найбільших тиранів свого часу, видав декрет, який визначав, що закони повинні бути написані, але протидіяв їхній дії через приписи, згідно з якими вони розміщувалися на такому підвищенні, що громадяни не могли їх прочитати⁷.

Унаслідок таких особливостей римського  права і з’явилася аксіома – «незнання закону не звільняє від відповідальності» (ignorantia juris semper hocet). Походження цього правила, як зазначають у спеціальній літературі, належить до першого століття до н. е.⁸.

Для нашого курсового дослідження  є важливим те, що саме у римському праві вперше знайшов своє відображення поділ помилок на фактичні та юридичні, який залишається базовим і сьогодні.

У період середньовіччя проблему помилки  майже не розробляли, на що вплинуло панування в ті часи церкви та абсолютної монархії. Тогочасні кримінальні  закони не містили спеціальних положень про помилку.

Економічні зміни в європейському  суспільстві ХVІ-ХУІІІ ст., зумовлені промисловими революціями у Нідерландах, Англії, Швейцарії, Франції, Пруссії, Швеції та ін. державах призвели до того, що дана проблематика знову набула актуальності. Але в цей період більше торкався її політичний аспект. Не випадково тоді з’являється поширений афоризм: «Помилка в політиці гірша за злочин»⁹. Юридична формалізація питання обмежувалася констатацією того, що було напрацьоване римським правом.

У ХVІІ-ХVІІІ ст. вчені-криміналісти багатьох західноєвропейських країн стали дедалі більше уваги приділяти проблемам, пов’язаним із питанням помилки та суміжних інститутів, таких, як випадок та відхилення дії.

Зокрема, доктрина ХVІІІ-ХІХ ст. розглядала відхилення дії внаслідок фізичних причин, через помилковість дії та відхилення дії внаслідок психічних причин, через помилку в об’єкті як єдине ціле, застосовуючи до обох один масштаб. Такого формулювання притримувались і деякі криміналісти кінця ХІХ ― початку ХХ ст. (наприклад, німецькі вчені Бурі та Ліст) ¹⁰.

У ХІХ ст. було прийнято чимало кримінальних законів, які містили положення про помилку. Вони багато в чому опиралися на напрацювання римської правової традиції. Наприклад, німецький кримінальний кодекс 1871р. містив спеціальну норму (§ 59) про вплив незнання та помилки щодо фактичних обставин вчиненого на відповідальність особи.

Французький, бельгійський, голландський та італійський кримінальні кодекси  взагалі не згадували про вплив  помилки та омани на кримінальну  відповідальність особи. Щоправда, у  § 44 італійського кримінального кодексу було зазначено, що ніхто не може посилатись для свого виправдання на незнання кримінального закону. Що стосується Франції, то незважаючи на відсутність у кримінальному законі положення про помилку, місцеві коментатори і судова практика заповнювали у цій ситуації законодавчу прогалину, вказуючи на те, що незнання і фактична помилка руйнують умисність, а водночас і злочинність; але незнання заборонності діяння в жодному разі не може служити виправданням.

Схожа ситуація склалася і з голландським кримінальним кодексом 1881р., який зі значними змінами продовжує діяти сьогодні. Хоча норма про помилку відсутня в тексті цього нормативно-правового акта, але судова практика визнає її як одну з обставин, що унеможливлюють злочинність діяння¹¹.

Наприкінці ХІХ ― на початку ХХ ст. вчення про помилку набуло самостійного значення. У цей час з’явилося чимало різних теорій та окремих досліджень, присвячених цьому інституту. Загалом погляди науковців щодо помилки у кримінальному праві цього періоду зводилися до таких положень:

1. помилку в особі та відхилення дії розглядалися як невід’ємна частина помилки в об’єкті;
2. непридатний замах аналізували не як помилку, а як різновид звичайного замаху (але вже на початку ХХ ст. деякі вчені стали розглядати непридатний замах як помилку);
3. усі науковці дотримувалися правила про неможливість посилання на незнання закону, окрім випадку (на думку деяких), коли траплялися об’єктивні обставини, які перешкоджали особі ознайомитися з нормативним актом;
4. відсутність єдиного погляду на співвідношення понять «помилка», «омана», «незнання»¹².

Що стосується кримінального  законодавства, яке діяло на території  України, то варто зазначити, що до ХVІІІ ст. норми про помилку або незнання не було. Проте у низці випадків вони все ж підлягали врахуванню. Деякі норми встановлювали різну відповідальність для осіб (зазвичай тих, які безпосередньо злочин не вчиняли, але були пов’язані з виконавцем злочину) залежно від того, чи знали вони про підготовлюваний чи вчинюваний злочин. Зокрема, ст. 3 Литовського статуту 1588 р. передбачала смертну кару і позбавлення честі та маєтку за замах на здоров’я короля та за заколот як для самого злочинця, так і для його дорослих синів, які знали про батьківську зраду. Однак, у цій же статті було зроблено застереження, що дорослі сини такого злочинця, які не знали про злочин, першим двом видам покарання не підлягають¹³.

Перші кодифіковані акти російського законодавства, які  діяли в тому числі і на частині  українських земель, положень, присвячених  безпосередньо помилці, також не містили. Соборне Уложення царя Олексія Михайловича 1649 р. у ст. 6 глави ІІ містило положення, запозичене зі ст. 3 Литовського статуту 1588 р. У наступній статті цієї глави було сказано, що якщо жінка і діти злочинця доведуть, що вони про зраду нічого не знали, то вони «жодному покаранню не підлягають». Те саме стосувалося і батьків зрадника¹⁴

Як бачимо, зазначені  положення свідчать про те, що вже  у ХVІ-ХУІІ ст. литовський, а згодом і російський законодавець розпочав перші кроки до впровадження принципу суб’єктивного інкримінування, який з часом набуватиме дедалі більшого поширення.

Положення, які мають  певний стосунок до помилок, можна знайти і в Артикулі воїнському Петра  І, прийнятому 26 квітня 1715 р. Зокрема, арт. 37 даного нормативно-правового акта передбачав застосування смертної кари до тих осіб, які після виставлення караулу і після бою або ж вночі безпідставно підняв бойову тривогу. Проте у тлумаченні до цього артикула було зазначено, що суддя повинен з’ясувати, чи така тривога була піднята зі злим наміром, ненавмисно, чи з інших причин (однією з яких гіпотетично можна вважати і помилкове припущення щодо наявності загрози з боку ворога) і, в разі потреби, не застосовувати до винної особи смертної кари, а покарати його на власний розсуд¹⁵.

Зазначимо, що положення, які стосувалися безпосередньо помилки, з’явилися у кримінальному праві Російської імперії лише в Уложенні про покарання кримінальні та виправні, прийнятому 15 серпня 1845 р. ¹⁶.

Уложення містило спеціальне правило, що незнання обставин, котрі  обумовлюють злочинність діяння або котрі підсилюють відповідальність, усувають ставлення їх у вину особі; при необережних діяннях це правило не застосовується, оскільки вже саме незнання є наслідком необережності винного.

У 1864 р. було прийнято закон  про непридатний замах, основні положення якого знайшли відображення у ст. 15 нової редакції Уложення про покарання кримінальні та виправні, прийнятої у 1866 р., згідно з якими особа звільнялася від відповідальності тільки у випадку використання непридатних засобів злочину, котрі було обрано через неосвіченість або марновірство. В 1884 р. набуло чинності ст. 1456 Уложення, в якій було закріплено окремий вид фактичної помилки ― помилку в особі¹⁷.

Після історичних подій 1917-1920 рр. кримінальне законодавство  царської епохи було скасоване, а в новому положення про помилку місця не знайшло. Дослідження з цього питання проводили лише теоретики кримінального права, але вже не з тим розмахом, що раніше. Тільки 1952 р. З’явилася монографія В.Ф.Кириченка «Значення помилки за радянським кримінальним правом», яку було критиковано за несвоєчасність і невелику наукову цінність. Однак поява цієї наукової роботи стала поштовхом для дослідження вченими помилки за кримінальним правом, що підтверджується виходом в світ низки наукових матеріалів, у яких аналізувалося значення помилок щодо того чи іншого питання.

Якщо проаналізувати кримінальне законодавство, що було прийняте після 1917 р., то можна побачити, що кримінальні закони республік, які  входили до складу СРСР, в тому числі  й кодекси УСРР 1922, 1927 рр. та кодекс УРСР 1960 року, кодекси РРФСР 1922, 1926 і 1960 рр., а також Основи кримінального законодавства СРСР від 1958 р. жодних положень про помилку та її кримінально-правове значення не містили, що, безумовно, є кроком назад у розвитку кримінального законодавства, яке діяло на теренах України.

Що ж до західноукраїнських земель, то норма про помилку тут  з’явилась у кримінальних законах раніше, аніж на територіях, що перебували під владою Росії. Відповідне положення містив ще австрійський кримінальний кодекс, який з 1797 р. був чинним на території західної Галичини, а з 1803 р. поширив свою дію на всю Австрійську імперію. Так, відповідно до § 2 цього нормативного акта, помилка, яка унеможливлювала розуміння вчиненого діяння як злочинного, унеможливлювала наявність злого умислу особи на вчинення злочину нарівні з такими підставами, як неосудність, сп’яніння, малолітство, непереборний фізичний примус тощо¹⁸. Аналогічне положення містив кодекс 1852 р. В австро-угорській кримінально-правовій доктрині, зазвичай, відрізняли помилку від незнання ― дещо відмінні за своєю природою, однак схожі за правовим значенням явища.

Варто окремо відзначити, що вищезгадані нормативно-правові  акти стосувалися винятково фактичної  помилки. Що ж до юридичної помилки, то в Австро-Угорщині, як і в решті європейських держав, продовжувало діяти давньоримське правило про незнання законів ― помилка або незнання права не мають значення. Проте, низка вчених-криміналістів дотримувалися думки, що юридична помилка, з огляду на формулювання, яке містилося в § 2 кримінального кодексу Австрійської імперії 1803 р., та в кодексах, прийнятих після нього, повинна мати кримінально-правове значення. На їхню думку, в межах юридичної помилки є різниця між помилкою щодо кримінального права та помилкою щодо інших правових приписів. Помилка щодо норм кримінального права, як зазначали вони, не може слугувати для виправдання особи. Це стосується, зокрема, помилки щодо виду та розміру покарання.

Юридичні помилки щодо норм інших галузей права австрійські криміналісти пропонували розглядати за правилами про фактичну помилку. В юридичній літературі наведено такий приклад: особа присвоює собі річ, котра входить до складу спадщини і перейшла до неї згідно з заповітом, який є недійсним із формальних причин. Очевидно, що спадкоємець не повинен притягатися до відповідальності за крадіжку чужого майна¹⁹.

Після Першої світової війни  на території Галичини, Волині та Західного  Полісся діяло польське кримінальне  законодавство, а саме - Карний кодекс від 11 липня 1932 р., який містив низку положень, що стосувалися помилки особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння:

1. Ст.15 кодексу закріплювала правило, згідно з яким обставини, від яких залежить вища караність, беруться до уваги тільки тоді, коли особа про них знала або повинна була знати (§ 1). Це саме стосується і наслідків вчинку, від яких залежить вища караність (§ 2).

2. Відповідно до § 1 ст. 20 цього кодексу, не допускався провини той, хто діяв під впливом помилки щодо обставини, яка належить до суті вчинку, окрім випадку, коли провина була ненавмисною, а помилка стала наслідком необережності чи недбальства.

3. Суд міг узяти до уваги виправдане незнання протиправності вчинку як підставу для надзвичайного полегшення кари (§ 2 ст. 20). Фактична помилка, яка стосується істотних ознак вчиненого діяння, усуває злочинність такого діяння і перетворює його в нейтральне з правого погляду²⁰.

Кодекс 1932 р. відрізняв  фактичну помилку, яка унеможливлює злочинність діяння, від такої, яка  виключає тільки злий намір. В останньому випадку особа підлягала відповідальності за вчинення злочину необережності. Що стосується юридичної помилки щодо злочинності діяння, то вважалося, що вона у всіх випадках виключає умисну вину особи, однак не виключає відповідальності за відповідне діяння, вчинене з необережності. Надзвичайне полегшення кари могло бути застосоване суддею за його власним переконанням, оскільки чинне законодавство не передбачало випадків обов'язкового їх застосування²¹.

Після закінчення Другої світової війни західноукраїнські землі увійшли до складу УРСР і на їх території почало діяти радянське кримінальне законодавство, в якому, як вже було вище зазначено, норма про помилку була виключена.

Підсумовуючи викладений матеріал, доцільно звернути увагу  на те, що помилка стала розглядатися як кримінально-правове явище ще в епоху античності. Однак формування вчення про помилку за кримінальним правом, у тому вигляді, в якому воно існує сьогодні, тісно пов’язане з розвитком тенденцій гуманізації та індивідуалізації кримінальної відповідальності, зумовлених значними політичними, світоглядними та ідеологічними змінами в європейському суспільстві ХVІІ-ХУІІІ ст. До перших можна зачислити кризу абсолютних монархій, революції в низці країн та прийняття перших конституцій. Серед світоглядних причин можна навести утвердження протестантської ідеології та переорієнтацію суспільного мислення з колективістського на індивідуалістське, а також розмежування права, релігії та моралі. Ідеологічною ж основою для формування інституту помилки послужили праці І. Канта, Ч. Беккаріа та французьких просвітителів. Як окремий інститут кримінального права у більшості європейських країн помилка стала розглядатися на межі ХІХ-ХХ ст.

В історії кримінального  права відомі різні підходи до розуміння суті і значення помилки та її різновидів. Їхню еволюцію можна простежити, дослідивши юридичну літературу та законодавчі акти окремо взятих держав. Крім того, можна говорити про австрійський, голландський, італійський, німецький чи французький підходи до розуміння помилки за кримінальним правом, кожному з яких притаманні свої особливості, що і буде проаналізовано у наступному розділі нашого дослідження.

Таким чином, сьогодні кримінальне законодавство України не містить окремої норми про помилку, однак в минулому такі положення існували як на заході, так і на сході нашої держави. Враховуючи реалії сучасного українського суспільства, вважаємо, що було б доцільно повернути в українське законодавство відповідне положення.

1.2. Тенденції  визначення помилки в кримінальному законодавстві зарубіжних держав

Помилка в кримінальному  праві ― це неправильне (хибне) уявлення особи про юридичне значення та фактичний  зміст свого діяння, його наслідків  та інших обставин, що передбачені  як обов’язкові ознаки (елементи) у  відповідному складі злочину.

Як ми вже зазначали, у чинному КК України немає норми про помилку. Проте кандидат юридичних наук, доцент Академії адвокатури України, Р.В.Вереша зазначає, що норми про помилку містяться в кримінальному законодавстві деяких зарубіжних держав. Наприклад, § 13-204 (В) КК штату Арізона (США), § 15, 20 КК штату Нью-Йорк (США), § 304 КК штату Пенсільванія (США), розділ 9 КК Австралії, ст. 14 КК Республіки Болгарія, ст. 14 КК Іспанії, статті 47 - 48 КК Республіки Корея, статті 34 - 38 КК Республіки Сан-Марино, статті 225, 233 КК Сирії, ст. 122-3 КК Франції, § 16, 17 КК Німеччини, частини 2, 3 ст. 38 КК Японії та ін.  Так, найбільш коротко норма про помилку викладена в КК Франції: «Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка може довести, що вона в результаті помилки в праві, уникнути якої вона не могла, вважала, що може вчинити це діяння законно» ²².

Аналізуючи юридичну помилку в законодавстві зарубіжних держав, наведемо приклади з КК Австрії, Іспанії, Румунії, Угорщини та Польщі.

Так, у § 9 КК Австрії передбачено: «Хто не усвідомлює протиправність діяння у зв’язку з помилкою в праві, діє невинувато, якщо ця помилка вважається вибачливою. Помилка вважається невибачливою, якщо протиправність діяння була очевидною і могла бути встановлена будь-якою особою або якщо суб’єкт не ознайомився з існуючими приписами... Якщо помилка невибачлива, то суб’єкт несе відповідальність за умисний злочин, якщо він діяв свідомо, або за необережне діяння, якщо він діяв несвідомо» ²³.