Поняття і ознаки правопорушення
Зміст
Вступ
1. Поняття і ознаки правопорушення
2. Склад правопорушення
3. Види правопорушень
4. Причини правопорушень і шляхи їх подолання
Висновки
Закони та інші нормативно-правові акти
Література
Вступ
Живучи в державі, кожна особа будучи громадянином, повинна діяти свідомо, тобто враховувати наслідки, які настають у результаті вчинення певних дій. Та не завжди люди діють відповідно до норми, які встановлюються і охороняються державою.
Відповідно недотримання і порушення норм права здійснюється внаслідок протиправної поведінки.
Насамперед, слід зазначити,
що протиправна поведінка
Протиправна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина, що є однією з причин виникнення охоронних правовідносин.
На мою думку, актуальність цією теми полягає в тому, що правопорушення це явище, яке стало поширеним особливо в наш час, і щоб запобігти його негативних наслідків на суспільство потрібно досліджувати причини виникнення правопорушень та запобігати їм.
З точки зору теорії фактів протиправна поведінка належить до суспільно шкідливих (небезпечних) життєвих обставин. Їх шкідливість виявляється у тому, що вони спроможні здійснити такі зміни, які не відповідають соціальному процесу, нормальним умовам існування людини та суспільства.
Шкідливість протиправної поведінки полягає у тому, що одне правопорушення негативно впливає на велику кількість зв’язків між людьми, воно вносить зміни у спілкування, а також заподіює відповідні збитки суспільству чи людям.
Можна сказати, що кожне правопорушення є конкретним, оскільки його чинність суб’єкт у певний час, у певному місці. Слід зазначити, що правопорушення посилюють не на закон, а на ті умови, які породили цей закон, на ті класові інтереси, які знайшли в ньому своє вираження, на ті суспільні відносини, які закріплюються і охороняються ним (правопорядок).
Тому метою цієї роботи є дослідження правопорушення, проаналізувати основні причини виникнення та дати характеристику його складу та видам.
В соціальному розумінні правопорушення несе шкоду суспільству і суперечить його інтересам, ускладнює і дезорганізовує суспільний розвиток.
1. Поняття і ознаки правопорушень
Люди в своїй діяльності здебільшого діють відповідно до норм закону. Поведінку, яка відповідає нормам закону, називають правомірною, тобто люди-на виконує все, що зобов’язана робити, і не робить того, що заборонено зако-ном. На жаль, є й інші випадки.
Різновидність соціальних відхилень, яка зв’язана з відступленням від цілей, принципів права, може бути об’єднана поняттям протиправної поведінки.
Протиправна поведінка як вид правової поведінки є антиподом правомірної поведінки. Насамперед, слід зазначити, що протиправна поведінка здійснюється у сфері права, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля.
Протиправна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина.
Під протиправною поведінкою розуміють поведінку людини, направлену проти інтересів суспільства в цілому, окремих його груп, конкретних людей, контролюючих його свідомістю і волею [1].
Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення.
Кожне правопорушення – конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний або колективний суб’єкт у певний час, у певному місці.
Правопорушення - посягання не на закон, а на ті умови, які породили цей закон, на ті класові інтереси, які знайшли в ньому своє вираження, на ті суспільні відносини, які закріплюються і охороняються ним (правопорядок).
Протиправність - юридичне вираження шкідливості правопорушень для інтересів пануючого класу чи всього народу [2].
Правопорушення - це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізична чи юридична особа), яке перед-бачене чинним законодавством і за нього встановлена юридична відповідальність.
Соціальна сутність правопорушення – нанесення шкоди тим особистим, груповим чи загальносуспільним інтересам, які юридично захищені державою.
Сутність – це головна, внутрішньо належна правопорушенню характерис- тика, яка дозволяє виділити його серед інших актів поведінки, вказує на його родові властивості і ознаки.
Вихідними і визначальними для розуміння суттєвого в правопорушенні являються представлення про те, що воно характеризується суспільною шкідливістю і протиправністю [3].
Суспільна шкідливість,
небезпечність – основна об’
Суспільна шкідливість проявляється в тому, що правопорушення завжди пов’язане з посяганнями на пріоритети і цінності людського суспільства, зачіпає особисті і суспільні інтереси. Акт правопорушення завжди є виклик суспільству, знехтування тим, що суттєве, цінне для нього.
Суспільна шкідливість чи небезпечність правопорушення полягає в тому, що воно посягає на важливі цінності суспільства, на умови його існування. Правопорушення суспільно шкідливі своєю типовістю, розповсюдженням, це не одиничний акт, а масове в своєму прояві діяння. Правопорушення суспільно шкідливі і тим, що вони дезорганізують нормальний ритм життєдіяльності суспільства, спрямовані проти пануючих суспільних відносин, вносять в них елементи соціальної напруженості і конфліктності [4].
Отже, з сказаного випливає, що діяння, які за своїми якостями не здатні спричинити шкоду суспільним відносинам, цінностям суспільства і окремій особистості, її правам і інтересам, не створюють загрози правопорядку в цілому чи не підривають правовий режим в тій чи іншій сфері суспільного життя, не можуть і об’єктивно не повинні визнаватися правопорушеннями. Усі правопорушення є суспільно небезпечними або шкідливими, оскільки вони спрямовані проти суб’єктивних прав і свобод людини, юридичної особи, держави чи суспільства в цілому.
Порушуючи чиїсь природні чи юридично закріплені праваправопорушник наносить шкоду людям, природі, державі чи організаціям.
Шкода буває різною: матеріальною, моральною, а іноді і дуже небезпечною, коли здійснюється посягання на життя чи здоров’я людини, на державну безпеку тощо. У зв’язку з цим кримінальні злочини є найбільш небезпечними серед усіх правопорушень.
З точки зору теорії юридичних
фактів протиправна поведінка
На відміну від юридичних фактів-подій, юридичні факти-правопорушення характеризуються свідомо-вольовим характером і здійснюються тільки дієздатними суб’єктами.
Шкідливість юридичних
фактів-подій і правопорушень
– вимірюється кількістю
Причому можливі три варіанти:
1) один юридичний факт негативно впливає на велику кількість зв’язків між людьми;
2) юридичний факт вносить незначні зміни в стан спілкування людей, але загальна кількість подібних фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нормальне функціонування суспільства;
3) юридичний факт заподіює
не відновлювані збитки
Відомо, що право може впливати тільки на ті юридичні факти, що мають свідомо-вольовий характер, тобто протиправну поведінку суб’єктів. Крім цього, подібні юридичні факти повинні бути не випадковими, а зумовлюватись певними причинами і тому повторюватись у часі.
Важливою юридичною ознакою правопорушення є його протиправність. Це означає, що відповідна діяльність або бездіяльність суб’єкта не відповідає вимогам, сформульованим у конкретній правовій нормі. З формально-юридичного аспекту протиправність – це порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов’язків, закріплених у нормативно-правових документах.
Сутністю правопорушення є свавілля суб’єкта, тобто таке зовнішнє виявлення його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свободу інших суб’єктів. Правопорушення характеризується невиконанням забороняючих норм у формі дій чи бездіяльності. Не вважається правопорушенням невикористання суб’єктивного права, тому що можливість його реалізації залежить від власного розсуду суб’єкта [6].
Протиправність діяння обумовлена суспільною шкідливістю (небезпечністю), породжена нею. Без зв’язку з цим діяння не може бути визнане протиправним. Достатньо розповсюджене і нині в юридичній теорії положення проте що протиправність є юридичним вираженням суспільної небезпечності, потребує уточнення.
В спеціальній літературі саме ця формально-юридична сторона протиправності дуже часто абсолютизується. До недавнього часу майже загальновизнаним вважалось: що сам факт заборони діяння в правотворчому акті визначає протиправність діяння. Такий підхід, який сприймався в якості правотворчої і правоприміненої доктрини породжував правопорушні акти і призводив до притягнення до юридичної відповідальності осіб, які приносили своєю діяльністю суспільну користь.
Поняття протиправності не може бути зведене лише до зовнішньої його сторони. По цій причині в протиправності слід розрізняти два аспекта.
По-перше, протиправність
є об’єктивована форма
По-друге, протиправність
є об’єктивною властивістю
Об’єктивною в тому значенні, що всяке правопорушення посягає на суттєве в праві, тобто на ті соціальні блага, які надає право: охоронний ним загальний інтерес, той порядок в суспільних відносинах, який підтримується при допомозі правового інструментарію, прогресивну діяльність і конструктивні способи його здійснення.
Правопорушенню належить те, що береться ним під охорону. Саме в цьому значенні протиправне невідокремлене від суспільно небезпечного, шкідливого.
Для правопорушень важливою ознакою є наявність вини – внутрішнього негативного ставлення суб’єкта до інтересів людей, суспільства.
Провина відокремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що суспільно шкідливі, свідомо-вольові, порушують норми права, але не відображають негативного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад, необхідна оборона).
Вина має об’єктивну і суб’єктивну сторону (як почуття вини). Всі сумніви стосовно доведення вини особи витлумачуються на його користь (ст.62 Конституції України) [1].
Отже, правопорушення – це не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, а й винне діяння. Адже правопорушенням являється не будь-яке протиправне діяння, а лише скоєне умисно чи з необережності, тобто з вини особи.
Ця ознака відрізняє правопорушення від об’єктивно протиправних діянь. Останні здійснюються свідомо і з волі особи, але вини (умислу чи необережності) не містять.
Саме тому вони не заключають в собі внутрішнього негативного відношення їх суб’єкта до інтересів суспільства, організацій чи громадян і юридичної відповідальності в суспільстві не притягують.
Винятки складають випадки нанесення шкоди джерелом підвищеної небезпеки без вини його власника, невиконання грошових обов’язків і деякі інші цивільно-правові об’єктивно протиправні діяння, за які законом допускається юридична відповідальність.
Однак відповідальність в цих випадках має відновний характер. Кримінальна відповідальність за діяння, яке не містить в собі вини, недопустима.
Наявність вини передбачає іншу ознаку правопорушення – можливість покарання, тобто застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.
Суб’єкти, що вчинили об’єктивні правопорушення (без вини зобов’язуються, і то не завжди, лише до відновлення порушених прав). Застосування державного примусу до правопорушника має ціль захистити правопорядок, права і свободи громадян.
Всі правопорушення і відповідальність юридично закріплені в законодавстві.
Питання про відповідальність за порушення природних прав людини, які юридично не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або на підставі застосування права за аналогією права і закону.
Для правопорушення характерна наявність причинного зв’язку між діянням і суспільно небажаними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.
Правопорушення –
це зовнішній акт поведінки-
Також правопорушення має свідомо-вольовий характер, тобто в момент здійснення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, знаходиться під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними свідомо і добровільно.
Відсутність вільної волі являється юридичною умовою, при якій діяння правопорушенням не визнається, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається тільки неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються).
Отже, з врахуванням розглянутих ознак, правопорушення можна визначити як антисоціальний (суспільно шкідливий, небезпечний), протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність.
2. Склад правопорушення
Склад правопорушення - це сукупність передбачених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак діяння, які характеризують (визначають) його як правопорушення і є підставою залучення суб'єкта правопорушення до юридичної відповідальності.
Структура складу правопорушення:
- Об'єкт правопорушення;
- Об'єктивна сторона правопорушення;
- Суб'єкт правопорушення;
- Суб'єктивна сторона правопорушення.
Об'єкт правопорушення - це суспільні відносини, охоронювані нормами права, яким при здійсненні правопорушення заподіюється певна шкода або створюється погроза заподіяння відповідної шкоди [8].
Структура суспільних відносин:
а) суб'єкти відносини;
б) об'єкт (предмет) відносини;
в) соціальний зв'язок між суб'єктами відносини із приводу об'єкта відносини.
При характеристиці об'єкта правопорушення, у сучасній юридичній літературі нерідко використається термін «цінність» (або - «благо»), тобто об'єкт - це певна цінність (життя, здоров'я, майно й т.д.), що правопорушенням заподіюється тією чи іншою мірою (ступеня) шкода.
Об'єктивна сторона правопорушення - це сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону складу правопорушення, тобто об'єктивні ознаки зовнішнього прояву правопорушення й об'єктивних умов його здійснення.
Обов'язкові ознаки об'єктивної сторони так званих матеріальних складів правопорушень: наявність діяння (суспільно небезпечний або шкідливого), причинний зв'язок, наслідки (суспільно небезпечного або шкідливі) діяння. Обов'язкова ознака об'єктивної сторони, так званих формальних складів правопорушень: наявність діяння (суспільно небезпечного, шкідливого).
Факультативні ознаки об'єктивної сторони правопорушень, тобто ознаки властивим не всім складам правопорушень (ознаки, які можуть доповнювати ознаки обов'язкові): місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя здійснення діяння. Суб'єкт правопорушення - це деликтоспособное особа (фізичне, юридичне), що зробила правопорушення.
Деликтоспособность - це
передбачена нормами права
Суб'єктивна сторона правопорушення - це внутрішня сторона правопорушення, що характеризує психічну діяльність особи в момент здійснення правопорушення. У структурі втримування даної психічної діяльності розрізняють: провину, мотив, мета, емоційний стан [9].
Обов'язкова ознака суб'єктивної сторони: провина, тобто певне психічне відношення особи до свого протиправного діяння і його суспільно небезпечним або шкідливим наслідкам (результату).
Провина юридичної особи - це винне здійснення протиправних дій їхніми працівниками, що виконують покладені на них за законом або договором обов'язку (службові, трудові).
Факультативні ознаки суб'єктивної сторони, тобто ознаки властивим не всім складам правопорушень: мотив, мета, емоційний стан.
Форми провини: намір, необережність.
Види наміру: прямій, непрямий.
При прямому намірі особа:
- Усвідомить суспільно небезпечний або шкідливий характер діяння;
- Передбачає настання суспільно небезпечних або шкідливих наслідків свого діяння;
- Бажає настання суспільно небезпечних або шкідливих наслідків діяння.
При непрямому намірі особа:
- Усвідомить суспільно небезпечний або шкідливий характер діяння;
- Передбачає настання суспільно небезпечних або шкідливих наслідків свого діяння;
- Свідомо допускає настання суспільно небезпечних або шкідливих наслідків свого діяння.
Види необережності: самовпевненість (легкодумство), недбалість.
Наприклад, у карному праві при злочинній самовпевненості особа:
а) передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння;
б) і легковажно розраховує на їхнє запобігання;
а при злочинній недбалості особа:
а) не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння;
б) хоча повинне було їх передбачати й могло їх передбачати.
У цивільному праві поняття «необережність» (проста, груба) відрізняється від поняття «необережність» у карному праві. Крім того, цивільне право передбачає можливість юридичної відповідальності й безвинно (за договором, за законом - ст. 450 ГК України) [2].
3. Види правопорушень
Для наукових і практичних цілей створені різноманітні класифікації правопорушень.
Види правопорушень – класифікаційні групи правопорушень за різними підставами розмежовуються між собою за ступенем суспільної шкідливості (небезпечності), за об’єктами посягань, за суб’єктами, за розповсюдженням, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони, а також за процедурами їх розгляду.
Отже, правопорушення класифікуються за:
а) ступенем суспільної небезпеки – на злочини і провини;
б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні, правопорушення у сфері трудового законодавства і інші);
в) колом осіб – особові і колективні;
г) за характером правових приписів – нормативно-правові і дисциплінарні;
д) в залежності від
характеру цивільно-правового
е) правопорушення у сфері суспільного життя (в сфері соціально-економічних відносин, в суспільно-політичній сфері, в сфері побуту і дозвілля).
Найбільш поширеною
Головними критеріями їх поділу являється, по-перше, характер і ступінь суспільної шкідливості, яка, в свою чергу, визначається цінністю об’єкта протиправного посягання, змістом протиправного діяння, обстановкою, часом, способами (насильницькими чи ненасильницькими), розміром і характером завданої шкоди, формою і ступенем вини правопорушника, інтенсивністю протиправних дій, їх мотивацією, особистими характеристиками правопорушника і інш.; по-друге, суб’єктивний фактор, який в значній мірі здійснює вплив на визнання того чи іншого діяння в якості протиправного [3].
Злочинами визначаються правопорушення, з якими пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним виразом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх скоєння кримінального покарання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів.
Правова система повинна володіти такими механізмами, при яких визнання того чи іншого діяння злочинним не знаходилось би виключно в залежності від законодавця.
В зв’язку з цим поділом постає проблема розмежування кримінальних злочинів і адміністративних проступків, оскільки провести межу між ними досить не просто.
Традиційно злочином визначається суспільно небезпечне винне діяння, що посягає на охоронювані кримінальним законом цінності і є забороненим під загрозою покарання [10].
Офіційне поняття злочину
Не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної небезпеки” [4].
Для того, щоб правопорушення вважалося злочином, воно повинно містити в собі такі ознаки: кримінальна протиправність; суспільна небезпечність; винність; караність.
Суспільна небезпека – оцінна категорія, що характеризується певними діями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об’єктам, що охороняються кримінальним законом [11].
Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак злочину: цінністю того блага, на яке посягає злочин; шкідливістю наслідків, що настають через учинення злочину; способи діяння; мотивами діяння, формою та ступенем вини.
Друга ознака злочину – кримінальна протиправність – указує, що лише діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатися злочином.
Третя ознака – винність – указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Там, де нема вини, нема злочину. Діяння може бути суспільно небезпечним, але якщо нема вини – це не злочин.
Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і термін покарання [12].
Є різні позиції щодо відмежування злочинів від інших правопорушень. Одна з них базується на визначенні ступеня суспільної небезпеки. Злочином вважають найбільш суспільно небезпечні правопорушення.
Якщо у правопорушенні наявні всі вище перелічені ознаки, кажуть, що в ньому є склад злочину, а отже, воно є злочином. Якщо ж у діянні відсутня якась із перелічених ознак, то воно не вважається злочином.
Кримінальним законодавством передбачено кілька видів злочинів:
1) Особливо тяжкі злочини (умисне вбивство, бандитизм, державна зрада та ін.);
2) Тяжкі злочини (умисне тяжке тілесне пошкодження, контрабанда, розголошення державної таємниці та ін.);
3) Менш тяжкі злочини (втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, зловживання владою або посадовим становищем тощо);
4) Злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки (глум над державною символікою, незаконне полювання тощо) [5].
Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочини, і відповідаль-ність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать до проступків. Якщо діяння охоплює всі ознаки, визначені в кримінальному законі, але позбавлене суспільно небезпечного характеру, воно не являється злочином, а може бути або протиправним проступком співвідносного виду (цивільного, адміністративного, дисциплінарного) або правомірним діянням [13].
Види проступків за характером своєї суспільної значимості один від одного не відрізняються: всі вони суспільно шкідливі, але не небезпечні для суспільства. Однак проступки різних видів посягають на різні, більш чи менш самостійні сторони правопорядку [14].
Якщо одне не суспільно шкідливе діяння одночасно торкається різних сторін правопорядку, воно являється проступком декількох видів (цивільним і адміністративним, адміністративним і дисциплінарним і т. д.).
Наприклад, якщо власник
автомобіля порушує правила дорожнього
руху (не здійснюючи при цьому злочину)
і спричинює майнову шкоду пере
В цих випадках особа може нести одночасно відповідальність різних видів: цивільно-правову і адміністративну, адміністративну і дисциплінарну, крім випадків, коли закон прямо це забороняє.
Злочин і аналогічний проступок в одному діянні не можуть поєднуватися.
Проступки – менш небезпечні для суспільства діяння. Вони посягають на цінності, що охороняються всіма іншими (крім кримінально-правових) нормами права – цивільного, адміністративного, трудового, екологічного, фінансового тощо. Тому серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові, конституційні, матеріальні та ін.
Проступки-делікти (лат. delictum – проступок) – правопорушення, які завдають шкоду особі, суспільству, державі, і являються основою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності [15].
Адміністративними правопорушеннями (проступками) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свобо- ди громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність [6].
Адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: протиправність, винність і відповідальність (адміністративне стягнення).
Визначальною з названих ознак є поняття діяння, забороненого адміністративним законодавством.
По-перше, це вольовий акт поведінки певної особи; по-друге, воно має два аспекти поведінки: дію чи бездію.
Дія – активне невиконання законних вимог, а також порушення встановленої нормами права заборони (наприклад, порушення правил полювання).
Бездія – пасивне невиконання передбачених законодавчими й нормативними актами обов’язків [16].
Важливою ознакою
Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного законодавства, оскільки може завдати шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а також загрожує небезпекою.
