Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Поняття , предмет, завдання, система і принципи кримінального права

ПЛАН

ВСТУП

1. Соціальна природа злочину. Залежність поняття злочину від соціально-економічних відносин, що існують в суспільстві

2. Поняття формального, матеріального та формально-матеріального визначень поняття злочину

3. Суспільна небезпека як матеріальна ознака злочину

4. Кримінальна протиправність як формальна ознака злочину

5. Винність і караність як ознаки злочину

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

При розвитку будь-якого суспільства велику роль відграють врегульовані правовими нормами правовідносини у всіх галузях життєдіяльності. Саме критерій розвину тості правових традицій свідчить про ступень організації та ступень еволюції суспільства.

В сучасних умовах незалежності та розбудови демократичної держави, формування громадянського суспільства дуже важливе місце посідає проблема забезпечення правовим підґрунтям існуючі відносини. Крім того з високими темпами наукового прогресу та розвитком нових сфер економічної діяльності суспільство вимагає все більш удосконаленого та новітнього, прогресивного правового регулювання.

Процеси глобалізації та інтеграції у світову також формують певну потребу для більш чіткого та зрозумілого розмежування регульованих правом відносин. Всі ці складові формують одну єдину проблему – визначення обсягів правомірної поведінки. Особливо це проявляється в сфері кримінального законодавства, де з появою нових видів суспільної діяльності постає гостра проблема закріпити на рівні закону протиправність дій спрямованих на обмеження чи порушення прав економічних суб'єктів, у світлі швидкого розвитку технологій. Наприклад ще досить недавно взагалі була відсутня норма права щодо комп'ютерних злочинів, зараз це є чи не най розповсюджуваний вид правопорушення.

Актуальність даної роботи полягає в тому, щоб проаналізувати поняття та складові такого суто юридичного поняття як злочин з метою більш детально вивчити його природу та фактори його окреслення. Крім того слід розрізняти злочин від інших видів правопорушень, що не тягнуть за собою кримінальної відповідальності, але є споріднені щодо певних ознак. Тому, у світлі новітніх тенденцій розвитку держави, формується стійка потреба в чіткому розмежуванні норма права.

Об'єктом даної роботи є така категорія протиправної поведінки як злочин, його склад та визначення. Предметом дослідження будуть виступати перш за все критерії визначення злочину, його структура та його ознаки а також співвідношення та взаємозв'язок ознак.

Метою роботи є аналіз та виокремлення особливостей поняття злочин, особливостей його складових та їх відмінність від інших видів протиправної поведінки.

Виходячи з мети під час розгляду даної тематики постають певні завдання, вирішення яких веде до більш чіткого розуміння природи та ознак злочину, а саме:

аналіз визначення злочину та підходи щодо його формалізації;
аналіз ознак злочину, та їх відмінність від ознак інших правопорушень;
аналіз механізму поєднання ознак злочину в єдину сукупність та природу категорії "злочин".

Таким чином, після аналізу можна буде дати чітку відповідь щодо формування критеріїв віднесення поведінки до категорії злочину.

Причини злочинності варто шукати у всій палітрі відносин людини із зовнішнім середовищем, як соціальної істоти, у тім, що є змістом соціального буття людини у всіх його складностях і протиріччях. Соціальні відносини, як й економічні, різноманітні й разнорівневі. У загальній формі можна сказати, що соціальні відносини, у яких особистість почуває себе нерівної з іншими, защемленої, завжди чреваті протестуючим поводженням, а в крайнім своєму вираженні - злочинним. Практично рідко можна зустріти людини, повністю вдоволеного своїм положенням у суспільстві. У числі іншого, це виникає через те, що людина схильний до переоцінки самого себе. Однак багатосторонність його соціального буття, як правило, утримує баланс виникаючих протиріч, і людина живе в суспільстві як його член, хоча, може бути, і не повністю вдоволений своїм положенням, але підлеглий закономірностям (і законам) суспільства й держави.

Соціальні відносини людини існують на макро- і мікрорівнях. Макрорівень являє собою й відносини людини із суспільством і державою в цілому, і його виробничі відносини (включаючи утворення, спеціальність, роботу, суспільну діяльність і т.п. ) і його положення як особистості, у тім, що розуміється під правами людини. Суспільство потоптаних людських прав неминуче розплачується високою злочинністю, або їм правлять злочинними методами.

Найбільш уразливі проблеми соціальних відносин у цьому плані - національні відносини й проблема рівності.

Протягом тривалого часу в кримінології затверджувалося, що злочинність - явище сугубо соціальне; відповідно в міркуваннях про причини злочинності національна тема майже не була присутня. Тим часом у західній кримінології про цю тему писали. Хоча некритично прийняти ці теорії навряд чи можна, зокрема тому, що американські кримінологи, наприклад, розмежовують злочинність білих і злочинність чорних і кольорових. Хоча, звичайно, говорити треба не про біологічний поділ злочинності на кольори, а про соціальний статус осіб, у силу свого кольору шкіри оказавшихся на нижчих щаблях соціальних сходів і не бачать, у багатьох випадках, інших засобів боротьби за свої соціальні права, крім злочинних. Це не виправдує злочину, але пояснює їхньої причини. [7]

І коли у вітчизняній кримінології затверджується, що національні протиріччя є причини злочинності, то мова йде не про поділ злочинності (і її причин) по кольорі й по приналежності до націй, національності, а про ті конфліктні ситуації, які породжені протиріччями соціального (і політичного) плану, а види злочинності відбивають, у числі іншого, і національні особливості життя людей. У той же час до останнього років злочинність на ґрунті міжнаціональних конфліктів не була настільки поширена й тим більше настільки політизована, як це має місце нині.

Прокинувшася (або, точніше - розбуджена політиками) національна ворожнеча й ненависть, що виникли на ґрунті гасел про "суверенізації", доведених до абсурду, стали причинами багатьох тяжких злочинів, включаючи тероризм, масові вбивства, застосування зброї й т.д. Вони ж розбудили соціальну злочинність, піднявши на поверхню хвилю крадіжок, насильств, захоплення зброї й т.п. Соціальне життя людей у таких умовах стає нестерпною. Вона викликає не тільки різні ексцеси й відповідні злочини, але й непевність і напруженість, спричиняє , крім злочинності, постійний страх, нервові стреси й психічні захворювання. Наслідком національних (у значній своїй частині спровокованих) конфліктів стала проблема біженців, які біжать із насиджених, що стали рідними, місць не тільки під впливом панічного страху перед невідомістю, але й тому, що погрозами й постійним психічним тиском їх примушують до такого поводження. Строго говорячи, це теж особливий вид злочинності, поки ще не сформульований у законі.

Націоналізм є причиною й найбільш тяжких злочинів - проти держави, проти особистості й інших.

Соціальні відносини, що впливають на злочинність, можуть бути результатом несприятливо сформованої екологічної ситуації, коли цілі народи ставляться в нестерпні умови життя. Причому злочинність у таких випадках буває двоякого роду. Насамперед злочинність посадових осіб, що виявили пагубний вплив на навколишнє середовище й здоров'я людей екологічної ситуації, пов'язаної з виробництвом, але скриваючих це й тим посилюючі шкідливі наслідки, і злочинність інших жертв ситуації, часто пов'язана з пияцтвом, як наслідком усвідомлення безперспективності життя, погіршенням фізичного стану, нервовими й психічними хворобами їх особисто або їх близьких, що народжується на цьому ґрунті прагненням заподіяти комусь шкода (часто такі злочини називають немотивованими, хоча це не так, тому що мотив є, але їсти не усвідомлює й сам здійснюючий злочин). [7]

Соціальні конфлікти загального плану, що приводять до здійснення злочинів, можуть відбивати також невдоволення людини своїм соціальним статусом, отриманим (або неодержаним) утворенням, обстановкою в трудовому колективі, у якому або вирують конфлікти, або діються неподобства, процвітає беззаконня, має місце злочинне поводження посадових осіб. Буває й так, що сформована соціальна ситуація втягує людину в злочинну діяльність. Може бути, найбільш характерним у цьому плані є одержання людиною на виробництві незаслуженого їм заохочення (причому спочатку не усвідомлюваного їм факту незаслугованності цього заохочення) один раз, потім другий, третій і т.д. Це те, що, наприклад, називається приписками, породженими, спочатку, невідповідністю заробітної плати виконуваній праці (економічні причини!), а потім стали звичним образом соціального буття й переконанням, що прийшло, у тім, що раз людині краще (платять більше), значить все правильно. Відніми в людини це звичне (хоча й незаконне) - наступить конфлікт. Нині, в умовах переходу до ринку, коли ослаблений (якщо не зруйнований) соціальний контроль за тим, хто, кому й скільки платить (грошову винагороду), саме винагорода, а не зарплату (у кооперативах, змішаних підприємствах і фірмах і навіть місцевих органах влади (меріях і префектурах) вона встановлюється довільно, з порушенням принципу соціальної справедливості). Ця соціальна несправедливість його джерело конфліктів і злочинності.

Причому на злочинність впливає (викликає її) не тільки конкретний прояв соціальних недоцільностей, конфліктів і несправедливості, але й загальна атмосфера в суспільстві, коли проголошені гасла спростовуються справами влади, у тому числі критики, що прийшли до влади на хвилі, несправедливостей минулого.

Соціальна тканина суспільства складається з різних верств населення, різних його страт (шарів, груп), об'єднаних загальними умовами функціонування суспільного організму, але маючих у цьому загальному свої, групові, кланові й т.п. інтереси (не будемо при цьому виключати й інтереси класів й їхнього протиріччя, незважаючи на те, що багато хто зараз намагаються уникати такої постановки питання).

У проблемі причин злочинності класові інтереси цікавлять нас у значно меншому ступені, чим протиріччя, що виникають між більше дрібними осередками, що становлять суспільства (хоча класові зіткнення, як показує історія, найбільш страшні по своїх тяжких наслідках для соціального життя людей, у ході яких стираються грані між злочинний і незлочинним, коли закон перестає бути законом, а залишається лише право сильного, що перестає бути правом, коли колесо історії повертається знову... Але це - інше питання). [8]

Протиріччя між груповими інтересами усередині суспільства - реальність, що ігнорувати не можна. Звичайно, зовсім не завжди ці конфлікти народжують злочинність, але найбільш гострої форми їх - безумовно. Причому нерідко ненависть одних верств населення до інших розпалюється штучно, наприклад за допомогою засобів масової інформації. Гасла типу: "Бий комуністів!", як і бездумні заклики до розправ з буржуями (дійсними або мнимими) або з куркулями, як було наприкінці 20-х рр., і т.п. , які привели країну до настільки сумних наслідків, розбурхували суспільство. Соціальний клімат у суспільстві, розігрітий подібними закликами, приводить до нестійкому, конфліктному положенню між різними соціальними шарами й неминуче веде до злочинів.

Не можна при цьому ігнорувати ворожість одних шарів суспільства до інших, наприклад, із приводу більшої заробітної плати, наявності дач або більших квартир, можливостей їздити за рубіж і т.д. Людям століттями вбивали в голів ідеї рівності (убивають, всупереч тому, що відбувається в суспільстві й зараз), хоча абсолютної рівності немає й бути не може. Але варто домагатися в суспільстві найбільш повного дотримання принципу соціальної справедливості й забезпечення нормального, забезпеченого в правовому відношенні існування людей.

От чому, коли підлітки робили акти вандалізму (і крадіжки) з дач, скажемо, представників творчої інтелігенції, вони говорили, що грабують радянських буржуїв, а коли злодії очищають квартири торговельних працівників (або від'їжджаючих за кордон), вони говорять, що відновлюють соціальну справедливість, тому що крадуть у тих, хто сам обкрадає державу й людей. Так чи інакше, але ці дії (як й їхнє пояснення) відкривають нам завісу (причини) конфліктів між різними соціальними групами й причини багатьох проявів злочинності. До речі, і характер чинених злочинів, і їхня мотивація також виникають із приналежності осіб, що зробила злочини, до тієї або іншої соціальної групи. Виявлено одну загальну кримінологічну закономірність: чим нижче рівень культури, вихованості й освіченості злочинців, тим грубіше по характері й примітивніше по мотивації чинене ними злочин. Чим вище утворення, соціальний статус злочинця, тим зухваліші способи здійснення злочинів, хоча, в остаточному підсумку, вони настільки ж, якщо не більше, небезпечні, чим всі інші види злочинності або злочинів. При всім цьому злочинність, як прояв групових конфліктів у суспільстві, є реальність. Нижчою ланкою в причинах злочинності, обумовлених соціальним буттям людини, є міжособистісні відносини (конфлікти) - у родинах, між близькими й знайомими, нарешті, що випадково виникають на ґрунті конкретної ситуації, коли зіштовхуються між собою інтереси людей, що не знайшли іншого способу дозволу конфлікту, крім як через злочин. Статистика показує, що такий вид злочинності, як насильницька, є в значній частині наслідок міжособистісних зіткнень. [8]

Перший й основний осередок соціального буття людини - родина. У цьому осередку - сила й слабість держави. Благополуччя й соціально корисна діяльність родини в значній мірі залежить від економічних, матеріальних умов. Забезпеченість або незабезпеченість родини, особливе положення розділу її - чоловіка, визначає в більшості випадків моральну й соціальну ситуацію в ній. У той же час клімат у родині визначають не тільки матеріальні умови, але й ступінь соціальної вихованості її членів, моральні установки. Не секрет, що чимало конфліктів і злочинів відбувається й відбувається там, де процвітають склоки, наклеп, анонімки, підсиджування, кар'єризм, що в значній частині випадків є не що інше, як вираження психологічної несумісності людей. У недалекому минулому в радянській кримінології як позитивний фактор відзначалося, наприклад, те, що, на відміну від більшості країн Заходу, де вбивства відбуваються в значній частині в результаті дій терористів, гангстерів, на вулицях й у громадських місцях, із застосуванням вогнепальної зброї й т.д. , у нашій країні переважна більшість убивств - результат побутових конфліктів (чоловік - дружину, дружина - чоловіка, коханець - співмешканку й т. п.). Навряд чи, однак, це можна вважати більшим досягненням, тому що те, що називається побутом, є не що інше, як деморалізація мікросоціальних відносин, показник існуючі в суспільстві неповаги людей друг до друга, у тому числі людей близьких, соціальної невихованості й низкою культури населення. А якщо до цього додати широкі масштаби з - злочину досить специфічного й найбільше властивій нашій країні, у комплексі причин якого нерідко лежать ті ж "побутові" мотиви або ворожість (зворотний бік психологічної несумісності) людей друг до друга ("Мені не сподобалося, як він на мене подивився!"), те стає очевидним, що подібна ситуація в якості кримінологічно позитивної оцінюватися не може. Але тепер з'явився й тероризм. Міжособистісні конфлікти, що виникають на ґрунті незадовільного соціального буття людини й відносин, що складаються внаслідок цього, небезпечні тим, що виникають або зненацька, але як результат "нагромадження" невдоволення протягом тривалого періоду часу й тому важко розпізнавані й тим більше попереджуємі, або починаються практично з перших днів спільного життя й з кожним наступним днем (періодом) стають усе більше нестерпними, приводячи, в остаточному підсумку, до вибуху, злочину. В останньому випадку втручання громадськості або правоохоронних органів нерідко не запобігає сумних наслідків, але навіть прискорює їхнє настання (що, звичайно, не означає, що в подібних ситуаціях у них не слід втручатися, - тут дорівнює може бути успіх або сумний результат). Сугубо особистісне сприйняття людиною соціального життя, як на макро-, так і на мікрорівнях, створює додаткові труднощі для з'ясування впливу соціальних умов на поводження його, у тому числі злочинне. Те, що ми називаємо стресами (і що зовсім не завжди означає наявності психічної хвороби), виникає, як правило, саме на ґрунті незадоволеності соціальним буттям. Очевидно одне: мікросоціальні й міжособистісні конфлікти є вираження негативного плину соціального життя людей, і саме в ній й у цих конфліктах кореняться причини значного відсотка злочинності в загальній її масі. Треба мати на увазі, що соціальні конфлікти досить різноманітні й переважна більшість їх може виявлятися в процесі практичної діяльності як суспільством і його соціальними осередками на різному рівні, так і правоохоронними органами, у першу чергу міліцією й наслідком. Однак заходу попередження злочинів у подібних випадках повинні по перевазі носити загальсоціальний характер.

2. Поняття формального, матеріального та формально-матеріального визначень поняття злочину

Поняття злочину є одним з центральних у кримінальному праві. Всі інші його інститути так чи інакше обертаються довкола нього, розкриваючи зміст окремих елементів, що характеризують його, окремих сторін тощо.

М.С. Таганцев, розглядаючи поняття злочину, писав: "Жизнь всех народов свидетельствует нам, что всегда и везде совершались и совершаются деяния по разным основаниям не только признаваемые недозволенными, но и вызывающие известные меры общества или государства, направленные против лиц, их учинивших, деяния, признаваемые преступными; что всегда и везде существовали лица, более или менее упорно не подчиняющиеся требованиям правового порядка, велениям власти, его охраняющей".

Злочин виникає з появою держави, з початком правової регламентації суспільного життя. У майбутньому з часом, з розвитком суспільства він стає особливим явищем, яке об'єднує найнебезпечніші діяння. При цьому "злочин" є категорією достатньо динамічною - навіть в одному і тому самому суспільстві, протягом невеликого проміжку часу підходи до розуміння злочинного і незлочинного можуть суттєво змінюватись.

Практично до 7% населення будь-якої країни становлять особи, які, не зважаючи на умови соціального буття, завжди порушуватимуть кримінально-правові приписи - вчиняти злочини (цей факт зафіксовано кримінологами різних країн світу). Основну масу населення країн — 65—67% - становлять особи, які потенційно спроможні порушити кримінально-правові приписи залежно від конкретної життєвої ситуації. Лише 23-25% населення - це громадяни, які за будь-яких обставин уникатимуть порушування кримінально-правових заборон - вчиняти злочини. [3]

Злочин - категорія не тільки правова, а й соціальна. Вона відображає негативну оцінку особи та її поведінки з боку суспільства, яка базується на: правовій оцінці поведінки та особи, яка дається обвинувальним вироком суду; осудом особи та її поведінки, яка формується в індивідуальній та груповій правосвідомості.

Розуміння поняття злочину протягом історії людства відбувалось поступово.

Першу спробу визначити поняття злочину здійснив римський юрист Ульпіан Д. (170-228 pp.), сформулювавши його як порушення закону, поєднане з насильством та обманом.

В.Д. Спасович писав, що злочин це - "деяние, запрещенное законом под страхом наказания, иными словами, оно есть нарушение закона криминального". Одночасно він визначав злочин як "нарушение учреждений, устанавливаемых в интересах общественного порядка и признанных необходимыми условиями общежития". Теоретично В.Д. Спасович вважав, що злочин - це "противозаконное посягательство на чье-либо право, столь существенное, что государство, считая это право одним из необходимых условий общежития, при недостаточности других средств охранительных, ограждает не нарушаемость его наказанием".

О.Ф. Кістяківський зазначав, що "преступление есть нарушение закона, установленного для ограждения безопасности и благосостояния граждан".

Пофесор Санкт-Петербургзького університету Н.Д. Сергієвський визначав злочин як діяння особи, яке на момент скоєння було протиправним та караним.

М.С. Таганцев, аналізуючи поняття злочину вказував: "Преступным почитается деяние, посягающее на юридическую норму в ее реальном бытии; или, выдвигая более содержание посягательства: деяние, посягающее на охраняемый нормой интерес жизни". Йому належить ще одне визначення злочину, яким, на його думку, є "уголовно-наказує мая неправда, деяние, посягающее на юридическую норму в ее реальном бытие".

Відомий французький криміналіст Гарро вважав, що злочин -Це діяння, заборонене або продиктоване заздалегідь виданим законом під страхом покарання.

Один з творців кримінологічної науки італійський криміналіст Гарафало визначав злочин як діяння, яке є шкідливим для суспільства і одночасно ображає середню міру почуття жалю та чесноти, що притаманні кожній цивілізованій особі.

Німецький криміналіст Біндінг вказував, що злочин - це порушення норми закону з каральною санкцією.

Кримінальні кодекси Франції епохи Великої Французької революції та Консульства (1791, 1810 pp.) визначали злочин як проступок або порушення, що карається за Кримінальним кодексом.

Кримінальне законодавство Російської імперії (1845, 1903 pp.) визначало злочин, як діяння, яке заборонене під час його вчинення під страхом покарання (з погрозою покарання).

На теренах Західної України, яка до 1939 р. перебувала в складі Польщі, діяв Карний кодекс та Право про переступи 1932 р. Карний кодекс не давав визначення злочину в одній нормі, однак шляхом тлумачення ним визнавалось умисна дія, заборонена під загрозою кари законом, що діяв у часі її вчинення, за яку передбачалось покарання у вигляді смертної кари або тюремне ув'язнення на строк понад 5 років (статті 1 та 12).

Інші дії (умисні і необережні, ті, за які передбачалось покарання у вигляді тюремного ув'язнення до 5 років або арешт понад 3 місяці, або штраф понад 3000 злотих) вважались кримінальними проступками.

Всі наведені визначення поняття "злочин" базуються на найважливішому принципі кримінального права, який сформульований як "Nullum crimen sine lege" - немає злочину, не передбаченого законом

Цей основоположний принцип закріплений у Загальній Декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р. "Ніхто не може бути засудженим за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння чи бездіяльності, які під час їх вчинення не були визнані злочином національним законом або міжнародним правом".

Європейська Конвенція "Про захист прав людини та основних свобод" від 4 листопада 1950 р. у ст. 7 закріплює цей самий принцип, вказуючи: "Нікого не може бути визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії або бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення за національними законами або за міжнародним правом. Не може також призначатися покарання, тяжче від того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення". [4]

Визначення злочину як діяння, забороненого кримінальним законом, є формальним. Воно не вказує на соціальну природу цього явища і не розкриває в повному обсязі його змісту.

Протилежним є визначення злочину лише на основі його матеріальної ознаки, що підкреслює лише його ідеологічну сторону, не звертаючи уваги на необхідність нормативного закріплення його ознак.

Такий підхід був притаманний кримінальному законодавству СРСР і Української РСР до початку 60-х років XX ст.

Практично так само злочин визначався і в КК РСФРР 1926 і в КК УСРР 1927 р. Приміром, ст. 4 КК УСРР 1927 р. фіксувала "Общественно-опасным (преступным) деянием признается всякое действие или бездействие, угрожающее советскому строю или нарушающее правопорядок, установленный властью рабочих и крестьян на переходной к коммунистическому строю период времени"

Цей підхід до визначення поняття "злочин" чисто матеріальний. Відсутність формальної ознаки злочину звужує його зміст, робить заідеологізованим.

Звичайно, що єдиним науково правильним визначенням є те, що синтетично поєднує в собі як матеріальний, так і формальний підходи.

Уперше матеріально-формальне визначення злочину як суспільно небезпечного і протиправного діяння з'явилось у національному законодавстві лише в "Основах кримінального законодавства Союзу СРСР та Союзних республік" від 25 грудня 1958 р. Воно ж було рецепійовано КК УРСР i960 p., який визначав злочин як "...передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок".

Однак і це поняття не можна було визнати повністю вдалим, оскільки воно не розкривало всіх ознак злочину і залишало простір для суперечок з цього приводу.

У зв'язку з цим визначення злочину, яке міститься в ст. 11 чинного Кримінального кодексу, слід визнати найбільш вдалим:

"Стаття 11. Поняття злочину.

1. Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину".

Це визначення, з одного боку, об'єднує два підходи до визначення злочину (є формально-матеріальним), а з Іншого,— вказує на ознаки, притаманні цьому явищу.

3. Суспільна небезпека як матеріальна ознака злочину

Суспільна небезпека є об'єктивною властивістю будь-якого правопорушення, включаючи й злочин. Ця властивість полягає в тім, що злочином заподіюється або створюється погроза заподіяння шкоди об'єктам кримінально-правової охорони. Ця шкода полягає в дестабілізації суспільних відносин, порушенні правопорядку, а також у порушенні законних прав і воль громадян й юридичних осіб. При цьому здійснення злочину досить часто сполучено із заподіянням матеріального збитку, фізичної й моральної шкоди потерпілій особі. Так, матеріальний збиток заподіюють всі корисливі злочини (наприклад, крадіжка, грабіж, розбій і т.д.). Фізичну шкоду наносять тілесні ушкодження, убивство, зґвалтування. Моральна шкода, як правило, заподіюється злочинами, які пов'язані із заподіяння фізичної шкоди. Однак це не виключає заподіяння моральної шкоди й при здійсненні інших злочинів. У деяких випадках сам законодавець прямо вказує на заподіяння такої шкоди. Наприклад, ч.2 ст. 365 КК передбачає відповідальність за перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством, застосуванням зброї або болісними й ображаючим особисте достоїнством потерпілого діями.

Суспільна небезпека як властивість злочину є лише тоді, коли в наявності вся сукупність його елементів. Наявність всіх ознак злочину свідчить, за загальним правилом, і про наявність суспільної небезпеки.

Зміст суспільної небезпеки діяння загалом розкривається в ч.1 ст.1 КК України за допомогою перерахування об'єктів кримінально-правової охорони, яким заподіюється або може бути заподіяна шкода (збиток). Такими є: права й волі людини й громадянина, власність, громадський порядок і суспільна безпека, навколишнє середовище, конституційний лад України. Виходячи зі спрямованості діяння на певний об'єкт (основні інтереси, цінності суспільства), тобто важливості об'єкта зазіхання, найбільшу суспільну небезпеку представляють злочини проти прав і воль людини й громадянина. [4]

Суспільна небезпека злочину крім залежності від об'єкта зазіхання також залежить і від шкоди, що заподіює або може заподіяти зроблене діяння. Деякі діяння стають суспільно небезпечними з моменту здійснення дії або бездіяльності незалежно від того, які вони спричинили суспільно небезпечні наслідки. Інші ж здобувають суспільну небезпеку лише при настанні тих наслідків, які зазначені в законі. Характер наслідків, що дозволяють віднести діяння до числа суспільно небезпечні злочинних, може бути описаний по-різному. Наслідки можуть бути чітко визначені в кримінально-правовій нормі (наприклад, заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого, загибель людей, майновий збиток і т.д.), або носять оцінний характер (наприклад, особливо тяжкі наслідки, значний збиток, інші тяжкі наслідки й т.д.).

Злочинні наслідки подвійно впливають на суспільну небезпеку діяння: з одного боку, вони впливають на кваліфікацію злочину, а з іншого боку, відіграють істотну роль при призначенні покарання. Наприклад, зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК), службова недбалість (ст. 367 КК) і ряд інших діянь зізнаються законом суспільно небезпечними лише при заподіянні істотної шкоди державним або суспільним інтересам або охоронюваному закону правам й інтересам громадян; настання тяжких наслідків, заподіяних злочином, свідчить про наявність у діях особи ознак кваліфікованого складу злочину (статті 185, 186, 187 КК). Суспільно небезпечні наслідки, не передбачені диспозицією статті Особливої частини, ураховуються судом при призначенні покарання як обставини, що обтяжують покарання (п. 5 ч. 1 ст. 67 КК).

Суспільна небезпека злочину може також залежати від місця, часу, з й обстановки його здійснення. Наприклад, згідно ч. 4 ст. 407 КК самовільне залишення частини або місця служби, а також неявка в строк на службу без поважних причин, зроблені в умовах воєнного стани або в бойовій обстановці; мародерство речей, що перебувають при вбитих і поранених - тільки на поле бою (ст. 432 КК). Здійснення злочину загальнонебезпечним способом є обставиною, що обтяжує покарання (п. 12 ч. 1 ст. 67 КК).

Суспільна небезпека злочину визначається залежно від форм провини, мотивів і цілей. Деякі діяння зізнаються суспільно небезпечними тільки при наявності навмисної провини (наприклад, готування, замах, співучасть або причетність), або спеціальної мети (ст. 307 КК), або особливих мотивів (зловживання владою або службовим становищем). Злочину, зроблені по необережності, являють собою меншу суспільну небезпеку, чим злочину, зроблені навмисне. У тих випадках, коли мотив і ціль здійснення злочини безпосередньо зазначені в законі, вони враховуються судом при кваліфікації діяння. У всіх інших випадках вони враховуються судом при призначенні покарання.

Ознаки, що характеризують суб'єкт злочину, також впливають на суспільну небезпеку. По-перше, у КК передбачається ряд з, суб'єктом яких може бути тільки особа, наділене спеціальними ознаками (військовослужбовці, посадові особи й т.д.). У той же час знижується суспільна небезпека вчиненого, якщо діяння зроблене неповнолітнім, жінкою, що перебуває в стані вагітності, особою, що перебуває під впливом сильного щиросердечного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями з боку потерпілого, під впливом погрози, примуса або в силу матеріальної, службової або іншої залежності (ч. 1 ст. 66 КК). По-друге, особа, що зробила діяння, що містить ознаки злочину, може бути звільнене від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на момент розслідування або розгляду справи судом, особа перестало бути суспільно небезпечним. Про втрату особою суспільної небезпеки свідчать не тільки об'єктивні умови його життя, але і його діюче каяття після здійснення злочину, а також його зразкове поводження й чесне відношення до виконання своїх професійних і суспільних обов'язків. Характер змін, що відбулися в обстановці, у якій перебуває особа, що зробив злочин, може бути різним, але у всіх випадках вони повинні розривати ту сукупність причин й умов, у якій було зроблене злочин, і виключати можливість здійснення даною особою нових злочинів надалі . Наприклад, звільнення винного з посади, з використанням якої був зроблений злочин; припинення подружніх відносин, ускладнення яких послужило психологічною причиною злочину й т.п. По-третє, особа, що зробила діяння, що містить ознаки злочину, що не представляє великої суспільної небезпеки, може бути звільнене від кримінальної відповідальності. При цьому діяння, за яке особа звільняється від кримінальної відповідальності, зізнається злочином. В основу такого рішення вкладається відсутність серйозної суспільної небезпеки особистості, оскільки дана особа може виправитися без застосування покарання.