Поняття і зміст права людини на працю та його Конституційні гарантії в Україні

                               Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Київський професійно-педагогічний коледж імені  Антона Макаренка 
 
 
 
 
 
 

                 Курсова робота

                          з дисципліни:

                     Трудове право України

                              на тему:

«Поняття і зміст права людини на працю та його  Конституційні гарантії в Україні» 
 
 
 
 
 
 

                                                   Виконав: студент групи 36Ю4/9

                                                              Бігун Р.А.

                                                                   Викладач: Хоцяновська Н.Ф.     
 
 
 

                                                               Київ 2011

                                                   Зміст 

Вступ………………………………………………………………………………...3

Розділ I. Міжнародні стандарти права на працю…………………………………5

Розділ II. Конституційне право людини на працю в Україні……………………6

2.1. Поняття і  зміст права людини на працю…………………………………….10

2.2. Соціально-економічна  сутність права людини на працю…………………..10

Розділ III. Гарантії права людини на працю за Законодавством України….…..13

3.1. Державні  гарантії права на працю…………………………………................13

3.2. Органи і  особи, що здійснюють та забезпечують  захист права на працю...22

Розділ IV. Право на працю українців за кордоном………………………………25

Висновок……………………………………………………………………............30

Список нормативно-правових актів та використаної літератури………………31

Додатки……………………………………………………………………………..33 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                    Вступ

     Актуальність  теми: Зайнятість населення України, є основною проблемою сьогодення. Починаючи з кризи, яка розпочалась з 2009 року, зареєстровано велику кількість звільнень працівників з роботи. Роботодавці звільняли працівників і досі звільняють у зв’язку з тим, що не спроможні виплачувати зарплатню. На сьогоднішній 2011 рік, криза в Україні все ще триває, але суспільство вже звикло до неї і більш-менш, пристосувалося.

    Право на працю — одне з фундаментальних  прав людини, встановлене міжнародно-правовими  актами і визнане усіма державами  світу. Це право належить до групи  соціально-економічних прав і в  загальному сенсі відображає потребу  людини створювати і здобувати джерела  існування для себе і своєї  сім'ї, реалізовувати свій творчий  потенціал, виражати свою особистість.

     Зайнятість населення означає економічний зріст, котрий визначає рівень і якість життя населення. Активна політика забезпечення та реалізації права на працю є одним з головних інструментів вирішення економічних і соціальних проблем сучасного українського суспільства;

     Якщо кожен охочий може знайти для себе роботу, це означає, що країна розвивається, а не стоїть на місці.

     Об’єктом  дослідження у роботі є поняття і зміст права людини на працю та його  Конституційні гарантії в Україні.

     Предметом дослідження у роботі виступає нормативний матеріал, в якому закріплені положення, щодо права людини на працю, працевлаштування населення, гарантій права людини на працю в Україні.

     Метою дослідження є розкриття поняття  та змісту права людини на працю  та його Конституційні гарантії в  Україні.

     Завдання: визначити та розкрити суть поняття «права людини на працю», дослідити «зміст права людини на працю», визначити «Конституційні гарантії права людини  на працю в Україні».

     При написанні курсової роботи були використані такі методи, як: дослідження (всі розділи), аналізу (всі розділи, вступ та висновок), описовий (другий розділ).

      Курсова робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновку, списку нормативних джерел та використаної літератури, додатків.

      Вивченням та дослідженням даної теми за сучасних умов займаються такі науковці, як: Болотіна Н.Б., Пилипенко П.Д., Венедиктов В.С., Рабінович П.М., Костюк В.А., Дмитренко Ю.П., Бойко М.Д., Гончаров Г.С. і т.д. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  I Міжнародні стандарти права на працю

    Право на працю і захист від безробіття проголошено Загальною декларацією  прав людини (ООН, 1948р.). Стаття 22 зазначає, що кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави. У ст. 23 передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім’ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення. Кожна людина має право створювати професійні спілки і входити до професійних спілок для захисту своїх інтересів. Крім цього, в даному міжнародно-правовому документі міститься припис також з приводу того, що кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку [1].

    Міжнародним Пактом про економічні, соціальні  та культурні права (ООН, 1966 p.), ратифікованим  Верховною Радою УРСР у статтях 6 – 9 передбачено, що держави, які беруть участь у цьому пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права [2].

   На  європейському рівні право на працю встановлено Європейською соціальною хартією (Рада Європи, 1961 p., переглянута у 1996р.), підписаною Україною при вступі до Ради Європи та Конвенціями  і Рекомендаціями Міжнародної організації  праці (МОП), 55 з яких ратифіковано Україною.

     Окремі положення щодо трудових  прав закріплено в Європейській  конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи, 1950 p.), ратифікованій Україною.

   Закріплення права на працю у згаданих міжнародних  актах має юридичне значення для  нашої держави.

   Міжнародні  акти визначають зміст права людини на працю як можливість заробляти  собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 6 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права) [2., ст.6].

   Як  бачимо, розуміння змісту права на працю досить просте. Необхідно лише забезпечити людині можливість вільно розпоряджатися своєю здатністю  до праці, обирати собі працю або  вільно на таку працю погоджуватися, обирати професію, рід занять. Але, як засвідчує практика, у сфері  забезпечення цього права виникають  чи не найголовніші труднощі, а проблеми у цій сфері виявилися вагомими і загальними для всіх держав світу. Сама постановка проблеми прав людини, зокрема права на працю, має сенс у тому, що обов'язок держави полягає  не лише у визнанні цього права  шляхом закріплення в законодавчому  порядку, а й, головним чином, у застосуванні певних заходів щодо його належного  забезпечення. 

Розділ  II Конституційне право людини на працю в Україні

    Основним  законом кожної держави є конституція. Вона дає наукове осмислення політичних та економічних процесів у країні, закріплює ідею розподілу і організації  державної влади, її співвідношення з демократичними інституціями суспільства, визначає права та свободи громадян і створює умови для їх реалізації.   

    Досі  вважалося, що першою конституцією в  світі була конституція Сполучених Штатів Америки, прийнята в 1787 р. Проте  вже доведено, що фактично першою в  світі конституцією була Конституція  України, прийнята 5 квітня 1710 р. в Бендерах на козацькій раді, яка мала назву  «Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького Війська». Цей документ складався з 16 пунктів і розпочинався з преамбули: «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Усі урядові посади ставали виборними, суворо розмежувався державний скарб і особисті кошти гетьмана. Заборонялось робити утиски посполитим, податки накладалися залежно від майнового стану. Саме так гетьман України Пилип Орлик відзначив свій вступ на гетьманство. Ця конституція була першою демократичною конституцією не тільки в Європі, а й у світі, бо була прийнята на 77 років раніше конституції Сполучених Штатів.      Отже, основним постулатом Конституції Пилипа Орлика була незалежність України як від Росії, так і від Польщі. Обмежувалась влада гетьмана і створювався козацький парламент. Передбачалося встановлення національного суверенітету, визначення кордонів Української держави, недоторканність Запорізької Січі. Законодавчим органом визначалась Рада генеральної старшини, а главою виконавчої влади — гетьман.    Особливо цінним в Конституції України 1710 р. є те, що в ній йшлося про забезпечення прав людини, економічні та інші важливі для держави питання. На жаль, ця Конституція не знайшла свого практичного застосування, бо колоніальний гніт Російської імперії на чолі з Петром І зводився, а пізніше фактично призвів до знищення гетьманату як інституції і української державності.          За роки радянської влади в Україні дослівно відтворювались конституції, що приймались у Радянському Союзі. Так було з конституцією 1936 p., яку називали сталінською, і з конституцією 1977 p., прозваною брежнєвською. Ці Конституції проголошували основні права і свободи в галузі трудових відносин, такі як право на працю, право на відпочинок, право на охорону здоров'я, право на освіту, право брати участь в управлінні державними і громадськими справами, право на об'1 єднання в громадські організації, право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника. Обов'язком і справою честі кожного здатного до праці громадянина визнавалися сумлінна праця в обраній ним галузі суспільне корисної діяльності, додержання трудової дисципліни, зберігання і зміцнення державної власності.     28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла нову Конституцію України, яка стала надзвичайно важливим політико-правовим документом, що зафіксував існуючий стан розвитку Української держави і суспільства, їх правової системи. Конституція України прийнята в умовах суперечностей між політичними партіями про шляхи розвитку нашої державності, тому ціла низка її положень далека від досконалості.       Незважаючи на це, Конституція України 1996 р. створює правову основу для удосконалення правового регулювання суспільних відносин в усіх сферах життя. Вона є надійною базою для діяльності передбачених нею державних органів і політичних інститутів, інтенсифікації поточного законодавства, створення значної кількості кодифікованих правових актів, оскільки сучасний масив законодавства України — це велика кількість законів, указів, постанов, інструкцій, правил та інших актів, частина яких прийнята ще в старі часи. Конституція України проголосила, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними, вони не є вичерпними. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний та всебічний розвиток її особистості.       Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Кожний має право на повагу до його гідності, на свободу та особисту недоторканність.          Громадянам України належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, що не заборонена законом, право на працю, яку вони вільно обирають або на яку вільно погоджуються, право на відпочинок, право на соціальний захист, право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування та ін.      Проголошувані Конституцією права можна назвати позитивними правами, які у власному розумінні цього поняття не є правами, оскільки їм не кореспондуються певні обов'язки, вони не гарантуються і не можуть гарантуватись у повному обсязі, наприклад, за допомогою судового захисту. На сьогодні жодна країна в світі не може створити належних гарантій реалізації і захисту економічних, соціальних та культурних прав своїм громадянам. Відсутність же судового захисту, який є найефективнішою формою правових гарантій, перетворює названі права на декларацію і тим самим дискредитує саму ідею прав людини.       У той же час право на працю, право на освіту, право на житло, право на охорону здоров'я є найважливішими економічними, соціальними та культурними правами. В сучасних умовах вони можуть бути лише соціальними намірами держави, що засвідчують її гуманістичну мету.  Важливим надбанням Конституції є те, що вона закріпила національний суверенітет, недоторканність території України, забезпечила права людини, визначила співвідношення законодавчої, виконавчої та судової влади, розв'язала економічні та інші важливі для держави питання.    Народ України прагне побудувати правову державу, в якій Конституція має стати визначальним регулятором суспільних відносин. Головним пріоритетом діяльності держави повинна бути людина як найвища соціальна цінність. Громадяни повинні здійснювати свої права за принципом «дозволено те, що не заборонено законом». Права і свободи людини мають бути першоосновою існування і поступового розвитку суспільства, ідеалом якого є гуманізм. Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи повинні здійснювати свої повноваження за принципом «дозволено лише те, що визначено законом».       Україна прагне йти шляхом створення громадянського суспільства, забезпечення принципів верховенства права, пріоритету прав і свобод людини, утвердження необхідних гарантій розвитку національних меншин. Тому ст1 Конституції України найвищою соціальною цінністю визнає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку.  Соціальні аспекти життя людей регулюються саме нормами трудового права, і тому йому повинна належати провідна роль у реальному забезпеченні соціальних прав громадян.          Разом з Конституцією України на території України діють інші закони, які забезпечують верховенство Основного Закону. 

2.1. Поняття і зміст  права людини на  працю

   Право на працю — одне з фундаментальних  прав людини, встановлене міжнародно-правовими  актами і визнане усіма державами  світу. Це право належить до групи  соціально-економічних прав і в  загальному сенсі відображає потребу  людини створювати і здобувати джерела  існування для себе і своєї  сім'ї, реалізовувати свій творчий  потенціал, виражати свою особистість. 

2.2. Соціально-економічна  сутність права  людини на працю

   Право на працю є соціальним правом людини. "Соціальність" — від французької, означає громадськість, таке, що характеризує спільне життя, взаємні обов'язки цивільного побуту. "Соціальність" від латинської (socialis — спільний, громадський) — це назва усього міжлюдського, тобто пов'язаного зі спільним життям людей, з різними формами їх спілкування, насамперед стосовно суспільства і  громади, що має міжособовий і  суспільний характер.

   Визначальними у забезпеченні права на працю  є свобода праці й заборона примусової праці. Принцип свободи  праці закріплено у конституціях держав, які проголосили себе соціальними. Зокрема, в Конституції Російської Федерації проголошено, що праця  є вільною, гарантується право кожного  вільно обирати рід діяльності і  професії, забороняється примусова  праця.

   Конституція України у статті 43 проголосила: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується". Як бачимо, Конституція України визначила зміст права на працю відповідно до міжнародних стандартів, свобода праці тепер є одним з основних принципів трудового права України [4, ст.43].

   Заслуговує  на особливу увагу те, що Конституція  України встановила право людини на працю саме як право людини, а  не як її обов'язок. Таким чином, небажання  працездатної особи працювати тепер  не є підставою для притягнення  її до юридичної відповідальності, як це було за радянської доби.

   Конституція України також проголосила низку  прав людини у сфері застосування праці: право кожної людини на належні, безпечні та здорові умови праці; на заробітну плату, не нижче від  визначеної законом; встановила заборону використання праці жінок і неповнолітніх  на небезпечних для їхнього здоров'я  роботах; захист від незаконного звільнення [4.ст. 43]; право на страйк [4.ст. 44]; право працюючого на відпочинок, на обмеження максимальної тривалості робочого часу, встановлення скороченого робочого часу, мінімальної тривалості відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідних і святкових днів [4. ст. 45]. Право громадян на об'єднання у професійні спілки для захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів встановлено ст. 36 Конституції України [4. Ст. 36].

   Нарешті необхідно зауважити, що в наведених  положеннях Конституції України, які  містяться у статтях 43, 44, 45, і згаданих міжнародних актах йдеться саме про найману працю, оскільки трудова  діяльність, яка відбувається шляхом підприємництва (самостійна трудова  діяльність, праця на себе), має інший  зміст, а відповідно, й здійснюється іншими методами і забезпечується не засобами трудового права, а іншими правовими засобами. Право на підприємницьку діяльність — самостійне економічне право людини.

   Права людини, проголошені Конституцією, набувають подальшої конкретизації  у галузевому законодавстві. Будучи закріпленим у юридичних нормах, право людини набуває ознак суб'єктивного  права, яке, за висновком теоретиків, складається з трьох можливостей: самій особі чинити активні дії (право на свої дії); вимагати від інших суб'єктів вчинення певних дій (право на чужі дії); звертатися до держави за захистом, примусовим забезпеченням свого юридичного права (право на дії держави) [17, c. 63—64]. Право на працю людини в Україні є суб'єктивним правом особи. Це право забезпечено системою юридичних норм, які утворюють окрему галузь права, — трудове право. Ці норми також передбачають певні обов'язки при здійсненні права на працю. Такі обов'язки покладено на роботодавця, у певних випадках на державні органи, а також на самого працівника.

   Юридичним механізмом забезпечення індивідуальних і колективних трудових прав виступає трудове право.

   Підхід  до трудового права в аспекті  забезпечення прав людини має велике методологічне значення. Саме такий  підхід дає змогу виявити службову роль держави у законодавчому  забезпеченні трудових прав людини. Законодавець та інші уповноважені на нормотворчу  діяльність органи держави повинні  керуватися в такій діяльності потребами  та інтересами людини, встановлювати  ефективний механізм захисту.

   Права людини роблять актуальною проблему не лише захисту прав найманого працівника, а й адекватного захисту роботодавця  як обов'язкового суб'єкта трудових відносин. Має бути забезпечено принцип  рівності у встановленні стандартів та гарантій для обох сторін. У цьому  аспекті на порядок денний виходить проблема юридичного забезпечення соціального  партнерства, досягнення соціальної згоди  між соціальними партнерами —  найманими працівниками (їх представниками), роботодавцями (їх представниками) і  державою як найбільш впливовими суб'єктами суспільного життя. 
 
 
 

Розділ  III Гарантії права людини на працю за Законом України

   Права людини забезпечуються системою гарантій у державі. В теорії права під  гарантіями розуміється система  соціально-економічних, політичних, моральних, юридичних, організаційних передумов, умов, засобів та способів, що створюють  рівні умови особі для здійснення нею своїх прав, свобод та інтересів [15, c. 168].

   Гарантії  прав людини також прийнято поділяти на загально-соціальні та спеціальні. До загальносоціальних відносять економічні, політичні, а до спеціальних —  встановлені державою юридичні норми, які спеціально скеровані на забезпечення прав людини, а також практичну  діяльність щодо застосування цих норм.

   Значною мірою права людини забезпечуються юридичними гарантіями, тобто правовими  та організаційно-правовими засобами і способами, за допомогою яких забезпечуються реалізація прав та виконання обов'язків, передбачених законодавством. У системі юридичних гарантій прав людини і громадянина визначальне місце належить конституційним гарантіям. 

3.1. Державні гарантії  права на працю

   У Конституції України передбачаються загальні та спеціальні гарантії забезпечення проголошених прав. До загальних гарантій належать засоби, які мають загальне значення і стосуються не лише трудових прав, а й інших громадянських (особистих), політичних, економічних, соціальних та культурних прав людини і громадянина. Спеціальні гарантії стосуються безпосередньо забезпечення трудових прав. Значення загальних  гарантій полягає також у тому, що вони, у свою чергу, слугують гарантіями додержання спеціальних гарантій, зокрема  у сфері праці, без їх реального  існування не може належним чином  здійснюватися юридичне забезпечення права на працю.

   До  загальних конституційних гарантій належать такі: проголошення України соціальною державою [4. ст. 1], а людини — її найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави [4. ст. 3], принцип верховенства права; норми Конституції України є нормами прямої дії; звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується [4. ст. 8], чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [4. ст. 9]; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод [4. ст. 22]; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом [4. ст. 24]; юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі [4. ст. 124]; Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина [4. ст. 157]. Врахування наведених конституційних положень набуває особливого значення тепер, коли відбувається підготовка проекту нового Трудового кодексу України.

   У ст. 36 Конституції закріплено право  громадян на об’єднання у профспілки. Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою  захисту своїх трудових і соціально-економічних  прав та інтересів[4. Ст. 36] .

   В ч. 1 ст. 43 закріплене право на працю  як можливість заробляти собі на життя  працею, яку людина вільно обирає або  на яку вільно погоджується. У Конституції  закріплено державні гарантії щодо забезпечення права на працю: в ч. 2 ст. 43 передбачено  обов'язок держави щодо створення  умов для повного здійснення громадянами  права на працю, гарантування рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

   Вільне  обрання праці або вільне погодження на неї проголошене ч. 1 ст. 43 Конституції України у відповідності і» статтею 23 Загальної декларації прав людини. Вільне обрання праці та цільне погодження на неї означає, що тільки самій особі належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до творчої і продуктивної праці. Причому людина може обрати той чи інший вид діяльності, рід занять. Вона може, наприклад, працювати по найму за трудовим договором (контрактом) або ж самостійно забезпечити себе роботою як підприємець, фермер, член кооперативу, займатись індивідуальною трудовою діяльністю. Право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці означає і право взагалі не займатися трудовою діяльністю. Незайнятість особи не повинна розглядатися як підстава для притягнення її до будь-якої відповідальності.

   Дуже  важливою є норма, яка вводиться  в дію [4., ч. 2 ст. 43] Конституції. Вона передбачає обов'язок держави по створенню умов для повного здійснення громадянами права на працю, гарантуванню рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання і підготовки та перепідготовки кадрів. Комплекс цих обов'язків держави можна, по-перше, розглядати як певний механізм забезпечення того права, яке передбачене у ч.1 цієї статті. По-друге, реалізація вказаних обов'язків може привести до порушення вкрай актуальних питань про приєднання України до ряду конвенцій МОП, наприклад Конвенції 156 "Про рівне поводження і рівні можливості працюючих чоловіків і жінок: працівників з сімейними обов'язками" (1981 р.).

   Право на заробітну плату не нижче встановленого  законом рівня забезпечується Законом України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р., (окрема розміром мінімальної заробітної плати, яка є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання [12, ст. 3], обмеженням розміру відрахувань із заробітної плати [12.ст. 26].

   Положення Конституції щодо праці жінок  та неповнолітніх знаходять відображення у чинному законодавстві у  [6. ст. 174], [6.ст.190] КЗпП України, якими забороняється застосовувати працю жінок, осіб молодше 18 років на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт для жінок (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню). Забороняється також залучати вказаних осіб до підіймання і переміщення речей, вага яких перевищує встановлені для них граничні норми. Переліки цих робіт затверджуються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.

   Чинним  законодавством, зокрема ст. 232 КЗпП України, передбачається і судовий  захист громадян від незаконного  звільнення. Спори працівників про  поновлення на роботі незалежно від  підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини  звільнення, оплату за час вимушеного прогулу, за винятком спорів для деяких категорій працівників, розглядаються  безпосередньо в районних (міських) судах[6. ст. 232] [див. Додатки, Рішення суду].

   Що  стосується винагороди за працю, то її захист, строки і періодичність сплати, а також інші відповідні питання  регулюються Законом України "Про  оплату праці" від 24 березня 1995 р.[12. Розділ IV]

   Ніхто не може бути примушений до участі у страйку. Ці відносини регламентуються Законом України "Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)" (1998 p.) [10].

   Право на страйк належить лише тим, хто працює, і може бути використане ними для  захисту своїх економічних і  соціальних інтересів, що порушуються  роботодавцем, в тому числі і державою. Страйк є крайнім засобом вирішення  колективного трудового спору (конфлікту). Страйк не допускається, якщо він створює  загрозу життю І здоров ю людей, а також на підприємствах і  в організаціях залізничного і міського громадського транспорту (включаючи  метро), цивільної авіації, зв’язку, енергетики, оборонних галузей (у  підрозділах, безпосередньо зайнятих виробництвом продукції оборонної  призначення), у державних органах, па підприємствах і в організаціях, на які покладено виконання завдань по забезпеченню обороноздатності, правопорядку і безпеки країни, у безперервно діючих виробництвах, зупинення яких пов'язане з тяжкими і небезпечними наслідками.

   [4.Ст.45] Конституції закріплює право кожного працюючого на відпочинок.

   Право кожного, хто працює, на відпочинок проголошено [1.ст.24] Загальної декларації прав людини та витікає з вимог [2. Ст. 7] Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. У чинному законодавстві воно знайшло закріплення в ст. 2 КЗпП України. До речі, цим кодексом досить детально врегульовані положення, які стосуються гарантій використання зазначеного права[6. ст. 2].

   Нормальна тривалість робочого часу працівників  у відповідності із ст. 50 КЗпП не може перевищувати 40 годин на тиждень. Скорочена тривалість робочого часу встановлюється для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами  праці, - не більше 36 годин на тиждень. Скорочена тривалість робочого часу встановлена також для неповнолітніх, для окремих категорій працівників (вчителів, лікарів та інших). При  роботі у нічний час встановлена  тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину[6. ст. 50].

   Право на відпочинок забезпечується встановленням  у КЗпП України тривалості перерви  між змінами, яка має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні [6. ст. 59],а також наданням перерви для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин [6. ст. 66] щотижневих днів відпочинку [6. ст. 67]. При п'ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні - один вихідний день. Робота також не провадиться у святкові та неробочі дні, які встановлені ст. 73 КЗпП України [6. ст. 73].

   Всім  працівникам надаються щорічні відпустки і збереженням місця роботи (посади) і середнього заробітку. Щорічна відпустка надається працівникам тривалістю не менш ніж 15 робочих днів. Працівникам молодше вісімнадцяти років щорічна відпустка надається тривалістю один календарний місяць.

   Чинне законодавство передбачає також  щорічні додаткові відпустки.

   Закон України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р. визначає правові, економічні та організаційні основи захисту  населення України від безробіття. Безробітними пишаються працездатні  громадяни, які з незалежних від  них причин не мають заробітку  або інших доходів через відсутність  підходящої роботи, зареєстровані в  державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу і здатні її виконувати [8. ст. 2, ст. 11].

   Громадянам  України гарантується право на матеріальне  забезпечення при тимчасовій втраті працездатності, на допомогу по вагітності і пологах, при народженні дитини та по догляду за дитиною, допомогу на поховання. Соціальний захист непрацездатних громадян також здійснюється шляхом створення спеціальних державних  закладів по догляду за непрацездатними (будинки-інтернати для одиноких громадян, територіальні центри соціального  обслуговування пенсіонерів і інвалідів  тощо).