Поняття авторського права та сфери його дії

План.

Вступ.

1. Поняття авторського права та сфери його дії.
2. Об’єкти авторського права та його ознаки. Обсяг правової охорони об’єкта авторського права.
3. Суб’єкти авторського права.
4. Суб’єктивне авторське право, його зміст і межі.
5. Договори на створення і використання об’єктів інтелектуальної власності.

Висновки.

ВСТУП

Зміна функцій знання та культури в цивілізації кінця  ХХ століття призвела до різкого збільшення обсягів використання результатів  інтелектуальної діяльності. Набутки  людського розуму стали об’єктами економічного обігу. Економічної цінності набула й інформація, що є основним виробничим продуктом засобів масової інформації. Нині тиражування матеріальних носіїв – об’єктів авторського права – сформувалося в потужну індустріальну галузь, яка містить підгалузеві структури: книговидання, друк періодичної продукції, тиражування кінофільмів, аудіо- та відео матеріалів.

На цьому тлі особливо актуально постало питання правомірності  використання цих творів - об’єктів авторського права та визначення обсягу прав на них. Вирішення таких завдань здатна забезпечити лише держава. Поза як авторське право у своїй основі є юридичним проявом усвідомлення державою важливості охорони культури як гаранту розвитку суспільства. Підтримка і захист творчості, охорона результатів інтелектуальної діяльності безпосередньо пов’язані із захистом свободи слова та прав людини.

Сучасна Україна будує  незалежну правову державу, засновану  на системі ринкових економічних  відносин. Незалежність, як складне  суспільне явище, серед інших необхідних умов, передбачає постійний розвиток інтелектуального потенціалу держави. Без переходу до загальноприйнятих правових засобів забезпечення прав створювачів об'єктів права інтелектуальної власності неможливі вихід на ринки сучасних технологій та участь у міжнародних інтелектуальних проектах. Гарантування прав кожної окремої особи щодо створених нею результатів є необхідною умовою інтеграції України до системи світових досягнень, участі у міжнародному розподілі праці, торгівлі тощо.

Невід'ємною частиною становлення в Україні цивілізованих відносин у всіх сферах суспільного життя є становлення і всебічний розвиток нормативно-правової бази, зокрема інститутів права інтелектуальної власності.

Нормативна база правового  регулювання у сфері права інтелектуальної власності потребує значного розвитку і вдосконалення, бо містить прогалини з питань визначення правового статусу авторів об'єктів права інтелектуальної власності. Правові рішення у вказаній сфері регулювання часто характеризуються застосуванням неапробованих правових моделей. У той же час має місце недостатнє сприймання досвіду інших країн: юридичні конструкції і методи правового регулювання, ефективність застосування яких доказано практикою, часто не знаходять відбиття в українському законодавстві. Перелічені недоліки істотно знижують ефективність правової регламентації відносин, пов'язаних зі створенням та використанням творів, що в кінцевому підсумку негативно впливає на правовий статус авторів і в цілому на ситуацію у сфері інтелектуальної діяльності.

Переліченими вище обставинами  зумовлюється вибір теми курсової роботи для дослідження, її актуальність і  практичне значення.

Об'єктом дослідження  виступають суспільні відносини, що складаються при створенні і  використанні творів як об'єктів права інтелектуальної власності. Предметом дослідження є законодавство України, включаючи її міжнародні договори, яке регулює правовідносини в сфері права інтелектуальної власності, а також зарубіжні джерела права у даній галузі правового регулювання.

Метою дослідження є  висвітлення особливостей правової регламентації відносин, що виникають  у процесі створення і використання об'єктів права інтелектуальної  власності.

Основні положення і  висновки, подані в роботі, грунтуються  на аналізі чинного законодавства у сфері права інтелектуальної власності, особливостях його застосування, досягненнях цивільно-правової науки.

1. Поняття авторського права та сфери його дії.

Історію законодавства  про авторське право в світовій практиці протягом трьох останніх століть можна розглядати як пошук розумного балансу інтересів, своєрідного “соціального контракту” між автором і суспільством; як безперервну низку спроб “збалансувати” потреби суспільства у вільному потоці ідей і знань із зацікавленістю автора у справедливій винагороді за творчу працю. Принаймні, саме на такій основі відбувався переклад на юридичну мову соціально-політичних і економічних вимог.

Законодавство України  про інтелектуальну власність надзвичайно  молоде, його становлення відбувається паралельно зі встановленням державності та формуванням правової держави. Перехід України до приватної власності й ринкової економіки зумовив необхідність реформування в цьому ж напрямі правової бази тих суспільних відносин, які пов’язані з охороною та використанням результатів інтелектуальної діяльності. Радянське законодавство характеризувалося багатьма негативними моментами.

Насамперед, в Україні (як і всьому колишньому Радянському  Союзі) законодавством не забезпечувався належний рівень правової охорони як авторів, так і тих осіб, які здобували права на використання творчих досягнень.Термін охорони авторських прав на твори науки, літератури та мистецтва становив лише 25 років після смерті автора; права виконавців та інших власників суміжних прав законом взагалі не охоронялися.

Інша характерна риса радянського законодавства у  сфері охорони інтелектуальної  власності – широке втручання  держави у взаємини авторів і  користувачів творів. Державою були розроблені типові авторські договори, що чітко  регламентували ставки авторської винагороди та мали для сторін таких договорів нормативний характер.

На розвиткові авторського  права України радянського періоду  позначилися принципи соціалістичної ідеології, що найбільше проявлялися  в закріпленій законом можливості широкого використання творчих досягнень в інтересах держави та суспільства. Авторське законодавство дозволяло викуп суб’єктивних прав на твори у власників таких прав і передбачало можливість видання примусових дозволів на їх використання. Вже опубліковані твори могли надалі вільно використовуватися у кіно, на радіо й телебаченні, у газетах та ін. Діяв украй неефективний механізм захисту порушених прав. Передбачені законодавством санкції, що й так були дуже незначними, на практиці реалізовувалися з великими труднощами через складність і тривалість судової процедури, відсутність зацікавленості адвокатів у у веденні таких справ тощо. Як наслідок, попри масовий характер порушень авторських прав, кількість судових справ цієї категорії залишалася незначною.

Реформа законодавства у сфері охорони інтелектуальної власності почалася ще в період існування Радянського Союзу. Однак, з його розпадом ця справа в межах єдиної союзної держави виявилася незавершеною. Більшість створених союзних законів навіть не встигли набрати чинності, що, безумовно, на якийсь час загальмувало процес реформування системи авторського права. Стрімкий розвиток інформаційних технологій, що припав на період становлення незалежності нашої держави, змусив переглянути усталені авторсько-правові категорії та оновити чинне законодавство.

Нині законодавча база, що стосується авторського права  в Україні практично сформована. Це не розрізнена сукупність чинних нормативних  актів, а достатньо цілісна система. Ієрархія законодавчої бази формується на основі правової сили певних нормативних актів. Нормативні акти нижчого рангу співголосні та не суперечать актам вищого рангу, що мають більшу юридичну силу.

Розглянемо систему  нормативних актів з авторського  права в Україні, до яких належать:

- Конституція України; 

- міжнародні угоди;

- закони України : а)  спеціальні, б) інші закони;

- Цивільний та Кримінальний  кодекси України; 

- підзаконні акти (Президента, Кабінету Міністрів України, міністерств  і відомств).

Основний Закон є  найважливішим джерелом українського авторського права та має найвищу юридичну цінність. Усі закони й інші нормативно-правові акти ґрунтуються на положеннях Конституції України та повинні відповідати їй. Конституція України гарантує однакові права всім громадянам. Стосовно сфери інтелектуальної творчої діяльності в Основному Законі йдеться : про свободу літературної, художньої та наукової творчості, право володіти, користуватися й розпоряджатися результатами своє творчої діяльності; право на захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, моральних і матеріальних інтересів, які виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин “має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності” та ніхто не може використовувати чи розповсюджувати ці твори без згоди автора, якщо інше не встановлене законом (статті 41 і 54 Конституції України).

Конституція України  є не тільки базою для авторського  права, але й чинним законом, стрижневою частиною системи нормативних актів. Норми Конституції України є  нормами прямої дії, безпосередньо ними потрібно керуватися в тих випадках, коли норми галузевого законодавства суперечать Основному Закону (п.1 ст.8 розд.15 Конституції України). Значення Конституції як основного джерела авторського права, полягає також у тому, що вона є основою для появи інших законодавчих і нормативних актів. У ній сформовані загальні принципи, що набувають розвитку та деталізації в галузевих законах.

Незважаючи на важливість конституційних норм, більшість з  них діють повною мірою лише через  інші правові норми та в поєднанні з ними визначають поведінку учасників інформаційних відносин. Отож з’являється така ієрархічна сходинка, котру посідають інші, найвищі за юридичною силою після Конституції України, нормативні документи – закони України.

До нормативно-правових актів українського законодавства, що регулюють авторські правовідносини, належать закони України: “Про авторське право і суміжні права”, “Основи законодавства про культуру”, “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про інформаційні агентства”, “Про кінематографію”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про власність”, “Про видавничу справу”, “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності” та ін.

Першу редакцію Закону України“Про  авторське право і суміжні  права” було прийнято в грудні 1993 р. Та проголошений Україною курс на інтеграцію в ЄС вимагав внесення певних змін до законодавства та його гармонізації з нормами ЄС. Це зумовило появу нової редакції Закону в травні 2003 р.

Сьогодні – це один з основних законів, які регулюють  діяльність в контексті дотримання авторських прав. У разі виникнення темпоральних та ієрархічних колізій  між нормами різних законів, пріоритет належатиме цьому Закону, оскільки при цьому треба діяти за принципом specialia genegalibus derogant (спеціальний закон має перевагу перед загальним).

За змістом і трактуванням юридичних норм Закон максимально  наближений до найавторитетнішої міжнародної угоди – Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів. Однак, характерною рисою українського Закону є його ринкова спрямованість. Він значно розширює права учасників авторсько-правових відносин і дає можливість вільно розпоряджатися правами, що їм належать. І якщо в цьому аспекті порівнювати Бернську конвенцію та Закон України “Про авторське право і суміжні права”, необхідно визнати, що останній значно випередив Конвенцію, акцентуючи увагу на так званих “вторинних” , тобто майнових, правах. Справді, в межах національних систем і в міжнародних конвенціях, відповідно до традицій континентального (європейського) права, особливе значення надається володінню автором первинними правами. Та не менш важливим є регулювання відносин, які виникають у зв’язку зі створенням і подальшим використанням твору, тобто на етапі, пов’язаному з економічною реалізацією автором отриманих у межах Закону широкомасштабних прав. Бернська конвенція більшу увагу приділяє моральним правам автора, й тільки у ст.6 наявне побіжне згадування майнових прав. Реальність сьогодення поставила матеріальні права, що є джерелом прибутку для автора, на перше місце. Тож неабиякою заслугою українського законодавства є орієнтація на економічний характер відносин.

Позитивним фактом є доповнення названого Закону новими термінами та їх визначеннями. Зокрема, з’явилися визначення таких термінів, як : фонограма, відеограма, контрафактний примірник твору, організація ефірного та кабельного мовлення. Ці уточнення сприятимуть однозначному тлумаченню понять, які використовуються в авторському праві.

Загалом, проведений аналіз дає підстави говорити про перевагу позитивних нововведень та їхній  вагомий внесок у національну  систему авторських та суміжних прав, який був зроблений прийняттям цього Закону. Безумовно, він потребує подальшого вдосконалення. Та його наближення до норм європейського права, що є важливим інструментом забезпечення інтеграційних процесів у Європі, відкриває Україні шлях до Європейського Співтовариства.

Оскільки авторське право є складовою частиною цивільного права, найвищу юридичну чинність серед нормативно-правових актів якого має Цивільний кодекс України, останній широко застосовується в регулюванні авторських відносин.

Від здобуття незалежності Україна тривалий час послуговувалася нормами радянського Цивільного кодексу, що був прийнятий ще в 1963 р. Однак унаслідок невідповідності цього документа новим суспільним умовам, у 1994 р. спеціальним законом були вилучені статті 473-513, тобто фактично всі статті, що регулювали авторські правовідносини [12 , 687] . Необхідність цих дій очевидна – такі статті, як 498 та 499 ЦК УРСР, відповідно до яких держава мала право на примусовий викуп авторського права чи проголошення твору надбанням держави; ст. 496 , у якій зазначено, що юридичні особи наділені безстроковим авторським правом, є для сучасного авторського права абсолютно неприйнятними.

Водночас, повна відсутність  інституту авторського права  мала й свої негативні наслідки. Вітчизняний ринок інтелектуальної  власності розвивався надзвичайно повільно, а забезпечення належного рівня охорони авторських прав на практиці виявилося неможливим за відсутності основного нормативного документа - Цивільного кодексу. Адже в єдиній ст.472, що залишилася від старого Цивільного кодексу УРСР, ішлося тільки про можливість регулювання авторсько-правових відносин, які виникають під час створення та використання об’єкта авторського права Законом України “Про авторське право і суміжні права” й іншими законодавчими актами України.

Прийняття нової редакції книги ІV Цивільного кодексу, щодо регулювання інтелектуальної власності, розтягнулося на сім років. Відповідний законопроект, поданий на розгляд Верховної Ради України ще в грудні 1996 р., змінювався та доповнювався десятки разів і лише в січні 2004 р. набув чинності оновлений текст Цивільного кодексу України. Певною мірою це пояснюється тяжкою економічною ситуацією в країні, законодавчою нестабільністю, ненормальною ситуацією, що склалася за останні роки навколо законодавства про інтелектуальну власність. Як відомо, чим частіше змінюються закони, тим рідше вони виконуються, та тим “комфортніше” почувають себе пірати в хаосі чергової перебудови.

Нова книга Цивільного кодексу України, що має назву  “Право інтелектуальної власності”, складається з 12 розділів, з-поміж яких лише 2 присвячені проблемам авторського права.

Істотним недоліком  нового Цивільного кодексу України  є, фактично, дублювання в ньому норм, закріплених у Законі України  “Про авторське право і суміжні  права”, нерідко з використанням  зовсім інших формулювань. Так, у ст.433 подано детальний перелік об’єктів авторського права, до яких згідно зі згаданим Законом належить дизайн. Це ставить під загрозу авторську охорону дизайну друкованого видання.

Варто брати до уваги, що правові норми, безперечно, будуть змінюватись як за обсягом, так і за складом, відповідно до нових угод Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) та Європейських директив. Кожні нові зміни вимагатимуть внесення нових доповнень і до тексту Цивільного кодексу України. Та попри це, Кодекс і закони неодмінно будуть відрізнятися один від одного. Тож логічнішим було б закріплення в Цивільному кодексі України лише основних положень, перевірених часом, вітчизняною та зарубіжною практикою, зокрема й на міжнародному рівні.

Принципово новим є  положення, за яким майнові права  інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, що створив цей об’єкт, і юридичній  або фізичній особі , де чи в якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором (п.2 ст.429 ЦК України). Ця новела суперечить визначенню прав на службовий твір у Законі України “Про авторське право і суміжні права”, в якому виключні майнові права належать роботодавцеві, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) і (або) цивільно-правовим договором між автором та роботодавцем.

Цивільний кодекс України  намагається відродити “право на недоторканність”, що існувало за часі Радянського Союзу. Для прикладу, “автор має право протидіяти супроводженню твору без його згоди ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями, тощо” (п.1 ст.439 ЦК України). Очевидно, що цей пункт не може реально діяти на практиці і буде масово ігноруватись особливо при використанні в цифрових мережах, продуктах мультимедіа та ін. Адже сам “цифровий формат” передбачає, що твір на екрані монітору буде виглядати інакше, ніж на сторінках книги чи журналу. До того ж подання твору кожного разу буде додатково модифікуватися програмним забезпеченням, яке використовується, шрифтами, що підтримують програму, тощо.

Пункт 2 ст. 439 ЦК України  передбачає, що в разі смерті автора та відсутності спадкоємців недоторканність  твору охороняється заінтересованими особами. Однак, хто ці особи –  не пояснено, що створює розбіжності  в трактуванні.

Незаконним стає і  перегляд будь-якого твору на екрані комп’ютера, оскільки при цьому  неминуче відбувається “доповнення” твору іншими елементами на моніторі (приміром, курсором “мишки”).

Аналіз тексту нового Цивільного кодексу України дає  підстави говорити про те, що основні юридичні невідповідності є, переважно, понятійними чи термінологічними. Законодавство у сфері авторського права, як неодноразово оголошували спеціалісти, визначено положеннями міжнародних угод. Цим зумовлюється необхідність використання лише загальновизнаної термінології. Натомість, неузгодженість з положеннями міжнародних договорів неминуче призведе до послаблення охорони творів українських правовласників за кордоном.

Однією з основних умов успішного функціонування системи інтелектуальної власності є забезпечення захисту прав авторів. Отож важливу роль у цьому відіграють поява в 2001 р. нового Кримінального кодексу України та подальші його редакції та зміни, зокрема від 22 травня 2003 р. та 9 лютого 2006 р.

На відміну від попереднього Кримінального кодексу, який практично не торкався захисту прав авторів , у новому охорона інтелектуальної власності здобула істотну підтримку. Так, у старій редакції існувала тільки одна ст.136 КК України 1960 р. щодо порушень прав на всі об’єкти інтелектуальної власності. Вона поєднувала винахідницькі та авторські права, а до об’єктів охорони за нею належали, поряд з літературними та художніми творами, промислові зразки і сорти рослин. Такий підхід фактично унеможливлював захист авторських прав у порядку кримінального судочинства. Натомість, новий Кримінальний кодекс України виправив цю прикру помилку, виділивши порушення у сфері саме авторського права та суміжних прав у окрему ст.176 КК України. В ній чітко визначене коло об’єктів авторського права і суміжних прав, у разі незаконного відтворення, тиражування та розповсюдження котрих настає кримінальна відповідальність. Подано найширше визначення “порушення авторського права і суміжних прав”, яке охоплює якщо й не всі, то, принаймні, більшість з можливих випадків порушення авторського права та суміжних прав [27 , 3 ]. Зміни, внесені до Кримінального кодексу України у травні 2003 р. та лютому 2006 р., встановлюють суворіші санкції, що можуть бути застосовані до порушників чинного законодавства у сфері авторського права та суміжних прав.

Загалом прийняття нового Кримінального кодексу України  можна розглядати як політично важливий крок у напрямі європейської інтеграції та створення в Україні якісного законодавства, що регулює значну частину  правовідносин у сфері захисту об’єктів інтелектуальної власності.

Проголошений Україною курс на інтеграцію з ЄС ставить  цілу низку проблем у сфері  авторського права та суміжних прав. Для їх вирішення Україна повинна  виконати дуже суворі вимоги, закріплені в офіційних документах ЄС: мати дієздатну національну систему охорони авторського права та суміжних прав у межах спільного ринку ЄС , дотримуватися правил і принципів регулювання, встановлених ЄС, тощо.

Аналіз сучасної ситуації в цій галузі дає підстави для  висновку про те, що основний напрям взаємодії України з ЄС протягом останніх років був зосереджений на виконанні Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, що містить зобов’язання України щодо забезпечення рівня охорони прав на всі об’єкти інтелектуальної власності, аналогічного тому, що існує в ЄС.

У межах виконання  цих зобов’язань першим етапом стало  приєднання України до шести багатосторонніх  конвенцій про право на інтелектуальну власність, які сьогодні є складовою частиною національного законодавства, що регулює порядок захисту й реалізації авторського та суміжних прав.

Як правонаступник Радянського  Союзу, наша держава підтвердила  участь у Всесвітній конвенції про  авторське право, взявши на себе зобов’язання охороняти в Україні твори зарубіжних авторів, починаючи з травня 1973 р., – від часу приєднання СРСР до цієї Конвенції. У травні 1995 р. Україна приєдналася до Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів, яка є найавторитетнішим міжнародним документом у сфері охорони авторського права. У червні 1999 р. Україна стала учасницею Конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм. Найпродуктивнішим у контексті гармонізації українського законодавства у сфері інтелектуальної власності з нормами ЄС став 2001 р., коли Верховна Рада України прийняла закони: “Про приєднання України до Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення”, “Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право”, “Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми” (див.табл.1.1)

Табл.1.1. Міжнародні конвенції та договори, участь у них України

Міжнародні  конвенції та договори з питань охорони  авторського права й суміжних прав

Значення міжнародних  документів для розвитку ефективної системи авторського права в  Україні важко переоцінити, а  участь у них нашої держави  сприятиме підвищенню авторитету в  світовому співтоваристві. Водночас, необхідно наголосити, що в умовах стрімкого розвитку інформаційного суспільства, появи нових засобів передання інформації та форм засобів масової інформації, деякі положення цих міжнародних “постулатів” виявилися частково застарілими.

2. Об’єкти авторського права та його ознаки. Обсяг правової охорони об’єкта авторського права.

Авторське право поширюється  на твори науки, літератури та мистецтва, що є результатом творчої діяльності, завершені й незавершені, оприлюднені  та не оприлюднені, незалежно від їхнього призначення, жанру, обсягу і мети. Також авторським правом охороняються передачі організацій мовлення, що розміщені на території України та здійснюють мовлення за допомогою передавачів, розташованих на цій території.

Тож до об’єктів авторського права належать усі твори, що мають названі ознаки. Законодавство подає приблизний перелік цих творів, та оскільки життя не стоїть на місці, з’являються нові види творів також, цей перелік не є вичерпним. До основних об’єктів авторського права належать:

1) літературні письмові  твори белетристичного, публіцистичного,  наукового, технічного або іншого  характеру (книги, брошури, статті  тощо);

2) виступи, лекції, промови,  проповіді та інші усні твори; 

3) комп’ютерні програми;

4) бази даних; 

5) музичні твори з текстом і без тексту;

6) драматичні, музично-драматичні  твори, пантоміми, хореографічні  та інші твори, створені для  сценічного показу, та їх постановки;

7) аудіовізуальні твори; 

8) твори образотворчого  мистецтва; 

9) твори архітектури,  містобудування і садово-паркового мистецтва;

10) фотографічні твори,  у тому числі твори, виконані  способами, подібними до фотографії;

11) твори ужиткового  мистецтва, у тому числі твори  декоративного ткацтва, кераміки, різьблення, ливарства, з художнього  скла, ювелірні вироби тощо;

12) ілюстрації, карти,  плани, креслення, ескізи, пластичні  твори, що стосуються географії,  геології, топографії, техніки, архітектури  та інших сфер діяльності;

13) сценічні обробки  творів, зазначених у пункті 1 цієї  частини, і обробки фольклору, придатні для сценічного показу;