Поняття “держава” і теорії її походження

ПЛАН

1. СУТНІСТЬ, ПОХОДЖЕННЯ  І ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ……………...3

1.1. Поняття “держава” і теорії її походження………………………….3

1.2. Типи, структура і функції держави………………………………….7

2. ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ І ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ……………………………………………………………………13

3. ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ………………...18

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………..….24 
1. СУТНІСТЬ, ПОХОДЖЕННЯ І ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

1.1. Поняття “держава” і теорії її походження

Держава є одним із найважливіших інститутів суспільства, центральним елементом його політичної системи. Одним із найважливіших завдань політології є аналіз розвитку сутнісних рис, соціальної ролі здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою, принципів міждержавної політики.

Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми — політичної організації — є держава.

Термін “держава”  трактується у трьох значеннях:

1) як асоціація, що  міститься на окремій території,  об’єднує усіх членів суспільства.  В такому розумінні цей термін  використовується як синонім понять “суспільство”, “країна”, “вітчизна”;

2) як відносини політичної  влади – сукупність зв’язків  між громадянами і органами  держави;

3) як адміністративні  органи влади та правові норми,  що визначають їх функціонування.

У різних філософських, соціологічних і політологічних теоріях це поняття має неоднаковий зміст.

Основні ознаки держави:

- Суверенітет. Він  має внутрішній і зовнішній  виміри. Це означає, що держава  володіє найвищою і необмеженою  владою над внутрішніми суб’єктами  у межах кордонів тієї чи іншої країни (внутрішній вимір), а інші держави повинні визнавати цей принцип (зовнішній вимір);

- Всезагальність. Держава  охоплює своїм впливом усіх  людей, що мешкають на її  території, в тому числі громадян  інших держав;

- Примус. Монопольне право на примусовий вплив щодо населення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;

- Право на застосування  сили. Держава володіє первинним,  вищим, порівняно з іншими організаціями, правом застосувати силу в межах, встановлених законом;

- Право. Держава функціонує  в рамках встановленого права.  Структура і функції державних  органів визначаються правом. Внутрішня  і зовнішня політика проводиться  виключно в правовому полі  від імені всього суспільства;

- Суверенна законотворчість.  Право видавати закони і правила,  обов'язкові для всього населення;

- Апарат держави. Наявність  публічної влади, здійснюваної  особами, зайнятими винятково  управлінням суспільством та  охороною встановлених у ньому порядків (державні чиновники), сукупність управлінсько-адміністративних структур, покликаних реалізувати рішення центральних і місцевих органів влади;

- Монопольне право  на збирання податків. Для формування  загальнонаціонального бюджету,  утримання державного апарату;

- Територія. Держава  нерозривно пов’язана з певною  територією, на яку поширюється  її влада, а закони мають  обов’язкову силу. Організація влади  здійснюється за певним територіальним  принципом: поділ населення за  територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками.

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв'язки як необхідну форму існування  і розвитку сучасних суспільств (народів).

Отже, держава — це форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу і забезпечує безпеку особи і нації.

Місце та роль держави  в політичній системі визначаються основними принципами її функціонування:

- верховенство публічної  влади;

- збереження єдності держави, що ґрунтується на досягненні згоди між тими, ким керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду і правлячої партії;

- досягнення єдності  держави через відповідний зв'язок  із соціальними силами суспільства  (класами, групами, націями, політичними партіями тощо), за допомогою права і можливості здійснювати внутрішню й зовнішню політику від імені народу, через органічну взаємодію з громадянським суспільством загалом.

Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова література подає різні теорії походження держави:

1. Неісторична теорія. Її висунув Аристотель, стверджуючи,  що держава є природним продуктом  розвитку людських спільнот.

2. Теологічна теорія. Охоплює аналогічні за змістом  традиційні концепції християнської культури, за якими державна влада виникла з волі надприродного чинника — Бога. Особливого змісту божественне походження держави і влади набуло в теорії Ф. Аквінського. Усяка влада від Бога, стверджував він. Держава є необхідність, її мета — “загальне благо”. Існує “природний закон”, закладений Богом у серця людей. Цей “божественний закон” вищий від “природного”. Тому церква — вище держави. Її закони не повинні порушувати правителі. Сучасна католицька церква підтримує божественний генезис ідеї про державу і принципи влади. Існує навіть політичний напрям — клерикалізм, який прагне до посилення впливу церкви на усі сфери життя та державу.

3. Патріархальна теорія. Її фундатором був англійський  філософ Роберт Філмер (XIII ст.). На  його думку, держава виникла в процесі механічного об'єднання родів у племена, племен у ширші цілісні утворення, аж до держав (при збереженні принципу патріархальної, заступницької влади). Отже, держава є розширеною формою патріархальної влади, що здійснюється від імені всіх і для загального блага.

4. Теорія суспільного  договору. У XVII і XVIII століттях,  в монархічно-абсолютистську добу  в Європі виникли різні теорії  суспільного договору походження  держави. Розквіту договірна теорія  набула в період розвитку капіталістичних відносин. Її обстоювали англійські філософи Т. Гоббс і Дж. Локк та французький філософ Ж.-Ж. Руссо. Щоправда, такі погляди висував ще давньогрецький філософ Епікур. Сутність означеної теорії у тому, що держава виникає не з волі Бога, а створюється добровільно суспільним договором суверенних громадян з правителем за законами людського розуму. Вимоги розуму — це вимоги природного права громадян на життя, свободу, рівність, недоторканість майна тощо. Заради цього громадяни надають правителю та уряду (державі) відповідні повноваження, добровільно зобов'язуючись підкорятися їх волі, закону.

5. Теорія підкорення (конфліктно-насильницька). Її фундатором є польсько-австрійський  соціолог Л. Гумплович. Ґрунтуючись  на концепції соціального дарвінізму (перенесення на суспільство сформульованого Ч. Дарвіном закону боротьби видів за існування і виживання), він вважає, що виникнення держави є результатом завоювання організованішими і сильнішими групами людей гірше організованих і слабших спільнот. Тобто держава стає формою панування переможців над переможеними, сильніших над слабшими. Це результат соціального конфлікту, абсолютної ворожості, органічно притаманної людям.

6. Класова теорія. Її  основоположниками є К. Маркс  і Ф. Енгельс. Вони стверджували, що виникнення держави — це природно-історичний, об'єктивний процес. Держава започатковується на пізній фазі общинно-племінного ладу і розвивається впродовж тривалого історичного періоду. Основними умовами її утвердження (III—IV тис. до н. е.) були поява додаткового суспільного продукту внаслідок удосконалення продуктивних сил і виробничих відносин, виникнення майнової нерівності, розподілу праці, а також класів. Внаслідок цих процесів діяльність з управління суспільством поступово трансформується у відносно самостійну функцію, яку здійснює пануючий клас. Цей клас (в антагоністичному суспільстві) за допомогою державного апарату (“державної машини”) тримає в покорі всі інші класи і верстви населення, завдяки володінню засобами виробництва експлуатує їх. У соціалістичному, неантагоністичному суспільстві, на думку творців теорії, держава із знаряддя підкорення одних людей іншими перетворюється на знаряддя побудови нового, справедливого суспільства. За комунізму держава поступиться місцем комуністичному суспільному самоврядуванню.

1.2. Типи, структура і функції держави

Тип держави визначають на підставі ознак, притаманних усім державам. Економічною основою типології  держав є певний тип виробничих відносин, які виражають їхню соціальну  сутність і призначення. Однак дотепер  інсують розбіжності у поглядах як щодо критеріїв типізації, так і щодо типології держав.

Марксисти з класових, формаційних позицій виділяють  історично-формаційні типи держав: рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний. Виокремлюють також перехідний тип держави від одного історичного типу до іншого (до речі, історично-формаційний поділ держав не заперечує більшість вчених світу).

Західні політологи, а  тепер і більшість вітчизняних, тлумачать державу як надкласову організацію, покликану задовольнити спільний інтерес нації. Вони поділяють держави на індустріальні й ті, що розвиваються, не досягнувши індустріального рівня.

Поширеною на Заході і  в нас є типологія держав за політичними режимами, відповідно до якої прийнято виокремлювати: тоталітарний, авторитарний та демократичний типи держав.

На сучасному етапі  утворилася група держав, які називають  посткомуністичними, або посттоталітарними  державами (країни Східної та Центральної  Європи, республіки колишнього СРСР). Ці держави перебувають на перехідній стадії від адміністративно-командної системи до демократичної, правової.

Деякі автори на початку 90-х років прогнозували виникнення держави соціально-демократичного типу — держави трудящих-власників. Така держава, на їх погляд, мала стати  організацією політичної влади трудящих-власників, що становлять більшість суспільства, і забезпечити реальне здійснення та захист основних прав людини, прав нації й народу на засадах свободи, справедливості та солідарності. На початку XXI ст., коли вже більш-менш викристалізувався сукупний досвід постсоціалістичних трансформацій зазначених держав, вчені, в основному, акцентують увагу на стратегії і тактиці модернізації держави перехідного типу.

Суттєвою ознакою держав, які донині декларують соціалістичний шлях розвитку (Китай, Куба, Північна Корея, В'єтнам), є наявність у них авторитарно-тоталітарних елементів, абсолютизація, догматизація, національна трансформація марксистської теорії (маоїзм, ідеї чуч-хе). Нині тут відбуваються певні демократичні перетворення. Зокрема, обмежуються командно-адміністративні методи керівництва, запроваджуються елементи ринкової економіки тощо. Ці зміни в різних країнах “соціалізму” різношвидкісні й різноякісні.

Політологи виокремлюють ще національний тип держави. Ідея національної держави виникла наприкінці XVIII ст. в Західній Європі й оформилася в XIX ст. у “принцип національності”. Швейцарський правник І. Блюнчлі виклав його сутність так: “Кожна нація покликана створити окрему державу і вправі це зробити. Світ повинен бути поділений на стільки ж держав, на скільки націй розпадається людство. Нехай кожна нація буде державою, кожна держава національним організмом”.

Ідея національної держави  мала прихильників серед західних (П. Манчіні, М. Вебер та ін.), російських (М. Бердяев, О. Градовський, К. Каутський) та українських вчених (В. Липинський, Д. Донцов та ін.). Загалом більшість з них тлумачили національну державу як державу з однонаціональним складом населення. Такий підхід не поділяють більшість теоретиків і політичних діячів. Адже нині тільки численних народів на планеті налічується до 3 тисяч, а держав — понад 200, з них 90% — багатонаціональні. Відомий американський соціолог і державний діяч 3. Бжезинський зазначив: “Будь-які спроби розплутати складні проблеми за допомогою національного принципу приведуть до хаосу й різні”.

За іншою концепцією національна держава:

- утворюється нацією, яка компактно проживає на  певній території, і, як правило,  становить більшість населення  даної країни;

- є результатом здійснення  певною нацією її основного  загальносоціального права на політичне самовизначення;

- створює, забезпечує  необхідні умови для збереження  і розвитку надбань нації в  усіх сферах життя;

- поєднує піклування  про “свою” націю із створенням  належних умов для розвитку  інших націй (національностей), етнічних груп, які проживають на території держави і становлять її народ (без дотримання цього державу слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною).

 У такому розумінні  більшість держав світу є національними,  в тому числі й Україна.

Американські дослідники Н. Ферніс і Т. Тілтон, взявши за основу критерій соціальної захищеності населення  і мету соціальної політики, виділили три типи держав:

1. Позитивна держава  (США) захищає власників від  спотворень ринку і від можливих  посягань неімущих на перерозподіл національного доходу. Її соціальні програми є стихійними і спорадичними, дорівнюють обсягу допомоги, здатної забезпечити політичну стабільність, уберегти суспільство від радикальних вимог щодо перерозподілу багатства. Така діяльність держави важлива для збереження демократії. Але на перерозподіл національного доходу і соціальну структуру вона впливає мало (на 20% найбіднішого населення США в 1947 p. припадало 5,1% національного доходу, в 1974 p. — 5,4%, в 1984 p. — 7,4% ). Тому за високого загального рівня життя бідність продовжує існувати, хоч і в дещо пом'якшеній формі.

2. Держава соціальної  захищеності (Великобританія), мета  соціального регулювання у якій  полягає в забезпеченні прожиткового  мінімуму для кожного громадянина,  в ліквідації бідності й знедоленості через соціальне страхування і соціальні програми. Тут мінімальна забезпеченість є співмірною з мінімальними потребами в даному суспільстві, рівень цієї забезпеченості зростає пропорційно зростанню загального життєвого рівня. Це облагороджений варіант ліберальної держави.

3. Держава соціального  добробуту (Швеція) проводить соціальну  політику, створюючи рівні життєві  умови для всіх членів суспільства  — через регулювання доходів,  розширення сфери державних послуг, залучення непривілейованих класів (передусім робітників) до контролю над елітою і до прийняття державних рішень. Це держава загального добробуту, яка вийшла за межі ліберальної соціальної політики, але вважати її “соціалістичною” було б не зовсім коректно, позаяк термін “соціалізм” дискредитований тоталітарними режимами радянського типу, а економічна основа цієї держави — приватновласницька, капіталістична.

Структура держави

Структура держави —  система органів і установ, які  виконують внутрішні й зовнішні функції держави.

Вона охоплює:

1. Органи державної  влади, які є представницькими, і як правило, законодавчими  (парламент, регіональні, муніципальні, або місцеві);

2. Органи державного  управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях);

3. Президента як главу  держави, який в керівництві  державою безпосередньо взаємодіє  з представницькими та виконавчо-розпорядчими  органами;

4. Органи правосуддя, покликані забезпечити верховенство  законів у державі. Розрізняються  за адміністративно-територіальними ознаками (обласні, районні, міські) і за сферою юрисдикції (конституційні, загальні, господарські, військові, адміністративні, кримінальні, цивільні);

5. Контрольно-наглядові  органи, до яких належать прокуратура  (діє в Росії, Україні, Іспанії, а в англо-саксонських країнах вона функціонує в системі судової влади), різноманітні контрольні відомства;

6. Органи охорони громадського  порядку (міліція, поліція) та  органи державної безпеки.

Важливе місце в структурі  держави посідають збройні сили, а також надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війна, стихійне лихо) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади тощо.

Державні органи суттєво  відрізняються від органів недержавних, громадсько-політичних організацій. Тільки державні органи в межах своєї  компетенції виступають офіційними виразниками інтересів усього суспільства. Вони наділені повноваженнями, що дають змогу діяти не тільки завдяки засобам переконання, а й державного примусу. Проте свою владу держава реалізує в тісній взаємодії з громадсько-політичними інститутами. Особливо це стосується відносин державних органів і політичних партій.

Функції держави.

Серед політологів побутують  різні погляди щодо класифікації функцій держави. Загальноприйнятним є поділ їх на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції:

- правотворча — творення  і прийняття законів та інших  юридичних норм (законодавство);

- правоохоронна —  контроль і нагляд за виконанням  правових норм і застосування  за необхідності примусових заходів,  захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки,  громадського порядку тощо;

- економічно-господарська  — захист економічної основи суспільства, існуючого способу виробництва, різноманітності форм власності, регулювання господарської діяльності, ринкових відносин, державне управління економікою;

- соціальна — регулювання  відносин між соціальними та  етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення, узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп, ефективна демографічна політика, діяльність у галузі охорони здоров’я та гігієни, контроль за якістю харчової та фармацевтичної продукції, забезпечення підтримки соціально вразливих верств населення;

- культурно-виховна —  регулювання і розвиток системи  освіти, забезпечення державних  пріоритетів у галузі освіти, культури, науки, фізичної культури  і спорту, виховання моральності,  гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;

- екологічна — захист  довкілля, розумне використання  природних ресурсів, формування  екологічної культури, поліпшення  природного середовища.

Зовнішні функції:

— оборонна — захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність та суверенітет держави;

— дипломатична — відстоювання і реалізація національних інтересів  держави та її громадян у міжнародному житті, здійснення самостійної зовнішньої політики;

— співробітницька —  розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами, поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.

2. ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ  І ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ

Форма правління —  організація верховної державної  влади, порядок утворення її органів та ix взаємини з населенням.

Існують дві основні  форми державного правління —  монархічна й республіканська.

Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена а руках однієї особи — глави держави — спадкоємного монарха.

Монархії поділяють  на абсолютні, конституційні та теократичні.

Абсолютна монархія —  форма правління, за якою керівник держави (монарх) — головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі — уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ).

Залежно від ступеня  обмеження влади монарха конституційні  монархії поділяють на дуалістичні  і парламентські. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем'єр-міністра. Ця форма правління була характерна для буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією 1889 p.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем'єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни.

Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бога) — форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).

Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громадський) —  форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.

Це прогресивніша порівняно  з монархічною форма правління. Нині у світі існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідальності уряду — перед президентом або парламентом — розрізняють три форми республіканського правління:

- президентську,

- парламентську,

- напівпрезидентську.

Президентська форма  правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї форми главою держави  і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право “вето” — не погодитися з ухваленим парламентом певного закону. повноваження президент Проте в разі порушення конституції країни, він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, але за дотримання особливої процедури — імпічменту (процедура обвинувачення вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої та координуючої влади. Нині президентська форма правління діє в США, Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах.

Парламентська форма  правління. За цієї форми главою держави  є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем'єр-міністр) — фактично перша  особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти президента набувають чинності після підписання прем'єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шляхом (парламент або особлива колегія, до якої входить депутатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади парламентської республіки — Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.

Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік. Президент — глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем'єр-міністра, які підлягають обов'язковому затвердженню парламентом. Формально уряд очолює прем'єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду.

Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливості парламентського контролю за діяльністю уряду обмежені. Президент, якого  обирають на основі загальних виборів, має право розпуску парламенту. Така система діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах.

Державний устрій — спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності  держави, особливості відносин між  її складовими.

Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні) держави.

Унітарна (лат. unitas — єдність, однорідний, що складає ціле) держава  — єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні  чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.

У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах існують автономії, які відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими повноваженнями. У них водночас із загально-державними законами з окремих питань діють регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам держави загалом. В автономіях незалежно від центральних органів діють автономний парламент, уряд (однак автономія не є державним утворенням). Більшість західних розвинутих держав —- унітарні (Франція, Швеція, Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.

Федерація — союзна держава, до складу якої входять державні утворення  — суб'єкти федерації.

Суб'єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність. Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб'єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і громадянство (подвійне — для суб'єктів федерації). Проте суб'єкти федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову й судову систему. Однак суб'єкти федерації не можуть бути повністю незалежними у внутрішній і зовнішній політиці. Вони добровільно делегують центральним органам федерації частину своїх повноважень. У разі порушення федеральної конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. Суб'єкти федерації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20 федеративних держав (штати — у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі — у Німеччині, Австрії; кантони і напівкантони — у Швейцарії; провінції — в Аргентині, Канаді).

Конфедерація (лат. confederatio — спілка, об'єднання) — союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.

За конфедерації існує  центральний керівний орган, якому надані чітко визначені повноваження. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянства, спільної податкової і правової системи тощо. Правовою основою конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації — конституція. Кошти конфедерації складаються із внесків її суб'єктів. Це нетривка форма державного об'єднання. Вона передує виникненню федерації або розпаду на самостійні держави. Нині конфедерацій у світі не існує. У минулому конфедеративним був устрій у США (1776—1787), Швейцарії (до 1848), Німецький союз (1815—1867). Щоправда, термін “конфедерація” вживається в назвах швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх федерального устрою.

3. ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

За конституційним визначенням  «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» (ст. 1). Демократичний характер української  держави конституційно закріплюється через республіканську форму правління і принципи народного суверенітету: «Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» (ст. 5) та поділу влади: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» (ст. 6).