Поняття договору купівлі-продажу і його правове регулювання

ПЛАН

ВСТУП

1. Поняття договору купівлі-продажу і його правове регулювання
2. Істотні умови договору
3. Права та обов’язки сторін
4. Окремі види договору купівлі-продажу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ЗМІСТ

ВСТУП

Функціонування економічного механізму  будь-якого суспільства, в якому  продукти виробництва виступають товаром, а взаємний обмін ними здійснюється за законом вартості, потребує використання відповідних правових форм організації обігу товарів, переходу їх від виробників до споживачів.

Актуальність теми роботи полягає в тому, що одним з найпоширеніших та найефективніших засобів взаємозв'язку між виробництвом продукції та її споживанням є договір купівлі-продажу, відносини за яким регулюються положеннями Цивільного та Господарського кодексів України, законами «Про захист прав споживачів», «Про цінні папери і фондовий ринок», «Про товарну біржу» тощо, а також численними підзаконними нормативними актами. Договір купівлі-продажу – це угода, за якою продавець зобов’язується передати майно (товар) у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Якщо покупець є державне підприємство чи інша державна організація, то у неї виникає або право повного господарського відання, або оперативного управління майном. Наявні норми про купівлю-продаж розраховані на звичайні, побутові правочини купівлі-продажу майна і не охоплюють великого розмаїття умов, які включаються у договори між господарчими суб’єктами, особливо в договори міжнародної купівлі-продажу товарів за участю зарубіжних учасників. Тому в ЦК України, крім традиційних у цьому договорі обов’язків продавця (попереджати покупця про права третіх осіб на товар, що продається, зберігати його до передачі покупцеві тощо), сформульовано чимало нових правил, які стосуються визначення кількості, асортименту, якості, комплектності товару, тари й упакування, строків передачі товарів покупцеві та наслідків недодержання їх продавцем. Договір може бути укладений на купівлю-продаж як товару, який буде виготовлений або придбаний продавцем у майбутньому, якщо інше не встановлено законом, іншим правовим актом або не випливає з характеру товару.  За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Основною і визначальною ознакою всіх видів договорів купівлі-продажу є оплатне та безповоротне відчуження продавцем майна (товару) і перехід його у власність покупця – за інших обставин відносини за договором вже неможливо буде кваліфікувати як купівлю-продаж. В процесі роботи вивчено і проаналізовано роботи вітчизняних та зарубіжних авторів з питань договірного регулювання відносин купівлі-продажу, зокрема: М.І. Брагінського, Ю.Є. Булатецького, В.В. Вітрянського, Є.А.Васильєва, О.С. Йоффе, О.О. Красавчикова, Д.І. Мейєра, Ю.В. Романець, Є.А. Суханова, А.П. Сергєєва, Ю.К. Толстого, Л.І. Шевченко та ін.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері купівлі-продажу.

Предметом дослідження є цивільно-правові аспекти системи нормативного регулювання договірних відносин купівлі-продажу.

Метою роботи є комплексний аналіз правовідносин, що випливають із договору купівлі-продажу в цивільному обігу України. Відповідно до мети в роботі поставлено наступні завдання:

• визначення поняття договору купівлі-продажу;
• аналіз істотних умов договору;
• вивчення прав та обов’язків сторін;
• дослідження окремих видів договору купівлі-продажу.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складають загальнонаукові і діалектичні методи пізнання (формально-логічний, системно-функціональний, системно-порівняльний) та спеціальні методи, які використовуються у правових дослідженнях: формально-юридичний, системний та інші.

1. ПОНЯТТЯ ДОГОВОРУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ І ЙОГО ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Договір купівлі-продажу — це угода, за якою одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України)¹. Однак не всі учасники цивільних правовідносин можуть набувати майно у власність. Так, майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України, а майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою, яка перебуває на державному бюджеті, та казенними підприємствами — на праві оперативного управління.

Таким чином, за договором купівлі-продажу  продавець зобов'язується передати покупцеві майно у власність або повне господарське відання чи оперативне управління, а останній зобов'язується прийняти це майно і сплатити за нього обумовлену угодою грошову суму. Це сплатний, двосторонній і консенсуальний договір. Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність (повне господарське відання чи оперативне управління) покупця і, отже, є юридичною підставою виникнення таких зобов'язальних правовідносин, які зумовлюють появу у покупця абсолютного речового права.

Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий характер і укладається переважно на те майно, що є в наявності і підготовлене для відчуження. ЦК України прямо передбачена можливість укладення договору купівлі-продажу щодо майна, створеного (придбаного, набутого) продавцем у майбутньому (ст. 656). При цьому продавцеві сплачується вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. У деяких випадках для покупця становить інтерес не саме придбане майно як матеріальний об'єкт, а зафіксоване в ньому те чи інше право вимоги, наприклад у разі купівлі цінних паперів. Оплата придбаного майна має здійснюватися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом.

Двосторонній характер договору купівлі-продажу зумовлює взаємне виникнення у кожної із сторін прав та обов'язків. Так, з укладенням такого договору продавець приймає на себе обов'язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець у свою чергу зобов'язаний здійснити оплату придбаної речі і водночас набуває права вимагати від покупця її передачі. Іншими словами, у договорі купівлі-продажу відповідним правам та обов'язкам продавця кореспондуються відповідні обов'язки та права покупця і навпаки².

Договір купівлі-продажу є консенсуальним, оскільки права та обов'язки сторін виникають у момент досягнення ними згоди щодо всіх істотних умов. Настання цього моменту може мати ряд особливостей, зумовлених тим, що для окремих видів договорів купівлі-продажу законодавець передбачає спеціальні вимоги до їх оформлення, без додержання яких укладена угода не може вважатися дійсною.

Договір купівлі-продажу є одним  з найефективніших засобів взаємозв'язку виробництва і споживання, регулятором  нормального функціонування господарського комплексу країни. Він може укладатися між громадянами, між організаціями (підприємствами, установами), а також між організаціями та громадянами, що свідчить про його універсальність.

Правове регулювання відносин купівлі-продажу  здійснюється ЦК України, законами України «Про захист прав споживачів», «Про цінні папери і фондовий ринок», «Про товарну біржу», «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», іншими законами та численними нормативно-правовими актами.

Відповідно до цивільного законодавства  сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними можуть бути будь-які суб'єкти цивільних правовідносин — громадяни, юридичні особи або держава. Однак умови участі кожного з цих суб'єктів у договорі купівлі-продажу не завжди однакові, що залежить від обсягу правоздатності і дієздатності конкретного суб'єкта цивільних правовідносин, форми власності відчужуваного майна, його правового режиму та інших обставин.

Закон може визначати певні спеціальні умови щодо участі відповідних юридичних осіб у товарообігу з урахуванням статутних цілей їхньої діяльності (наприклад, щодо комерційної діяльності політичних партій, громадських та релігійних об'єднань). В умовах переходу до ринкових реформ держава відмовилася від монополії на зовнішньоекономічну діяльність. Нині суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі торговельної, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи на засадах, визначених спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

За ст. 658 ЦК України право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Іншими словами, це положення закону означає, що приймати рішення про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише його власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцеві не лише саме майно, а й право власності на нього (право повного господарського відання чи оперативного управління). Тільки за такої умови у покупця може виникнути відповідне право. Продавець не може передати покупцеві те, на що він сам не має права. У законодавстві не розкривається зміст поняття «примусовий продаж», визначаються лише підстави для здійснення примусового продажу майна. До таких підстав належать: продаж описаного у боржника майна з метою задовольнити вимоги кредиторів згідно зі ст. 61 Закону України «Про виконавче провадження, продаж заставленого майна у порядку, встановленому Законом України «Про заставу», продаж майна відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», реалізація конфіскованих предметів, які стали знаряддям або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, тощо. Отже, право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Власникові не обов'язково особисто брати участь в укладенні договору купівлі-продажу. Він може здійснити  ці повноваження через свого представника або комісіонера. У такому разі покупець досягає тієї самої мети, що й при купівлі майна безпосередньо у власника, хоч і з певними особливостями. Так, при продажу майна, зданого на комісію, продавцем виступає комісіонер, а не власник такого майна. Тому у разі виявлення відхилень від умов договору купівлі-продажу покупець звертається з претензіями до комісіонера (продавця), а не до комітента (власника). При укладенні договору купівлі-продажу продавцем через свого повіреного (на підставі договору доручення) стороною в ньому є власник, а не повірений. Держава і територіальні громади діють через утворювані ними спеціальні органи³.

За чинним законодавством в окремих  випадках може встановлюватися особливий правовий статус продавців і покупців. Так, відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають у державній та комунальній власності, є відповідно Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації, створені місцевими радами. Покупцями об'єктів малої приватизації можуть бути фізичні та юридичні особи, які визнаються покупцями відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна» (ст. 8). Разом з тим не можуть бути покупцями: юридичні особи, серед засновників та учасників яких є органи державної влади та управління; працівники органів приватизації та особи, яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю, крім випадків використання ними приватизаційних паперів.

2. ІСТОТНІ УМОВИ ДОГОВОРУ

Істотними умовами договору купівлі-продажу  є умови про предмет та ціну. Доки сторони не дійдуть згоди  щодо цих двох умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погодження усіх можливих інших умов (строк, місце, спосіб виконання тощо). Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо щодо них за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Так, у разі продажу товарів у кредит з наступним погашенням платежів встановлення у договорі строку повернення кредиту набуває значення істотної умови. У чинному законодавстві немає переліку того майна, що може становити предмет договору купівлі-продажу. У ЦК України застосовується термін «товар». Проте, як відомо, термін «майно» у законодавстві та цивільно-правовій науці має різні значення. В одних випадках під майном розуміють індивідуально-визначені або визначені родовими ознаками речі, а також певні зобов'язальні права, в інших — сукупність прав та обов'язків⁴.

Відповідно до п. 2 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права, до договору купівлі-продажу яких застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речі або їх сукупність (об'єкти природи або створені людиною матеріальні блага), а також певні зобов'язальні права, пов'язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на отримання майнових вигод (зафіксованих, зокрема, у цінних паперах). У сучасних умовах значно поширився обіг цінних паперів, значення яких за соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України «Про цінні папери і фондовий ринок», цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Не кожний цінний папір може бути предметом купівлі-продажу чи іншої угоди. Так, ощадні іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним. За чинним цивільним законодавством предметом договору купівлі-продажу не можуть бути боргові зобов'язання, зобов'язання, що виникають із заподіяння шкоди, та авторські права.

Відносини переуступки чи переходу їх до інших осіб регулюються нормами  інших правових інститутів. Однак  нині спостерігається тенденція до включення в коло предметів договору купівлі-продажу об'єктів цивільних прав інших цивільно-правових інститутів. Так, Положенням про патент на право оренди будинків (споруд, приміщень), затвердженим наказом Фонду державного майна України від 31 січня 1995 р. передбачено, що володілець патенту на право оренди має право його продати, подарувати, передати у спадок, заставити, укладати інші угоди, не заборонені законодавством. Такий підхід закладено і в ЦК України, у статті 658 якого, зокрема, записано, що предметом купівлі-продажу може бути також право вимоги, якщо воно не має особистого характеру і до його продажу застосовуються правила про відступлення від вимоги. Вважається, що такий підхід до визначення предмета договору купівлі-продажу є юридичне некоректним, адже, якщо суворо додержуватися правової логіки, то необхідно визнати, що предметом договору купівлі-продажу можуть бути лише ті об'єкти, які відповідно до законодавства про власність є об'єктами права власності, чого про оренду не скажеш. А втім і самі складачі ЦК України змушені були записати, що продаж права вимоги має здійснюватися за правилами про відступлення права вимоги, тобто за правилами іншого правового інституту⁵.

Відтепер предметом договору купівлі-продажу  може бути будь-яке майно, визнане законом об'єктом права власності і не вилучене з товарообігу. За Земельним кодексом України 2001 p., як і за Земельним кодексом 1991 p., предметом договору купівлі-продажу з додержанням спеціальних вимог закону можуть бути також земельні ділянки. Водночас пунктом 15 Перехідних положень до Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не мають права до 1 січня 2005 р. продавати або іншим чином відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та вилучення земель для суспільних потреб. Кожна держава має право визначати об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні бути у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з додержанням спеціальних правил.

Законодавство визначає певні вимоги, яким має відповідати предмет  договору купівлі-продажу. Відповідно до ст. 673 ЦК України продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу, а у разі відсутності в договорі умов щодо якості товару продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. У разі продажу товару за зразком та (або) за описом продавець повинен передати покупцеві товар, який відповідає зразку та (або) опису. Якщо ж обмеження рівня рентабельності, розміру торговельних і постачальницько-збутових надбавок та обов'язкове декларування цін. Однак перелічені та інші заходи щодо становлення системи ціноутворення не були послідовними і стабільними, зберігали практику державних дотацій на широкий перелік товарів і послуг, а відтак — не сприяли подоланню кризових явищ у країні.

У ЦК України сформульовано загальні принципові правила визначення ціни в договорі купівлі-продажу, адекватні суспільству з ринковою економікою. Так, згідно зі ст. 691 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, — за ціною, що визначається відповідно до ст. 632 цього кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу. У свою чергу ст. 632 ЦК України передбачає, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, а у випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається⁶.

Отже, за чинним законодавством сторони  у договорі купівлі-продажу, які  займаються підприємницькою діяльністю, мають право вільно визначати  ціну предмета угоди, а в передбачених законом випадках повинні керуватися державними фіксованими чи регульованими цінами. Абсолютно вільно визначають ціну громадяни, які укладають разові угоди купівлі-продажу, зокрема на речових ринках. Особливий порядок визначення цін передбачений для зовнішньоекономічних угод.

Звичайно у договорі купівлі-продажу, крім предмета та ціни, сторони можуть встановлювати й інші умови, зокрема порядок розрахунків, доставки товару, строки виконання договору. Договір купівлі-продажу, як і будь-яка інша цивільно-правова угода, має певну форму. У ЦК України немає статті, яка б безпосередньо визначала форму для усіх різновидів договору купівлі-продажу. Однак ці кодекси та інші законодавчі акти містять норми, в яких обумовлюється особливий порядок оформлення окремих договорів купівлі-продажу. Якщо спеціальними правовими нормами не встановлена форма того чи іншого різновиду договору купівлі-продажу, то слід керуватися загальними правилами цивільного законодавства про форму угод. Тобто договір купівлі-продажу може укладатися в усній чи письмовій (звичайній або нотаріальній) формі, а також шляхом здійснення так званих конклюдентних дій.

У законодавстві передбачено порівняно  небагато випадків, коли потрібно спеціальне оформлення договірних відносин купівлі-продажу. ЦК України містить лаконічну норму про форму договору купівлі-продажу. Так, відповідно до його ст. 659 договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Тому для вирішення питання про форму договорів купівлі-продажу необхідно звертатися також до аналізу спеціальних законодавчих та нормативно-правових актів.

Визнання передачі громадянам у  власність державного житла в  порядку приватизації договором купівлі-продажу чи іншою угодою означає, що на приватизаційну угоду мають поширюватися правила цивільного права про визнання угод недійсними, про розірвання договорів тощо, що не завжди враховують державні та судові органи. Так, за протестом прокурора Ватутінського району м. Києва розпорядженням державної адміністрації Ватутінського району було скасовано приватизацію квартири громадянина К. та визнано недійсним свідоцтво про право власності на неї у зв'язку з тим, що її приватизація була здійснена начебто невідомою особою без згоди громадянина К., який проживав у цій квартирі як наймач. Ватутінський районний суд своїм рішенням від 15 жовтня 1997 р. зазначені дії державної адміністрації визнав правомірними⁷. З таким рішенням суду не можна погодитися, адже державна адміністрація фактично привласнила собі функції судового органу.

Форма договору купівлі-продажу земельних  ділянок визначається Земельним  кодексом України. Так, відповідно до ст. 132 ЗК України угоди про перехід  права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріально посвідчуються. У цій же статті передбачено умови, які обов'язково мають містити такі угоди, а також підстави державної реєстрації земельної ділянки. Слід враховувати, що окремими актами законодавства або продавцем можуть бути передбачені особливі умови та порядок оформлення деяких різновидів договору купівлі-продажу (на біржах, аукціонах, ярмарках, виставках, у зовнішньоекономічній діяльності тощо) або для деяких видів майна (автомобілів, акцій, валюти тощо). Так, оформлення зовнішньоекономічних договорів купівлі-продажу здійснюються відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженого наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 21 вересня 2001 р.

Недодержання форм договору купівлі-продажу  та інших вимог до його оформлення тягне за собою наслідки, визначені  загальними правилами цивільного права, якщо інше не передбачено спеціальним законом.

3. ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ СТОРІН

З укладенням договору купівлі-продажу, як і будь-якої іншої двосторонньої  угоди, у кожної із сторін виникають  права та обов'язки, які становлять його зміст. Важливо, що права однієї сторони співвідносяться з обов'язками іншої сторони таким чином, що відповідному обов'язкові продавця кореспондується відповідне право покупця і навпаки. Так, одним з найважливіших обов'язків продавця є передача ним майна у власність (у повне господарське відання або оперативне управління) покупця, а останній набуває право вимагати передачі йому цього майна. У свою чергу покупець зобов'язаний прийняти від продавця придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець відповідно має право вимагати від покупця прийняти продане майно (якщо він у цьому заінтересований) і сплатити за нього належну грошову суму. Отже, аналіз змісту обов'язків дає уявлення про відповідні права сторін, що робить недоцільним детальний розгляд усіх прав сторін. Виконання зазначених обов'язків має здійснюватися обома сторонами водночас, якщо інше не передбачено законом або договором⁸.

Законодавство України визначає також  ряд інших додаткових обов'язків  продавця. Так, продавець зобов'язаний: попередити покупця про всі права третіх осіб на річ (товар), яка продається; зберігати продану річ, якщо право власності переходить до покупця раніше передачі речі; повідомити про можливі наявні недоліки продаваної речі (товару). У сторін можуть виникнути й інші обов'язки, зумовлені предметом та різновидом договору купівлі-продажу, особливостями місця і способу виконання договору та інших обставин, які визначені актами законодавства чи договором або випливають зі змісту останнього.

Важливе значення має також чітке  визначення обов'язків покупця. У ЦК України названо лише обов'язки з оплати і прийняття купленої речі. Звичайно, у договорі можуть бути сформульовані й інші обов'язки покупця, як і продавця. Додаткові обов'язки можуть встановлюватися також законодавчими актами (наприклад, про приватизацію, цінні папери).

Кожна зі сторін договору купівлі-продажу  повинна належним чином виконувати всі обумовлені в ньому або передбачені законом обов'язки. У разі порушення їх продавець або покупець несуть майнову відповідальність чи інші правові наслідки, які можуть і не бути мірою цивільно-правової відповідальності, яка настає, зокрема, за наявності умов, передбачених законом за порушення зобов'язань.

Як зазначалося, основний обов'язок продавця — передати продану річ (товар) покупцеві. Невиконання цього обов'язку надає покупцеві право вимагати від продавця передачі купленої речі (товару) у примусовому порядку або відмовитися від подальшого виконання договору. У ЦК України вперше досить докладно врегульовано відносини щодо передачі товару покупцю. Так, продавець повинен одночасно з товаром передати покупцю також його приналежності та відповідні документи (ст. 662). Обов'язок продавця вважається виконаним у момент вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар, або у момент надання товару у розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару, або в інший момент, обумовлений договором. Якщо ж з договору не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продавця вважається виконаним у момент здачі перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві (ст. 666).

Відповідно до статей 620 і 665 ЦК України у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу, а якщо не передано індивідуально-визначену річ, покупець має право витребувати її від продавця. Тобто, на відміну від ст. 231 ЦК УРСР, у ЦК України прямо не передбачено обов'язок продавця відшкодувати покупцю збитки, завдані невиконанням продавцем обов'язку передати товар. Однак у такому разі покупець не позбавлений права звернутися до продавця з позовом про відшкодування збитків на підставі загальних положень зобов'язального права про відповідальність боржника за порушення договірного зобов'язання. З передачею товару покупцеві закон пов'язує настання й інших правових наслідків. Відповідно до ст. 668 ЦК України з моменту передачі покупцеві товару до нього одночасно переходить і ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження цього товару, якщо інше не встановлено договором або законом⁹.

У ст. 667 ЦК України прямо не визначаються правові наслідки для продавця, з вини якого сталося погіршення майна, прийнятого ним на зберігання до передачі його покупцеві. У цих статтях лише зазначається, що покупець зобов'язаний відшкодувати продавцеві витрати, завдані йому у зв'язку зі зберіганням майна. Тому питання про можливу відповідальність продавця за погіршення проданого майна має вирішуватися на підставі загальних норм про відповідальність за неналежне виконання (невиконання) норм, що регулюють відносини схову (зберігання), оскільки правило про схов (зберігання) застосовується також до випадків, коли він здійснюється на підставі інших договорів або вказівок закону, якщо інше не встановлено законом або спеціальними правилами про ці договори. Обов'язок схову виникає на підставі укладеного з відповідною умовою договору купівлі-продажу. Отже, продавець-охоронець має відповідати за втрату, нестачу, пошкодження майна, якщо інше не обумовлено договором. Однак у законодавстві нічого не сказано про допустимість розірвання договору купівлі-продажу з ініціативи покупця у разі нестачі чи пошкодження придбаного майна. На наш погляд, якщо нестача чи пошкодження майна сталися з вини продавця-охоронця, застосування зазначених наслідків не суперечить загальним принципам цивільного права.

Продавець повинен забезпечити  виникнення права власності (права  повного господарського відання, права  оперативного управління) у покупця, інакше за законом для нього настають певні негативні наслідки. Проблеми з цього приводу, як правило, виникають тоді, коли продавець не є власником майна і не має спеціальних повноважень на здійснення дій з його відчуження, а лише є його законним або незаконним володільцем. Зрозуміло, що за таких умов правомірність придбання покупцем такого майна може бути поставлена під сумнів власником або іншою уповноваженою особою. Тому, якщо третя особа на підставі, що виникла до продажу речі, пред'явить до покупця позов про її відібрання, покупець зобов'язаний притягнути продавця до участі у справі, а продавець — вступити у цю справу на стороні покупця (ст. 660 ЦК України). Така участь продавця у справі необхідна для сприяння захистові покупця від можливого відсудження у нього купленої речі, обґрунтування безпідставності пред'явленого третіми особами позову.

Відповідно до ст. 661 ЦК України у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві збитки, якщо покупець не знав і не повинен був знати про ці підстави. При цьому правочин щодо звільнення продавця від відповідальності або її обмеження у разі витребування товару у покупця третьою особою є нікчемним. У наведеній нормі можна віднайти дві новели. По-перше, в ЦК України відшкодування збитків покупцеві можливе лише тоді, коли він не знав або не міг знати про права третіх осіб на продаваний товар. По-друге, визнання правочину про обмеження відповідальності продавця нікчемним не залежить від знання продавцем перешкод для продажу товару¹⁰.