Поняття криминально-процесуального закону

ЗМІСТ

ВСТУП                                                                                                                         2                                                                                            

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНУ 4

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ НОРМ         9

2.1 Поняття та ознаки  кримінальної процесуальної норми                             9

2.2 Особливості структури  норм кримінального процесуального  права     10

2.3 Види кримінально – процесуальних  норм                                                 14

РОЗДІЛ 3. СПІВВІДНОШЕННЯ НОРМ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА З НОРМАМИ КРИМІНАЛЬНОГО             18

ВИСНОВОК                                                                                                         21                                            

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ                                                             23                                                 

ВСТУП

Особливістю кримінально-процесуальної  діяльності є досить детальна регламентація  її нормами кримінально-процесуального права. У зв'язку з цим для теорії і практики кримінального судочинства набуває великого значення розробка питань про те, як у правовій нормі формулюється державна воля, якими засобами досягається поєднання її з волею суб'єктів правовідносин, яким є шлях найбільш ефективного впливу правової норми на суспільні відносини для одержання найкращого практичного результату.

Частина цих питань може бути з'ясована при розгляді видів  і структури кримінально-процесуальних  норм.

Часті зміни норм кримінально-процесуального права не сприяють їхній ефективній реалізації. Практика потребує не тільки чіткості і однозначності змісту норм права, а й їхньої певної стабільності, що може бути досягнута лише за умови якісного викладення правил поведінки суб’єктів кримінального процесу у нормах права.

Теорія кримінального процесу потребує вирішення наукової задачі, що полягає у комплексному теоретичному дослідженні норм кримінально-процесуального права. Ця задача має істотне значення як для теорії процесу, так і для практики творення законів, що є джерелами кримінально-процесуального права, а також для практики застосування цих законів.

Метою курсової роботи є  визначення, класифікація  норм кримінально-процесуального права.

Мета зумовила постановку і вирішення наступних завдань:

1) дослідити природу  норм кримінально-процесуального права та їхнє функціональне призначення;

2) виявити і дослідити  зв’язки кримінально-процесуальних  норм між собою, а також з  нормами кримінального права;

3) з’ясувати, чи існують  особливості структури норм кримінально-процесуального  права;

4) проаналізувати особливості кримінально-процесуальних норм у цілому та усіх їхніх структурних елементів.

Об’єктом дослідження  є правове регулювання суспільних відносин, що виникають, розвиваються і припиняються під час провадження  у кримінальних справах.

Предметом дослідження є норми кримінально - процесуального права.

Спеціальними методами дослідження, використаними в цій  роботі, є метод системно-структурного аналізу, історичний, порівняльно-правовий, логічного аналізу, індукції, дедукції, функціональний і статистичний (підрахування). Усі методи дослідження використовувались у взаємозв’язку та взаємозалежності, що в кінцевому рахунку забезпечило всебічність, повноту та об’єктивність дослідження, коректність, несуперечливість та істинність наукових результатів.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНУ

Кримінально-процесуальне право є обов'язковим компонентом, важливою ланкою всієї системи права  в Україні. Як і будь-яка ланка  єдиного ланцюга, кримінально-процесуальне право, маючи певну самостійність, пов'язане з іншими ланками, зокрема з матеріальним кримінальним правом.

Правильне розуміння  кримінально-процесуального права  є необхідною умовою для відмежування цього поняття від інших, подібних до нього.

Аналіз кримінально-процесуальної  літератури, в якій розглядається поняття кримінально-процесуального закону, свідчить про певні розбіжності в трактуванні цього питання. В деяких випадках під ним розуміють як форму правових актів, що містять норми, які регулюють суспільні відносини у галузі кримінального судочинства, так і самі ці норми, система яких утворює кримінально-процесуальний закон. Отже, під поняттям «кримінально-процесуальний закон» розуміють форму і зміст кримінально-процесуального права в органічному поєднанні.

Можна виділити такі ознаки кримінально-процесуального закону:

1) це акт, що має  найвищу юридичну силу;

2) він формулює принципи  і регулює процедуру кримінального  судочинства;

3) він регламентує  діяльність учасників процесу,  надаючи їм певні права й  обов'язки;

4) цей акт націлений  на вирішення завдань кримінального процесу.

Зовнішньою, документальною формою кримінально-процесуального закону є нормативні акти, які можна класифікувати  за різними підставами:

1) за юридичною силою  — закони (КПК) і підзаконні ;

2) за сферою дії  — загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;

3) за ступенем загальності  правових норм — загальні та  норми, що конкретизують;

4) за характером волевиявлення  — норми, що встановлюють, норми,  що змінюють, і норми, що скасовують;

5) за часом дії —  визначено-строкові та невизначено-строкові;

6) за суб'єктами нормотворчості  — видані Верховною Радою України,

Президентом України, Кабінетом  Міністрів України, міністерствами, відомствами.

Крім цього, кримінально-процесуальні норми як зміст кримінально-процесуального закону можуть міститися в кримінально-процесуальних, нормативно-правових актах, у комплексних нормативно-правових актах, «присвячених» кільком галузям права

Отже, зовнішньою формою кримінально-процесуального закону є  кримінально-процесуальний акт вищих  органів державної влади, а його наповненням, змістом — кримінально-процесуальна норма як структурний елемент кримінально-процесуального закону, права, його невіддільна частина і найголовніша одиниця.

Щоб застосування кримінально-процесуального закону за аналогією не призвело до порушення принципу законності, слід додержуватись низки умов:

1) передбачений процесуальним  законом випадок повинен бути  подібним до того, до якого  закон застосовується за аналогією;

2) застосування закону  за аналогією ні в якому  разі не може вести до обмеження процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, або до покладення на них не передбачених законом обов'язків;

3) не допускати вчинення  органами слідства і дізнання, прокуратурою і судом процесуальних  дій, що не передбачені нормами  кримінально-процесуального закону.

Часто поняття «кримінально-процесуальний  закон» застосовується в більш вузькому, спеціальному значенні як найменування тільки безпосередньо самих нормативно-правових актів вищих представницьких  органів державної влади, що складають  кримінально-процесуальне законодавство. При такому підході кримінально-процесуальний закон у систематизованому вигляді (КПК) є юридичним джерелом, зовнішньою формою кримінально-процесуального права, бо є способом вираження і функціонування його норм.

Слід зазначити, що деякі автори визнають кримінально-процесуальний закон єдиним джерелом кримінально-процесуального права. На мою думку, така позиція є не зовсім правильною.

Досить слушно з цього  приводу висловилися О. О. Чувильов і Т. Н. Добровольська, які зазначають, що кримінально-процесуальний закон є основним, але не єдиним джерелом кримінально-процесуального права. Така позиція є більш виваженою і правильною. Адже дійсно, іноді кримінально-процесуальна діяльність регулюється указами Президента України, постановами Верховної Ради України або рішеннями Конституційного Суду України, положення яких стають законом значно пізніше. У своїй сукупності всі ці нормативні акти утворюють кримінально-процесуальне законодавство України.

При цьому слід зазначити, що визначення закону єдиним джерелом кримінально-процесуального права усуває з переліку цих джерел міжнародні договори (конвенції), які уклала Україна з іншими державами і які, деякою мірою, регулюють кримінально-процесуальну діяльність посадових осіб судових та інших правоохоронних органів України. Ці правові документи статусу закону не набувають, проте містять низку кримінально-процесуальних норм.

Отже, джерела кримінально-процесуального права можна поділити на дві групи: закони та інші нормативні акти, що містять  кримінально-процесуальні норми.

До першої групи належать:

1) Конституція України;

2) КПК України;

3) закони про судоустрій, прокуратуру, адвокатуру тощо.

До другої групи належать:

1) укази Президента  України;

2) постанови Верховної  Ради України;

3) рішення Конституційного Суду України;

4) міжнародні договори, угоди, конвенції.

Однак слід пам'ятати, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, накази, інструкції, вказівки Генерального прокурора та Міністра внутрішніх справ не є джерелами  кримінально-процесуального права, бо вони містять не нові норми права, а лише тлумачення, роз'яснення судам, органам розслідування і прокурорам щодо правильного застосування вже чинних правових норм.

Отже, кримінально-процесуальний  закон — це сукупність процесуальних норм, що регулюють кримінально-процесуальну діяльність і спрямовані на забезпечення виконання завдань кримінального судочинства. їх значення полягає в тому, що вони встановлюють порядок реалізації матеріального закону, регулюють правові відносини між учасниками кримінально-процесуальної діяльності, забезпечують охорону прав і свобод громадян, які залучаються до сфери кримінального судочинства.

Дія закону у просторі може бути територіальною та екстериторіальною. Провадження в кримінальних справах  на території України здійснюється за правилами Кримінально-процесуального кодексу України незалежно від місця вчинення злочину [9, c.453].

Територіальна дія кримінально-процесуального закону окреслена територією держави  Україна і визначається державним  суверенітетом.

Екстериторіальна дія  закону регулюється міжнародними договорами і передбачає поширення законодавства  певної держави за межами її території. Вона відома як право екстериторіальності  держав — порядок, відповідно до якого  установи або фізичні особи, що перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що перебувають на власній національній території і підвладні законам та юрисдикції власної держави.

Правом екстериторіальності  користуються військові кораблі  та літаки, що із дозволу держави  перебування перебувають на її території, але розглядаються як частина території держави прапора або пізнавальних знаків.

При провадженні в  кримінальній справі застосовують кримінально-процесуальний  закон, який діє відповідно під нас  дізнання, досудового слідства або судового розгляду справи. Загальним є правило: закон зворотної сили не має (ст. 58 Конституції України). Це правило надає визначеності та стабільності кримінально-процесуальним правовідносинам, бо учасники кримінального процесу орієнтуються у своїй діяльності на чинний кримінально-процесуальний закон. Однак із нього є виняток: має зворотну силу кримінально-процесуальний закон, згідно з яким покращується становище учасників процесу (надаються нові права, скасовуються певні запобіжні заходи тощо). Правило зворотної дії закону має гуманістичну спрямованість.

На порядок дії кримінально-процесуального закону за колом осіб поширюється  загальне правило: закон діє щодо всіх осіб, які перебувають на території  його дії та є суб'єктами відносин, на які він розрахований. Дія процесуального закону поширюється на всіх громадян України.

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ  НОРМ

2.1 Поняття  та ознаки кримінальної процесуальної  норми

Загальні положення  щодо норм права розглядають у  межах навчальної дисципліни "Теорія держави і права". Для норм кримінально-процесуального права притаманні всі ознаки правових норм. Однак, оскільки вони регламентують специфічні суспільні відносини, то слід зважати й на їх особливості.

Кримінальні процесуальні норми – це встановлені державою загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, виконання яких забезпечується, в основному, добровільними діями учасників процесу, а у необхідних випадках – засобами державного примусу і загрозою юридичної відповідальності [8].

Кримінальні процесуальні норми - початкова, визначальна ланка  в механізмі кримінально-процесуального регулювання. У них безпосередньо  виявляється воля держави щодо необхідного  порядку розслідування і вирішення  кримінального провадження, визначаються процесуальний статус суб'єктів кримінального провадження, порядок провадження слідчих (розшукових)  та негласних (розшукових) дій, застосування заходів процесуального примусу тощо. Водночас, якщо для багатьох суб'єктів кримінального провадження засвоєння кримінальних процесуальних норм є правом, то для компетентних органів держави і відповідних посадовців, діяльність яких здійснюється у формі застосування таких норм, це – державний обов'язок.

Ознаки кримінальної процесуальної норми:

1) це загальновизнане правило поведінки, що формулюється державою та має загальнообов'язковий характер (положення норм права повинні сприйматися як безумовна вказівка до дій, що виходить з державних структур, і не підлягають обговоренню або оцінці з приводу їх доцільності чи раціональності);

2)  це формально  визначене правило поведінки  (в нормі закріплюються права  й обов'язки суб'єктів кримінального  провадження, а також санкції  за порушення встановлених норм; приписи норм повинні виконуватися  в тому обсязі, в якому вони формально закріплені);

3)  це правило поведінки  загального характеру (правило  поведінки адресовано не конкретній  особі, а поширюється на всіх, хто стає суб'єктом відносин, що  регламентується нормою права);

4)  це правило поведінки,  що набуває характеру нормативності у чітко встановленому порядку (норма стає такою тоді, коли вона видається вповноваженим на те органом у межах його компетенції і в межах встановленої процедури, тобто з додержанням порядку розроблення, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміни та відміни дії і змісту норм);

5)  це правило, дотримання  якого забезпечується державою (держава  створює реальні умови і засоби, що сприяють безперешкодному  дотриманню правил поведінки,  а також створюються засоби  заохочення, переконання, примусу  і санкцій за невиконання вимог).

Загальні особливості  кримінально-процесуальних норм:

• вони є похідними від норм кримінального (матеріального)права (останні в субординації норм посідають провідне становище);
• вони регламентують, головним чином, процедуру здійснення кримінально-процесуальної діяльності, а тому відображають динамічні характеристики процесуальних відносин;
• адресатами кримінально-процесуальних норм переважно є посадові особи органів дізнання, слідчі, прокурори та судді;

2.2 Особливості  структури норм кримінального процесуального права

У рамках загальної теорії права розроблено вчення про структуру  правової норми. Згідно з цим вченням  правова норма повинна містити  в собі вказівки щодо того, хто, за яких обставин, що повинен робити (або  від чого повинен утриматися) і які несприятливі наслідки повинні наступити, якщо суб'єкт надійде іншим, ніж передбачено в нормі, чином. Отже, для того, щоб представити кримінально-процесуальне право у вигляді сукупності правил поведінки, необхідно з усією що міститься в нормативних приписах інформації вичленувати окремі варіанти поведінки (відповіді на питання, що можна і потрібно робити або від чого необхідно утриматися), встановити, кому ці варіанти адресовані, за яких обставин має цими правилами користуватися і які негативні наслідки настануть при їх порушенні. Складність цієї процедури, крім усього іншого (специфіка кримінально-процесуальних норм, різноманітність їх видів тощо) полягає і в тому, що загальнотеоретичне вчення про правові норми не озброює процесуалістів необхідними вказівками на цей рахунок, хоча саме вони повинні бути методологічною основою для аналізу структури норм кримінально-процесуального права.

На жаль, слід відзначити, що ряд  авторів до проблеми структури норми  права підходять спрощено. Так, В.М. Хропанюк пише, що норма права має характерну внутрішню будову (структуру): гіпотезу, диспозицію і санкцію. Якщо гіпотеза вказує, при яких умовах слід керуватись даним правилом, диспозиція - яким може або повинна бути поведінка, за наявності умов, передбачених гіпотезою, то санкція визначає які заходи державного стягнення можуть застосовуватися до порушника правила, передбаченого диспозицією. На думку автора, норма права може виконувати свої безпосередні регулятивні функції (а охоронні -?) лише за наявності всіх її структурних елементів.

Подібний підхід має місце стосовно і до структури кримінально-процесуальних  норм. Так, стверджується, що елементи норми - гіпотеза, диспозиція і санкція - притаманні і кримінально-процесуальній нормі. Гіпотеза такої норми вказує умови при яких слід (можливо) діяти певним чином. Диспозиція - саме правило поведінки. Що стосується санкції як негативному наслідку невиконання приписів кримінально-процесуальної норми, підкреслюється, що вона не є її обов'язковою частиною, бо вона може бути викладена в одній статті закону і поширюватися тільки на норму, викладену в цій статті, або в одній статті закону може бути викладена санкція за порушення низки норм кримінально-процесуального закону.

Аналогічну позицію займають ті вчені, які вважають, що за своєю структурою кожна норма включає в себе три елементи (частини): диспозицію, гіпотезу і санкцію. Причому при цьому підкреслюється, що "іноді в статті закону формулюється тільки частина норми, а інші її частини слід шукати в інших статтях чи в іншому нормативному акті", "норма права не виконала б своєї регулятивної ролі, якби в ній був відсутнім який-небудь з названих структурних елементів ", тому законодавець при формулюванні норм права зобов'язаний вписати кожну частину чи дати відповідне посилання, а той, хто реалізує норму, повинен мати на увазі весь зв'язок елементів норми, для того, щоб юридично грамотно вибудувати свої вчинки".

М.І. Байтін вважає, що будь-яка правова  норма встановлює для учасників  регульованих нею суспільних відносин взаємні права та обов'язки, передбачає фактичні обставини, при наявності яких носіями цих прав і обов'язків стають певні, конкретні особи - суб'єкти правовідносин; попереджає про наслідки порушення даної норми. П.Є. Недбайло стверджував, що також і як норми матеріального права, процесуальні норми мають тричленну структуру. На думку П.А. Лупінські, що є прихильницею тричленної структури норми кримінально-процесуального права, останнє - це записане в законі обов'язкове правило, містить вказівку на умови його виконання, суб'єктів регульованих відносин, їх права та обов'язки, санкції за невиконання обов'язків або порушення заборони. З позиції автора, елементи норми - гіпотеза, диспозиція і санкція - притаманні і кримінально-процесуальній нормі.

Як і всі правові норми, кримінальні процесуальні норми мають визначену структуру, вони складаються з гіпотези, диспозиції і санкції [12].

Гіпотеза правової норми вказує на те, коли і при яких умовах (обставинах) необхідно керуватися даною правовою нормою (визначає умову при наявності якої дана норма повинна застосовуватись).

Диспозиція визначає, хто є учасником  конкретних відносин, які регулюються  даною правовою нормою, і яка поведінка  передбачається або дозволяється даною  правовою нормою (містить сам припис правило поведінки).

Санкція вказує на те, які  негативні наслідки тягне за собою  невиконання передумов (умов) даної  правової норми (передбачає несприятливі для суб’єкта наслідки, які наступають при невиконанні норм). Наприклад, КПК України містить кримінальну  процесуальну норму такого змісту: «Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення ».

Цю норму можна викласти таким чином: якщо суд при винесенні вироку обговорює питання щодо винності або невинності обвинуваченого (гіпотеза), то в обвинувальний вирок суд не може вкладати припущення і може постановити такий вирок лише тоді, коли даними судового процесу доказана вина обвинуваченого (диспозиція). Санкція вказана в с КПК України (підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є, наприклад, неповнота судового розгляду; невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження. До їх числа належать: визнання недійсними результатів процесуальних дій, здійснених з порушенням процесуальних правил; застосування заходів процесуального примусу до осіб, що порушують процесуальні обов'язки (запобіжні заходи, приводи, видалення із залу судового засідання тощо) та ін.

Особливістю норм кримінального  процесуального права є те, що їх санкції нерідко містяться в  інших статтях або ж формуються стосовно до кількох або до багатьох однорідних норм.

Таким чином, особливості структури норм кримінального процесуального права полягають у наступному:

1) у них не завжди чітко в межах однієї статті закону сформульовано гіпотезу, диспозицію і санкцію; часто ці елементи норм розосереджено в межах кількох статей;

2) оскільки вони є формою реалізації норм кримінального права, то останні завжди ніби "присутні" в гіпотезі процесуальної норми;

3) гіпотеза кримінальної процесуальної норми, як правило, містить підстави до провадження процесуальної дії або прийняття процесуального рішення;

4) диспозиції - власне правилі поведінки - найчастіше відображаються процедурні (здійснювані в певній послідовності) елементи діяльності, тому диспозиції не можуть бути відсильними до норм матеріальних галузей права;

5) санкції не завжди чітко формулюються в нормі кримінального процесуального права; найчастіше вони містяться в нормах інших галузей права. Санкції, закріплені в нормі кримінального процесуального права, є кримінально-процесуальними. Санкції, що передбачають відповідальність за порушення приписів норм процесуального права, але містяться в нормах інших галузей права, називають санкціями норм кримінального процесуального права;

6) санкції норм кримінального процесуального права встановлюють відповідальність за порушення не тільки приписів, сформульованих у їх диспозиції, а й тих, що викладено у гіпотезі.

2.3 Види кримінально  – процесуальних норм

Норми кримінального  процесуального права поділяються  на окремі види:

- норми, що уповноважують,  наділяють суб'єктів кримінально-процесуальної  діяльності певними процесуальними правами, надають їм повноваження на деякі юридичні дії, тобто носять дозвільний характер (наприклад, надається право сторонам кримінального провадження під час судового розгляду заявляти клопотання про залучення спеціаліста або використання його пояснень і допомоги; право сторонам кримінального провадження, потерпілому під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими).  Варто звернути увагу, що скористатися наданим правом чи ні, вирішують самі учасники кримінального провадження [15, c.67].

Тому норми, що уповноважують, на відміну від зобов'язуючих, імперативних, мають диспозитивний характер.

- норми, що зобов'язують - які передбачають у визначених умовах конкретний вид поведінки і диктують діяти відповідним чином.

- норми, що забороняють  - зобов'язують учасників кримінального  процесу утримуватися від вчинення певних дій ( КПК України забороняється використання відомостей, речей та документів, які отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій для цілей, не пов'язаних з кримінальним провадженням, або ознайомлення з ними учасників кримінального провадження чи будь-яких інших осіб; забороняється залучати до конфіденційного співробітництва під час проведення негласних слідчих дій адвокатів, нотаріусів, медичних працівників, священнослужителів, журналістів, якщо таке співробітництво буде пов'язане з розкриттям конфіденційної інформації професійного характеру.

За порушення приписів, які містяться в зобов’язуючих і забороняючих нормах, до суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності можуть бути застосовані санкції:

- процесуальні (привід  свідка, який не з’явився без поважних причин за викликом слідчого; скасування рішення чи постанови слідчого; видалення підсудного з залу судового засідання);

- дисциплінарні (догана, звільнення з роботи);

- адміністративні (за злісне ухилення від явки до слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду свідок несе відповідальність за  Кодексом України про адміністративні правопорушення);

- кримінально-правові ( за відмову давати показання про відомі обставини в справі – за ст. 385 КК України).

Для успішного виконання  завдань кримінального судочинства, підвищення його ефективності, зміцнення  законності, посилення охорони прав і свобод громадян вирішальне значення має точна реалізація як усієї системи кримінальних процесуальних норм, так і кожної з них окремо.

Деякі автори, наприклад  Б. А. Галкін, за ступенем категоричності вимог поділяють кримінально-процесуальні норми на:

1) норми, що забороняють  певну дію;

2) норми, що передбачають  певний спосіб дій (обов'язок  порушити справу при виявленні  ознак злочину);

3) норми, що передбачають  певні дії при встановленні  тих чи інших обставин справи (за наявності достатніх доказів, що дають підставу для пред'явлення обвинувачення у вчиненні злочину, слідчий виносить вмотивовану постанову про притягнення особи як обвинуваченого);

4) норми, що встановлюють  певну поведінку залежно від  наявності згоди іншого учасника правовідносин (експерт має право бути присутнім при допиті, але тільки з дозволу особи, що його проводить);