Курсова робота

      на  тему:

Поняття, ознаки і структура права

ПЛАН

ВСТУП.....................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1: Загальне поняття права....................................................5

1.1 Поняття права  і основні напрямки  його дослідження...................5

1.2 Сутність права..................................................................................10

РОЗДІЛ 2: Ознаки права.............................................................................13

РОЗДІЛ 3: Структура права.....................................................................19

3.1 Поняття структури права,  її складові частини.............................19

3.2 Загальна характеристика основних галузей права........................23

ВИСНОВОК...........................................................................................................27

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА..........................................................................28

ВСТУП 

    Право, як і держава, належить до числа не тільки найважливіших, але і найскладніших  суспільних явищ.

    Намагаючись зрозуміти, що таке право і яка  його роль в житті суспільства, ще римські юристи звертали увагу на те, що воно не вичерпується одним яким-небудь визначенням. Право, писав один з них (Павло), вживається щонайменше в двох значеннях. По-перше, право означає те, що „завжди є справедливим і добрим”, тобто природне право. По-друге, право — це те, що „корисне комусь або всім в якій-небудь державі, як цивільне право”.

    У міру розвитку суспільства і держави  у людей, звичайно, змінювалось і  уявлення про право. З’явилася безліч різних правових ідей, теорій, думок. Проте  початкові основи, закладені римськими юристами, особливо в такій галузі права, як цивільне, хоча і в модернізованому вигляді, але збереглися. В першу чергу це торкається таких правових інститутів, як власність, спадкоємство, купівля-продаж, і багатьох інших.

    Слід  зазначити, що багато інститутів римського  права як своєрідне першоджерело постійно використовувалися і продовжують використовуватися при розробці цивільних кодексів і інших нормативно-правових актів і в інших країнах.

    Повною  мірою зберегли свою значущість і  актуальність, наприклад, положення, сформульовані  давньоримськими і старогрецькими юристами про нерозривний зв’язок права і справедливості, права і добра.

    Будучи  „регулюючою нормою політичного  спілкування”, право, як відзначав  ще старогрецький мислитель Арістотель, повинне служити „критерієм справедливості”. Для того, щоб знати, що таке право, писав давньоримський юрист Ульпіан, потрібно зрозуміти, з чим, з якими явищами воно зв’язано і звідки воно береться. Потрібно пам’ятати, перш за все, що „воно одержало свою назву від justitia — правда, справедливість”, що право є „мистецтвом добра”, „рівності і справедливості”.

    Як  бачимо, питання праворозуміння є  важливим, складним і багатоаспектним, воно завжди привертало до себе увагу  не тільки юристів, а й філософів, соціологів, психологів.

    Сьогодні  воно є в центрі їхньої уваги і в Україні, де, з одного боку, конституційно проголошена правова держава, принцип верховенства права, а з другого боку, ще не подоланий правовий нігілізм, тобто спроба вирішення певних питань поза правом, а часом і всупереч йому.

    Метою даної курсової роботи є спроба з’ясувати на основі опрацьованого наукового матеріалу суть  поняття „право”, його ознаки, розглянути напрямки історичного розвитку, збагнути його структуру і роль у врегулюванні суспільних відносин.

РОЗДІЛ 1: Загальне поняття  права.

1. Поняття і основні напрямки дослідження права.

    Термін  „право” вживається у різних значеннях. Найчастіше він використовується в  двох значеннях: як можливість вчиняти  певні, юридично значущі дії (наприклад, право особистої власності на автомобіль, право на отримання вищої освіти і т. д.), це так зване суб’єктивне право, тобто право, що належить конкретній особі; і як законодавство якої-небудь країни (наприклад „цивільне право України” „кримінальне право Республіки Білорусь" і т. д.) - це так зване об’єктивне право, вивченням якого в основному і займаються всі юридичні дисципліни.

    Ще  в історичному минулому, ми зустрічаємося  з різними підходами до характеристики права. Так, на думку В. Нерсесянца, право - це форма буття свободи і рівності в реальних відносинах, їх міра, формальна свобода, що визначається історично і об’єктивно зумовлюється способом виробництва, рівнем соціального, політичного, духовного, культурного розвитку конкретного суспільства.[7, c. 18-19] В. Соловйов розглядає право як мінімум моралі. Р. Ієрінг вбачає в праві захищений інтерес, Ф. Савіньї і Г. Пухта — втілення національного духу певного народу. Більшість позитивістів стверджують, що правом є сформульовані державою правила поведінки людей. Соціологи вважають, що право втілюється в юридичній практиці. Прибічники психологічної школи розглядають право як ті чи інші емоції людей, пов’язані з їхнім уявленням про взаємні права й обов’язки, марксисти — як відображення класової волі. Різноманітність уявлень про право відображає сторони і риси цього складного явища, різні інтереси окремих авторів. [8,с.424-428]

    На  базі різних поглядів і підходів склалися різні правові школи і напрямки в дослідженні права.

    Школа природного права. Ще в Стародавній Греції з’явилися ідеї про природні права.  Однак тільки в XVII столітті ці ідеї у вигляді прогресивних поглядів буржуазії, що виступала проти феодального свавілля, на захист ідей свободи і рівності, склалися в цілісне вчення про природні права, так звану школу природного права. Головна ідея школи — існування права як встановленого державою, так і діючого поза нею, поділу права на природне і позитивне. Але якщо позитивне право відбиває особливості місцевих умов окремих країн, то природні права, що існують в усіх країнах, в усіх народів, є для всіх людей невід’ємними і спільними.  До них належить право на життя, право на особисту недоторканність, право на свободу пересування, право на власне майно і т. ін.

    У наші дні  природне право пов’язують з втіленням у ньому засад  справедливості, внаслідок чого зі зміною уявлень про справедливість змінюється і зміст природного права. Л. Фуллер розглядає право як моральну природну цінність, що ґрунтується на заснованих на розумі людських відносин. Католицькі теорії виводять природне право з догматів віри.

    Таке  прагнення до справедливості і захисту прав громадянина і всього народу продовжує бути одним з головних напрямків обґрунтування побудови правової держави. [3, с. 240]

    Нормативна  школа. Представником цієї школи виступає Г. Кельзен, який головні свої теоретичні положення виклав у роботі „Чиста теорія права” (1934 p.). Тут право розглядається як сукупність норм, що встановлюють належну поведінку людей. При характеристиці права головне значення має форма, що надана йому державою. Теоретичні висновки та оцінки щодо права повинні робитися тільки за допомогою юридичного аналізу окремих його форм, що містять правові норми. В основі позитивного права лежить так звана основна норма (Grund норма), яка має чисто гіпотетичний характер, є юридичним постулатом, що виводиться шляхом юридичного аналізу позитивного права. Вона стоїть на найвищих щаблях драбини правових норм, на нижчих її щаблях знаходяться судове та адміністративне рішення, яким, таким чином, надається нормативне значення. Вище них стоять акти місцевих і галузевих органів, вищої виконавчої влади, закон і конституція.

    Слід  зазначити, що таке вчення виступає ідеалістичним, дуже однобоким. Нормативна школа права  намагалася обмежити кругозір юриста виключно правовими поняттями. Водночас позитивізм значно сприяв розвитку провідного в юриспруденції логічного методу дослідження права, наголошував на необхідності поглибленого вивчення форм права, їх ієрархічної субординації.

    Соціологічний напрямок у правознавстві виник у середині XIX століття. Тут, на відміну від нормативної школи, форми права і втілені в них правові норми є другорядним проявом права. Прихильники соціологічного підходу до права - О. Конт, Є. Ерліх, Р. Паунд, М. Окрідж та ін. підтримують різні його напрямки: солідаризм, вільне право, реалізм, біхейвіоризм та ін. Вони вважають, що тільки право в дії є „живим правом”, право ж у тексті правових норм „мертве”. Зміст права прихильники цієї теорії обумовлюють впливом цілого ряду соціологічних факторів, серед яких і суспільні потреби, і особисті якості правозастосовувача, і його емоції. Так, наприклад, школа вільного права вбачає головний вияв динаміки права в судовій практиці, в основу якої покладений особистий розсуд судді, здатного враховувати всі життєві обставини. Звідси походить відомий вислів: „Право — це те, що думають про право судді”. Головним засобом досягнення корисного результату запобігання конфліктам у суспільстві і їх подолання, здійснення соціального контролю є не закон, а належне спрямування юридичної практики, локальні норми, статути юридичних осіб і практика їх реалізації.

    Соціологічна  школа визнає неприпустимість зведення права до закону. Воно надає особливої ваги значенню у правовому регулюванні правосвідомості, правової політики, системи фактичних суспільних відносин, і це є позитивним у ньому.[3, с. 241]

    Психологічна  школа права, яку очолював професор з Санкт-Петербурга Л. Петражицький, відкидає погляди на право як на норми, юридичну практику чи втілення певних ідеалів і принципів. Право вона розглядає винятково як прояв правосвідомості, явище людської психіки, на яку впливають різні фактори, в тому числі і законодавство.

    У центрі уваги Л. Петражицького стоїть питання про розмежування права  і моралі, яке засноване на поділі емоцій на імперативні, атрибутивні  і імперативно-атрибутивні. Імперативні емоції — це уявлення про свої обов’язки, що і становить зміст моралі. Головними для права є атрибутивні емоції — усвідомлення своїх прав. Але в цілому правові мотивації поведінки людини повинні мати двосторонній, тобто атрибутивно-імперативний характер.

    Марксистське  вчення про право. Основні представники - К. Маркс і Ф. Енгельс вважали право піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу. Отже, головні ознаки права — його класовий, вольовий характер і матеріальна обумовленість. Право є частиною надбудови над економічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права. Воднораз право може здійснювати зворотний вплив на економіку і все суспільне життя. Право, як застосування „рівного масштабу” до різних за якостями і можливостями особистостей, не може створити між ними фактичної рівності, — отже, воно є „правом нерівності”. Таким чином, в процесі побудови комунізму, ідея якого заснована на цілковитій рівності всього і всіх, право повинно поступово відмерти.

    В такому підході є і позитивні  риси. Так, звертається увага на наявність  у права певної соціальної бази, його матеріальної обумовленості. Погляд на право як застосування рівного  масштабу до кожного суб’єкта є  важливим для обґрунтування положення про можливість забезпечення з допомогою права лише юридичної, але не фактичної рівності.[9, с.424-428]

    Отже, кожна з розглянутих вище теорій має свої переваги і недоліки, їх поява  і розвиток обумовлені історичним розвитком людського суспільства і свідчать про необхідність і соціальну цінність права в житті людей.

    Щодо  змісту самого  терміну „право”  в сучасній юридичній науці використовується декілька його визначень.

    По-перше, правом називають певні соціально-правові  вимоги людей, наприклад право людини на життя, право народів на самовизначення і т.п. Це  обумовлено природою людини і суспільства і вважаються природними правами.

    По-друге, під правом розуміється система  юридичних норм. Це — право в  об’єктивному значенні, бо норми права  створюються і діють незалежно від волі окремих осіб. Таке значення вкладається в термін „право” в словосполученнях  „трудове право”, „міжнародне право” і т.д. Термін „право” в подібних випадках не має множини.

    По-третє, згаданим терміном позначають певну  офіційно визнану можливість, яку має в своєму розпорядженні фізична або юридична особа. Так, громадяни мають право на працю, відпочинок, охорону здоров’я, майно і т.д., організації мають  право на майно, на діяльність в певній сфері державного і громадського життя і т.д. У всіх цих випадках йдеться про право в суб’єктивному значенні, тобто про право, що належить окремій особі — суб’єкту права.

    По-четверте, термін „право” використовується для позначення системи всіх правових явищ, включаючи природне право, право  в об’єктивному і суб’єктивному значенні. Тут його синонімом виступає термін „правова система”. Наприклад, існують такі правові системи, як англосакське право, романо-германське право, національні правові системи і т.д.[2, с.130]

    В якому значенні використовується термін „право” в кожному випадку, слід вирішувати виходячи з конкретного випадку.

    Треба пам’ятати також, що термін „право”  використовується і в неюридичному значенні. Існують моральні права, права  членів суспільних об’єднань, партій, об’єднань, права, що виникають на підставі звичаїв, і т.д. Тому особливо важливо дати точне визначення поняття права, встановити ознаки і властивості, що відрізняють його від інших соціальних регуляторів.

    Таким чином, багатогранність такого складного  явища, як право, обумовлює можливість його всебічної характеристики лише в деяких визначеннях, кожне з яких відбивало б певну грань (аспект) його існування. З урахуванням цього, спробуємо дати його найбільш загальне визначення.

    Отже, право (суб’єктивне) слід розуміти як засновану на уявленні про справедливість міру свободи й рівності, що відображає потреби суспільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторюваних суспільних відносин і визнається й охороняється державою. 

2. Сутність  права.

    Сутність  — це щось головне, основне в даному об’єкті, а тому її з’ясування являє особливу цінність в процесі пізнання. Проте до правильного висновку про сутність якого-небудь явища можна прийти лише у разі, коли воно одержало достатній розвиток. Стосовно права це положення має визначальне значення. На думку З. Алексєєва, „на перших етапах розвитку людського суспільства (в азіатських теократичних монархіях, в рабовласницьких і феодальних державах) існували, як правило, нерозвинені правові системи”.[1,с.78-79.] З цією думкою слід погодитись. Дійсно, в період рабовласницького і феодального ладу право було традиційним (виняток - давньоримське приватне право). Нерозвиненість традиційного права перш за все полягала в тому, що воно виконувало лише охоронну функцію і виступало частиною єдиної системи соціального регулювання, в якій регулюючу функцію здійснювали релігія, моральність і звичаї.

    К. Маркс прийшов до висновку про  те, що найбільш істинною правовою системою було право Стародавнього Риму. В  подібній ситуації робити остаточні  висновки про сутність права було б передчасно, оскільки за неї можна було прийняти скороминущі риси права, яке ще розвивається. Проте висновки були зроблені і  основу концепції марксиського права склало положення про його класову сутність, що активно впроваджувалося в правознавство і правову свідомість при соціалізмі.

    Сьогодні  можемо констатувати, що держава і  право виникли набагато раніше, ніж  суспільство розділилося на класи. Утворене разом з державою право  тривалий час лише доповнювало укорінену  систему соціального регулювання. Визначальною межею традиційного права був державний примус, а не класовість.[8, c.341]

    Подальший хід економічного і соціального  розвитку спричинив за собою класовий розподіл суспільства, викликав суперечності антагоністів. Проте і при рабовласницькому ладі, і при феодалізмі право як і раніше залишалося традиційним, звичайним і не грало істотної ролі в системі соціального регулювання. Отже, класову сутність мала регулятивна система в цілому, в якій право було ще чужорідним і слаборозвиненим утворенням.

    Тільки  із утвердженням буржуазного економічного і соціального ладу і відповідної  йому системи духовних цінностей  право як регулятор суспільних відносин вийшло на перший план. Юридичний світогляд, який появився  і утвердився в  багатьох розвинених країнах  не має нічого спільного з класовою ідеологією, він грунтується на ідеях рівності, свободи, розуму, прав людини.

    Право побудоване на трьох „китах”. Це моральність, держава, економіка. Право виникає  на базі моральності як особливий  метод регулювання; держава додає йому офіційність, гарантованість, силу; економіка — основний предмет регулювання, першопричина виникнення права, адже це та сфера, де моральність як регулятор виявила свою слабкість.

    Моральність, держава і економіка — зовнішні умови, що викликали право до життя як нове соціальне явище. Специфіка права полягає в тому, що в центрі його знаходяться окрема людина з її інтересами і потребами, її свобода. Звичайно, свобода людини історично формується із розвитком суспільства, найважливіших його сфер — духовної, економічної, політичної. Проте саме в праві і через право свобода закріплюється і доводиться до кожної людини, до кожної організації.

    Викладене дозволяє зробити висновок, що право має загальносоціальну сутність, служить інтересам всіх без винятку людей, забезпечує організованість, впорядкованість, стабільність і розвиток соціальних зв’язків.

    Коли  люди вступають у відносини між  собою як суб’єкти права, це означає, що за ними стоїть авторитет суспільства  і держави і вони можуть діяти  вільно, не побоюючись несприятливих наслідків в соціальному плані. Загальносоціальна сутність права конкретизується в його розумінні як засіб свободи. В межах своїх прав людина вільна в своїх діях, суспільство в особі держави стоїть на варті цієї свободи. Таким чином, право - це не просто свобода, а свобода, гарантована від посягань, захищена свобода. Добро захищене від зла. Завдяки праву добро стає нормою життя, зло — порушенням цієї норми.[5, с. 213] 

РОЗДІЛ 2: Ознаки права.

    Аналіз  численних уявлень і думок  про право дозволяє виділити наступні ознаки.

    1. Право -  це сукупність, а точніше, система норм. Це не випадковий набір випадкових норм, а строго вивірена, впорядкована система визначених правил поведінки

    Як  і будь-яка інша система, вона складається  з однопорядкових взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів. Такими є норми права, або правила поведінки. Система повинна бути внутрішньо єдиною і несуперечливою. Зв’язки, які виникають між її структурними елементами — нормами, як і самі норми, повинні бути направлені на виконання строго визначених, регулятивних і інших функцій, на досягнення спільної мети. Щоб стати дієвим і ефективним, право повинне сформуватись як цілісна, органічна система. Це одна з неодмінних вимог і одночасно одна з ознак реального, діючого права.

    В основі будь-якої системи норм, або  правил поведінки, лежать як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. З  об’єктивних чинників виділимо однотипні економічні, політичні, соціальні, ідеологічні і інші умови, які сприяють створенню і функціонуванню системи правових норм в тій або іншій країні. Як конкретні норми, так і їх система в цілому не створюються стихійно, довільно, за бажанням  тих чи інших осіб. Вони відображають об’єктивні потреби суспільства і держави і проектуються на реально існуючі економічні, політичні і інші відносини. В цьому плані, поза сумнівом, має рацію К. Маркс, коли писав, що „законодавча влада не створює закону, — вона лише відкриває і формулює його”.[9, с.424-428]

      Спроби несвідомого і невмотивованого  „конструювання” правових норм або системи правових норм неминуче приведуть до негативних або ж до непередбачуваних наслідків.

    Інакше  кажучи, поняття „нормативність права”, як одна із найважливіших його ознак, на думку окремих вчених, зовсім не означає обмеженість або „замкнутість”  права одними тільки нормами — правилами поведінки. Крім норм, право повинне включати (з їхньої точки зору) інші структурні елементи у формі правовідносин, правових поглядів і ідей, правосвідомості, суб’єктивних прав громадян.

    2. Право — це  не просто система  норм, а система норм, встановлених або санкціонованих державою. В світі існує безліч систем соціальних норм. Але тільки система правових норм виходить з держави. Всі інші створюються і розвиваються недержавними — суспільними, партійними і іншими органами і організаціями.

    Створюючи норми права, держава діє безпосередньо, через свої уповноважені на те органи, або ж опосередковано, шляхом передачі окремих своїх повноважень на видання деяких нормативно-правових актів недержавним органам або  організаціям. В останньому випадку говорять про „санкціонування”, тобто про дачу дозволу державою на здійснення обмеженої правотворчої діяльності цим недержавним органам і організаціям.

    Норми права розглядаються, як помічає  відомий російський правознавець Р. Шершеневич, як „вимоги держави”. Держава при цьому, „виступаючи як джерело права, очевидно, не може бути врегульована правом. Державна влада існує над правом, а не під правом”. Держава в світлі такої думки розглядається як явище первинне, а право — як вторинне.         [6, с. 137]

    Протилежний підхід полягає в тому, що сама держава  і державна влада повинні носити правовий характер. В основі державної  влади повинен лежати не „факт, а  право”. Держава, хоча вона і видає  правові акти, не може бути джерелом права, „тому що вона сама витікає з права”. Над державою знаходиться право, а не навпаки. Держава стримується і обмежується правом.

    Окремий підхід до визначення характеру взаємостосунків держави і права полягає в тому, що не слід взагалі загострювати увагу на даному питанні.

    Суперечка про те, що логічно передує одне іншому — держава чи право, як зазначає у зв’язку з цим угорський державознавець і правознавець І. Сабо, „така ж безплідна, як і суперечка про те, що історично з’явилося раніше — держава чи право”. На його думку, теза, згідно з якою „право — це просто лише державний наказ”, є таким же одностороннім спрощенням, як і думка про те, що держава є „слугою права”.

    Слід  зазначити, що питання про зв’язаність  держави правом, про правові межі діяльності держави знаходить відгук у багатьох юристів і у наші часи викликаючи при цьому гарячі дискусії.

    3. Право завжди виражає  державну волю як основу, яка у свою чергу, згідно з різними концепціями, втілює в собі волю класу, правлячої групи, народу, суспільства або нації.

    Звичайно, якщо виходити із світового досвіду існування і функціонування держави і права, в праві виражається перш за все воля „правлячих”. Разом з тим неспростовним фактом є і те, що останні, побоюючись соціальних вибухів і втрати свого привілейованого становища, часто вимушені зважати на волю і інтереси підвладних груп.

    Як  же співвідноситься воля тих і  інших? Як вона відображається в державній  волі і в праві? Ці питання теж  здавна знаходяться в полі зору державознавців і правознавців. Одну з найобгрунтованіших відповідей на них дав ще на початку XX століття Р. Шершеневич: „якщо державна влада заснована на силі волі правлячих, то норми права, які висуваються ними, повинні перш за все відбивати інтереси самих правлячих. Ті, в чиїх руках влада, зводять поведінку підвладних під ті норми, які найбільше відповідають інтересам правлячих. Нормами права поведінка підвладних верств пристосовується до інтересів правлячих”.

      Однак воля і інтереси правлячих  груп, верств або класів, не є  безмежними. Їх егоїзм, як справедливо  помічав Р. Шершеневич, повинен підказувати їм „розсудливість і стриманість в правовотворчості”. Крім використання силових засобів, вони можуть охороняти свої інтереси також  і з допомогою права, „тісно сплітаючи” свої інтереси з інтересами підвладних, „по можливості, не доводячи останніх до протилежного”.

    4. Право є системою  норм, або правил  поведінки, що  мають загальнообов’язковий характер. Загальнообов’язковість означає, що всі члени суспільства неодмінно повинні виконувати вимоги, що містяться в нормах права. Загальнообов’язковість норми права виникає разом з нею, розвивається, змінюється і припиняється. Г. Кельзен цілком обґрунтовано вважав, що „норма права є правилом поведінки, згідно з яким та або інша особа (група осіб) повинна діяти в якомусь певному напрямі, незалежно від того, чи бажає вона поводитися таким чином чи ні”.

    Слід  зазначити, що загальнообов’язковість як ознака права розповсюджується не тільки на „пересічних” громадян, посадовців, різні недержавні органи і організації, але і на саму державу. Цивілізована, правова держава, якщо вона не на словах, а на ділі є такою, неодмінно самообмежує, „зв’язує” сама себе і всі свої органи вимогою загальнообов’язковості норм права, організовує свою діяльність виключно в рамках закону і слідує йому до тих пір, поки останній в установленому порядку не буде змінений або  взагалі відмінений.[4, с.46]

    5. Право охороняється і забезпечується державою, а у разі порушення вимог, що містяться в нормах права, застосовується державний примус.

    В умовах тоталітаризму вказівка на забезпечення застосування права примусовою силою держави (А. Вишинський) відбивала властивий 30-м рокам напрямок правової політики на залякування громадян, на репресії, масове застосування державного примусу. Проте державний захист вимог права, — а він є його обов’язковою ознакою, — не можна розуміти спрощено як можливість спиратися в процесі виконання права тільки на примусову силу держави, а тим більш на застосування насильницьких методів. Виконання права повинне гарантуватися впевненістю виконавців у тому, що воно справедливе і його вимогам слід підкорятися, правовою освітою і вихованням громадян, встановленням державного нагляду і контролю за виконанням Конституції і законів. Особливу роль у державному захисті права відіграє суд, який, здійснюючи правосуддя, зовсім не обов’язково звертається до застосування державного примусу. Можна лише дорікати тим суб’єктам права, які недостатньо розуміють значення судового захисту своїх прав.

    Право безумовно передбачає можливість застосування примусу до його порушників. Але це треба розуміти лише як обов’язковість наявності в правових нормах вказівки на можливість застосування тих чи інших примусових заходів до порушників. Отже, державний примус виступає як гарантія, передбачена правовими нормами на випадок можливого порушення права. Саме так слід трактувати вказівку на примусовість як конститутивну ознаку права.

    Щодо  забезпечення належної реалізації права, то вона залежить від рівня правосвідомості громадян, більшість яких добровільно виконує правові вимоги, а також рівня виховної, заохочувальної та організаційної роботи державних органів. Лише для деяких суб’єктів права наявність погрози застосування державного примусу має стимулюючий попереджувальний характер.[3,с. 242]