План

Вступ 3

1. Історичний розвиток  пенітенціарної системи  України 5

2. Поняття покарання у виді тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців 13

3. Особливості призначення та відбування покарання у виді тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців 20

Висновки 29

Список  використаних джерел 31

Вступ

     Актуальність  теми. Специфічним видом покарання, передбаченим Кримінальним Кодексом (далі КК) України. яке застосовується лише до військовослужбовців строкової служби, які раніше не відбували покарання у виді позбавлення волі, є тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців. Про значення даного виду покарання свідчать показники статистики, згідно з якими, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців досить часто засовується військовими судами.

     Так, наприклад, в 2007 році військовими судами гарнізонів покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців було застосовано відносно 43% від загальної кількості засуджених, а за перше півріччя 2008 року покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні було застосовано у 52% випадків від загальної кількості засуджених військовослужбовців¹. В той же час в юридичній літературі питанням призначення та виконання кримінального покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців приділяється недостатньо уваги. Також законодавство України та практика застосування даного виду кримінального покарання не зазнавали істотних змін протягом тривалого часу.

     Згідно  зі ст. ст. 51 і 62 КК України покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців є основним видом кримінального покарання, який застосовується в передбачених законом випадках лише відносно військовослужбовців строкової служби та лише за злочини, скоєні під час проходження строкової військової служби. Сутність даного виду покарання полягає в примусовій ізоляції засудженого від суспільства протягом визначеного вироком суду строку в спеціально призначеній для цього військовій частині, де за допомогою таких засобів впливу на засуджених, як режим відбування покарання, суспільно корисна праця, виховна робота та бойова підготовка, здійснюється його виправлення.

     Над теоретичними та практичними проблемами призначення покарання, працювало  багато вчених. Особливо слід підкреслити  внесок у розробку цієї проблеми провідних  українських та російських науковців: Ю.М. Антоняна, В.І. Борисова, В.В. Голіної, І.М. Даньшина, А.І. Долгової, В.Є. Емінова, А.П. Закалюка, В.С. Зеленецького, А.Ф.Зелінського, М.Й. Коржанського, О.М. Костенка, Н.Ф. Кузнецової, І.П. Лановенка, В.Г. Лихолоба, В.В. Лунеєва, Е.Ф. Побегайла, В.О. Тулякова, І.К. Туркевич та інших, які значною мірою сприяли становленню та розвитку теорії та кримінально-правової практики.

     Об’єктом наукового дослідження є кримінально-правова характеристика кримінальних покарань, як інституту кримінального права України. Предметом дослідження є порядок призначення, особливості відбування та режим кримінального покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.

     Метою дослідження є комплексне кримінально-правове вивчення кримінального покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань, що становлять зміст наукового дослідження:

     1. визначити загальні тенденції історичного розвитку пенітенціарної системи України;

     2. з’ясувати поняття та зміст  покарання у виді тримання  у дисциплінарному батальйоні  військовослужбовців; 

     3. проаналізувати особливості призначення та відбування покарання у виді тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.

     Методи  дослідження. У процесі дослідження використовувалися наукові методи, які забезпечили об’єктивність аналізу предмета дослідження. У процесі роботи, було використано сукупність методів наукового пізнання: діалектичний, логіко — юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий.

     Структура курсової роботи зумовлена метою, завданням і логікою дослідження та складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел.

1. Історичний розвиток  пенітенціарної системи  України

     У 1900 році в царській Росії було 895 тюремних закладів, що підрозділялися на такі види: в'язниці Привіслянського  краю - 132; виправно-арештантські відділення - 31; каторжні тюрми - 6; пересильні тюрми - 8. Особливе положення займали Петропавлівська  і Шлісельбургська фортеці, а  також Соловецька і Суздальска монастирські в'язниці. Царський Статут про утримання  під вартою, що діяв з 1880 року, усі  місця позбавлення волі, виходячи з їхнього призначення, розділяв на чотири групи: як запобіжний захід  засобів відхилення від слідства та суду; як міра покарання і виправлення; для невиправних боржників; для утримання пересильних арештантів. Адміністрація тюремних установ складалася, в основному, із числа варти - начальників тюремних закладів, їхніх помічників, наглядачів. Ніяких служб, які б проводили виховну роботу і прищеплювання трудових навичок ув'язненим не було, якщо не вважати тюремних священиків.

     Система місць позбавлення волі і характер їхньої діяльності за роки Радянської влади постійно видозмінювалися. Змінювалася  і система управління ними. Для  захисту завоювань революції 2 вересня 1918 року ВЦВК проголосив: "Радянська республіка перетворюється у військовий табір", а 5 вересня 1918 року РНК РРФСР прийняла постанову "Про червоний терор" - відповідно до якої класові вороги Радянської влади ізолювалися в концентраційні табори. Введення нового виду позбавлення волі - концентраційних таборів (таборів примусових робіт) було законодавчо закріплено Декретом ВЦВК 15 квітня 1919 року і Постановою ВЦВК 17 травня 1919 року "Про табори примусових робіт". Першою такою установою особливого призначення став Соловецький табір, створений у 1920 році на базі Соловецького монастиря. Особливі (концентраційні) табори і табори примусових робіт, що були створені у 1918-1919 роках, перебували у віданні Наркомату внутрішніх справ. Для управління ними в складі НКВС РРФСР був створений спочатку відділ, а в 1922 році - Головне управління примусових робіт. До травня 1922 року місця позбавлення волі перебували у віданні двох відомств: Наркомату юстиції і Наркомату внутрішніх справ. У період 1918-1921 років було прийнято ряд документів, що стосуються діяльності місць позбавлення волі: Інструкція НКЮ від 25 листопада 1918 року "Про дострокове звільнення"; Постанова НКЮ від 15 листопада 1920 року "Про затвердження Положення про загальні місця ув'язнення"; Декрет СНК РРФСР від 21 березня 1921 року "Про позбавлення волі і про порядок умовно дострокового звільнення ув’язнених".

     24 травня 1922 року третьою сесією  ВЦВК був прийнятий Кримінальний  кодекс РРФСР, що введений у  дію з 1 червня 1924 року. У Наркоматі  внутрішніх справ України було  організоване Управління місць  ув'язнення (УМУ). У 1923 році у  ведення ГУМУ НКВС СРСР і  його органів на місцях перейшла  значна частина арештних будинків  при міліції, що були перейменовані  в будинки попереднього ув'язнення.  Перший загальносоюзний законодавчий  акт в області карної і виправно-трудової  політики був прийнятий ЦВК  СРСР 31 жовтня 1924 року "Основні початки  карного законодавства СРСР".

     У РРФСР перший Виправно-трудовий кодекс був прийнятий 16 жовтня 1924 року. В  Українській РСР перший Виправно-трудовий кодекс був прийнятий через рік - 27 жовтня 1925 року. 26 березня 1928 року постановою ВЦВК СРСР "Про каральну політику і стан місць ув'язнення" визнано  необхідним застосовувати більш  суворі заходи карного покарання  у відношенні так званих "класових ворогів", а також злочинців-професіоналів  і рецидивістів. 10 липня 1934 року ЦВК  СРСР прийняв постанову "Про утворення  Народного Комісаріату Внутрішніх Справ" із новими функціями. У складі цього наркомату було утворено Головне  управління виправно-трудових таборів, трудових поселень і місць ув'язнення (ГУЛАГ). На Україні в складі Наркомату  внутрішніх справ було створено Управління виправно-трудових таборів і колоній. У той період керівництво місцями  позбавлення волі в наркоматі  внутрішніх справ України (як і в  НКВС СРСР) здійснювалося декількома структурними органами. Окремими табірними  пунктами (на Україні таборів не було), виправно-трудовими колоніями, транзитно-пересильними пунктами й  інспекціями виправно-трудових робіт  керувало Управління виправно-трудових таборів і колоній. Виховно-трудовими  і виховними колоніями, дитячими приймачами-розподільниками керував відділ трудових колоній (ВТК), що був самостійною структурою Наркомату. Помічником начальника цього відділу в 1928-1937 роках працював відомий письменник-педагог Антон Семенович Макаренко. У період 1935-1940 років було прийнято лише два законодавчих документи в частині виправно-трудових установ: 31 травня 1935 року РНК СРСР і ЦК ВКПб прийняли постанову "Про ліквідацію дитячої безпритульності і бездоглядності", у якій в якості місць ув’язнення засуджених до позбавлення волі неповнолітніх замість шкіл ФЗУ особливого типу було визнано необхідним організувати трудові колонії для неповнолітніх. 8 серпня 1936 року постановою ЦВК і РНК СРСР були внесені доповнення в Основні початки карного законодавства і система виправно-трудових установ доповнена новим їхнім видом – в’язницею. В'язницями (вони виконували і роль слідчих ізоляторів) відало тюремне управління. У той період число в’язниць на Україні було значним (крім обласних були районні і міжрайонні в'язниці). У період Великої Вітчизняної війни значна частина засуджених чоловіків за менш тяжкі злочини придатних до військової служби були мобілізовані у Червону Армію. З території України й інших західних регіонів СРСР усі місця позбавлення волі були евакуйовані з причини погрози їхньої окупації. Евакуація в більшості випадків проводилася пішим порядком і тривала декілька місяців. 19 квітня 1943 року Указом Президії Верховної Ради СРСР було передбачене позбавлення волі у виді каторжних робіт на термін від 15 до 20 років для фашистів і їхніх посібників, винних у вчиненні звірячих розправ над радянськими людьми. Ця категорія засуджених трималась в спеціальних в'язницях і таборах. У 1944 році у виправно-трудових установах була створена спеціальна служба по нагляду за поводженням засуджених. Її створення сприяло наведенню правопорядку в установах, зміцненню дисципліни й організованості серед засуджених. Довоєнна структура управління місцями позбавлення волі існувала й у повоєнні роки, аж до 1960 року. В Україні після закінчення війни прийшлося наново будувати і відновлювати систему місць позбавлення волі. Її структура на той період була така:

     1. Виправно-трудові колонії для  тримання повнолітніх засуджених  до позбавлення волі на стислі  терміни;

     2. Окремі табірні пункти для  тримання повнолітніх засуджених  до позбавлення волі на термін  три роки і більше;

     3. Трудові колонії для неповнолітніх  засуджених до позбавлення волі;

     4. В'язниці для засуджених до  тюремного ув’язнення;

     5. Транзитно-пересильні пункти.

     Були  також штрафні підрозділи, замість  яких у 1948 році були засновані підрозділи суворого режиму, у яких трималися  злісні порушники порядку відбування покарання.

     26 липня 1961 року Указом Президії  Верховної Ради України затверджено  Положення про виправно-трудові  колонії і тюрми МВС Української  РСР. Виправно-трудові колонії  передбачалися чотирьох видів:  загального, посиленого, суворого й  особливого режимів. Республіканське  Положення 1961 року діяло до  липня 1969 року, тобто до прийняття  Основ виправно-трудового законодавства  Союзу РСР і союзних республік.  У наступні роки охорона виправно-трудових  колоній була покладена на  Управління внутрішніх військ  МВС УРСР (який із 1966 року стало  підпорядковуватися МВС СРСР) і  почала здійснюватися військовослужбовцями  строкової служби.

     Виправно-трудовий кодекс було затверджено 23 грудня 1970 року Законом Верховної Ради і з 1 червня 1971 року введено у дію. 5 червня 1973 року було уточнено порядок розміщення засуджених до позбавлення волі у  виправно-трудових установах (Відомості  Верховної Ради N 25, 1973 р.). У червні 1974 року Управління ВТУ МВС України  було перетворено в Головне управління ВТУ, що природно, черговий раз призвело до зміни його структури. Зокрема, до складу Головного управління ВТУ  ввійшло управління матеріально-технічного постачання, яке до цього було самостійним  структурним підрозділом міністерства, хоча обслуговувало воно в основному  виправно-трудові установи. 23 березня 1977 року Виправно-трудовий кодекс України  доповнений новим розділом - Порядок  і умови виконання умовного осуду  до позбавлення волі й умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. У наступні роки вносилися й інші зміни в чинний Виправно-трудовий кодекс УРСР і в структуру Головного управління ВТУ. У 1989 році Головне управління ВТУ було реорганізовано в Головне управління виправних справ (ГУВС) із частковими структурними змінами. Зокрема було організоване управління режиму і спецробіт. Перебудовчі процеси кінця вісімдесятих років дозволили подивитись на багато речей по-новому. У тому числі і на кримінально-виконавчу систему, яка була створена на принципах суворого централізму та адміністративно-командного управління і не могла в повній мірі забезпечити покладені на неї функції. До проголошення незалежності пенітенціарна система України, як і усіх інших республік колишнього СРСР, функціонувала відповідно до законодавчих та нормативних вимог, встановлених Кримінальним кодексом СРСР та його підзаконними актами. На рубежі 1989-1990 років назріла об’єктивна необхідність перегляду виправно-трудової політики, що проводилась, глибокого аналізу стану справ, визначенню відповідності поставленої мети і задач реальним можливостям и результатам. Кризові явища в місцях позбавлення волі, загострення оперативної обстановки, яке супроводжувалось зростанням злочинності, захватами заложників, груповими непокорами засуджених адміністрації, привели до висновку про те, що в сфері виконання кримінальних покарань необхідні докорінні зміни. Оцінивши всі ці фактори було зроблено перший крок до гуманізації існуючої каральної політики в Україні. Міністерством внутрішніх справ за участю вчених і зацікавлених відомств була розроблена і пізніше затверджена постановою уряду № 88 від 11 липня 1991 р. Концепція реформування кримінально-виконавчої системи України. В її основу були покладені Декларація про державний суверенітет України, прийняті ООН Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими, Загальна Декларація прав людини, Європейські стандарти, інші міжнародні угоди та документи. Реформа, перш за все, направлена на соціальну переорієнтацію виконання кримінальних покарань з урахуванням міжнародного досвіду й актів про права людини, принципів законності, гуманізму, демократизму, справедливості, диференціації та індивідуалізації виховного впливу на засуджених. Необхідно відмітити, що концепція передбачала корінні глибокі зміни, розраховані на перспективу і які вимагають часу. Критичний же стан системи, ситуація, що склалась, продиктували необхідність проведення в короткі строки радикальних змін в області законодавства і організації виконання кримінальних покарань. З урахуванням реальної обстановки до Верховної Ради, Президенту й до Кабінету Міністрів України вносились відповідні пропозиції про прийняття законодавчих і інших нормативних актів з метою вдосконалення діяльності установ і нормалізації оперативної обстановки серед спецконтингенту. Ці зусилля знайшли підтримку законодавчої та виконавчої властей. З придбанням Україною самостійності було знято суворі таємниці з системи виконання покарань. Зараз її установи відвідують представники любої зареєстрованої громадської організації, колективу чи видавництва. Разом з тим наша динамічна дійсність постійно висуває нові задачі, проблеми, що вимагали оперативних, нестандартних рішень.

     30 червня 1993 року Верховною Радою  України прийнято Закон про  попереднє ув'язнення. 26 січня 1994 року прийнято постанову Кабінету  Міністрів України № 31 "Про  Програму приведення умов тримання  засуджених, що відбувають покарання  в місцях позбавлення волі, а  також осіб, що тримаються в  слідчих ізоляторах і лікувально-трудових  профілакторіях, у відповідність  із міжнародними стандартами". Цим актом Україна затвердила  спрямованість пенітенціарної політики  на досягнення забезпечення прав  і свобод громадян, прийнятих  у передовій практиці розвинених  країн. 27 серпня 1994 року Верховною  Радою прийнято Закон України  "Про внесення змін та доповнень  в законодавчі акти України  щодо врегулювання деяких питань, пов'язаних з умовами відбування  покарання".

     20 листопада 1996 року Верховною Радою  України у другому читанні  прийнято Закон України "Про  внесення змін і доповнень  до Кримінального і Кримінально-процесуального  кодексів України" згідно з  яким вводиться такий запобіжний  захід, як застава. Після прийняття  України до Ради Європи в  1996 році експерти Ради Європи  відповідно до рішень Уряду  України протягом майже двох місяців провели вивчення чинного законодавства, інших нормативних актів, які регламентують виконання покарань та практику їх застосування в Україні. Було глибоко і кваліфіковано перевірено 22 установи кримінально-виконавчої системи восьми областей. За результатами Радою Європи була зроблена та оприлюднена доповідь "Оцінка в’язничної системи України" з рекомендаціями щодо приведення її у відповідність із загально-європейськими стандартами, в якій наголошено на "необхідності створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації". З урахуванням цих документів та за погодженням з відповідними міністерствами та відомствами 22 квітня 1998 року Президент України Л.Д.Кучма видав Указ про утворення на базі Головного управління виконання покарань Міністерства внутрішніх справ України, що ліквідується, Державного департаменту України з питань виконання покарань як центрального органу виконавчої влади. Цим же Указом визначено низку заходів щодо реформування та забезпечення діяльності системи виконання покарань. 31 липня 1998 року Президентом України затверджено Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань. Створення Держдепартаменту, який уособлює в собі всі функції управління пенітенціарною системою, підпорядковується безпосередньо Кабінету Міністрів України, дозволило виконати зобов'язання, взяті Україною при вступі до Ради Європи, та рекомендації експертів Ради Європи щодо припинення усіх зв'язків з військовими, міліцією і демілітаризації кримінально-виконавчої системи².

     Основним  законом, що регламентує порядок  і умови виконання та відбування кримінальних покарань, є Кримінально-виконавчий кодекс України (далі – КВК), який був прийнятий Верховною Радою України 11 липня 2003 р. та набув чинності з 1 січня 2004 р. До прийняття КВК в Україні діяв Виправно-трудовий кодекс, який був прийнятий 23 грудня 1970 р. і набрав чинності з 1 червня 1971 р. Тривалий час (до 2001 р.) цей кодекс регулював порядок і умови виконання та відбування тільки двох видів кримінальних покарань: позбавлення волі та виправних робіт. Порядок і умови виконання та відбування інших видів кримінальних покарань регулювалися низкою інших підза-конних нормативно-правових актів. КВК України регулює порядок і умови виконання та відбування усіх видів кримінальних покарань, які передбачені у ст. 51 нового КК України. Крім цього, КВК України містить низку нових положень, яких не було у Виправно-трудовому кодексі, по-новому чи більш детально регулює окремі питання виконання та відбування кримінальних покарань³. 
2. Поняття покарання у виді тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців 

     Тримання  в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців  є основним видом покарання (ч. 1 ст. 52 КК). Покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк. Тримання в дисциплінарному батальйоні  військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.⁴

     Коло  злочинів, за вчинення яких може призначатися тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, встановлюється у випадках, передбачених КК. За змістом ч. 1 ст. 62 КК можливість заміни позбавлення волі на певний строк триманням в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців залежить від розміру саме призначеного позбавлення волі. Тому така заміна допустима у разі засудження до позбавлення волі на строк не більше як 2 роки і за злочин, за вчинення якого передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад 2 роки. Якщо ж військовослужбовець строкової служби засуджений до позбавлення волі на строк більше 2 років, то ч. 1 ст. 62 КК застосована до нього бути не може. Пояснюється це тим, що тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців може застосовуватися тільки замість усього позбавлення волі, призначеного на строк не більше як 2 роки. Заміна ж лише частини призначеного позбавлення волі триманням в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців КК не передбачена. Застосування тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі на певний строк допускається і тоді, коли позбавлення волі на строк не більше як 2 роки було призначене у порядку ст. 69 КК. Призначення засудженому покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 2 років ще не обов'язково тягне за собою заміну його триманням в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців. Вона допускається лише тоді, коли, як вказано у ч. 1 ст. 62 КК, суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме це за можливе.⁵

     Питання про характер покарання у виді утримання засудженого військовослужбовця у дисциплінарному батальйоні найбільш глибоко в свій час було досліджено М.О. Стручковим, який вважав, що дисциплінарний батальйон є особливою військовою частиною, а не місцем позбавлення  волі, у специфічних умовах якої засуджені військовослужбовці продовжують  нести військову службу, а тримання в дисциплінарному батальйоні є  специфічним військовим покаранням, яке передбачає такий вплив на засуджених, в якому поєднуються  сувора дисципліна, військове виховання, суспільно корисна праця та інші засоби впливу на засуджених⁶. Підтримуючи таку точку зору, слід зазначити, що умови утримання засуджених військовослужбовців у дисциплінарному батальйоні подібні до умов утримання засуджених у виправно - трудових установах (надалі - ВТУ). Однак утримання військовослужбовців у дисциплінарному батальйоні має суттєву відмінність, що полягає в тому, що засуджені військовослужбовці продовжують нести військову службу. Проте, як свідчить аналіз нормативних актів, що регламентують діяльність дисциплінарного батальйону, зазначена функція не входить до переліку основних задач діяльності дисциплінарного батальйону, а є специфічним фактором, який повинен здійснювати свій вплив на засудженого для досягнення основних цілей покарання.

     Таким чином, несення військової служби засудженими  військовослужбовцями, поряд з відбуванням  покарання, відчуванням карального впливу покарання, і виконання ними військових обов'язків у специфічних  умовах дисциплінарного батальйону належить до особливостей даного виду покарання.

     Разом з тим, правовий статус військовослужбовців  строкової служби, які відбувають покарання у дисциплінарних частинах, в значній мірі відрізняється  від правового статусу інших  категорій засуджених. Це пов'язано  в першу чергу з тим, що даний  вид покарання вважається більш  гуманним в порівнянні з покаранням у виді позбавлення волі. Специфіка  правового статусу засудженого  до тримання в дисциплінарному батальйоні полягає також і в тому, що на засуджених військовослужбовців поширюється  дія суто військових нормативних  актів наприклад, військових статутів, які не лише детально регламентують  права і обов'язки військовослужбовців, а й передбачають їм певні правила  поведінки. Отже, до військовослужбовця, який утримується в дисциплінарному  батальйоні, можуть застосовуватись  не тільки санкції, передбачені кримінальним законодавством, а й дисциплінарні, передбачені загальновійськовими  та спеціальними статутами, а також  іншими військовими нормативними актами. Підтвердженням такої думки може свідчити й той факт, що утримання  військовослужбовця в дисциплінарному  батальйоні не тягне для нього  судимості, хоча такий підхід, є спірним. Між правовим положенням військовослужбовців, які проходять службу у звичайних  військових частинах, та військовослужбовців, які утримуються в дисциплінарних частинах, мають місце сутгєві  відмінності. Так, засуджені в дисциплінарному  батальйоні поряд з несенням військової служби відбувають ще покарання за скоєний злочин. Як наслідок, мають  місце омеження їх в деяких правах та накладення на них додаткових спеціальних  обов'язків з метою забезпечення карального впливу покарання, а також  створення необхідних умов для досягнення головних завдань, які стоять перед  дисциплінарним батальйоном - виправлення  засуджених, та попередження скоєння  ними нових злочинів.

     Дисциплінарний  батальйон не можна вважати частиною, де основним завданням є проходження  військової служби, оскільки час знаходження  в дисциплінарному батальйоні в  строк служби не зараховується. На нашу думку, такий порядок є підставою  вважати, що зміст назви "дисциплінарний батальйон" не повністю відповідає змісту тих правовідносин, які виникають  при виконанні даного виду кримінального покарання. Саме поняття терміну "дисциплінарний" не має нічого спільного з поняттям "кримінальний". Слово "дисциплінарний"  походить від слова "дисципліна" (лат. Disciplina), що означає - навчання, виховання. Дисципліна це також певний обов'язковий порядок поведінки громадян і членів трудового колективу чи пильність організацій, яка відповідає нормам права і моралі суспільства чи вимогам певної Організації⁷. Отже, назва "дисциплінарний батальйон" була б більш доречною, якби тримання в дисциплінарному батальйоні застосовувалось за скоєння дисциплінарних правопорушень, які не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.

     Враховуючи  вищезазначене, можна зробити висновок про те, що назва місця виконання  покарання відносно військовослужбовців  строкової служби "дисциплінарний батальйон" потребує заміни, наприклад  на "кримінально - виконавчу військову  частину" чи "виправно - трудову  військову частину", оскільки такі назви будуть більш змістовно  відображати характер та призначення  цих частин, а також сутність кримінального  покарання, яке виконується в  цих частинах.

     Наступною специфічною особливістю тримання військовослужбовців у дисциплінарному  батальйоні є суб'єктний склад, оскільки даний вид покарання застосовується тільки відносно військовослужбовців  строкової служби. Так, серед вітчизняних  вчених в свій час питання суб'єктного  складу найбільш глибоко були досліджені Б.О. Кирисем⁸.

     Згідно  з законодавством України до військовослужбовців  строкової служби належать солдати, матроси, сержанти і старшини, які  проходять військову службу за призовом, в межах строків, встановлених законом  у Збройних силах України, Службі безпеки України, Прикордонних військах України, військах Цивільної оборони, Управлінні державної охорони України, Внутрішніх військах Міністерства внутрішніх справ України, в Чорноморському флоті та в ін військових формуваннях, створених згідно з законодавством України.

     В той же час в деяких публікаціях  і нормативних актах зазначається, що тримання і дисциплінарному батальйоні може застосовуватись не лише до військовослужбовців  строкової служби, а й до "прирівняних  до них за відповідальністю осіб", а також до "курсантів військово-навчальних закладів, шкіл прапорщиків, мічманів та інших військових навчальних закладів, якщо до скоєння правопорушення вони були зараховані до навчання і не проходили  строкову військову службу"⁹. Це підтверджує і аналіз практики діяльності судів.

     На  нашу думку, така практика є спірною, оскільки зміст ст. 62 Кримінального  кодексу України чітко визначає коло осіб, стосовно яких може застосовуватись  даний вид покарання - військовослужбовці строкової служби, а про інші категорії  військовослужбовців не згадується Зокрема, категорія осіб, прирівняних  за відповідальністю до військовослужбовців  строкової служби, чинному законодавству  України не відома. Положення про  дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України від 5 квітня 1994 р. також  містить норму про застосування даного виду покарання виключно до військовослужбовців строкової  служби. Так, в п. 1 передбачено, що Положення "встановлює порядок і умови  відбуття покарання військовослужбовцями строкової служби, засудженими до направлення до дисциплінарного батальйону"¹⁰. Проте про інших військовослужбовців, які можуть відбувати покарання у дисциплінарному батальйоні, Положенням не згадується.

     Згідно  з ст. 2 Закону України від 18 червня 1999 р. "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" встановлюються наступні види військової служби: строкова військова служба; військова служба за контрактом солдатів, матросів і старшин; військова служба за контрактом прапорщиків і мічманів; військова служба (навчання) за контрактом курсантів (слухачів) вищих військовій навчальних закладів, а також вищих  навчальних закладів, що мають кафедри  військової підготовки (факультети військової підготовки, відділення військової підготовки, інститути військової підготовки) із програмами підготовки на посаді осіб офіцерського складу; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба осіб офіцерського складу за призовом; кадрова військова служба осіб офіцерського складу.

     Таким чином, до військовослужбовців строкової  служби можна віднести осіб, які  призвані і знаходяться на такій  службі згідно закону. Особи, призвані на строкову військову службу з порушенням вимог закону (наприклад, особи які  не є громадянами України, особи  які не досягли встановленого  віку, особи, які підлягають звільненню від призову на строкову військову  службу) чи які знаходяться на ній  з порушенням вимог закону (наприклад, стали непридатними до строкової  військової служби за станом здоров'я), з точки зору кримінального закону військовослужбовцями строкової служби не можуть визнаватись. Таким чином, у разі хвороби засудженого і  визнання його непридатним за станом здоров'я до військової служби військовослужбовець  повинен бути звільнений з дисциплінарного  батальйону достроково, а також він  звільняється з рядів Збройних сил  України. При цьому не відбута  частина покарання може бути замінена більш м'яким покаранням. Відповідно, за скоєні в цей період суспільно-небезпечні діяння такі особи, при наявності  необхідних для цього підстав, можуть притягуватись до кримінальної відповідальності на загальних підставах тільки за вчинення не військових злочинів, а  кримінальне покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців до них застосовуватись  не може. 

     Відповідно  до статей 2, 4, 20 Закону України від 18 червня 1999 р. "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" особи прийняті на навчання у військові  навчальні заклади, незалежно від  того, відслужили чи не відслужили вони до того часу строкову військову службу, знаходяться на військовій службі за контрактом в якості курсантів військових навчальних закладів. Якщо до прийняття  на військову службу курсанти не відслужили строкову військову службу,то відповідно до ст. 25 даного закону навчання у військових навчальних закладах зараховуються  їм як строкова військова служба.

     Узагальнюючи  вище викладений матеріал, можна зробити  висновок, що чинне законодавство  не містить підстав застосування кримінального покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців до осіб, які  проходять військову службу за контрактом (солдатам, матросам, сержантам, старшинам, прапорщикам, мічманам, офіцерам, курсантам  військових навчальних закладів), призваних  на військову службу офіцерів запасу, а також військовозобов'язаних, призваних  на збори або на військову службу за мобілізацією. Така думка знайшла  своє підтвердження й у спеціальній  літературі.

     Сьогодні  відома практика, коли особу, яка вчинила  злочин і яка є курсантом військово-навчального  закладу виключають зі списків особового  складу військової частини - навчального  закладу. Внаслідок цього особа  набуває статус військовослужбовця строкової служби. Лише після цього  до неї застосовується кримінальне  покарання у виді тримання в дисциплінарному  батальйоні військовослужбовців.

     Вважаємо, що для легітимного застосування даного виду кримінального покарання  до курсантів військово-навчальних закладів, необхідно внести відповідні зміни до законодавства України, зокрема до статті 62 Кримінального  кодексу України, та Положення про  дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України, де необхідно чітко  визначити коло осіб, до яких може бути застосовано даний вид покарання.

3.Особливості  призначення та  відбування покарання  у виді тримання  дисциплінарному  батальйоні військовослужбовців

     Порядок та умови відбування покарання військовослужбовцями строкової служби, засудженими до тримання в дисциплінарному батальйоні, їх правове становище та порядок  діяльності дисциплінарного батальйону встановлюється Положенням про дисциплінарний батальйон у Збройних силах України, затвердженим Указом Президента України  від 05.04.1994 р. Як і будь який інший  вид покарання, тримання в дисциплінарному  батальйоні, військовослужбовців є  карою за скоєний злочин і його застосування переслідує мету, зазначену  в ст. 50 КК України¹¹. Однак, у зв'язку з тим, що особи, засуджені до тримання в дисциплінарному батальйоні знаходяться на військовій службі, мета щодо даного виду покарання конкретизується та уточнюється в п. 2 Положення¹², де зазначається, що тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців "має на меті виправлення та перевиховання засуджених у дусі чесного відношення до праці та військової служби, суворого дотримання ними Конституції і законів України, точного виконання Військової присяги та військових статутів і попередження скоєння нових злочинів"¹³. Згідно з Положенням військовою частиною, де відбувають покарання засуджені військовослужбовці строкової служби, є дисциплінарний батальйон чи окрема дисциплінарна рота, яку утримують за окремим штатом. Організаційну структуру і чисельність дисциплінарного батальйону визначає Міністр оборони України.