Поняття права людини на працю та державнi гарантii цього права
МІНІСТЕРСВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ
ВСП ВАСИЛІВСЬКИЙ КОЛЕДЖ
ТАВРІЙСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО АГРОТЕХНОЛОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
Кабінет трудового права
ПОНЯТТЯ ПРАВА ЛЮДИНИ НА ПРАЦЮ ТА ДЕРЖАВНІ ГАРАНТІЇ ЦЬОГО ПРАВА
Курсова робота
з дисципліни «Трудове право»
відділення «Правознавство»
2011
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………
РОЗДІЛ 1 ПРАВО ЛЮДИНИ НА ПРАЦЮ ТА ЙОГО ДЕРЖАВНІ
ГАРАНТІЇ В УКРАЇНІ……………………………………………….6
- Праця як невід'ємний і найцінніший дарунок людині………….8
- Державні гарантії права людини на працю…………………….12
- Принцип свободи праці та його зміст…………………………..16
РОЗДІЛ 2 ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ
ЕЛЕМЕНТІВ ДИСКРИМІНАЦІЇ НА
РИНКУ ПРАЦІ……………………………………………………….17
РОЗДІЛ 3 РОЛЬ КОМЕРЦІЙНИХ АГЕНТСТВ З ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ
У ЖИТТІ СУЧАСНОЇ ЛЮДИНИ…………………
ВИСНОВОК…………………………………………………………
ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ………………………………………………………2
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...32
ВСТУП
Серед усіх соціально-економічних прав і свобод громадян першим у Конституції України названо право на працю, оскільки праця є джерелом особистого і суспільного багатства. Воно проголошене ст. 43 Конституції України, визнається за кожною людиною і становить собою можливість заробляти на життя працею, яку людина вільно обирає, або на яку вільно погоджується. Кожній людині належить виключне право обрання праці, яка їй подобається, яка приносить задоволення, тому що саме тут людина реалізує свої творчі здібності і вміння. Переважна більшість громадян влаштовується на роботу шляхом укладення трудового договору як наймані працівники на підприємства, незалежно від їх форм власності.
Влаштування на роботу є одним з життєвих рішень, що доводиться приймати майже кожній людині хоча б один раз у житті. І від того, наскільки вибір роботи є вдалим, залежить зміст життя конкретної людини. Але це не означає, що проблема вибору професії та місця роботи носить особистий характер. У вирішенні цієї проблеми зацікавлене також: суспільство, оскільки чим повніше використовуються особливості та знання кожного працівника, тим вище ефективність праці, більше простору для подальшого розвитку особи. З другого боку чим швидше зайняті всі робочі місця здібними працівниками, тим вище суспільна продуктивність праці.
Витрати роботодавця ліквідовувати негаразди в організації праці за рахунок працівника, ставити економічні інтереси підприємства наперед його прав і свобод в сучасних умовах аморально. І ось чому. Кожна людина має право на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці. При здійсненні своїх прав і свобод кожний має зазнавати тільки тих обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку, загального добробуту в демократичному суспільстві.
Таким чином, користування правом на працю не підлягає жодним обмеженням, крім передбачених законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки чи громадського порядку або для захисту прав і свобод інших.
Повсякчасне порушення прав працівників примушує їх до самозайнятості, до переміщення праці у тіньову економіку. Все це свідчить про усунення держави, що проголосила себе соціальною, від виконання свого конституційного обов'язку. У даний час склалася ситуація, за якої, з одного боку, гарантії трудових прав, передбачені законодавством, можуть бути реалізовані лише при умові нормального функціонуючої економіки, з другого - економіка не може бути відновлена без належного сучасного правового забезпечення трудових відносин.
Незважаючи на всі ці негаразди, поступово налагоджується економічний і соціальний розвиток. Проблеми, які ставить ринкова економіка перед трудовим правом, можуть бути вирішені прийняттям нового Трудового кодексу і звичайно, контролем за його виконанням; сфера трудових відносин повинна стати одним із пріоритетів держави, адже тут створюються матеріальні блага суспільства і кожної людини окремо.
Тому тема курсової роботи є актуальною і обрана автором з таких причин, що з кожним роком, виходячи з того, що рівень безробіття зростає, все більше і більше людей відчувають труднощі у працевлаштуванні, а також через деякий час автор сам вийде на ринок праці, пропонуючи власні здібності, інтелект, ділові якості, а також знання, набуті під час навчання, намагаючись знайти на них попит.
Метою курсової роботи є проведення науково-теоретичного дослідження права людини на працю та його гарантій збоку держави на сучасному етапі розвитку суспільства.
Для реалізації мети дослідження ставилися такі основні завдання:
- визначити поняття
права людини на працю, механіз
- розкрити явище дискримінації у процесі реалізації права на працю;
- проаналізувати роль комерційних агентств у сфері працевлаштування.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері найманої праці.
Предметом дослідження є поняття права людини на працю та його державне забезпечення у призмі сучасних трудових відносин.
Для досягнення поставленої мети автор використовує цілий аспект загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Зокрема, системно-структурний - при дослідженні об’єктивної необхідності існування державних гарантій, що забезпечують право на працю; історичний, діалектичний та порівняльно-правовий методи застосовувалися при вивченні дискриміную чого елемента на ринку праці; абстрагування та узагальнення - у процесі розробки дефініцій таких правових понять і категорій, як праця, право на працю, дискримінація і т. ін.; формально-юридичний – у процесі аналізу нових правових норм і приписів щодо правового регулювання права на працю та вдосконалення таких нормативних актів.
Під час написання курсової роботи було використано нормативно – правові акти, статті журналів, науково – практичні коментарі, статті вчених. А саме: Болотіна Н. Б., Яковлев В.І., Ярошенко О.П., Турчин С.М., Ротань В.Г., Зуб І.В., Сонін О.Є, Кучма М.І., Процевский О.М., Лившиц Р.З ін.
Структура курсової роботи складається із вступу , трьох розділів, які містять три підрозділи, висновку і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 32 сторінки. Основного тексту – 31 сторінка, обсяг списку використаних джерел - 2 сторінки(26 найменувань).
РОЗДІЛ 1 ПРАВО ЛЮДИНИ НА ПРАЦЮ ТА ЙОГО ДЕРЖАВНІ
ГАРАНТІЇ В УКРАЇНІ
1.1 Праця як невід'ємний і найцінніший дарунок людині
Праця як термінологічне явище — це діяльність людини: сукупність цілеспрямованих дій, що потребують фізичної та розумової енергії і мають своїм призначенням створення матеріальних та духовних цінностей; це труд, робота, на яку витрачається багато сил.
Праця є багатозначним поняттям, оскільки в її основі лежить діяльність людини з цілим комплексом інтересів як фізичних, так і розумових. Саме це і зумовлює підвищений інтерес до вивчення такого явища багатьма науками, зокрема, медичними, психологічними, правовими, соціальними, філософськими та ін. Праця є суб’єктивним правом кожної людини.
Свій розвиток це право дістало в Конституції України. Так, в ч. 1 ст. 43 Конституції України вказано: «Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується»[12]. Вперше в Основному Законі України з'явились норми, що закріплюють право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, забороняють використання примусової праці.
Зміст права на працю Основний Закон України включив складові, які знаходяться за його межами, хоча зовні характеризують це явище. «Праця – це будь-яке напруження тілесних або розумових здібностей людини, це все те, що стомлює людину; те, що вона має і на що здатна. Праця – це доцільна діяльність людини, яку вона використовує для задоволення своїх потреб»[16].
Право на працю — одне з фундаментальних прав людини, встановлене міжнародно-правовими актами і визнане усіма державами світу. Це право належить до групи соціально-економічних прав і в загальному сенсі відображає потребу людини створювати і здобувати джерела існування для себе і своєї сім'ї, реалізовувати свій творчий потенціал, виражати свою особистість.
Саме матеріальні умови (помешкання, медичне обслуговування, соціальне забезпечення тощо) значною мірою визначають якість життя сучасної людини. Без цих прав неможливо забезпечити гідність людської особистості. Більше того, без цих прав багато в чому втрачають сенс усі інші права людини. Який сенс, наприклад, у праві на недоторканість житла або таємниці телефонних розмов, якщо в людини немає ні свого житла, ні телефону? Тому не випадково, що серед усіх соціально-економічних прав і свобод громадян першими як у чинній Конституції України, так і в проектах Конституції названо право на працю, оскільки праця є джерелом особистого і суспільного багатства. Праця – це основа його матеріального розвитку і духовного життя. Результатами праці врешті-решт визначається становище людини в суспільстві.
Тому і право на неї може включати лише такі складові, які характеризують саму працю. Все інше знаходиться за межами поняття права на працю, хоча, як правило, активно впливає на волю володільця праці. І тут постає важливе питання – як впливати на володільця праці, які важелі використовувати, щоб стимулювати його до кращої праці? Впливати, як відомо з історії, можна різними шляхами, і тоді настають неоднакові наслідки праці.
Захисту праці присвячена велика кількість міжнародних правових актів. Право на працю й захист від безробіття проголошено Загальною декларацією прав людини (ООН, 1948р.). Так, згідно із Загальною декларацією кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує людині гідне існування, її самої та її сім'ї [7]. На європейському рівні право на працю встановлено Європейською соціальною хартією (Рада Європи, 1961р., переглянута у 1996р.) тощо. Також Конституція України закріпила цілий комплекс трудових прав людини і громадянина. Конституція України визначила зміст права одним із основних принципів трудового права України. Вперше в історії держави встановлено заборону примусової праці, що стало суттєвою юридичною гарантією свободи праці. Законодавчі акти, дійсно, виключають можливість відняти працю чи посягати на неї і це надає їй недоторканий статус.
Але під час нормативного закріплення права на працю вирішувалось питання про створення умов реалізації людських можливостей, про умови стимулювання здійснення можливостей людини, про справедливу оцінку результатів її праці. Тобто про те, що залежить головним чином від держави. Так Основний Закон України визначив: утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
1.2 Державні гарантії права людини на працю
Право на працю визнається за кожною людиною, що означає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина сама для себе обирає чи на яку погоджується. Держава створює умови для зайнятості працездатного населення, рівні можливості для громадян у виборі професії і роду трудової діяльності, здійснює програми професійно-технічного навчання і підготовки, перепрофілювання працівників відповідно до їх інтересів і потреб суспільства.
Конституційне закріплення права людини на працю не захищає від зростаючого рівня порушень трудового права громадян. Ми маємо велику кількість незаконних звільнень працівників, має місце невчасна виплата заробітної плати. На багатьох підприємствах недержавної форми власності трудові відносини не оформляються відповідно до законодавства. Працівники приймаються на роботу без укладення трудового договору та оформлення трудової книжки. Останнім часом ряд комерційних структур використовують при прийнятті на роботу цивільно-правові договори замість трудових договорів. Внаслідок цього працівники позбавляються гарантій, передбачених законодавством про працю.
Гарантувати одержання роботи, гідну її оплату - це складові не права на працю, а обов'язок держави, яка визнає права і свободи та їх гарантії змістом і спрямованістю своєї діяльності. Він розкривається у ст. 43, 45, 46, 48, 53 та інших статтях Конституції України.
Особливістю гарантій є те, що вони передбачають обов'язок держави забезпечити громадянам рівні можливості у реалізації їхнього суб'єктивного права. Тому розглядаючи проблему гарантій права на працю, потрібно перш за все з'ясувати: що саме держава бере на себе обов'язок забезпечувати? Тобто, питання законодавчого закріплення права на працю в сучасних умовах. У ст.43 Конституції України, проголошено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає чи на яку вільно погоджується[12]. Законодавець у даній статті закріпив право на працю ґрунтуючись на міжнародних нормах права. Але її недоліком стало те, що вона не передбачає жодних обов'язків держави щодо гарантій реалізації цього права. Тобто, дана норма Конституції носить декларативний, більше політичний, ніж правовий характер. Але Конституція України 1996р. не єдине джерело, яке проголошує право на працю. У Кодексі законів про працю міститься наступне: подається розуміння права на працю як права на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, що включає і право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, яка забезпечується державою.
Гарантії забезпечення права громадян на працю визначенні в статті 51 КЗпП в редакції Закону України від 5 липня 1995 р.[11] та статті 4 Закону України "Про зайнятість населення"[8]. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України:
- добровільність праці, вибір виду діяльності;
- правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також: сприяння у збереженні роботи;
- безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб, всіма доступними засобами включаючи професійну орієнтацію і перепідготовку;
- надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам – випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів;
- компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість;
- безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії;
- виплату вихідної допомоги і збереження середньої заробітної плати на період працевлаштування працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством.
Проте, хоча у даній нормі і визначаються гарантії реалізації права на працю, та в умовах ринку вони є фіктивними, оскільки держава не в змозі виконати покладені на неї обов'язки, тобто забезпечити всіх громадян роботою. З урахуванням цього, удосконалення потребує не лише механізм реалізації права на працю, а й сам його юридичний зміст і юридичне закріплення.
Перш ніж перейти до характеристики юридичних гарантій права на працю, коротко зупинимося на визначенні поняття "гарантії права на працю". В теорії трудового права це - сукупність політичних, економічних, соціальних і правових засобів, способів і умов, за допомогою яких забезпечується безперешкодне, реальне здійснення громадянами свого права на працю[21]. Але, на думку автора, політичні, економічні та інші гарантії слід розглядати лише як передумови реалізації права на працю, оскільки вони мають опосередкований характер і впливають на суб'єктів даного права в основному через систему юридичних гарантій. Тому, можна без перебільшення сказати, що юридичні гарантії є найважливішими з усіх однотипних гарантій, бо вони містяться в нормах законодавства, що мають пряму дію.
Так, на думку вчених, юридичні гарантії - це державно-правові засоби, які забезпечують здійснення і охорону прав і свобод та обов'язків людини і громадянина і, які найбільшою мірою складають механізм реалізації і охорони прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.
М.І. Кучма і Є. А. Хлистова вважають, що юридичні гарантії права на працю - це засоби і способи, за допомогою яких в суспільстві забезпечується реальне здійснення наданих громадянам трудових прав[13,c.4].
Відомо, що значення юридичних гарантій можна зрозуміти і оцінити лише аналізуючи їх в поєднанні з іншими видами гарантій. Юридичні гарантії досить різноманітні, але їх об'єднує одне: всі вони виражені, закріплені в праві.
Слід відзначити, що існує плюралізм думок і щодо поділу юридичних гарантій права на працю. Так, юридичні гарантії поділяють на нормативно-правові та процесуальні (судові).
Третя група - це так звані міжнародні юридичні гарантії. Вони закріплені в міжнародно-правових актах, і, власне, становлять міжнародні стандарти права на працю. Специфіка їх полягає у тому що вони хоч і є юридичними гарантіями права на працю, але носять опосередкований характер. Посилання на них неможливе без ратифікації міжнародних актів, в яких вони містяться чи перенесення їх у національне законодавство. Найбільше гарантій права на працю міститься в чинному КЗпП України. Не описуючи кожну із них, автор зупиняється лише на існуючих в законодавстві проблемних моментах, що їх стосуються.
Ст. 22 КЗпП України передбачено заборону необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу, а також будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих чи непрямих переваг при укладенні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань та інших факторів[10]. Тобто, даною нормою заборонена будь-яка дискримінація працівників при прийнятті чи звільнені з роботи.
Тому слід підтримати позицію законодавця щодо необхідності передбачити у ст. 2 проекту Трудового кодексу України, яка має назву "Основні засади правового регулювання трудових і пов'язаних з ними відносин"[16] положень, які визначали б :
- Принцип свободи праці, що включає в себе право на працю, яку кожен вільно обирає або на яку вільно погоджується, право розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати професію та вид діяльності;
- Заборону примусової праці і дискримінації в сфері праці;
3. Забезпечення повної зайнятості працівників
та їх захист від
безробіття.
Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що гарантії права на працю повинні забезпечувати реальний вибір громадянами професії і роду діяльності за своїм покликанням, виступати засобом забезпечення існування стабільних трудових правовідносин. Адже саме належне законодавче закріплення цих гарантій визначатиме реальні можливості громадян повною мірою реалізувати своє право на працю. Крім того, основним завданням сучасної української нормотворчості є встановлення таких гарантій, які були б реальними, дієвими, а не фіктивними, адже перехід до ринкової економіки зумовив виникнення ряду відносин, які неможливо врегулювати чинним трудовим законодавством.
1.3 Принцип свободи праці та його зміст
Дослідження питання про свободу праці та свободу трудового договору є не самоціллю, а має на меті чіткіше визначити сферу дії норм трудового права. Свобода залучення до праці є ознакою відносин з її застосуванням, які регулюються трудовим та цивільним правом, на відміну від адміністративно-правових відносин та відносин, що виникають при використанні праці під час відбуття кримінального покарання, де законодавством дозволяється застосування праці, не заснованої на вільному волевиявленні.
Відправним моментом у з'ясуванні питання про коло відносин, які регулює трудове право, є визначення поняття “ праця ”. Нині налічується понад тридцять визначень даного філософського поняття. Слід зазначити, що дослідники цієї проблеми звертали увагу на необхідність відрізняти суто філософське розуміння праці від його соціально-економічного та юридичного аспектів. Існує думка, що у першому розумінні праця використовується в узагальненому вигляді (як процес взаємодії людини та природи), а соціально-економічний та юридичний аспекти більш конкретні, оскільки свобода праці у них виглядає як свобода суб'єктів праці у суспільних відносинах[5,c.13]. Такий підхід видається слушним, - але, на думку автора, найбільш вдалим є висловлювання Вольтера. Він зазначив, що “в афоризмі: “свобода — це коли мені вільно можна робити все, чого хочу ”- “вільно” означає: ніхто не має права мені заважати. Бути вільним означає не залежати від волі іншої особи, від примх і норову інших людей. Бути вільним означає змогу чинити власну долю, усвідомлювати, що власні дії, попри всю їх тяжкість, є реалізацією власних вольових зусиль ”. Сам Вольтер зазначав, що свобода для того, щоб залежати лише від закону[2].
Якщо йти за Гегелем,
що свобода — усвідомлена
Навряд чи закріплення у законі, що регулює відносини власності, права на розпорядження здібностями до праці є встановленням свободи праці на належному правовому рівні. Адже ця свобода — важливий елемент загальновизнаної свободи людини та громадянина, яка складалася упродовж століть — від Великої хартії вольностей (1215 р.) до Загальної декларації прав людини (1948 р.). Вона — з розряду конституційних прав та свобод. У Конституції України свобода праці випливає як принцип із закріпленого у ст. 23 права людини на вільний розвиток особистості та права на працю як можливості заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується [12].
Свобода праці набагато ширша, ніж те, що може являти собою право вільно розпоряджатися робочою силою як економічною категорією, якимось майном. Вона базується на свободі кожної людини у своєму розвитку (ст. 23 Конституції), а не тільки у відносинах з використання праці. Тому людина вільна не тільки у вирішенні питання — працювати чи не працювати. Дана свобода означає і те, що здібності до праці людини можуть бути за межами вибору засобів її використання. Тобто такі здібності можуть знаходитись у статичному стані, і людина має право не вступати до жодних суспільних відносин з цього приводу.
Навряд чи працівник продає за трудовим договором свою робочу силу чи здібності до праці. Робоча сила — занадто широке поняття, щоб його міг охопити зміст названого договору, і вона може проявлятися у безлічі якостей. Те ж можна говорити і про здібності до праці. До того ж, виконання роботи за трудовим договором обмежене певним часом, за рамками якого працівник може вільно використовувати такі здібності.
Принципи права поділяються
на загальні (міжгалузеві), галузеві та
інституційні. У питанні, до яких саме
принципів треба відносити
Принцип свободи праці знаходить свій прояв у таких положеннях[15]:
- людина володіє невід'ємним та виключним правом вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, яке забезпечується державою;
- людина не може залучатися до примусової або обов'язкової праці за винятком підстав, передбачених законами України, що відповідають міжнародним положенням з цього питання;
- людина може вільно обирати вид та форму діяльності (робота за трудовим договором, підприємницька діяльність, робота у власному господарстві тощо);
- законодавством забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу:
- у період виконання роботи за трудовим договором власник не має права вимагати роботи, не передбаченої трудовим договором;
- розірвання трудового договору як з боку працівника, так і за згодою сторін не може обмежуватись;
- для захисту порушеного права на свободу праці чи свободу трудового договору і працівник, і власник підприємства наділяються правом звертатися до компетентних органів влади (судової та адміністративної).
Разом з тим, свободу праці можна розглядати і у широкому розумінні, коли вона не вміщується в рамки трудового права. Свобода праці не зводиться до елемента правового статусу громадянина. Вона є важливим направленням соціальної політики, яка передбачає правові та соціально-економічні гарантії реалізації громадянами прав у сфері праці, створення умов для гідного життя[9].
Свобода праці органічно пов'язана з рівністю у праці, вони похідні від загальних понять свободи та рівності, які є необхідними умовами володіння невід'ємними правами всіма людьми без будь-яких відмінностей та вилучень.
Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що право на працю це право кожної людини і кожна людина сама вирішує використати цей дарунок чи ні. Це її суб’єктивне право. Тобто людина не може бути притягнена до праці насиллям або іншим шляхом. Таке формулювання встановлює для кожного принцип свободи праці. Але без підтримки держави вона не взмозі його реалізувати.
Держава - безсумнівно є гарантом права на працю. Але у нинішніх суспільних відносинах цей напрямок її діяльності втрачає вплив. Людина шукає шляхи реалізації цього права самостійно. Нам так необхідна реабілітація та втілення в життя права на працю. Вирішення тільки цього питання дасть значні результати розвитку і в інших сферах діяльності держави.
РОЗДІЛ 2 ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ЕЛЕМЕНТІВ ДИСКРИМІНАЦІЇ НА
РИНКУ ПРАЦІ
Як свідчить практика, незалежно від моделі на будь-якому ринку праці існують у тій чи іншій мірі елементи дискримінації громадян. Ступінь розповсюдженості дискримінації залежить від розвитку соціальних і економічних відносин, рівня законодавчої діяльності і, що майже головне, від надійності контролю за виконанням прийнятих законів. Оскільки дискримінація — явище протизаконне, виявити її у прямому виді, підрахувати кількісно важко, через те що роботодавець відмовить у роботі найманому працівникові з фактично дискримінаційних причин, але знайде багато формальних законних приводів відмови[3].
