Поняття права приватної власності
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Азовський регіональний інститут управління
Запорізького
національного технічного
університету
Кафедра
галузевих юридичних дисциплін
КУРСОВА
РОБОТА
з
цивільного права
на тему:
«Поняття права приватної власності»
Студентки 2 курсу 202-А групи
факультету права і лінгвістики
денного відділення
Риндіної Вікторії Олександрівни
Науковий керівник:
Котенко
В.Д.
Бердянськ
2011
ЗМІСТ
Вступ
1. Історичний процес виникнення права приватної власності
2. Власність: економічний і юридичний аспекти
3. Правовідносини власності і їх елементи (суб'єкти, об'єкти)
4. Межі здійснення права приватної власності
5. Зловживання правом власності
Висновки
Список використаних джерел
ВСТУП
У цій роботі розглядаються правові основи одного із найважливіших інститутів сучасної демократичної держави– інституту приватної власності. В Україні правовий статус цього фундаментального інституту спирається на низку нормативно-правових актів, серед яких чільне місце посідає Конституція України, що у ст.41 визнає право приватної власності непорушним.
В період розбудови в державі ринкової економіки, приватна власність виходить на перше місце, оскільки вона є рушійною силою і передумовою розвитку ринкових відносин. Тому особливо важливим є легалізація, законодавче забезпечення правовідносин, що виникають з приводу об’єктів приватної власності. Перехід величезної кількості об’єктів із державної до приватної власності ще з початку незалежності не завжди відбувався правовими методами.
Актуальність питань, пов’язаних із правом приватної власності в Україні лежить також у неврегульованості та прогалинах у законодавстві, що мають регламентувати ці відносини. Це викликає безліч проблем та негативних явищ у економічному та соціальному житті, серед яких, наприклад: відсутність ринку землі, незаконна приватизація тощо. Із розвитком ринкової економіки в нашій державі з’явилася ціла низка наявних проблем у сфері економічних відносин, предметом яких є приватна власність. Це свідчить про необхідність удосконалення регулювання інституту права приватної власності у законодавстві України.
Власність є основою, фундаментом усієї системи суспільних відносин, а від характеру, форм власності, що утвердились, залежить і побудова економічної системи суспільства. Від визначення, правового закріплення, видів і форм власності залежить становище окремих індивідів, груп, верств, класів, прошарків у тому чи іншому суспільстві, можливості їхнього доступу до використання матеріальних благ. Як показує історичний досвід, хоча в межах кожної економічної системи існує водночас ряд форм власності, серед них є якась одна, що є основною, і відображає специфіку саме цієї економічної системи. У ринковій економіці переважає приватна власність. Взагалі, на думку В. Нерсесянца, без приватної власності неможливе існування суспільства, де визнається і діє індивідуальне людське начало, де окрема людина, індивід – це незалежна і самостійна особа, суб’єкт власності і права, тобто економічно і юридично вільна особистість.
Слід також з’ясувати питання про межі здійснення права приватної власності, з’ясувати, які обмеження щодо приватної власності встановлено законодавством. Водночас виникає питання про розмежування правомірної реалізації права і зловживання правом.
Для розуміння суті права приватної власності важливим є розкрити і співставити економічний і юридичний аспекти власності. Складно заперечити твердження про те, що саме потреби реального життя, в даному випадку – потреби економічного обороту, - значною мірою визначають характер і спрямованість правового регулювання відносин власності. Не зайвим буде для цієї мети розглянути і історичний процес виникнення права приватної власності.
Всі
ці, а також деякі інші питання
буде розглянуто у даній роботі.
1
Історичний процес виникнення права приватної
власності
Для з’ясування суті інституту права власності, на мою думку, важливим є дослідити сам історичний процес виникнення права власності. Дане питання досить детально досліджував відомий російський цивіліст, професор Й.А. Покровський (1868-1920). Зокрема, відома його праця “Історія римського права”.
Організація економічної діяльності суспільства передбачає, перш за все, визначення юридичного відношення господарюючих суб’єктів, тобто людей, до речей, що знаходяться в сфері володіння даного суспільства, їх розподіл між особами. Такий розподіл набуває форми суб’єктивних прав: особи наділяються певними правами на речі, при чому ці права складають особливу категорію речових прав1. Між особою і річчю виникає певний юридичний зв’язок: річ підпадає під панування, волю певної особи. З іншого боку, усім іншим особам забороняється вчиняти будь-які дії, що здатні порушити таке панування.
Поява речових прав, тобто побудова відносин людей до речей за типом суб’єктивних індивідуальних прав – це досить тривалий історичний процес.
Почуття приватної, індивідуальної належності речі (зародження права власності) з’являються вперше по відношенню до речей рухомих; нерухомість (земля) спершу знаходиться в тому чи іншому колективному володінні. Вбита тією чи іншою особою дичина, виловлена риба, створена працею зброя природно розглядається як річ, належна тому, хто її здобув або створив2. Природно, що людина буде захищати свою річ від посягання з боку інших осіб і буде намагатись повернути її силою з чужого володіння. Однак вимога повернути річ ще довгий час буде спиратись не на юридичну належність речі певній особі, а на делікт – самовільне заволодіння річчю. Так, у найдавнішому римському праві підставою позову було не право позивача на річ, а делікт відповідача. Тобто почуття приналежності речі ще не вилилось в розуміння юридичного права на річ. Лише коли юридична належність речі особі стала підставою для заяви позову, можна говорити про виникнення права власності в правовому розумінні.
Інакше складались відносини щодо нерухомості. Коли стерлось уявлення права на землю усього народу (тобто захист своєї території від посягань з боку інших племен, народів), належність тієї чи іншої ділянки землі почали пов’язувати з сім’єю, що її займала. Кожна сім’я вважала займану ділянку землі своєю. Причому процес послаблення общинної чи родової і посилення сімейної власності здійснювався неоднаково щодо земель різних категорій: в першу чергу освоювались землі, що потребують великих вкладень праці (присадибні чи орні землі), в той час як луги, ліси, інші угіддя ще довго залишаються в нероздільному користуванні всього роду чи общини. І цей процес відбувався неоднаково у різних народів: на відміну від римлян у германців общинне землеволодіння (марка) зберігалось ще дуже довго.
Якщо говорити про розвиток права власності в римському приватному праві, то слід зазначити, що воно знало декілька видів права власності: квіритська власність, преторська (бонітарська) власність, власність перегрінів, провінційну власність [3, с.136]. Лише з кінця ІІІ ст. н.е. поступово зникають відмінності в правових режимах власності і закладаються основи права власності в сучасному розумінні [4, с.162].
Так, спершу земля розподілялась в середині роду (племені) між сім’ями як прояв певного суспільного порядку: той чи інший суб’єкт володіє нерухомістю як член певного союзу, на основі публічного поділу землі. Тому і особа, що заволоділа чужою землею, хоча б і без всякого делікту, цілком добросовісно, порушила вимоги публічного порядку і тому повинна була повернути землю тому, кому вона була надана. Причому земля належить не одній особі, а сім’ї в цілому, в особі її домовладики. Саме такою була квіритська власність в римському приватному праві. Оскільки відчуження землі приватним актом у цей час було немислимим, право на нерухомість включало в себе два елементи права власності – володіння і користування, - то відсутнім був третій елемент – розпорядження.
В
ході подальшого історичного розвитку
право на нерухомість і право
на рухомість між собою
Тут
римське цивільне право є зразком
швидкого і повного такого перетворення.
Досить рано в ньому зникають сліди первинного
розмежування і виникає єдине поняття
права власності, що включає в себе всю
повноту розпорядження. Розмежування
між нерухомістю і рухомістю в римському
праві має мінімальне значення; як зміст
права власності, так і форми речового
обороту визначаються в ньому для обох
категорій речей цілком однаково.
2
Власність: економічний і
Власність належить до числа таких категорій, навколо яких на протязі багатьох століть перехрещуються дослідження кращих мислителів людства. Однак боротьбою в теоретичному плані справа не обмежується. Соціальні потрясіння, що часом змінюють світ, однією із своїх головних причин мають, у кінцевому рахунку, спроби змінити існуючі відносини власності, утверджуючи новий порядок в цих відносинах. Власність притаманна майже всім епохам розвитку людства, є одним з найважливіших економічних чинників буття суспільства. Виділяють п’ять типів власності: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний із різними їх модифікаціями [7, с.6].
На думку ряду науковців, власність є категорією економічною, в той час як право власності – категорією юридичною. Відносини власності набувають ознак відносин права власності, коли вони регулюються правовими нормами.
Власність як економічна категорія характеризує відносини між людьми і колективами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ. Тобто, це суспільне відношення, центральним моментом якого є те, що відносини між окремими індивідами та їх групами складаються з приводу привласнення матеріальних благ [8, с.240]. Власність ґрунтується на розмежуванні мого і твого. Будь-який тип і будь-яка форма власності, який би не був високий в тому чи іншому конкретному суспільстві рівень усуспільнення або, що те ж саме, рівень колективізації власності, можуть існувати лише при умові, що хтось відноситься до умов і продуктів виробництва як до своїх, а хтось -як до чужих. Без цього взагалі немає власності. З цієї точки зору будь-яка форма власності є приватною, якою б ідеологічною ширмою, що спрямована на цілком прозаїчні цілі, це не прикривалось. Власність немислима без того, щоб інші особи, що не є власниками даної речі, відносились до неї як до чужої. Таким чином, власність – це не лише відношення людини до речі (відношення до речі як до своєї), але і відносини між людьми з приводу цієї ж речі. Усі невласники зобов’язані утримуватись від будь-яких посягань на чужу річ, а отже – і волі власника, що спрямована на цю річ. Таким чином, власність має своє матеріальне вираження у вигляді речі. Хоча слід мати на увазі, що для власника цінна не сама річ як об’єкт матеріального світу, а ті блага, які може дати ця річ. Тобто, відносини власності – це насамперед відносини щодо розподілу суспільних благ, що, в свою чергу, втілені у речах.
Воля власника по відношенню до належної йому речі виражається у володінні, користування, розпорядженні річчю (матеріальними чи суспільними благами). Володіння, користування і розпорядження визначають зміст економічних відносин власності.
Володіння
являє собою закріплення
В
соціально-економічній
Звичайно, можна наводити різні визначення власності як економічної категорії, проте на мою думку, більш доцільно буде визначити суттєві ознаки власності. Таким чином, власність:
1) це вольове відношення певного суб’єкта до речі як до своєї;
2) це суспільне відношення, що проявляється в певному суверенітеті волі власника, спрямованої на річ;
3) це майнове відношення – тобто відношення з приводу поділу суспільних благ між різними суб’єктами;
4) економічний зміст власності проявляється у володінні, користуванні і розпорядженні об’єктом власності;
5)
відносини власності
З’ясовуючи зміст економічного поняття власності чи відносин привласнення матеріальних благ – встановлення над ними з боку власника “господарського панування”, що дає йому можливість за своєю волею усувати чи допускати інших осіб до користування своїм майном і самостійно визначати характер такого користування, - не слід залишати поза увагою питання про особливості статусу самого власника. Так, в умовах товарного виробництва власність зобов’язує власника бути виробником, організатором, комерсантом, тощо, тобто зобов’язує його бути компетентно відповідальним перед суспільством. Економічні відносини власності включають такі основні стадії їх реалізації: володіння багатством природи і створення нових матеріальних благ між членами суспільства; виробниче і особисте споживання матеріальних благ. Зазначені стадії реалізації економічних відносин здійснюються безпосередньо учасниками (суб’єктами) цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме – повною можливістю панувати над належними йому речами. І таке панування має бути ефективним, що можливо лише тоді, коли воно закріплюється певними правилами (правовими нормами) обов’язковими для всіх членів суспільства – як власників так і не власників.
І тут, таким чином, ми підходимо до розуміння правових відносин власності. В теорії правової науки правові відносини (правовідносини) визначаються як врегульовані нормами права суспільні відносини, що виникають між двома і більше суб’єктами, які мають правосуб’єктність (правоздатність і дієздатність), з приводу задоволення ними своїх матеріальних і духовних потреб та інтересів, і між ними якими існує правовий зв’язок у формі суб’єктивних прав, свобод та обов’язків, які підтримуються, охороняються та не забороняються державною або всім суспільством, а також не суперечать принципам права, вимогам держави і суспільства.
В класичній західній юриспруденції право власності розглядається як найбільш повне панування людини над річчю. Таке розуміння власності було запозичене з римського права і закріплено в тексті законодавства.
Вітчизняні ж науковці, ведучи мову про право власності, традиційно розмежовують об’єктивне право власності і суб’єктивне право власності. Аналіз права власності може вестись як на рівні всього суспільства, так і на рівні індивідуальної поведінки. В першому випадку об’єктом уваги стає режим власності як цілісна система, в другому – окремі права як складові елементи цієї системи. В першому випадку мова ведеться про право власності в об’єктивному змісті, в іншому – в суб’єктивному змісті або про суб’єктивне право власності.
Щоб визначити право власності в об’єктивному змісті, необхідно виявити специфічні ознаки, притаманні суб’єктивному праву власності. Виявлення вказаних ознак дозволить відобразити їх у визначеннях права власності як в об’єктивному, так і в суб’єктивному змісті.
Зміст суб’єктивного права власності складають належні власнику повноваження щодо володіння, користування та розпорядження річчю. Вказані правомочності, як і суб’єктивне право власності, являють собою юридично забезпечені можливості поведінки власника, вони належать йому до того часу, доки він залишається власником. У тих випадках, коли власник з тих чи інших причин не може реально ці правомочності здійснити, він не позбавляється ні самих правомочностей, ні права власності в цілому. Щоб розкрити зміст права власності, необхідно дати визначення кожній з належних власнику правомочностей.
Правомочність володіння – юридично забезпечена можливість господарського панування особи над річчю. Мова йде, слід підкреслити, про господарське панування над річчю, що зовсім не означає, що власник повинен безпосередньо утримувати річ.
Володіння річчю може бути законним і незаконним. Законним визнається володіння, яке здійснюється особою на законних підставах. Інакше таке володіння називається титульним. Титульне володіння насамперед належить самому власнику [8, с.244].
Незаконне володіння на правові підстави не спирається, а тому являється безтитульним. Речі, за загальним правилом, находяться у володінні тих, хто має право на володіння. Вказана обставина дозволяє при розгляді спорів з приводу речі виходити з презумпції законності фактичного володіння. Інакше кажучи, той, у кого річ знаходиться, вважається таким, що має право на володіння нею, коли не буде доведено зворотне (ст.49 Закону України “Про власність”).
Незаконні володільці в свою чергу поділяються на добросовісних і недобросовісних. Недобросовісним визнається володілець, що знав або повинен був знати, що його володіння незаконне. Добросовісним є володілець, що не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.
Правомочність користування – юридично забезпечена можливість вилучати з речі її корисні властивості в процесі її особистого чи виробничого споживання. Як правило, правомочність користування спирається на правомочність володіння. Разом з тим правомочність володіння власника відрізняється від права володіння інших осіб – титульних володільців, оскільки власник здійснює цю правомочність, як правило, у сукупності з іншими – користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо інших титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору, адміністративного акту чи закону.
Правомочність розпорядження – юридично забезпечена можливість визначати долю речі вчинення щодо неї дій, що мають юридичне значення. Тут треба мати на увазі наступне. У випадках, коли власник будь-яким чином відчужує річ, вступаючи у зобов’язальні правовідносини, не виникає сумнівів, що відбувається розпорядження річчю. Значно складніше юридично кваліфікувати дії власника щодо речі, коли він знищує непотрібну річ, викидає її або, коли річ є споживаною і розрахована на використання лише в одному акті виробництва, або споживання. Якщо власник викидає чи знищує річ, то розпорядження річчю відбувається шляхом вчинення односторонньої угоди, оскільки, воля власника спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в результаті одноразового використання речі, то воля власника все ж спрямована на вилучення з речі її корисних властивостей, а не на припинення права власності. Тому в вказаному випадку має місце лише здійснення правомочності користування річчю.
Виходячи з вищевказаного, можна визначити, що суб’єктивне право власності – це закріплена за власником юридично забезпечена можливість, право за своїм розсудом володіти, користуватись та розпоряджатись належним йому майном, здійснювати щодо цього майна будь-які дії, що не суперечать закону і не порушують права інших суб’єктів.
Тепер, якщо знову згадати визначення права власності, що сформувалось в класичній західній юриспруденції, де воно визначається як найбільш повне панування особи над річчю, то можна прийти до висновку, що в даному випадку право власності розглядається в суб’єктивному розумінні, з точки зору правомочностей власника щодо речі.
Проте, як уже підкреслювалось, право власності – це і система норм, інститут законодавства. На сьогоднішній день відносини власності регулюються нормами різних галузей права. Природа цього інституту має комплексний характер, оскільки, поряд з нормами цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми інших галузей права: конституційного, кримінального, адміністративного тощо.
В об’єктивному розумінні право власності – це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності. Об’єктивне право власності складається з норм, які закріплюють володіння, користування та розпорядження майном, а також з норм, які охороняють і захищають права власника від протиправних дій інших осіб [7, с.12].
Незважаючи на те, що норми щодо врегулювання відносин власності містяться в різних галузях права, насамперед право власності – це інститут цивільного права. Саме норми цивільного права найбільшою мірою врегульовують відносини власності.
Тепер слід визначити місце інститут права власності серед інших інститутів цивільного права. Інститут права власності регулює систему майнових відносин власності. Динаміка відносин власності, тобто перехід матеріальних благ від одних осіб до інших, регулюється зобов’язальним правом. Як зазначав Д.Г. Генкін, система власності опосередковується лише правом власності, а динаміка власності – як право власності, так і іншими інститутами права власності. В динаміці відносин власності здійснення власником належних йому правомочностей може бути юридичним фактом, який порушує інші правовідносини [9, с.93].
Можна навести ряд відмінностей що дозволяють розмежувати право власності і зобов’язальне право:
- різні об’єкти відносин власності і зобов’язальних відносин. У першому випадку об’єктом є річ (майно), у другому – дія (послуга);
- різний характер правовідносин власності і зобов’язальних правовідносин. Праву власності власника протистоїть обов’язок усіх інших суб’єктів своїми діями не порушувати це право. Тобто порушити право власності може будь-який суб’єкт, в той час як порушником в зобов’язально-правових відносинах може бути лише інша сторона зобов’язання;
- безстроковий характер права власності;
- різні підстави виникнення прав власності і зобов’язальних прав;
- різний порядок передачі прав власності і зобов’язальних прав;
- різний порядок припинення прав власності і зобов’язальних прав;
- незалежність власника від інших суб’єктів при здійсненні ним своїх повноважень за правом власності.
Можна наводити і інші критерії для розмежування інститутів права власності та зобов’язального права. Крім того, не слід змішувати право власності та авторське право і право промислової власності. В науковій літературі уже визнано, що авторське право і право промислової власності є окремими цивільно-правовими інститутами.
Підсумовуючи усе вищесказане слід зазначити, що більшість вітчизняних цивілістів виходячи з того , що право власності як інститут цивільного права і право власності як суб’єктивне право являють собою різні, хоча і взаємопов’язані правові явища. Тобто взаємозв’язок між об’єктивним правом (сукупність правових норм) і суб’єктивним правом (сукупність правомочностей власника) не виключає того, що в науці цим явищам повинні відповідати два різні поняття.
Проте, як зазначав В.П. Грибанов, ряд цивілістів, в тому числі і А.В. Венедиктов3, Ю.К. Толстой, О.С.Іоффе, робили спроби дати єдине визначення права власності. При цьому робився ухил в сторону суб’єктивного права власності.
В.П. Грибанов, в свою чергу, запропонував своє єдине визначення права власності: право власності – встановлена державою сукупність правових норм, що закріплюють історично визначену форму присвоєння засобів і продуктів виробництва шляхом встановлення належності майна певним особам, визначення обсягу і змісту правомочностей по використанню належного їм майна, а також гарантій їх здійснення.
Як
на мене, з таким визначенням права
власності, в принципі, можна погодитись.
Але слід підкреслити, що таке визначення
є суто науковим; в будь-якому
випадку слід пам’ятати про два
аспекти права власності: об’єктивний
і суб’єктивний; існує думка про те,
що нагальної необхідності в єдиному визначенні
права власності не існує, оскільки, у
будь-якому разі воно не буде ідеальним
і піддаватиметься критиці [8, с.267].
3
Правовідносини власності і їх
елементи (суб’єкти, об’єкти)
Будь-які норми права створені і існують для того, щоб врегулювати певні суспільні відносини. Відповідно, реально діючими, такими, що виконуються, будуть лише ті правові норми, приписи яких втілюються у поведінці учасників суспільного життя. Відмінність між приписами норм позитивного права і реально існуючими суспільними відносинами, що повинні врегульовуватись цими нормами є показником неспроможності з тих чи інших причин виконання нормами права своїх функцій. Відповідно і норми права власності повинні втілюватись у правовідносинах. Це стосується і позитивного права власності, адже воно складається з правових норм, спрямованих на врегулювання суспільних відносин, і суб’єктивного права власності, оскільки воно є відбитком об’єктивного права власності, втілення об’єктивного права власності в суспільне життя. В іншому випадку суспільні відносини з приводу привласнення матеріальних і інших благ, що реально існують у суспільстві, будуть позбавленні правового статусу (з точки зору позитивного права).
