Поняття права та його функції

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 

імені Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Кафедра теорії та історії держави і права

Загурський  Петро Юрійович

Поняття права  та його функції

КУРСОВА РОБОТА

З ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ  ТА ПРАВА 

студента 1 курсу, групи А

юридичного  факультету

заочної                                                                                                          форми навчання

Науковий  керівник:

к.політ.н.,

ст. викладач

Георгізова  І.Л.

ЧЕРКАСИ - 2010

Зміст

Розділ 1. Поняття, ознаки та принципи права…..……..5

1.1.Поняття та ознаки  права…………………………………………….5

1.2.Сутність права………………………………………………………….6

1.3.Принципи права………………………………………………………….8

1.4.Норми права……………………………………………………………...12

РОЗДІЛ 2. ФУНКЦІЇ ПРАВА……………………………..18

2.1.Класифікація функцій права…………………………………………18

2.2.Загальносоціальні та спеціально-юридичні функції  права…….23

Висновоки…………………………………………………...27

Список  використаних джерел та літератури ……….....29

                                                   ВСТУП: 
 Актуальність теми. Термін «право» вживають у різних значеннях (право першості в черзі; право на подяку за безкорисну допомогу; право спів-засновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав; право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння та ін.). В усіх випадках термін «право» походить від кореня «прав», що означає правда, справедливість. Але не у всіх наведених прикладах термін «право» має юридичне значення. Право першості в черзі — це норма, що стала звичкою, норма — звичай, а не право в юридичному значенні слова. Право на подяку за допомогу — це моральна норма. Право спів-засновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав — це «право», що ґрунтується на законі, який чітко визначає, що таке корпоративні права. Таким самим, тобто основаним на законі, інших офіційних джерелах, є суб'єктивне право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння. Лише в двох останніх випадках вживання терміна «право» має юридичне значення.

Метою даної курсової роботи є спроба з'ясувати на основі опрацьованого наукового матеріалу суть поняття "право", його ознаки, розглянути напрямки історичного розвитку, збагнути його роль у врегулюванні суспільних відносин.

Завдання:

• Проаналізувати стан наукової розробки проблеми
• Визначити поняття та ознаки права
• Дати класифікацію функцій права

  Об’єкт дослідження: визначити поняття права та його функції

Предмет: Загальносоціальні та спеціально-юридичні функції права.

Стан  наукової розробки проблеми: Право, як і держава, належить до числа не тільки найважливіших, але і найскладніших суспільних явищ. Будучи "регулюючою нормою політичного спілкування", право, як відзначав ще старогрецький мислитель Арістотель, повинне служити "критерієм справедливості". Для того, щоб знати, що таке право, писав давньоримський юрист Ульпіан, потрібно зрозуміти, з чим, з якими явищами воно зв'язано і звідки воно береться. Як бачимо, питання праворозуміння є важливим, складним і багатоаспектним, воно завжди привертало до себе увагу не тільки юристів, а й філософів, соціологів, психологів. Значну увагу розробленню вчення про правову норму приділено науковцями у дореволюційний період (М. Коркунов, Ф. Тарановський, Г. Шершеневич та ін.). Свій подальший розвиток воно отримало у працях радянських вчених (М. Александров, М. Байтін, П. Недбайло).

Структура роботи. Дана курсова робота складається із: змісту, вступу, двох розділів, шести підрозділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1

Поняття та функції права.  

1. Поняття та ознаки права.

  Право — система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу.

  Для того, щоб більш чітко усвідомити поняття «функція права», слід визначити, у чому її відмінність від близьких за змістом юридичних категорій, таких, як: «роль права», «завдання права» і «функціонування права».

Термін  «роль права» вказує на значення права  у житті суспільства, держави  взагалі або на певному етапі  їх розвитку. Відповідаючи на питання, яка була (чи буде) роль права на тому чи іншому етапі, вирішення тих чи інших завдань, слід розглянути функції  права, котрі якраз і характеризують його соціальне призначення. «Роль  права» більш загальне по відношенню до функції поняття. Саме у цьому  їх відмінність. Термін «завдання права» — це економічна, політична чи соціальна  проблема, що стоїть перед правом, і  яку воно покликано вирішувати. Завдання права відображає постійну мету, досягненню якої воно повинно всебічно сприяти.

Майже віковий  досвід активного дослідження поняття "функція права" на сьогоднішній день не дозволяє констатувати наявність  єдиного погляду на цю проблему. Якщо синтезувати численні точки  зору з цього питання, то ми побачимо, що, кінець кінцем, під функцією права  розуміють або соціальне призначення  права, або напрями правової дії  на суспільні відносини, або і  те і інше разом узяте.

Термін  «функціонування права» відображає дію права в соціальній системі. Дати функціональну характеристику права — означає розкрити способи  його впливу (шляхи і форми впливу на суспільні відносини).

Соціальне призначення права формується, складається  з потреб суспільного розвитку. Відповідно до потреб, соціальних необхідностей  суспільства створюються закони, направлені на закріплення певних відносин, їх регулювання або охорону. Причому  те або інше призначення права  виступає тим виразніше, ніж гостріше відчувається потреб (необхідність) саме у відповідній його соціальній ролі - закріпити, захистити або направити  розвиток певних суспільних відносин.

Впорядкованість суспільних відносин, їх системність  і динамізм, є необхідними умовами  функціонування і розвитку суспільства. Тому соціальне призначення права полягає у врегулюванні, впорядкуванні суспільних відносин, стабільності, створенні необхідних умов: для реалізації прав громадян і нормального існування громадянського суспільства в цілому.

Правова дія - це така категорія, яка характеризує шляхи, форми, способи впливу права  на суспільні відносини. Це реалізація правових принципів, дозволів, заборон, приписів і норм в суспільному  житті, діяльності держави, його органів, громадських об'єднань і громадян.

Напрям  дії - найбільш істотний компонент функції  права, воно є свого роду відповіддю права на потреби суспільного  розвитку, результатом законодавчої політики, яка концентрує ці потреби  і трансформує їх в позитивне  право.

1.2.Сутність права

Сутність  — це внутрішній зміст предмета, який виражається в єдності всіх його багатоманітних властивостей і  відносин, це є сенсом, суттю явища, позаяк зміст — певна сторона  цілого, сукупність частин (елементів) предмета. Зміст у найзагальнішому вигляді є розвинута в конкретну цілісність сутність об'єкта.

Сутність  права — внутрішній зміст права  як регулятора суспільних відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів  через формальне (державне) закріплення  міри свободи, рівності та справедливості.

Під сутністю права в радянській літературі зазвичай розумілася піднята до закону воля панівного класу, зміст якої визначався матеріальними умовами життя  цього класу. В усіх визначеннях  права підкреслювався його класово-вольовий характер, причому він мав принципове методологічне значення для розуміння  сутності експлуататорського права  як вираження інтересів і волі всього панівного класу, а для  соціалістичного права — як вираження  інтересів і волі трудящих на чолі з робітничим класом. При цьому  класові трактування держави  і права тісно змикалися.

Було  б неслушним відривати один від  одного класовий та соціальний аспекти  сутності права. І той і інший  аспекти складають єдину, хоча й  внутрішньо суперечливу сутність права  як регулятора суспільних відносин через  державне закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Поняттям  права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність:

—  цілісно-нормативний;

— регулятивний.

Якщо з  цілісно-нормативної точки зору право є мірою свободи, рівності та справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору —  спрямовано на впорядкування суспільних відносин (динамічний, регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства  перший аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового  регулювання, або відступати на другий план. Тоді він стає нібито приглушеним, виявляється у трансформованому, стертому вигляді. Так, при феодалізмі міра свободи, рівності та справедливості була однією для поміщика, іншою — для кріпака (несвобода, відсутність рівності — формальної і фактичної, тобто несправедливість).

Сутність  права менше піддається змінам, ніж  його зміст і форма: зміни, що відбуваються у житті суспільства, спричиняють  собою насамперед зміни в змісті права. Проте не можна відкидати  зміну сутності права, визнавати  для неї лише якості статичності  та незмінності на відміну від  змісту та форми. Діалектичний розвиток сутності права виражається, насамперед, у зміні співвідношення між класовими  завданнями та загальними справами, розв'язуваними  правом; між правом як мірою свободи (є показником якості правопорядку) і правом як регулятором суспільних відносин (є інструментом підтримування  правопорядку). Етимологія слів «розвиток» і «зміна» дозволяє розглядати їх у тісному зв'язку.

У будь-якому  суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним, соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається незмінною  в тому, що право було, є і буде владним нормативним регулятором  суспільних відносин, поведінки людей.

До категорії  сутності мають належати такі якісні риси, без яких взагалі немає того предмета, про сутність якого йдеться. До сут-нісних якостей права слід віднести його нормативність, представницько-зобов'язуючий  характер правових норм, їх зв'язок із державою (названі вище ознаки права).

Сутність  права щонайкраще розкривається  через його принципи, які розвивалися, збагачувалися протягом століть.

1.3. ПРИНЦИПИ ПРАВА

Принципи  права — об'єктивно властиві праву  відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку.

Принципи  є підставою права, містяться  у його змісті, виступають як орієнтири  у формуванні права, відбивають сутність права та основні зв'язки, які  реально існують у правовій системі. У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принципи права можна назвати  стрижнем правової матерії.

Усі принципи права можна поділити на:

загальносоціальні

спеціально-соціальні (юридичні)

Загальносоціальні принципи права: економічні; соціальні; політичні; ідеологічні, морально-духовні  та ін.

Спеціально-соціальні (юридичні) принципи права: •   Загальні — своєрідна система координат, у рамках якої розвивається національна  правова система, і одночасно  вектор, що визначає напрямок розвитку цієї правової системи. Належать до всіх галузей права.

• Галузеві — своєрідна система координат, у рамках якої розвивається певна  галузь права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї галузі.

Властиві  конкретній галузі права (наприклад, принцип  рівності сторін у майнових відносинах — у цивільному праві; рівності держав, поважання державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держави та ін. — у міжнародному публічному праві).

•   Міжгалузеві — своєрідна система  координат, у рамках якої розвиваються кілька відповідних галузей права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цих галузей. Властиві кільком спорідненим галузям  права (наприклад, принципи гласності  та змагальності сторін судового розгляду — в кримінально-процесуальному та цивільному процесуальному праві; принципи недоторканності власності, свободи  економічної діяльності, свободи укладати договір, необхідності конкуренції та заборони монополізації — у підприємницькому та бан-ківському праві).

Принципи  права мають історичний характер. Вони є плодом багатовікового розвитку людства, результатом осмислення закономірностей  розвитку суспільства в цілому, втілення їхніх демократичної та гуманістичної  традицій.

Призначення принципів права:

— здійснювати  узагальнене закріплення засад  суспільного ладу;

—  забезпечувати  однотипне формулювання норм права;

— забезпечувати  їх вплив на суспільні відносини  шляхом правового регулювання та інших видів правового впливу.

Незважаючи  на багатоманітність типів (сімей) правових систем світу (романо-германська, англо-американська, змішана, релігійно-традиційна) та різний їх підхід до проблеми принципів права (в одних склалося поняття «загальних принципів права», у інших —  ні), усі вони в демократичних  суспільствах спираються на загальну основу принципів права. Принципи права  згодом набули універсального значення, оформилися в галузі основних прав людини, одержали закріплення на міжнародному рівні. Так, у Договорі про створення  Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) загальні принципи, характерні для  права держав — членів Співтовариства, розглядаються як складова частина  права ЄЕС, а їх порушення —  як підстава для скасування в судовому порядку актів Співтовариства. Сьогодні

принципи  права є актуальними насамперед у зв'язку із завданням забезпечення прав людини.

Дати  вичерпний перелік загальних  принципів права важко, тому що вони не мають достатньої чіткості та стабільності змісту. Одне є безсумнівним — в  них втілюються загальнолюдські  цінності.

Загальні  принципи права:  1.  Принцип свободи означає, що право виступає як міра свободи — політичної, економічної, ідеологічної. Принцип свободи реалізується через надання свободи вибору суспільного ладу та форми правління, забезпечення захисту прав людини та задоволення основних потреб її життя, формування органів державної влади шляхом народного волевиявлення, створення умов для утвердження в суспільстві норм гуманістичної моралі, користування різними соціальними послугами держави та приватних осіб та ін.

2. Принцип  справедливості означає, що право  виступає як міра справедливості, як морально-правова домірність  вкладеного та отриманого в  усіх сферах життєдіяльності  людини та їхнього правового  забезпечення. Принцип справедливості  містить у собі вимогу відповідності  між практичною роллю різних  індивідів (соціальних груп) у  житті суспільства та їхнім  соціальним становищем, між їхніми  правами та обов'язками, злочином  і покаранням, заслугами людей  та їхнім суспільним визнанням.  Принцип справедливості є важливим  при вирішенні конкретних юридичних  справ (приміром, при визначенні  міри кримінального покарання). Він  конкретизується у принципі рівності.

3.  Принцип  рівності означає рівність усіх  перед законом, рівність прав  та обов'язків, незалежно від  національної, релігійної та іншої  належності, службового та іншого  становища, рівну відповідальність  перед законом, рівний захист  у суді.

Важливими складовими елементами принципу рівності є: — єдність (взаємозв'язок) прав і  обов'язків, тому що говорити про реальність будь-якого права можна лише за наявності відповідного йому юридичного обов'язку (приміром, право громадянина  на судовий захист реалізується через  обов'язок судів здійснювати такий  захист);

- взаємна  відповідальність держави та  особи, тому що вони пов'язані  взаємними правами та обов'язками.

4.  Принцип  гуманізму, тобто людинолюбства,  розкриває одну з найважливіших  ціннісних характеристик права,  домінування у

формуванні  та функціонуванні правової системи  природних не-відчужуваних прав людини. Це — право на життя, здоров'я, особисту свободу та безпеку, право на охорону  своєї честі та репутації, недоторканність  особи та ін.; створення всіх умов, необхідних для нормального існування  та розвитку особи.

5.  Принцип  демократизму знаходить свій  прояв у тому, що право та  законодавство виражають волю  народу, волю всіх і кожного,  формуються через форми народовладдя: безпосередню та представницьку  демократію.

6.  Принцип  законності виражається у вимогах:

а) якості нормативно-правових актів, несуперечності їх один одному (між ними має бути ієрархічна субординація залежно від юридичної сили);

б) суворого додержання та виконання юридичних  норм, правових приписів усіма суб'єктами — громадянами, їх громадськими та некомерційними організаціями, посадовими особами, державними органами. Передбачає також недопустимість зловживання  суб'єктивним правом.

в) невідворотної  відповідальності за вину громадян і  посадових осіб.

Серед основних принципів права деякі вчені  називають правові презумпції та аксіоми.

Принципи  права слугують загальними орієнтирами  у право-творчості та правозастосуванні.

1.4. Норми права

Особливостями правових норм порівняно з іншими соціальними нормами є те, що вони виникають, коли формується держава; встановлюються або санкціонуються державою; виражають  волю керівної частини суспільства; утворюють внутрішню узгоджену  систему; формулюють правила поведінки  у вигляді прав і обо’язків; формально  визначені та мають чітке визначення форми зовнішнього вираження.

  Праву як особливому виду соціальних норм притаманні певні ознаки.

Основними вважають такі:

– нормативний  характер, тобто право складається  з норм – правил поведінки загального характеру, що визначають права, обов’язки  та відповідальність громадян, посадових  осіб та державних органів;

– норми, що мають загально-обов’язковий характер, поширюються на всіх учасників правовідносин  і виконуються без виключень  і незалежно від ставлення  до норм;

– у нормах виявляється воля держави;

– право  – це система норм, тобто правові  норми – це не просто сукупність, а єдина система, що діє на основі єдиних принципів, виконує єдині  функції та складається з інститутів і галузей, що регулюють однорідні  суспільні відносини;

– це система  формально-визначених норм, зміст яких закріплено в тексті правового документа;

– право  гарантоване державою, яка охороняє та забезпечує його силою державного примусу;

– право  формулює правила поведінки у  вигляді прав і обов’язків.

Отже, право  це – система загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлюються, гарантуються і  охороняються державою з метою упорядкування  суспільних відносин.

Різноманітність підходів до розуміння права. Питання про те, що таке право, має для філософії права таке ж фундаментальне значення, як і питання "що таке істина" для філософи і людського пізнання в цілому. Адже й у випадку з правом мова теж йде про істину - про шукану правову істину, про істину стосовно до права. І саме тому, що мова йде про істину, питання "що таке право?" залишається актуальним і відкритої для подальших пошуків, незважаючи на безліч (минулих і сучасних) глибоких відповідей, що наближають до шуканої істини, але не вичерпних її і не завершальний процес пізнання.

  З позицій сформульованого нами предмета філософії права істотне значення має та обставина, що у всіх відповідях на це фундаментальне питання з необхідністю присутня (чи усвідомлено фактично) такий визначальний для права-розуміння момент, як чи ототожнення розрізнення права і закону (офіційно встановленого, діючого, "позитивного" права Власне цей момент чи розрізнення ототожнення права і закону і позначає принципова відмінність між двома протилежними типами праворозуміння, які можна назвати відповідно юридичним і легістським [13, с.163].

  Власне кажучи саме для юридичного праворозуміння питання "що таке право?" є справжнім питанням, дійсною проблемою. Для легістського ж підходу такого питання в справжньому змісті не існує, оскільки для нього право - це вже офіційно дане, діюче, позитивне право. У легізмі тут немає проблем, у нього є лише труднощі з визначенням (дефініцією) того, що вже є і відомо як право Труднощі ці головним чином полягають в тому, що визначення позитивного права (як визначена погоджена, несуперечлива, узагальнена характеристика мінливого і суперечливого емпіричного матеріалу діючого права) повинне і відповідати обумовленому об'єкту, і разом з тим бути вільним від його протиріч, виключень і особливостей, що саме й істотні для діючого права. Звідси і та велика обережність, з якою римські юристи відносилися до визначень І узагальнених характеристик діючого права і його інститутів [15, с.134].

  Виділення на основі розрізнення права і закону двох типів праворозуміння (юридичного і легістського), що охоплюють усі можливі трактування права, включаючи і різні колишні і сучасні філолофсько-правові концепції поняття права, не означає, звичайно, заперечення значних розходжень між різними підходами і концепціями усередині самих цих типів праворозуміння. Цю обставини необхідно особливо відзначити в зв'язку з розповсюдженим забобоном, начебто будь-який варіант розрізнення права і закону носить природно-правовий характер і виходить з визнання тієї чи іншої версії природного права. Насправді право в його розрізненні з законом -- це не обов'язково саме природне право, так що природно-правова концепція - лише окремий випадок (історично найбільш розповсюджений, але далеко не єдиний) юридичного типу праворозуміння, подібно тому як розрізнення природного права і позитивного права - теж лише одна з багатьох можливих версій розрізнення права і закону.

  Це лише з погляду легістського праворозуміння, що зводить право до закону і вважає правом лише позитивне право (звідси і "юридичний позитивізм" як одне з історичних найменувань цього типу трактування права, хоча точніше було б говорити тут про "легістський позитивізм"), право в його розрізненні з позитивним правом - це "природне право"

  Але в самих непозитивістських варіантах праворозуміння право (у його розрізненні з законом) позначається в різних концепціях по-різному як природне право, як "природа речей", як "розумне право", як "філософське право", як "ідея права" і т.д. Також і закон (у його розрізненні з правом) позначається то як "волеустановче право", то як "офіційне право", то як "позитивне право" і т. д.

  Під усією цією термінологічною розмаїтістю лежить ідея, зміст якого ми формулюємо як розрізнення і співвідношення права і закону [3, с.121]. Мова при цьому йде не тільки про термінологічну уніфікаціюпонятійного словника різних підходів до права, але і, що більш істотно, про переосмислення цих різних підходів з нової позиції, під новим кутом зору й у новій їхній якості - як різних варіантів одного (юридичного) типу праворозуміння, як специфічних концепцій (часток випадків) у рамках загальної для них усієї теорії розрізнення і співвідношення права ізакону, як окремих напрямків розробки власне кажучи єдиного предмета філософії права.

  Для юридичного праворозуміння право це не просто довільне і суб'єктивне владне веління, а щось об'єктивне і самостійне, що володіє своєї (незалежною) власною природою, своєю сутністю і своєю специфікою, словом - своїм принципом. Цим принципом права є принцип формальної рівності, що виражає суть й особливості права, його відмінність від інших соціальних явищ, норм і регуляторів.

  Право, яке мається на увазі лібертарним праворозумінням, - це вираження змісту і принципу правової свободи індивідів і, отже, вихідної основи і відмінної риси всякого права, тобто це лише необхідний мінімум права, те, без чого немає і не може бути права взагалі, у тому числі і правовому законі [11, c. 206].

  Більш конкретно зміст і особливості лібертарної концепції праворозуміння (у її співвідношенні з природноправовим підходом) можна пояснити, наприклад, у контексті характеристики "позитивного права" при соціалізмі. З позицій лібертарного праворозуміння, що є саме строго юридичним підходом (і взагалі мінімальною вимогою будь-якого власне юридичного підходу), ясно, що законодавство при соціалізмі - це неправове законодавство; відповідно й у так називаного "соціалістичного права" відсутня мінімально необхідна якість права, представлена в правовому принципі формальної рівності і свободи індивідів. 
 Однак така констатація зовсім не означає, начебто, згідно лібертарному праворозумінню, при соціалізмі в розрізненні і протистоянні з неправовим законодавством (і неправому) фактично мається, але не визнається якесь реально наявне "сьогодення" право. Лібертарна концепція - це новий самостійний напрямок у новій загальній теорії розрізнення права і закону, а зовсім не пристосований до умов соціалізму різновид природного права в його співвідношенні із соціалістичним законодавством (позитивним "соціалістичним правом"). Інакше кажучи, лібертарна концепція й природно-правова концепція - це різні напрямки розрізнення права і закону, що володіють як загальними, так і специфічними характеристиками.

  Специфіка лібертарної концепції складається, зокрема, у тім, що в ній немає властивого природно-правовим представленням дуалізму одночасно діючих систем "правильного" (ідеального, належного, природного і т.д.) права і "неправильного" права. Насправді при соціалізмі (також згідно лібертарного праворозуміння) фактично є і діє (причому так, як воно і може діяти) лише так зване "соціалістичне право" (тобто радянське законодавство), що не тільки не є правом, але і (з урахуванням об'єктивних реалій соціалізму) не може бути таким.

  Звичайно, констатуючи неправовий характер "соціалістичного права" і законодавства, лібертарна концепція праворозуміння здійснювала визначену критичну функцію стосовно сформованого ситуації. Але це для даної концепції, як і для загальної теорії праворозуміння, не ціль і не найважливіше. Головна й основна її функція - пояснювальна, науково-пізнавальна. І в цьому плані вона орієнтована на з'ясування тих відносин і умов, що об'єктивно необхідні для наявності і дії права [6, с.102].