Поняття примусу та його загальна характеристика
ЗМІСТ
Стор.
ВСТУП…………………………………………………………………
РОЗДІЛ 1. Поняття примусу та його загальна характеристика………………..6
1.1 Загальна характеристика примусу як кримінально-правового явища відповідно до кримінального права України……………………………………6
1.2 Поняття примусу в законодавстві зарубіжних країн……………………...11
РОЗДІЛ 2. Способи вчинення примусу та їх характеристика………………..15
2.1 Поняття та способи вчинення фізичного примусу………………………...15
2.2 Поняття та способи вчинення психічного примусу……………………….21
РОЗДІЛ 3. Особливості кваліфікації суспільно-небезпечних
діянь із застосуванням примусу………………………………………………………….
ВИСНОВКИ…………………………………………………………
ВСТУП
Фундаментом юридичної науки в цілому як і будь-якої її галузі є ідея захисту прав і свобод людини. Саме перед галуззю кримінального права стоїть завдання попередити вчинення проти людини насильства, захистити її волю, честь та гідність. Застосування до людини протиправного примусу порушує одразу цілу низку її природних прав, таких як право на свободу думки, право на особисту недоторканість, право на повагу до честі та гідності.
Визнання того факту, що завдана шкода відповідає вимогам закону, є підставою для визнання вчиненого діяння не тільки не суспільно –
небезпечним і не кримінально - протиправним, а, навпаки, правомірним і, як правило, суспільно корисним. Тому в кодексі кримінального права такі вчинки іменуються обставинами, що виключають суспільну небезпечність і протиправність, тобто злочинність діяння.
Протягом всієї історії людства шантаж, погроза, залякування та завдання болю вважались негідними, проте досить дієвими способами підкорення чужої волі. Загальна переорієнтація світу на гуманістичні ідеали в достатній мірі забезпечила юридичний захист особи від протиправного примусу. Факт застосування до особи примусу буде значною мірою впливати на кваліфікацію такого діяння пом’якшуючи кримінальну відповідальність або зовсім її виключаючи.
В інших випадках питання вирішується шляхом оцінки всіх обставин справи на підставі вказаних правил. Скажімо, видача касиром грошей злочинцям під впливом катування, погрози з демонстрацією зброї, погрози вбити його буде оцінюватись як правомірна поведінка. Видача злочинцеві чужих цінностей під загрозою втрати своїх має оцінюватись у кримінально-правовому плані залежно від конкретної ситуації і не є обов'язковою підставою звільнення особи від відповідальності.
Згідно з ч. 2 ст. 40 КК питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 КК, тобто за правилами крайньої необхідності. Це означає, що особа, щодо якої здійснюється примус, має можливість визначити напрямок своєї поведінки. І навіть якщо ця поведінка завдасть шкоду правоохоронюваним інтересам, вона буде визнана вибачальною, а отже, правомірною, якщо:
1) завдана шкода менша, ніж шкода відвернута;
2) запобігти відвернутій шкоді
іншими засобами було
Якщо буде визнано, що застосований до особи примус не звільняє її від кримінальної відповідальності за заподіяну нею під його впливом шкоду (скажімо, вбивство людини під загрозою позбавлення власного життя), така ситуація розглядається як обставина, що пом'якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).
Близькою до розглядуваної обставини є наявність так званої непереборної сили, тобто такої ситуації, коли особа під впливом дій людей, тварин, сил природи, стану механізмів вчиняє (у зв'язку з неможливістю поводитись інакше) діяння, яке передбачене кримінальним законом як злочин. Встановлення наявності непереборної сили виключає вину особи, а отже, і кримінальну відповідальність. Скажімо, якщо повінь призвела до неможливості своєчасного повернення до місця відбування покарання особи, якій було дозволено короткочасний виїзд, вона не підлягає кримінальній відповідальності, хоча формально в її діянні є склад злочину, передбачений ч. 2 чи ч. З ст. 390 КК.
Проте, як це зазвичай і буває, закон є бездоганним поки справа не доходить до суду. Не зважаючи на те, що застосування протиправного примусу по відношенню до потерпілого є одним із найсуттєвіших доказів його невинуватості, ні на законодавчому, ні на теоретичному рівні немає чіткості та ясності щодо цього кримінально-караного явища. А це, в свою чергу, зумовлює появу колізійних ситуацій та використання прогалин у законодавстві у корисливих та протиправних цілях.
Актальність теми обумовлюється тим, що багато питань щодо встановлення змісту та обсягу поняття «підстави кримінальної відповідальності», розкриття їх специфіки, а також встановлення сутності та правового значення данної кримінально-правової категорії або залишаються спірними, або взагалі не аналізувалися на рівні наукових досліджень фахівців.
Метою дослідження є комплексна розробка і конкретизація загально теоретичних положень стосовно поняття (обсягу та змісту) підстав кримінальної відповідальності, а також обгрантування їх значення в механізмі кримінально-правової кваліфікації.
Об’єктом моєї курсової роботи є дослідження примусу як обставини, що виключає злочинність діяння.
Предмет роботи – законодавство України, інших зарубіжних країн, роботи юристів-теоретиків та юристів-практиків, судова практика.
Цілями моєї роботи є відображення проблематики визначення поняття протиправного примусу, його способів та наслідків, базуючись на нормативно-правових актах та дослідженнях науковців надати власне обґрунтування вирішенню актуальних проблем науки кримінального права, пов’язаних із застосуванням до особи примусу з метою вчинення суспільно-небезпечного діяння.
РОЗДІЛ 1. Поняття примусу та його загальна характеристика.
1.1 Загальна характеристика примусу як кримінально-правового явища відповідно до кримінального права України.
У кримінальному праві України виділена певна група кримінально-правових ситуацій, коли злочинне діяння, вчинене за певних обставин, не є винним і тому не тягне за собою кримінальну відповідальність.
Відповідно до статті 40 Кримінального Кодексу (далі – КК) України однією з обставин, що виключають злочинність діяння, є заподіяння шкоди правоохоронним інтересам, вчинене під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками або, якщо особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, для усунення небезпеки, що їй загрожувала, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і не було допущено перевищення меж крайньої необхідності1.
Складність пояснення змісту феномена «примус» у кримінальному праві закладена в неоднозначності його визначення в КК України, в якому не дається спільного для всіх норм поняття. Практика кваліфікації злочинів, у яких мало місце застосування примусу, базується в основному на наукових уявленнях. У рамках останніх, в науці кримінального права примус розглядається в основному у зв’язку з фізичним і психічним насильством над особистістю, що не повною мірою розкриває кримінально-правове значення даного феномена.
Примус базується на глибокій психологічній основі, яка бере свій початок безпосередньо з філософії та медицини. Доречним буде розглянути поняття примус з позицій філософії, так як він прямо пов'язаний з одним із її «вічних» питань – про свободу волі. Філософська антропологія відносить волю до компонентів світогляду, вона перебуває у тісному зв’язку із знанням, переконаннями, досвідом. Тобто воля є виключно суб’єктивним, індивідуальним елементом оригінального світосприйняття окремої людини. Будь-який вплив на волю спричиняє певну трансформацію людського світогляду, який в свою чергу впливає на її думки та дії2.
Надзвичайно вдалу класифікацію концепцій щодо розуміння волі та меж її свободи запропонував Є.П. Ільїн. Волюнтаризм визнає волю особливою, надприродною силою, яка стоїть в основі усіх процесів. Крайнім проявом цієї ідеї є твердження А.Шопенгауера про те, що свідомість і інтелект є лише вторинними проявами волі. Така позиція є доволі сумнівною і неодноразово була піддана критиці. І.Кант частково розділяв погляди волюнтаристів і поділяв волю на «залежну від Бога» та «вільну, похідну від розуму». Г.Гегель стверджував про єдність мислення і волевиявлення. Свободу волі він передбачав у свободі взагалі: свободі слова, релігійній, політичній, особистісній тощо. Л.А.Фейєрбах заявляв про нероздільність волі та бажання. Проти волюнтаризму виступили і фізіологи, які розглядали вольову поведінку як прояв рефлекторної поведінки, тобто як певне фізіологічне, а не суто духовне явище3.
Друга група філософів уявляє волю як вибір людини. У Б.Спінози воля виступає як усвідомлення зовнішньої детермінації, яка суб’єктивно сприймається в якості добровільного рішення, внутрішньої свободи. Свобода вибору у філософії традиційно розглядалась як реальна сфера свободи волі, свобода практичного волевиявлення. Одним із противників такої позиції був З. Фрейд, який стверджував, що волевиявлення обмежується лише прагненням до задоволення статевих потреб та голоду. На противагу йому В. Франкл, який досліджував поведінку полонених у німецьких концтаборах, на підставі своїх досліджень заявив, що людина непідвласна умовам з якими вона зіштовхується, скоріше ці умови підвладні її вольовим рішенням..
Третя група містить в
своїй основі безпосередній зв'
Отже, відповідно до другої концепції силою «примусу волі» володіють певні зовнішні обставини, а згідно до першої та третьої – впливати на волю та визначати межі волевиявлення може тільки сама людина за допомогою розуму та у відповідності зі своїми бажаннями. Будь-який кримінально-значущий примус, який надходить від зовнішнього світу є протиприродним і суперечить праву людини на свободу і являє собою певне насильство.
Насильницький примус сприяє виникненню страху, стресу та тривоги, особливості виявлення яких є індивідуальними для кожної особи. Саме через розкриття певних аспектів цих станів стає зрозумілим на скільки індивідуальною і суб’єктивною є можливість впливу за допомогою примусу на волю людини і можливість особи протидіяти цьому примусу4.
Першим з таких станів
є тривога – психічна напруга,
яка з’являється через
Страх також є достатнім
мотивом для вчинення
Стрес – психічна напруга, яка виникає через намагання психіки адаптуватись до нових умов. Стрес часто виникає саме через наявність постійного страху. При стресі в особи ускладнюється здатність тверезо оцінювати рівень реальної погрози, тенденція до підвищення цього рівня6.
Примус, який реалізується через насильство, є дієвим, через виникнення у людини страждань. Загальні нормативні орієнтири щодо можливих проявів примусу місить ч.1 ст.27 КК України. Законодавець зазначає, що страждання має дві форми: моральне і фізичне. Моральні страждання відбуваються через посягання на недоторканість свободи та світогляду особи. Відповідно до судової практики, моральне страждання настає через втрату родичів, неможливість продовжувати активне суспільне життя, розкриття лікарської чи особистої таємниці тощо. Саме ці категорії зазвичай є предметами погрози при застосуванні психічного примусу, з розрахунку на виникнення в особи непереборних моральних страждань. Фізичні страждання – це біль, катування, зараження інфекцією та інші фізичні ушкодження. Вони зазвичай носять суто індивідуальний характер і залежать від фізіологічних особливостей конкретної людини. Ступінь примусу для кожної особи індивідуальний. Це безпосередньо пов’язано з її здатністю протистояти страху, стресу та тривозі. Кримінально-правове визначення поняття примус є предметом спорів серед науковців. Позиції вчених з цього питання є доволі неоднозначними, явище примусу підлягає всебічному аналізу7.
Ю.Ф.Лубшев вважає, що у повсякденному житті примус виступає у вигляді вимог, за якими мається на увазі готовність скоїти діяння, які забезпечать виконання поведінки, яка вимагається від потерпілого. Більш загальним є визначення Явище примусу спричиняє появу специфічних владних відношень, коли одна особа отримує можливість вимагати від іншої вчинення певного діяння або бездіяльності8.
Проблемним є питання співвідношення понять примус і насильство.
С.І.Ожогов визначає поняття насильство більш ширшим за поняття примус: крім примусу насильство також включає «застосування фізичної сили до будь-чого», «сліди насильства на тілі», «утиск», «порушення недоторканості». У науці кримінального права схожість понять примус і насильство обумовлена спільною ознакою: обидва явища є зловмисною спрямованістю дій особи на зміну фізичної цілісності, анатомічних функцій чи психічної рівноваги іншої особи. Обидва діяння вчиняються проти волі потерпілого. Принципова різниця між цими явищами полягає у суб’єктивній стороні цих діянь: «примушував» переслідує карану з точки зору кримінального законодавства мету, у той час як ціль (мотив) здійснення насильства може не мати значення для кримінального права . Науковці дотримуються позицій, що можливе насильство без примусу і здійснення примусу без насильства . На мою думку, друга позиція є доволі сумнівною, бо здійснення примусу,що може виступати обставиною, яка виключає злочинність діяння, неможливо без насильства (або погрози насильством) і включає в себе всі ознаки насильства. У контексті ст. 40 Кримінального Кодексу України примус є більш ширшим поняттям, компонентами якого є безпосереднє здійснення насильницького акту та вимагання від потерпілої особи вчинення потрібних дій. Тобто можна вважати, що насильство є способом вчинення діяння примусу. Отже, примус як кримінально-правове явище можна визнати як насильницький вплив на свідомість іншої особи з метою змусити її вчинити суспільно-небезпечне діяння9.
1. 2. Поняття примусу в законодавств
Неоднозначними є підходи щодо розуміння примусу в кримінальному законодавстві зарубіжних країн. Відповідно до статті 31 п. «d» Римського Статуту Міжнародного Кримінального Суду, обставиною, яка виключає злочинність діяння є вимушена реакція на погрозу неминучої смерті, неминучого заподіяння тяжких тілесних ушкоджень або продовження заподіяння таких ушкоджень самій особі або іншій людині, і ця особа приймає необхідні і розумні міри для усунення цієї загрози за умови, що вона не має намір заподіяти більшу шкоду ніж та, яку на початку прагнула усунути. Така погроза може або надходити від іншої особи, або бути створена обставинами, які не залежать від людської волі10.
Відповідно до англійського законодавства за загальним правилом у суспільно-небезпечних діяннях, які не є злочинними для виконавця, має бути відсутня «mens rea» («злочинна воля» тобто вина).
Відомою є справа Шарпа 1987 року, в якій суддя затвердив, що особа, яка добровільно вступила до банди, при судовому захисті не може посилатись на обставину застосування по відношенню до неї психічного чи фізичного примусу у вигляді погроз та фізичного насилля з боку інших членів банди при скоєнні злочинного діяння11.
У Франції протягом довгого часу стан «необхідності» не був закріплений на законодавчому рівні і судовий захист у багатьох випадках посилався саме на обставину застосування примусового впливу по відношенню до дій підсудного. Відповідно до Кримінальним Кодексом Франції 1992 року особа не несе кримінальної відповідальності, якщо в момент вчинення злочинного діяння вона знаходилася під впливом будь-якої сили чи примусу, яким вона не могла протистояти.
Згідно до теорії кримінального права Франції обставини, які виключають злочинність діяння поділяються на три групи:
- містять критерії неосудності;
- відсутність вини;
- є «виправдовуючими фактами»
Відповідно до цих положень можна спостерігати відмінність французького теоретично-правового підходу до поняття примус від українського: відповідно до теорії французького Кримінального права поняття примус не виключає винність особи у вчинені злочинного діяння. У Кримінальному Кодексі Франції законодавець зазначає про підстави ненастання кримінальної відповідальності», що є більш коректним ніж українське формулювання: «Обставини, що виключають злочинність діяння» Щодо співвідношення понять примусу і непереборної сили думки українських і французьких законодавців співпадають: на відміну від англійського підходу у Франції та Україні примус не є непереборною силою, як об’єктивною обставиною, яка виключає кримінальну відповідальність.
У Кримінальному Кодексі Узбекистану, Австрії, Швейцарії поняття примус також не розглядається як окрема обставина, що виключає злочинність діяння. Фізичний і психічний примус розглядають як окремий випадок крайньої необхідності. У Кримінальному Кодексі Сан-Маріно в окрему статтю виділено лише непереборний фізичний примус. При скоєнні злочину під впливом такого примусу відповідальність за злочин несе особа, винна у скоєнні насильства. Поняття «психічний примус» не зазначено, правозастосовна практика розглядає такі злочини в рамках стану необхідності12.
У країнах романо-германської правової системи, у контексті психічного примусу, імпульсом до вчинення злочину зазначають не погрозу, а «нестерпний страх». (Куба, Іспанія, Англія). У кримінальному кодексі Іспанії взагалі не зазначається про поняття примус:не підлягає відповідальності особа, яка діяла у стані «нестерпного страху».
У вирішенні питання про перевищення меж допустимої шкоди виділяють два підходи:
а) законодавець виходить із вимоги співмірності завданої шкоди та погрози:
б) абсолютна заборона на перевищення зазначених меж при заподіянні злочинів певного виду, навіть під загрозою негайної смерті.
Відповідно до КК Вірменії, Казахстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану якщо при застосуванні примусу особа зберегла здатність керувати своїми діями, питання про кримінальну відповідальність вирішується згідно до правила крайньої необхідності
Досі невирішеною залишається проблема можливості застосування гіпнотичного сну як виду психічного примусу. Якщо на теоретичному рівні у деяких країнах гіпноз і визнаний як вид психічного примусу, то на законодавчому рівні єдиною країною де такий підхід підтримується є лише Ізраїль. Згідно до Закону про Кримінальне право, особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо вона не мала можливості керувати рухами власного тіла. Мається на увазі скоєння суспільно-небезпечного діяння в процесі рефлекторної чи судомної реакції, під час сну, або внаслідок автоматизму, або під впливом гіпнозу13.
Отже, проблема щодо однозначного тлумачення поняття примус на законодавчому рівні є невирішеною. Неоднозначно законодавці також розглядають міру впливу психологічного аспекту на питання визначення непереборності примусу, кидаючись із крайності в крайність – або невиправдано розширюючи зміст поняття примусу як обставини, що виключає злочинність діяння, або занадто обмежуючи його. Рішенням цієї проблеми може стати тлумачення меж поняття кримінально-значущого поняття примус Міжнародним Кримінальним Судом з подальшою його імплементацією в українське законодавство. Це б мало позитивний вплив щодо однозначності тлумачення поняття примус як на рівні вирішення судових справ в Україні так і на рівні міжнародного судочинства14.
РОЗДІЛ 2. Способи вчинення примусу та їх характеристика.
2.1. Поняття та способи вчинення фізичного примусу.
В залежності від характеру насильницьких дій примус як обставину, що виключає злочинність діяння, можна поділити на фізичний та психічний. Кожний з цих видів може проявлятись безкінечній різноманітності способів, які за найзагальнішими ознаками науковці класифікували у певні групи. Застосування різноманітних способів насильницького примусу є однією з найпроблемніших тем науки кримінального права тому що:
а) вплив примусу має оцінний характер і залежить від конкретних особливостей особи;
б) визначення способу та виду примусу потребує не стільки юридичної оцінки, скільки медичної;
в) досі не має єдиного критерію поділу примусу на психічний і фізичний, переборний і непереборний, що по суті має вирішальне значення при кримінально-правовій оцінці діяльності особи15.
Фізичний примус – це примушування особи до вчинення суспільно небезпечного діяння, тобто до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, шляхом застосування фізичного впливу з метою примусити особу вчинити суспільно-небезпечне діяння. Наука кримінального права розрізняє два види фізичного примусу як обставини, яка повністю виключає злочинність діяння або обставини, яка пом’якшує кримінальну відповідальність.
Фізичний примус як
При переборному фізичному
примусі потерпіла особа
Фізичний примус, на відміну від психічного, включає в себе лише один спосіб реалізації – здійснення фізичного насильства.
Фізичне насильство можна визначити як суспільно-небезпечний вплив на організм іншої людини проти її волі.
Навести перелік усіх можливих прийомів і методів впливу на анатомічну цілісність людського організму при фізичному насильстві навряд чи можливо, проте треба зазначити про ознаки, які їх об’єднують:
1) застосування таких прийомів порушує цілісну морфологічну структуру організму людини або створює реальну погрозу такого ушкодження.
2) Наявність небезпеки для життя чи здоров’я. Небезпечне для життя чи здоров’я насильство – це умисне заподіяння потерпілому легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжке тілесне ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не призвели до вказаних наслідків, але були небезпечними для життя чи здоров’я в момент їх вчинення. Фізичний примус може включати в себе як насильство небезпечне для життя, так і небезпечне для здоров’я.
Недостатньо кваліфікувати ступінь тяжкості насильства виключно за наслідками, бо при насильницькому акті завжди існує загроза нанесення шкоди здоров’ю чи життю потерпілого, яка, могла бути ліквідована, наприклад через термінове медичне втручання. Фізичним насильством, яке є завжди небезпечне для життя і здоров’я потерпілого, не залежно від того чи настали наслідки чи ні, визнають насильство з використанням зброї або предметів, що об’єктивно її замінюють, насильство, виконане загально-небезпечним способом (взрив, підпал тощо) та насильство з використанням джерел підвищеної небезпеки (зіштовхування людини з висотного будинку)17.
3) Здійснюється проти волі потерпілого. У теорії кримінального права діяння, вчинене проти волі іншої особи, розуміється неоднозначно:
– це діяння вчинене щодо іншої особи, яке цією особою усвідомлюється, явно суперечить її волі і викликає певний опір.
– це діяння щодо іншої особи, вчинене таємним або обманним шляхом, яке, хоча і здійснюється без згоди цієї особи, не усвідомлюється нею та не викликає опору18.
4) Вчинення фізичного насильства – це завжди дія, воно не може бути вчинено у формі бездіяльності.
5) З точки зору юриспруденції
в основі фізичного має
В залежності від різних критеріїв науковці наводять декілька видів класифікації проявів фізичного насильства19.
За сферою впливу:
1) незначний вплив на зовнішні тканини людського організму, який спричинює наслідки невеликої тяжкості без істотного пошкодження внутрішніх тканин людського організму (можливі наслідки у вигляді синців, подряпин, легких опіків тощо);
2) вплив на внутрішні органи людини без пошкодження зовнішніх тканин. ( наприклад, отруєння, введення наркотичних засобів);
3) змішаний вплив, який пошкоджує як внутрішні так і зовнішні тканини організму людини (наприклад, відкритий перелом).
В залежності від виду використаного знаряддя та способу його застосування:
1) нанесення тілесних ушкоджень шляхом фізичного впливу (механічного, електричного, термічного, температурного);
2) шляхом введення хімічних
За способом здійснення:
1) зовнішній механічний вплив, спрямований на пошкодження зовнішніх тканин тіла потерпілого;
