Поняття про анотації, їхні функції,види
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………
РОЗДІЛ 1. Поняття про анотації, їхні функції,види…………………………...5
РОЗДІЛ 2. Основні етапи розвитку теорії анотування……………………….11
РОЗДІЛ 3. Методика анотування документів…………………………………18
ВИСНОВКИ…………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………………..33
ВСТУП
Анотування
є поширеним технологічним
Анотація – це коротка характеристика документа з точки зору його значення, виду, змісту, форми та інших особливостей. Вона є не формальною, а змістовою моделлю документного джерела, відмінною ознакою якої виступає обов’язкова наявність бібліографічного опису першоджерела.
Актуальність обраної теми визначається тим, що анотування є чи не найбільш творчим і досить суб’єктивним процесом аналітико-синтетичного згортання семантичної інформації з першоджерела, він найменш формалізований і тому вимагає від анотатора високого рівня професіоналізму і вмілого застосування загальнонаукових і спеціальних методів.
Об’єктом дослідження в роботі виступає джерельна база стандартизації анотування документів.
Предмет дослідження – характерні особливості застосування стандартизованого анотування в документах.
Мета цієї роботи – проаналізувати основні документи, які відбивають процес створення анотування.
Завдання роботи – визначити основні етапи розвитку анотування, їхні функції, види, а також методику, за якою створюють анотації.
Джерельну базу роботи складають документи, які характеризують сучасний розвиток процесу анотування, які розміщені у підручниках, навчальних посібниках, проте основний документ, який регламентує правильність написання анотації є ГОСТ 7.9 – 95. Реферат і анотація.
При анотуванні використовуються, перш за все, такі загальнонаукові методи, як аналіз, синтез, абстрагування і узагальнення, які дозволили належним чином систематизувати дане дослідження та показати увесь шлях розвитку процесу анотування.
Найбільш вагомий внесок у дослідження анотування документів внесли: Г.В. Власова [2], Н.М. Кушнаренко [9], В.К. Удалова [9], А.Є. Шиманов [21], Л.Б. Зупарова [6], Д.І. Блюменау [1], В.І. Лутовинова [2], В.М. Шейко [20], Л.І. Титова [2] та інші.
Курсова робота складається зі вступу, трьох основних розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури. В першому розділі розглянуто теоретичні засади процесу анотування. Другий розділ присвячено етапам розвитку теорії анотування. У третьому розділі йдеться про методики, які застосовуються при складанні різних типів анотацій.
РОЗДІЛ 1
Поняття про анотації, їхні функції, види
Анотацiя це - коротка характеристика документа з погляду його змiсту, призначення, форми та iнших особливостей [13, С. 204]. Анотацiя мiстить узагальнену характеристику первинного документа, вона не переказує його змiст, на вiдмiну вiд реферата, а розкриває тематику твору, його читацьку адресу, інші ознаки, які можуть цікавити користувачів. Більшість анотацiй дають оцiнку первинному документу, вказують на його значення, місце серед iнших. Складання анотацiй, мабуть, найбiльш творчий i суб’єктивний процес з усiх процесiв аналiтико-синтетичної обробки документiв, вiн найменше формалiзований i тому вимагає вiд анотатора найвищого професiоналiзму.
Ознаки, за якими характеризується документ в анотацiї, називаються iнформацiйними елементами [9, С. 210]. Зазвичай це вiдомостi про автора, тематику твору, територiальнi й хронологiчнi межi, про структуру, форму і призначення, мову, стиль, полiграфiчне оформления, наявнiсть таблиць, графiкiв, iнших додаткiв тощо. Вiдбiр iнформаційних елементiв здiйснюється вiдповiдно до характеру первинного документа, а також вiдповiдно до конкретного призначення анотацiї. Залежно вiд призначення (для бiблiографiчних покажчикiв, орiєнтованих на рiзнi категорiї користувачiв; для вмiщення в первинному документi; для біблiотечних каталогiв i т. iн.) рiзниться змiст, характер викладу вiдомостей, їхнiй обсяг в анотацiях. Тому не можна переймати анотацiї а одних джерел для використання в iнших.
Анотацiї є засобом повiдомлення користувачiв про iснування документiв певного змiсту й характеру, вони сприяють орiнтацiї в документних потоках. Завдяки їм значно полегшується пошук потрiбних документів оскiльки користувач заздалегiдь одержуе вiдомостi про змiст, форму i призначення, особливостi, наукову й художню цiннiсть творiв.
Анотування найширше використовується для характеристики документiв у біблiографiчних покажчиках, бiблiотечних каталогах та iнших сферах бiблiотечної дiяльностi, а також у видавничiй справi, книжковiй торгiвлi з метою iнформацii та реклами творiв друку.
Функції анотацiй остаточно не визначенi й не сформульованi, але бiльшiсть фахiвцiв вважають, що для них характерне виконання загальних функцiй бiблiографiчної iнформацiї, а саме: пошукової, сигнальної (комунікативної), оцінної. Пошукова функцiя використовується в інформаційно-пошукових, в тому числі і автоматизованих систем пошуку документів. Практична її реалізація пов’язана із встановленням місцезнаходження докум6ентів, про існування яких користувачеві відомо на підставі мінімуму точних формальних ознак.
Оцiнна функцiя властива саме анотацiї, нона проявляється в наявностi позитивної чи негативної оцiнки документа, рекомендацiї його певнiй категорії користувачiв. В основi анотацiї, складеної на високому професiйному рiвнi, завжди лежить оцiнка твору. Об’єктивний аналiз первинного документа, що здiйснюється в процесi анотування, вимагає вiд анотатора виявлення позитивних властивостей i недолiкiв цього документа. Оцiннi елементи iнодi є в текстi анотацiї, але не завжди. Часто оцiнка проявляється вже у виборi документiв для анотування. Наявнiсть оцiнної iнформацiї в анотацiї сприяє прийняттю користувачем безпомильного рiшення щодо необхiдностi звертання до первинного документа [9, С. 212].
Сигнальна функція
(комунікативна) полягає в повідлмленні
користувача про існування
Щоб функції анотацiй максимально реалiзувалися, вони мають задовольняти певнi вимоги, найважливiшi серед яких змiстовнiсть змістовність і доступнiсть. Змiстовнiсть передбачае повноту передачi змiсту документа, тобто вичерпний перелiк розглянутих у ньому питань та особливостей їхнього розгляду і викладу. Разом з тим в анотацiї не слiд повторювати вiдомостей, що мiстяться в назвi документа й інших елементах
бiблiографiчного опису. Змiстовнiсть анотацiї невiддiльна вiдїї об’єк тивностi. Анотацiя має точно передавати тематику твору й позицiю автора, а не думку анотатора. У разi принципових неузгоджень мiж автором твору й анотатором в анотацiї подають спецiальне застереження.
Вимога доступності задовольняється завдяки чiткостi та логiчностi викладу вiдомостей, використанню загальноприйнятої сучасної термiнологiї, простотi й зрозумiлостi мови анотацiй.
Анотацiя має бути лаконічною, конкретною, в нiй слiд за значити необхiдні факти, імена, дати. Обсяг анотацiй встановлюється залежно вiд їхнього типу та призначення[9, С. 212].
Вимогу iндикативності розумiють як вiдповiднiсть тексту анотацiї потребам її конкретного призначення i характеру первинного документа. Вирішальне значения має мета складания анотацiї, характеристики того посiбника, у якому її буде вмiщено. Так, складаючи анотацiї для бiблiографiчного покажчика з певної теми, доцiльно зосередитися на змiстi творiв, для персонального — на їхньому мiсцi в творчостi автора, iсторiї створення. У видавничих анотацiях, якi мають насамперед рекламну мету, характеризують не тiльки змiст творiв, а й видання, тому вони мiстять вiдомостi про iлюстративнi матерiали, науково-довiдковий апарат i т. iн.
Всі анотації поділяються на стислі та розгорнуті [15, С. 328].Стислі анотації зазвичай використовуються при характеристиці довідкових видань та збірників статей, коли зміст твору може бути достатньо чітко виражений декількома словами, які уточнюють заголовок, або коли окремі статі збірника детально реферуються. Розгорнута анотація відрізняється від стислої більш чітким викладом змісту твору, наприклад науковою монографією. Тут можуть бути використані рубрики та зміст видання. Детальні анотації складаються при характеристиці видання, яке представляє велику наукову цінність.
Розмаїття мети складання анотацiй, рiзноманiтнiсть ІПС, у яких вони використовуються, а звiдси й iндикативнiсть анотацiй потребують їхньої класифiкацiї [9, С. 213]. Розробка класифiкацiї анотацiй має велике теоретичне i практичне значення, оскiльки сприяє глибокому пiзнанню сутi анотування, опрацюванню його методики, унiфiкацiї окремих процесiв. На сьогоднi немає єдиної класифiкацiї анотацiй. Фахiвцi в галузi бiблiографiї, iнформатики, лiнгвiстики, книгознавства пропонують рiзнi пiдходи до визначення ознак такої класифiкацiї. Найбiльш розвинута класифiкацiя анотацiй у бiблiографiї. Бiльшiсть бiблiографiв згоднi, що головною ознакою, за якою доцiльно подiляти анотацiї має бути функцiональна. За цiєю ознакою анотацiї подiляються на довiдковi та рекомендаційні.
Довiдкова анотацiя перш за все уточнює назву документа, вона може подавати додатковi вiдомостi про автора, а також про форму, жанр, призначення та iншi особливостi твору, яких немае в бiблiографiчному описi. Такi анотацiї максимально короткi, не подають розгорнутої характеристики первинного документа, їм властивi здебiльшого пошукова та комунiкативна функцiї.
Рекомендацiйна анотацiя подає не лише характеристику, а й оцiнку твору. Її завдання — пропагувати i рекламувати кращi твори, тому її складають так, щоб зацiкавити, привернути увагу до документа, сприяти його прочитанню. Такi анотацiї, як правило, мають дидактичну спрямованiсть і можуть мiстити педагогiчнi елементи: рiзноманiтнi методичнi реко мендацiї, поради й т. iн. Зрозумiло, що оцiнна функцiя властива таким анотаціям більшою мірою, ніж додатковим. Обсяг рекомендаційних анотацій більший від обсягу довідкових.
За способом характеристики первинних документiв розрiзняють загальні та аналітичні атотацiї [1, С. 189]. Загальна анотацiя характериаує документ у цiлому, аналiтична — тiльки його частину (роздiл, главу, параграф й iн.) або весь документ у певному аспектi.
За глибиною розгортання iнформації анотації подiляють на розширені та реферативнi. Розширена анотацiя, крiм власне характеристики твору, подає й інші вiдомостi, наприклад, з iсторiї його створення, з лiтературної критики, про його за рубiжнi публiкацiї, переклади, відгук серед читачiв, iсторико - бiблiографiчнi й текстологiчнi особливості.
Реферативну анотацiю можна розглядати як промiжну ланку мiж анотацiєю i рефератом [2, С. 62]. Вона подає лише головні положення змiсту документа, висновки автора або переказ окремих аспектiв змiсту.
За формою анотації бувають традиційними й телеграфічними. Традицiйнi мають вигляд звичайного текстового повiдомления. Телеграфнi анотації мають вигляд формалiзованого тексту, зовнi схожого на телеграфне повiдомлення.
Залежно вiд кiлькостi документiв, що анотуються, анотацiї подiляються на монографiчнi i зведені (або груповi). Монографiчна анотація характеризує один документ, а зведена чи групова — кiлька документiв. Груповi анотацiї можуть характеризувати окремi самостiйні документи одного автора або близькi за тематикою чи iншими ознаками документи; вони можуть характеризувати кiлька творiв, об’єднаних в одному виданнi (тематичний збiрник); можуть характеризувати певний твiр і подавати вiдомостi про iншi твори, що пов’язанi з анотованим тематикою, жанром, автором або iншими ознаками. Групова анотацiя дає змогу бiльш рацiонально, без повторень показати спiльнi риси й особливостi первинних документiв.
За рiвнем використання засобiв автоматизацiї анотацй подiляють на iнтелектуальні, тобто складенi людиною, i формалiзованi — складені з використанням комп’ютерної технiки.
Крiм того, анотації подiляють на авторськi й неавторськi. Перші складають автори первинних документiв, другi — iнші особи.
Інодi, типiзуючи анотації, звертають увагу на те, якi установи, для кого, з якою метою анотують документи, потiм визначають, наприклад, видавничi, книготорговельнi анотації [21, С. 144].
Важливо усвiдомлювати, що на практицi окремо взята анотацiя має ознаки, властивi рiзним її типам. Тому, наприклад, довiдкова анотацiя одночасно може бути й загальною, і традицiйною, i монографiчною, й iнтелектуальною, і неавторською. До того ж на практицi не завжди просто чiтко визначити тип конкретноу анотацiї, оскiльки iснують рiзноманiтнi промiжнi форми [9, С. 216]. Інодi елементи, характерні, скажiмо, для довiдкової анотації можуть бути і в рекомендацiйнiй.
В установах, якi здiйснюють анотування, при обробцi документiв додержуються зручної для них класифiкації і вiдповiдних методичних положень.
Таким чином, анотацiя мiстить узагальнену характеристику первинного документа, вона не переказує його змiст, а розкриває тематику твору, його читацьку адресу, інші ознаки, які можуть цікавити користувачів.
РОЗДІЛ 2
Основнi етапи розвитку теорiї анотування.
Можна вважати, що елементи анотування виникли в глибоку давнину, коли використовували розгорнутi назви творiв, що містили певну характеристику їх. Багато книг мали передмови й пiслямови, в яких часто подавали детальну характеристику змiсту, причини написання, призначення, розповiдалося про авторiв.
Анотування в сучасному розумiннi виникло з потреб бiблiографiчної дiяльностi. З появою значної кiлькостi видань, щоб полегшити орiєнтацiю читачiв у їхньому потоцi, виникла необхiднiсть здiйснювати квалiфiкований аналiз, короткий переказ, авторитетну оцiнку лублiкацiй.
У Росiї виникнення й розвиток анотування невiд’ємнi вiд розвитку критичної бiблiографiї. Першим критико-бiблiографiчним журналом, у якому вмiщувалися повiдомлення про нову лiтературу з її аналiзом і оцiнкою, були “Санкт-Петербургские ведомости” М.І. Новикова (1777) [6, С. 353]. Надалi їх публiкували й iнші науковi та лiтературно-художнi журнали. Серед повiдомлень були рецензiї, реферати, вiдгуки й iншi матерiали, а також анотацiї.
Анотацiї входять i до бiблiографiчних покажчикiв, про що свiдчить уже перший хронологiчний покажчик росiйських друкованих видань “Библиотека Российская”, складений Д.Є. Семеновим-Руднєвим (Дамаскiним). Поданi в ньому анотацiї досить детальнi й рiзноманiтнi за змiстом. Так, у них подано вiдомостi про авторiв виданих анонiмно книг, про мiсце i час їхньої публiкацiї, їхнiй змiст тощо.
Iнодi в анотацiях давалася оцiнка книзi, вiдзначалася її рiдкiснiсть: “Сiя книга очень редкая...”, “Все помянутые три книги достопамятны. Вторая и третья тем примечания достойны, что перевод в них совсем иной нежели...” [9, С. 217].
Розвиток анотування як у ХVIII, так i в ХIХ ст. здiйснювався окремими бiблiографами на основi накопичення ними емпiричних знань. Так, В.С. Сопiков у фундаментальнiй працi “Опыт российской библиографии” (1813—1821) використав оригiнальнi методи характеристики книг. Анотацiї, що тут вмiщенi, певною мiрою рiзноманiтнiшi та досконалiшi, нiж у попереднiх укладачiв бiблiографiчних покажчикiв. Сучаснi дослiдники вважають, що цi анотацi мали майже всi необхiднi складовi. В.С. Сопiков розкрив псевдонiми, назвав авторiв анонiмних книг, зазначив, кого вважають авторами певних творiв або перекладiв, зауважив, що на книзi вказанi не тi автори, що насправдi її написали, назвав перекладачiв, видавцiв, друкарiв, подав повнi назви книг, вiдомостi з iсторiї створення їх, вiдмiтив книги рiдкiснi, надрукованi таємно, знищенi, тi, що згорiли, зробив вказiвки про присвяти книг, про iншi видання анотованого твору, визначив кращi та найповнiшi з них, звернув увагу на зовнiшнiй вигляд видання, шрифт, друк, папiр, iлюстрацiї, портрети, виклав змiст книг, зробив розлогi виписки з творiв, зауваження про їхнiй стиль, дав їм оцiнку, окремі книги рекомендував особливо [17, С. 436]. Важливо усвiдомлювати, що анотацiї в цьому покажчику розрахованi на достатньо освiченого читача.
В цiлому анотування в першiй половинi та серединi ХIХ ст. вiдповiдало запитам освiченого аматора i не переймалося потребами широкого кола читачiв. Анотації такого характеру публiкувалися в росiйських перiодичних виданнях, таких як “Сын отечества” (з 1814 р.),”Литературные прибавления” до газети “Русский инвалид” (1837—1840 рр.), в “Отечественных записках” (з 1839 р.), а пiзнiше i в покажчику Г.Н. Геннадi ”Литература российской библиографии” (1858), “Указателю к Вестнику Европы... 1802—1830”, складеному М.П. Полуденським (1861) та iн [9, С. 218].
Швидкий розвиток рекомендацiйної бiблiографiї в 60-х роках ХIХ ст. сприяв створенню анотацiй критично-рекомендацiйного характеру. У цей перiод здiйснюється диференцiація анотацiй залежно вiд читацького призначення бiблiографiчних посiбникiв. Здебiльшого вони мають яскраво виражений рекомендацiйний характер, доступнi хоч трохи грамотним верствам населения. Прикладом можуть бути анотацiї в покажчику “Систематичний огляд росiйської народно-навчальної лiтератури” (1878), складеному групою авторiв за дорученням Комiтету грамотностi при Вiльному економiчному товариствi, в покажчику Х.Д. Алчевської “Що читати народу?” (1884—1906) та iн.
У той час, тобто наприкiнцi ХIХ — на початку ХХ ст., продовжувало вдосконалюватись анотування, спрямоване на задоволення потреб високоосвiчених читачiв, фахiвцiв. Саме такi анотацiї поданi, наприклад, у покажчиках: “Росiйська фiзико-математична бiблiографiя” В.В. Бобинiна (1885—1893), “Бiблiотека Д.В. Ульянiнського” (1915) тощо.
Особливiстю анотацiй, що складалися майже до початку ХХ ст., було iхнє поєднання з бiблiографiчним описом [19, С. 369].
У ХХ ст. розвиток анотування пiднiмається на новий теоретичний i методичний рiвень. Питання методики анотування вперше було порушено на Всеросiйському з’їздi з бiблiотечної справи (1911), зокрема розглядався досвiд анотування художньої лiтератури в народнiй бiблiотецi-читальнi Харкiвського товариства грамотностi. Першi правила складання анотацiй зафiксованi в книзi О.М. Бєлова “Правила складання каталогiв алфавiтного, систематичного i предметного” (1915) [17, С. 442]. У нiй у виглядi додатка, який мав назву “Анотацiя, або бiблiотечна бiблiографiя”, подано правила, в основi яких лежить аналiз досвiду американських i англiйських бiблiотек, пристосований до бiблiотек Росiї. Деякi положення О.М. Бєлова мають значения i в наш час.
У 20-х роках ХХ ст. активiзуються дослiдження з анотування, що пов’язано з початком видання в 1925 р. друкованих карток, а також публiкацiєю в цей перiод великої кiлькостi анотованих бiблiографiчних покажчикiв i видавничих каталогiв. Потреба в теоретичнiй розробцi питань анотування стимулювала появу в цей перiод робiт І.П. Жука, М.Є. Мiнчиної, Я.Є. Кiпермана, О.Г. Фомiна, присвячених визначенню поняття “анотацiї”, класифiкацiї анотацiй, їхньому функцiональному призначенню, методицi складакня тощо. Так, О.Г. Фомiн у працi “Анотація: Теорiя i практика їх складання” (1929) подав багато матерiалу, корисного для практикiв, зокрема вiн запропонував схему анотацiї, до яко’ входило до 33 iнформацiйних елементiв. Серед них були видiленi основнi, однорiднi за конструкцiєю i формою. На жаль, подавши велику кількість прикладiв, О.Г. Фомiн не змiг проаналiзувати їх на необхiдному теоретичному рiвнi й зробити узагальнюючi висновки та виробити загальнi рекомендацiї.
Основне призначення анотацiй у цей перiод вбачалося в наданнi чiткого уявлення про первиннi документи, їхню iдейну спрямованiсть. Особливу увагу придiляли максимально точному визначенню полiтичної оцiнки змiсту твору, розкриттю його сутi з позицiй марксизму, оскiльки саме цього вимагали iдеологи бiблiотечної справи [18, С. 412]. На кiнець 30-х рокiв стала загальновизнаною необхiднiсть оцiнки твору в анотацiї, але не завжди було зрозумiло, ак саме її давати.
У 30—40-х роках бiблiотеки й бiблiографiчнi установи активно набували досвiд з анотування документiв рiзноманiтного змiсту. Розробка спецiальної методики анотування переважала дослiдження питань загальної методики, теоретичних проблем. Проте накопичення певного досвiду, розробка конкретних методичних положень давали матерiал для подальшого розвитку теорiї та методики анотування.
У працях К. Симона, Г. Кричевського, А. Кременецької, С. Васильєвої, що вийшли в повоєннi часи, були сформульованi новi вимоги до анотацiй [9, С. 220]. Велику увагу продовжували придiляти обробцi рiзноманiтних типiв документiв, а також творiв друку з рiзних галузей знання. Так, методика анотувания газетних i журнальних статей розглядалася в працях Н.А. Дилевської та С.І. Шамурiна, персоналiй — у працях Р. Крендель i Б. Пєскiної, особливостi складання анотацiй до лiтератури краєзнанчого змiсту — в працях В.О. Нiколаєва, В.Т. Витяжкова, Л.А. Левiна. Важливу роль у розробцi спецiальної методики анотування вiдiграли працi С.І. Рискiної, якi розкривають специфiку складання анотацiй на твори художньої лiтератури, Н.П. Зибiна, О.А. Лицкевич, А.В. Кремiнецької, що висвiтлюють анотування технiчної лiтератури, М.С. Воїнова, який працював над анотуванням лiтератури з проблем сiльського господарства, М. Яковлевої, котра дослiджувала анотування лiтератури з економiки, та iн. Визначна праця С.І. Шамурiна монографiя “Методика складання анотацiй” (1959) пiдсумувала досягнення вiтчизняних фахiвцiв у галузi анотування за весь попереднiй перiод. У нiй зроблено теоретичнi узагальнення з практичного досвiду анотування, а також подано загальну i спецiальну методику складання анотацiй. Так, Є.І. Шамурiн дає визначення анотацiї, розкриває її значення, обгрунтовує запропоновану ним класифiкацiю анотацiй, загальнi принципи анотування, детально розкривае процес анотування, його методи, особливостi рiзних типiiв анотацiй, специфiку анотування рiзних типiв документiв тощо. Не з усiма положеннями Є.І. Шамурiна можна погодитися сьогоднi, але, безсумнiвно, його праця вiдiграла важливу роль у розвитку сучасної теорiї та практики анотування.
У 60—70-х роках почали здiйснювати стандартизацiю процесiв аналiтико-синтетичної обробки, у тому числi й процесу анотування. У 1970 р. набув чинностi ГОСТ 7.9-70 “Реферат і анотацiя”, який у подальшому переглядали й удосконалювали. Стандартизацiя анотування дала змогу уточнити змiст поняття, сприяла унiфiкацiї структури анотацiї, її форми, обсягу, видавничого оформлення й т. ін [4, С. 6].
У той самий перiод набула актуальностi проблема автоматизацiї анотування. У зв’язку з цим особливу увагу привернули можливостi формалiзацiї процесу анотування, зокрема вивчення методiв розкриття змiсту первинного документа з урахуванням його тематики, а також характеру iнформацiйних потреб, удосконалення стилю викладу матерiалу в анотацiї, можливостi реалiзацiї i оцiнної функцiї тощо. Спроби автоматизацiї анотування виявилися вдалими і сприяли виникненню нового напряму в розвитку анотування [17, С. 448].
З того часу в розвитку теорiї та методики анотування можна визначити два напрями. Один з них орiєнтувався на створення анотацiй традицiйним iшляхом, другий — на створення анотацiй iз залученням комп’ютерної технiки. Перший напрям характерний, в основному, для краєзнавчої бiблiографії, бiбліографії художньої лiтератури й лiтературознавства, бiблiографiї мистецтва, бiблiографії лiтератури для дiтей, для використання у видавничiй дiяльностi при анотуваннi науково-популярної, художноьї, дитячої лiтератури тощо. Другий напрям властивий документам з природничих, прикладних наук, науковiй лiтературi суспiльно-економiчного змiсту. На сьогоднi важливою проблемою є визначення меж, у яких автоматизованi методи переважають ручнi.
В Україні розвиток анотування здiйснювався, в основному, в межах його розвитку в Росiї та СРСР, але здебiльшого в практичнiй сферi: створеннi рекомендацiйної, видавничо-книготорговельної, каталожної та iнших видiв бiблiографiчної продукції [12]. Серед науковцiв, якi займалися теорiєю та методикою анотування, слiд назвати доцента Харкiвського бiблiотечного iнституту (тепер Харкiвська державна академiя культури) В.Т. Витяжкова. Його внесок у розвиток анотування вiдзначали Є.І. Шамурiн, М.В. Iстрiна, укладачi навчальних посiбникiв i пiдручникiв з бiблiографiї.
Тепер в Українi функцiонує система центрiв, якi займаються бiблiографуванням документiв i вiдповiдно їхнiм анотуванням. Це найбiльшi державнi бiблiотеки. У межах цiєї системи дiє певна спецiалiзацiя, яка здiйснюється на пiдставi видових та змістових ознак документiв, їхнього цiльового й читацького призначення. Так, пропагуванням кращої лiтератури для самоосвiти, розширення свiтогляду, виховання орiєнтацiї на загальнолюдськi цiнностi засобами рекомендацiйно бiблiографiї у сферi культури і мистецтва, художньої лiтератури, а також поширенням соцiально-економичних i сiльськогосподарських знань займається Нацiональна парламентська бiблiотека [12]. Одеська державна наукова бiблiотека спецiалiзуєть ся на виданнi рекомендацiйних бiблiографiчних посiбникiв у галузi природознавства i релiгiєзнавства, Харкiвська державна наукова бiблiотека — у галузi технiки, Державна iсторична бiблiотека — у галузi iсторичного краєзнавства, Державна бiблiотека для дiтей — дитячої лiтератури, Державна бiблiотека для юнацтва — лiтератури для пiдлiткiв. Видавничi та книготорговельнi установи й органiзацiї здiйснюють анотування друкованої продукцiї з метою її реклами, поширення серед зацiкавлених користувачiв [9, С. 235].
Такий подiл працi забезпечує високу якiсть анотацiй, про що свiдчить їхнiй аналiз, насамперед завдяки досягненню анотаторами високого професiоналiзму. Проте анотування, яке здiйснюється в публiчних, дитячих, невеликих спецiальних бiблiотеках, деяких видавництвах i книготорговельних органiзацiях, ще не завжди вiдповiдає бажаному рiвню.
Таким чином, можна вважати, що елементи анотування виникли в глибоку давнину і продовжували вдосконалюватися протягом наступних століть, коли використовували розгорнутi назви творiв, що містили певну характеристику їх. Багато книг мали передмови й пiслямови, в яких часто подавали детальну характеристику змiсту, причини написання, призначення, розповiдалося про авторiв.
Анотування в сучасному розумiннi виникло з потреб бiблiографiчної дiяльностi. З появою значної кiлькостi видань, щоб полегшити орiєнтацiю читачiв у їхньому потоцi, виникла необхiднiсть здiйснювати квалiфiкований аналiз, короткий переказ, авторитетну оцiнку лублiкацiй.
РОЗДІЛ 3
Методика анотування документiв.
Процес анотування, один з найскладнiших і найбiльш трудомiстких в обробцi документiв, потребує не лише вiдповiдних знань і навичок, а й творчого пiдходу. Загальна методика анотування мiстить основнi положення щодо здiйснення процесу анотування i головнi вимоги до тексту анотацiї, якi слiд ураховувати, формуючи його. Оскiльки загальна методика не може передбачити всiх можливих варiантiв, що потребують у кожному окремому випадку конкретних рiшень, розробляють спецiальнi методики анотування. Вони розглядають рiзноманiтнi методичнi прийоми, якi доцiльно використовувати, складаючи анотацiї на документи рiзних видiв, з рiзних галузей знання, документи, що мають рiзне громадське й читацьке призначення [9, С. 223]. Проте неможливо передбачити всi можливi й найкращi способи викладу iнформацiї при анотуваннi конкретного документа, тому не може бути жорстких однозначних правил, i спецiальна методика здебiльшого є рекомендацiю щодо таких способiв, аналiзом накопиченого досвiду.
Перш нiж розпочати складання анотацiї, вирiшуються питання про її тип, читацьке призначення, мету створення [2, С. 63]. Це необхiдно для забезпечення єдностi обробки однорiдних документiв, що особливо важливо, якщо анотацiї складаються для вiдображення в бiблiографiчних покажчиках. Лише маючи вiдовiдi на цi запитання, можна визначатися з iнформацiйною структурою анотацiї. Iнформацiйну структуру розумiють як набiр iнформацiйних елементiв, що характеризують первинний документ. Інформацiйна структура анотацiї залежить вiд типу, змiсту і форми первинного документа, його цiльового й читацького призначення, мети анотування. Якщо анотацiя готується для бiблiографiчного покажчика, враховуються цiльове призначення, тематика, ступiнь охоплення матерiалу, форма цього покажчика.
