Поняття суб'єкту злочину та його значення в кримінальному праві україни
План
Вступ…………………………………………………………………
I. Загальна характеристика суб’єкту злочину…………………………………..5
1.1. Поняття суб’єкта злочину………………
1.2. Спеціальний суб’єкт злочину та його види……………………………7
II. Поняття неосудності та її критерії…………………………………………...9
III. Значення суб’єкту злочину в кримінальному праві……………………….19
Висновок…………………………………………………………
Список використаної літератури………………………………………………..
Вступ
У КК України 2001 року вперше було законодавчо визначено поняття цього елемента складу злочину. У розділі 4 нового Кримінального кодексу України визначається поняття та ознаки суб'єкта злочину, тобто особи, яка підлягає кримінальній відповідальності як свідчить філологічне тлумачення назви цієї статті.
Теоретична думка в галузі вітчизняного кримінального права в основному однозначно визначає цей елемент складу злочину – немає розбіжності і суперечок щодо визнання суб’єктом злочину фізичної особи, віку кримінальної відповідальності та змісту осудності.
Разом із тим висуваються пропозиції щодо визнання суб’єктом злочину і юридичної особи. Слід одразу зазначити, що в ситуації розвитку та зміцнення в країні деяких видів злочинності (організованої, проти екологічної безпеки, економічної та ін..), це питання набуває неабиякого значення.
Питання суб'єкту злочину є дуже важливим в теорії і практиці застосування норм кримінального права, оскільки суб'єкт злочину є одним з елементів складу злочину як підстави кримінальної відповідальності. Без встановлення суб'єкта злочину не може бути виконане і одне з кримінально-процесуальних завдань, а саме: покарання винних і недопущення покарання невинних.
Як свідчить аналіз багатьох кримінальних справ, злочин може вчинятися і особою, яка на момент його скоєння не усвідомлювала своїх дій і не могла ними керувати, тому однією з ознак злочину визначено осудність, як підставу визнання особи психічно здоровою.
Особу може бути притягнуто до кримінальної відповідальності і покарано, якщо вона вчинила злочин у віці, з якого може наступати кримінальна відповідальність. Законодавець визначає загальний вік кримінальної відповідальності - 16 років, а за деякі особливо тяжкі злочини -14 років.
Актуальність даної теми полягає в тому, що на сучасному стані розвитку українського законодавства більш повне визначення поняття суб'єкта злочину і його ознак в кримінальному законі дає можливість більш повно виконувати завдання кримінального права і судочинства.
Метою даної роботи є дослідження у послідовності загального поняття суб'єкта злочину та його ознак, а саме, що це є фізична особа, оскільки лише вона може бути притягнута до відповідальності і піддана кримінальному покаранню, виходячи з принципу особистої відповідальності у кримінальному праві. Ця особа є осудною та досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
I. Загальна характеристика суб’єкту злочину.
1.1. Поняття суб’єкта злочину.
Злочин неможливий без особи, яка його вчинила. Тому суб’єкт злочину є обов’язковим елементом складу злочину. Згідно з ч. 1 ст. 18 ККУ суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність.1
Отже, в загальному розумінні суб’єкт злочину – це і є злочинець. У вузькому, кримінально-правовому значенні – це особа здатна нести кримінальну відповідальність у разі вчинення нею суспільно небезпечного діяння передбаченого КК.
Які ж вимоги ставить закон для наявності зазначеної здатності нести відповідальність? Інакше кажучи, які ознаки мають бути притаманні суб’єктові злочину?
Згідно з формулюванням ч. 1 ст. 18 КК суб’єктом злочину може бути:
- особа фізична;
- особа осудна;
- особа, яка досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, за вчинене нею суспільно небезпечне діяння.
Ці три ознаки є обов’язковими для кожного випадку оцінки наявності суб’єкта злочину, тобто вони повинні характеризувати кожну особу, яка вчинила злочин. Вони звуться обов’язковими ознаками суб’єкта злочину. Якщо закон не вимагає додаткових ознак для наявності суб’єкта злочину, то людина, яка вчинила злочин і має зазначені вище ознаки, зветься загальним суб’єктом.2
Але для багатьох складів злочину наявності у суб’єкта тільки трьох обов’язкових ознак недостатньо. Тобто злочинець повинен мати ще одну (інколи більше) ознаку, яка обов’язково має бути притаманна особі, що вчиняє певний злочин (скажемо, тільки військовослужбовець може бути виконавцем військового злочину.
Для наявності суб’єкта у злочинах, де злочинцем може бути не кожна людина, яка має зазначені вище три обов’язкові ознаки суб’єкта, особа повинна мати додаткові риси, що робить її так званим спеціальним суб’єктом злочину.
Отже, четвертою факультативною ознакою (адже ця ознака притаманна суб’єктам не всіх складів злочину) є ознака спеціального суб’єкта злочину. Вказівки на ознаку суб’єкта злочину, що робить його спеціальним дається в диспозиції відповідної статті Особливої частини КК.
Злочин, де суб’єкт повинен мати додаткову ознаку, звуться злочинами із спеціальним суб’єктом.
Згідно з ч.2 ст. 18 КК спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці з якого може наставати кримінальна відповідальність,злочин суб’єктом якого може бути лише певна особа.3
Усі ці ознаки мають обов’язково встановлені для визначення наявності суб’єкта злочину, а отже, й складу злочину як підстави кримінальної відповідальності.
Але для індивідуалізації покарання, для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності суду недостатньо знань про ознаки суб’єкта злочину.
У людини, щодо якої зостановлюється вирок, повинно бути встановлено і оцінено широке коло соціально значущих якостей, які створюють поняття «особа злочинця». Це соціально-демографічні дані, дані, що характеризують життєвий шлях злочинця, його взаємовідносини з другими людьми, його систему соціальних цінностей, стан здоров’я тощо.
Закон про кримінальну відповідальність вказує на необхідність врахувати особу винного (злочинця) в загальних засадах призначення покарання (ст. 65 КК), в більшості обставин, які пом’якшують і обтяжують покарання (ст. 66, 67 КК), при призначенні більш мякого покарання ніж передбачено законом (ст. 69 КК).
Дані про особу злочинця значною мірою визначають можливість прийняття судом рішення щодо звільнення особи від кримінальної відповідальності за підставами вказаними у ст. 45, 46, 47, 48 КК, звільнення від покарання (ч. 4 ст. 74 КК), звільнення від відбування покарання з випробуванням ( ст. 75-79 КК), умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК), заміни не відбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК), звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК), звільнення від покарання за хворобою (ст. 84 КК), звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85 КК), а також про зняття судимості (ст. 91 КК).4
Все це свідчить про те, що суб’єкт злочину, як учасник кримінально правових відносин, перебуває у центрі уваги кримінально-правового регулювання з моменту виникнення цих відносин і до закінчення їх існування.
1.2. Спеціальний суб’єкт злочину та його види
Суб'єкта злочину, в якого є такі загальні ознаки, як фізична осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, називають загальним суб'єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб'єкта як елемент складу, а отже, виключає склад злочину і кримінальну відповідальність.
Поряд з поняттям загального суб'єкта КК передбачає і поняття спеціального суб'єкта. Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб 'єктом якого може бути лише певна особа. Таким чином, спеціальний суб'єкт — це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину.
Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, громадянство для субєкта державної зради, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та інші.
II. Поняття неосудності та її критерії.
Поняття неосудності є похідним від поняття осудності, бо воно виступає як його антипод. Особа, яка перебуває в стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності і покаранню за скоєне суспільно небезпечне діяння, оскільки вона не є суб'єктом злочину.
У частині 1 ст. 19 дається законодавче визначення поняття осудності з якого випливає, що осоудною визнається така особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.
У ч. 2 ст. 19 КК визначається, що «не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність), або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки».5
Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність, називають формулою неосудності. Причому до цієї формули включені як медичні, так і юридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної формули неосудності.
Поєднавши в цій формулі медичні та юридичні
ознаки, законодавець у такий спосіб ввів поняття
неосудності в чіткі, суворо окреслені
законом рамки. Закріплені в законі ознаки
є однаково обов'язковими як для експертів,
так і для юристів при вирішенні питання
про неосудність конкретної особи.
Відповідно до ст. 19 неосудність (як, до
речі, і осудність) визначається тільки
щодо часу вчинення особою суспільно небезпечного
діяння і тільки у зв'язку з ним. Неприпустимо
за межами такого діяння порушувати питання
про неосудність або осудність особи.6
Як уже зазначалося, у КК поняття неосудності трактується за допомогою двох критеріїв: медичного (біологічного) і юридичного (психологічного).
Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У частині 2 ст. 19 зазначені чотири види психічних захворювань:
а) хронічна психічна хвороба;
б) тимчасовий розлад психічної діяльності;
в) недоумство;
г) інший хворобливий стан психіки.
Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи в момент вчинення нею суспільно небезпечного діяння. Наявність медичного критерію є лише свідоцтвом наявності однієї з двох необхідних ознак неосудності.7
Хронічна психічна хвороба - досить поширений вид захворювання психіки. До цих захворювань належать: шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз та ін. Усі ці хвороби є прогресуючими, важковиліковними чи взагалі невиліковними. Хоча і при цих захворюваннях можливі так звані світлі проміжки.
Тимчасовим розладом психічної діяльності визнається гостре, нетривале психічне захворювання, що відбувається у вигляді нападів. Це захворювання раптово виникає (часто як наслідок тяжких душевних травм) і за сприятливих обставин раптово минає. До таких захворювань належать різного роду патологічні афекти, алкогольні психози, біла гарячка та ін.
Недоумство (олігофренія) - найтяжче психічне захворювання (психічне каліцтво). Воно є постійним, природженим видом порушення психіки, що вражає розумові здібності людини. Існують три форми слабоумства: ідіотія (найбільш глибокий ступінь розумового недорозвитку), імбецильність (менш глибокий), дебільність (найлегша форма). Таким чином, ці захворювання різняться між собою різною тяжкістю вираження хвороби.
Під іншим хворобливим станом психіки розуміють такі хворобливі розлади психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види психічних захворювань. До них належать важкі форми психостенії, явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Це не психічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони можуть бути прирівнені до них.8
Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що на час вчинення суспільно небезпечного діяння особа страждала хоча б на одне із зазначених захворювань. Інші можливі психічні стани, які негативно впливають на поведінку особи, наприклад фізіологічний афект, не виключають осудності. У певних випадках вони можуть розглядатися лише як обставини, що пом'якшують відповідальність (наприклад, стан сильного душевного хвилювання при умисному вбивстві - ст. 116).
Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи на час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Наявність медичного критерію є лише підставою для встановлення критерію юридичного, який остаточно визначає стан неосудності.
Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного.
У частині 2 ст. 19 юридичний критерій неосудності виражений двома ознаками:
1) інтелектуальною - особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність);
2) вольовою - особа не могла керувати ними.
Під "своїми діями" (бездіяльністю) мають на увазі не будь-яку поведінку психічно хворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певною статтею КК.9
Особа може бути визнана неосудною, якщо встановлені одна з медичних і одна з юридичних ознак. Тому наявність лише медичного критерію не дає підстав для визнання особи неосудною, бо неосудність визначається тільки зазначеним сполученням медичного і юридичного критеріїв.
Інтелектуальна ознака критерію неосудності
знаходить свій вияв, по-перше, в тому,
що особа не здатна усвідомлювати фактичну
сторону, тобто не розуміє справжнього
змісту своєї поведінки (не розуміє, що
скоює вбивство, підпалює будинок і т.
ін.), а тому не може розуміти і його суспільну
небезпечність. Так, душевно хвора мати
під час купання своєї малолітньої дитини
вводила їй в тіло звичайні швейні голки,
думаючи, що таким чином вона вилікує її
від тяжкої недуги. Зрештою це призвело
до смерті дитини, а в її тілі було знайдено
понад сорок голок.
По-друге, інтелектуальна ознака знаходить
свій вияв ще і в тому, що особа не здатна
усвідомлювати того, що її дія має суспільно
небезпечний характер. У ряді випадків
це не виключає того, що особа при цьому
розуміє фактичну сторону своєї поведінки.
Так, хворий, який страждає на олігофренію,
підпалив у вечірній час сарай сусіда
для того, щоб освітити вулицю, де розважалася
молодь. Тут він розумів фактичну сторону
своїх дій, однак внаслідок психічного
захворювання не усвідомлював їх суспільної
небезпечності.
Вольова ознака критерію неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, коли вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю).
Відомо, що вольова сфера людини завжди органічно пов'язана зі сферою свідомості. Тому у всіх випадках, коли особа не усвідомлює своїх дій (бездіяльності), вона не може і керувати ними.
Однак можливі й інші ситуації, коли особа усвідомлює фактичну сторону свого діяння, може усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій та їх наслідків, проте не може керувати своєю поведінкою. Такий стан спостерігається в піроманів, клептоманів, наркоманів у стані абстиненції та ін. Ці хворі можуть цілком зберігати здатність усвідомлювати фактичну сторону діяння, що вчиняється, і навіть розуміти його суспільну небезпечність, однак вони втрачають здатність керувати своїми вчинками. Піроман, наприклад, під час підпалу житлового будинку розуміє фактичну сторону своєї поведінки, правильно оцінює суспільну небезпечність діяння і його наслідків, однак він не може керувати своїми діями. Також не може утримати себе і клептоман, коли трапляється нагода, від спокуси вчинити крадіжку чужого майна.
Зазначені особливості інтелектуальної і вольової ознак зумовили те, що в кримінальному законі (ч. 2 ст. 19) вони розділені між собою сполучником "або". У такий спосіб законодавець підкреслив не тільки їх відносну самостійність, але, головне, він закріпив їх рівне значення при визначенні неосудності особи.
Отже, юридичний критерій містить у собі ознаки, що визначають тяжкість захворювання, глибину враження психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність усвідомлювати характер вчинюваного діяння, його наслідки і керувати своїми вчинками. Це свідчить про нерозривний зв'язок медичного і юридичного критеріїв, що й обумовило необхідність у ч. 2 ст. 19 закріпити змішану формулу неосудності.
У літературі зазначається, що юридичний критерій неосудності відіграє подвійну роль:
1) визначає справжній зміст
2) встановлює межі дії медичних
критеріїв і таким чином
Отже, особа може бути визнана неосудною тільки тоді, коли встановлена одна з ознак юридичного критерію на підставі хоча б однієї з ознак медичного критерію.
Відповідно до закону особа, яка визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільно небезпечного діяння. До такої особи, на підставі ч. 2 ст. 19, можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, передбачені ст. 94. Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак, на відміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовими і спрямовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства і держави від можливого повторення ним нових суспільно небезпечних діянь.
Як уже було сказано, неосудність особи характеризує її психічний стан на час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом.
Однак на практиці мають місце випадки, коли особа під час вчинення злочину була осудною, але після його вчинення до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.
Застосування покарання до такої особи, по-перше, суперечило б принципу гуманізму, а по-друге, не могло б забезпечити досягнення мети покарання.
Частина 3 ст. 19 саме і передбачає таку
ситуацію. У ній сказано, що не підлягає
покаранню особа, яка вчинила злочин у
стані осудності, але до постановлення
вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє
її можливості усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) або керувати ними.
Згідно з законом (ч. 3 СТ. 19) до такої особи
за рішенням суду можуть бути застосовані
примусові заходи медичного характеру,
а після одужання вона (на відміну від
особи, визнаної неосудною) може підлягати
покаранню на загальних засадах (ч. 4 ст.
95).10
Відповідно до прямої вказівки закону (ст. 19 КК) особа, яка визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності, незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільно небезпечного діяння. До таких осіб можуть бути застосовані тільки примусові заходи медичного характеру. Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак на відміну від звичайного психіатричного лікування є примусовим і спрямовані як на лікування хворих, так і на охорону суспільства та держави від можливого повторення ними нових суспільно небезпечних діянь.
Неосудність як і осудність – поняття юридичне. У зв’язку з цим висновок про осудність чи неосудність особи по конкретній справі робить суд, спираючись на результати судово-медичної експертизи. Згідно з Кримінальним процесуальним кодексом України для визначення психічного стану підозрюваного чи обвинуваченого за наявності у справі даних, що викликають сумніви стосовно їх осудності, обов’язково призначення експертизи. Однак цей висновок, як і будь-який висновок експерта взагалі не є обов’язковим для органів досудового розслідування, прокурора і суду, а підлягає оцінці. Вони можуть не погодитись з висновком судово-психіатричної експертизи, але така незгода має бути вмотивована у відповідному процесуальному документі. 11
Для кримінального законодавства України обмежена осудність абсолютно новий інститут, хоча він давно відомий законодавству багатьох країн світу. Вперше законодавець зазначив кримінальну відповідальність за обмежену осудність ст. 20 ККУ. Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через наявні у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та/або керувати ними. Визнання особи обмежено осудною вираховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.
Обмежена осудність - це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та /або керувати ними. Обмежена осудність не виключає кримінальної відповідальності: "підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною...".
Обмежена осудність, так само як осудність та неосудність, характеризується двома критеріями - медичним (біологічним) і юридичним (психологічним), сукупність яких і дає підстави для визнання особи обмежено осудною.
Медичний критерій обмеженої осудності вказує на наявність у винного певного психічного розладу: різного роду психопатії, невротичні розлади, розлади особистості, залишкові явища черепно-мозкових травм, розумова відсталість.
Юридичний критерій обмеженої осудності складається із двох ознак -інтелектуальної (нездатність особи повною мірою усвідомлювати свої дії чи бездіяльність та вольової ознаки (нездатність особи повною мірою керувати ними). Наявність такого психопатологічного стану, як обмежена осудність, безумовно, значно ослаблює здатність особи до розуміння характеру вчинюваного нею діяння і контролю за своєю поведінкою.
Особа визнається судом обмежено осудною з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи. Згідно із законом: "визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру" . Очевидно, це означає, що вчинення злочину у стані обмеженої осудності може пом'якшити покарання.
Положення щодо можливості застосування примусових заходів медичного характеру до особи, яка визнана судом обмежено осудною, не поширюється на випадки, коли винний вчинив злочин у стані осудності, але до постановлення вироку або під час відбування покарання у нього стався вказаний психічний розлад і він фактично набув ознак, що характерні для обмеження осудності. Адже у п.З ст.93 КК йдеться про осіб, які захворіли на психічну хворобу, а психічні розлади, що можуть становити медичний критерій обмеженої осудності, не є психічними хворобами у вузькому розумінні цього слова.
Такі суспільно-небезпечні захворювання, як хронічний алкоголізм, наркоманія і токсикоманія, також здатні викликати стан обмеженої осудності, але в цьому разі суд не може визнати особу обмежено осудною. Цей висновок випливає із положень ст.96 КК, яка передбачає можливість застосування, незалежно від призначеного покарання, примусового лікування до осіб, які вчинили злочин та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. На відміну від них, до обмежено-осудних осіб (і неосудних) застосовуються примусові заходи медичного характеру, а не примусове лікування, що вказує на різний правовий статус цих осіб. Відповідно до закону хронічний алкоголік чи наркоман за певних умов можуть бути визнані судом неосудними (якщо, наприклад, наркологічно-хворий у стані абсистенції не здатний керувати своїми суспільно-небезпечними діяннями), але при цьому за будь-яких умов відсутні правові підстави для визнання таких осіб обмежено осудними.12
Виходячи зі змісту закону, можна зробити такі висновки:
1) обмежена осудність пов'язана
з наявністю в суб'єкта
2) внаслідок цього психічного стану особа не повною мірою здатна усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність вчиненого діяння. Однак, на відміну від неосудної особи, здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними не виключається;
3) обмежена осудність не виключає осудності як обов'язкової ознаки суб'єкта, а отже, не виключає і кримінальної відповідальності за вчинене.
III. Значення суб’єкту злочину в кримінальному праві.
Питання про суб’єкт злочину протягом багатьох років було і залишається дискусійним в теорії кримінального права. Визначаючи цей елемент складу злочину, немає розбіжностей щодо визнання суб’єктом злочину фізичної осудної особи, яка досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Злочин неможливий без особи, яка його вчинила, і тому суб'єкт злочину є обов'язковим елементом складу злочину. Суспільно небезпечне діяння може зробити тільки людина. Однак для залучення конкретної людини до кримінальної відповідальності необхідна наявність у нього ряду ознак, що характеризують його як суб'єкта злочину: осудності, досягнення визначеного віку, ознак спеціального суб'єкта.
Можна сказати, що визначення особи, що підлягає кримінальній відповідальності у кримінальній науці та процесі має вагоме значення. Кожен суддя повинен, і це є вимогою, враховувати особу винною при призначенні покарання; окремі властивості особи, що вчинила злочин, відображені у переліку обставин, що пом'якшують чи обтяжують покарання. Дані про особу мають також юридичне значення для вирішення інших кримінально-правових питань, наприклад питання про звільнення від кримінальної відповідальності.13
Проте на відміну від ознак суб'єкта злочину, що закріплені в законі, інші дані про особу перебувають за межами складу злочину, а тому не можуть бути покладені в обґрунтування поняття особи, яка підлягає кримінальній відповідальності. По цьому видно, що характеристику ознак суб'єкта злочину побудовано не принципі кримінального права - принципу гуманізму.
У теорії кримінального права поряд з поняттям "суб'єкт злочину" виділяється поняття "особистість злочинця". У кримінально-правовому аспекті поняття "суб'єкт злочину" і "особистість злочинця" не тотожні. Обидва вони резюмують ознаки фізичної особи, яка вчинила злочин, однак їхнє кримінально-правове значення є різним.
