Поняття, суть і соціальна цінність права
3
Міністерство освіти та науки України
Кафедра права
Курсова робота
з дисципліни:
Теорія держави і права
на тему:
„Поняття, суть і соціальна цінність права”
Виконала:
студентка гр. Юм-01
Леунова Н.В.
Науковий керівник:
Сінченко Ю.П.
Суми-2010
Вступ…………………………………………………………………
Розділ 1. Поняття права.........................
1.1. Різноманітність підходів......................
1.2. Різноманітність визначень та єдність поняття.......................
Розділ 2. Основні ознаки права.........................
Розділ 3. Сутність права.........................
3.1. Право як формальна рівність......................
3.2. Право як свобода.......................
3.3. Право як справедливість................
Розділ 4. Соціальна цінність права.........................
4.1. Функції та принципи права.........................
4.2. Форми права.........................
Висновки......................
Таблиці та схеми.........................
Список використаних джерел........................
Вступ
Право, як і держава, належить до числа не тільки найважливіших, але і найскладніших суспільних явищ. Намагаючись зрозуміти, що таке право і яка його роль в житті суспільства, ще римські юристи звертали увагу на те, що воно не вичерпується одним яким-небудь визначенням. Право вживається щонайменше в двох значеннях. По-перше, право означає те, що „завжди є справедливим і добрим", тобто природне право. По-друге, право — це те, що „корисне комусь або всім в якій-небудь державі, як цивільне право".
У міру розвитку суспільства і держави у людей, звичайно, змінювалось і уявлення про право. З’явилася безліч різних правових ідей, теорій, думок. Проте початкові основи, закладені римськими юристами, особливо в такій галузі права, як цивільне, хоча і в модернізованому вигляді, але збереглися. В першу чергу це торкається таких правових інститутів, як власність, спадкоємство, купівля-продаж, і багатьох інших.
Слід зазначити, що багато інститутів римського права як своєрідне першоджерело постійно використовувалися і продовжують використовуватися при розробці цивільних кодексів і інших нормативно-правових актів і в інших країнах.
Повною мірою зберегли свою значущість і актуальність, наприклад, положення, сформульовані давньоримськими і старогрецькими юристами про нерозривний зв'язок права і справедливості, права і добра.
Право, як і держава, є продуктом суспільного розвитку. Право настільки унікальний, складний і суспільно необхідний феномен, що протягом всього періоду його існування науковий інтерес до нього і до його теорії не згасає, а навпаки, постійно зростає. У цьому і полягає актуальність дослідження.
Об'єктом дослідження є право. Предметом дослідження є поняття, сутність та зміст права.
Мета дослідження – узагальнити, порівняти та проаналізувати різні точки зору на предмет дослідження.
Завдання дослідження: 1) проаналізувати визначення права різних авторів, порівняти їх; 2) розглянути проблему праворозуміння у контексті правових шкіл та дати визначення цієї наукової категорії; 3) розглянути думки фахівців щодо змісту та сутності права та виявити основні риси та взаємопов'язаність цих категорій.
Метод дослідження – теоретичний (аналіз і синтез). Також важливу роль відіграватиме метод порівняння, яким можна виявити у досліджуваних об'єктах схожі ознаки чи встановити розходження між ними.
Розділ 1. Поняття права
Право завжди пов’язане з суспільним життям людини. Людина є носієм і основним споживачем його норм, а її інтереси і потреби – джерелом змісту поведінки людей у суспільстві. Право забезпечує загальний порядок, що проявляється в суспільній поведінці людей, установ, організацій і держави. Право проявляє себе як загальний обов’язків порядок, що панує над волею кожної людини. Правове регулювання – це проголошення державою вимог до людини в формі правових приписів, з одного боку, та використання особою цих вимог (правових обов’язків) – з другого.
Право – це специфічно форма регулювання поведінки людей, сукупність правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих державною владою, що виражають інтереси, потреби та надії переважної більшості громадян, що створили державу з метою захисту їх прав, свобод і власності, стабілізації суспільних відносин, встановлення цивілізованого порядку в країні, зміцнення і розвитку держави [2, с.56].
Право є юридичною основою для виникнення держави. Держава не може існувати без права.
Кожне право як елемент правової системи, складається з багатьох правових норм. Аби вірно вибрати ту чи ту норму, треба знати, що вони об'єднуються не за випадковими ознаками, - між ними існують конкретна схожість і відмінності. Завдяки цій об'єктивній обумовленості й характерним ознакам схожості та відмінностей між правовими нормами все право можна подати як визначену систему. Воно є системою правил загального характеру. Це означає, що право має соціальне призначення з регулювання поведінки не якоїсь конкретної особи, а будь-кого, хто вступає у ті відносини, що ним регулюються.
Право має загальнообов'язковий характер. Його положення, що їх містить уся система правових норм, повинні сприйматись як безумовне керівництво до дії, що виходить із державних структур і не підлягає обговоренню чи оцінці під кутом зору їхніх доцільності, раціональності, бажаності чи небажаності здійснення.
Право характеризується внутрішньою формою, тобто об'єднанням правових норм в інститути, підгалузі й галузі права та окремі правові комплекси.
Право стає обов'язковим лише тоді, коли воно виїдається чи санкціонується уповноваженим на те суб'єктом, у межах його компетенції та в порядку, передбаченому встановлюваною процедурою, тобто з дотриманням установлених вимог, що пред'являються до розроблення, обговорення, прийняття, набирання чинності, зміни та скасування дії правових приписів.
Здійснення права забезпечується державою. Це проявляється в тому, що держава створює, з одного боку, реальні умови й засоби, які сприяють безперешкодному добровільному здійсненню відповідними суб'єктами сформульованих у правових нормах зразків поведінки, а з іншого - відповідні заходи заохочення, переконання і примусу до здійснення бажаної поведінки, та застосовує ефективні санкції в разі невиконання вимог правових норм.
Отже, право як волевиявлення держави - це система загальнообов'язкових, формально визначених, установлених чи санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціальне неоднорідному суспільстві [10, с.94].
1.1. Різноманітність підходів до розуміння права
Наявність значної кількості підходів до праворозуміння об’єктивно зумовлена тим, що право тісно пов’язане з багатьма іншими соціальними явищами, як-от: державою, політикою, економікою, релігією, загальною культурою суспільства, особливостями його історичного розвитку тощо. ця обставина обумовлює його надзвичайну складність. Адже право, з одного боку, формується під впливом вказаних і багатьох інших факторів, а з іншого – само покликане впливати на них, тобто впорядковувати (врегульовувати) політичні, економічні, релігійні та інші відносини.
Зважаючи на обумовлену вказаними обставинами складність права як соціального явища, можна говорити про те, що кожен з існуючих підходів до розуміння права фактично робить наголос на якійсь одній або кількох його характеристиках і властивостях, висвітлює його з якогось одного боку. Якщо виходити з того, що цілісна характеристика права можлива лише через всебічний аналіз і врахування його багатоманітних зв’язків з соціальною дійсністю, кожен з яких обумовлює ті або інші характеристики права, то можна дійти висновку, що жоден з існуючих підходів до розуміння права не дає і не в змозі дати повного уявлення про нього. Тому для максимально повного осмислення поняття „право ” слід враховувати положення і висновки практично всіх підходів до його розуміння [3, с.122].
Найвпливовіші у наш час підходи до розуміння права.
При нормативному (позитивістському) підході до праворозуміння право відносять до нормативних систем суспільства. При цьому виявляються ознаки, властиві соціальним нормам взагалі (моралі, релігії, звичаям, праву), та специфічні властивості права, що відрізняють його від інших соціальних норм. У цьому разі право розглядається переважно як система загальнообов’язкових і формально визначених у нормативно-правових актах норм, що відображають по-державному організовану волю народу, вистукають особливим регулятором суспільних відносин, гарантуються і охороняються державою. Таким чином, згідно з нормативістським підходом до праворозуміння, право - це ті приписи, що містяться у чинних нормативно-правових актах.
При генетичному підході до праворозуміння основна увага зосереджується на процесах виникнення і формування права як певної системи правил поведінки, його соціальної детермінованості об’єктивними і суб’єктивними умовами життя суспільства. Тому для правильного розуміння права слід, насамперед, встановлювати ті причини й умови, які передували створенню конкретних правил поведінки.
Інструментальному підходу властиве дослідження права як специфічного регулятора соціальних відносин, з допомогою якого здійснюється і забезпечується державне управління суспільством. Отже, право розглядається тут виключно як засіб, інструмент, що покликаний забезпечувати керівний вплив владних структур на суспільство.
Дослідження права як феномена культури, соціальної цінності складає основу аксіологічного підходу. Правова дійсність вивчається у цьому разі крізь призму її відповідності досягнутому суспільством рівню соціального прогресу, що дає змогу встановити питому вагу „права в праві ”, тобто дати оцінку прогресивності правових явищ, виявити в них те, що відображує регресивні тенденції, гальмує суспільний розвиток.
Системному підходу відповідає відображення правової дійсності як системи (сукупності) правових явищ, що певним чином пов’язані між собою і утворюють єдине ціле – правову систему. Статичний аспект її складають норми права, суб’єкти права, правопорядок тощо, а динамічний – правотворчість, правовідносини, реалізацію норм права, правове мислення та інші правові процеси.
З позиції психологічного підходу до права на поведінку людини реально впливає не те, що міститься у нормативно-правовому акті, не закладений у нього нормотворцями дійсний зміст, а те, як конкретна людина розуміє, тлумачить для себе припис нормативно-правового акта.
Соціологічне праворозуміння, на відміну від нормативного, як право визнає не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб’єктів, „живе” право як конкретне, динамічне, фактично існуюче явище, що лежить в основі створення законів і прийняття інших юридичних рішень. Право як „нормальна” соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, що узагальнені і сформульовані в законі, співвідносяться, як форма і зміст. При цьому реально і вирішально на поведінку суб’єкта впливають не приписи, що містяться у нормативно-правових актах, а ті конкретні життєві обставини, в яких на даний момент цей суб’єкт функціонує [7, с.203].
Поряд із зазначеними у правознавстві відомі й інші підходи до праворозуміння – аналітичний, вольовий, класовий тощо. Історія і сучасність правових учень дає цьому багато прикладів. Разом з тим, незважаючи на певні відміни кожного з цих підходів між ними є і спільне, оскільки вони – бо тією чи іншою мірою, в тій чи іншій формі торкаються сфери свободи людини, способів і засобів її визначення, обмеження, оцінки, звільнення від сваволі. Саме такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування і призначення права властивий ліберальним і гуманістичним традиціям у праворозумінні. Деколи його позначають як філософський рівень пізнання права, тим самим намагаючись відокремити від спеціально-юридичних теорій.
1.2. Різноманіття визначень та єдність поняття
Термін „ право ” вживається у процесі спілкування людей досить часто, відображуючи при цьому різні аспекти суспільного життя. Так, слово „ право ” означає можливості, які має соціальний суб’єкт, сукупність (систему) особливих правил соціальної поведінки загального характеру, відповідність форм явища його сутності тощо. Багатозначність слова «право» зумовлена тим, що воно започатковано від слова «правда», корінь «прав» є основою багатьох слів, зокрема, «правий», «справедливий», «правило», «правдивий», «правильний», «правити» і т. ін. ”Залежно від сфери знань, де використовується цей термін, відображає ті його сторони, аспекти, що входять до предмета відповідної науки ” [4, с.229].
Серед усіх тлумачень терміна «право» доцільно виділити такі його значення, як:
а) певні можливості, що має соціальний суб’єкт;
б) сукупні системи юридичних норм, з допомогою яких регулюються суспільні відносини;
в) оцінки покажчика істинності, дійсності, достовірності певних соціальних явищ.
Залежно від сфери суспільних знань, де використовується цей термін, виділяють його філософське, соціологічне, психологічне та інші тлумачення, що мають загальні й відмінні риси, пов’язані з особливостями предмета наукового дослідження і використовуваних для цього засобів. Кожне з тлумачень права відображає лише певні його сторони, аспекти тією мірою, в якій право є предметом дослідження окремої науки, тому тільки синтез, інтегрування всіх визначень права спроможні відобразити його характеристики як цілісного суспільного явища, але й у цьому разі глибина пізнання права залежить від рівня розвитку суспільних наук взагалі.
Протягом тривалого часу вважалося, що наша вітчизняна юридична наука спиралася на єдино правильне та завершене правове вчення, яке базувалося на «беззаперечних» положеннях марксистсько-ленінської теорії розвитку суспільства. Але нині на зміну всепоглинаючому марксизму-ленінізму в науку прийшов плюралізм теорій, концепцій, доктрин, учень, що знайшло своє відповідне відображення і в правознавстві. Сьогодні правознавство характеризується різноманітністю підходів у визначенні сутності, змісту, форм існування права, коли поряд з нормативним розвиваються й інші підходи до праворозуміння – соціологічний,, системний, аксіологічний, функціональний тощо. Терміном «праворозуміння» позначається не тільки поняття права чи його визначення, а й уся сукупність загальнотеоретичних понять і визначень, що охоплюють правову реальність. При цьому головне питання, на яке, насамперед, намагається дати відповідь та чи інша концепція праворозуміння, це питання про те, що є реально діючим правом, тобто що кінець кінцем вирішальним чином впливає на реальну поведінку суб’єктів, яка підпадає під правове врегулювання.
Вчених-правознавців можна поділити на три групи [за 5, с.12]: 1) ті, хто визнає неможливість пізнання сутності та визначення поняття права; 2) ті, хто обходить ці питання; 3) ті, хто наводить своє (так зване робоче) визначення, яке відповідає лише цілям конкретного дослідження, не намагаючись зрозуміти, чому до них навіть геніальні попередники не змогли зробити цього. Виділяють ще й четверту групу — тих, хто розглядає право як багатоаспектне явище та, досліджуючи його як у державному, так і наддержавному вимірах, об'єднують усю гаму визначень у межах так званої синтетичної, інтегративної школи права.
Л.Явич визначає право залежно від форм вияву: "Право – це продукт духовної діяльності, різновид оціночного духовного освоєння дійсності, момент урегульованості і порядку в суспільних відносинах, сфера соціальної свободи, сукупність юридичних норм тощо." [8, с. 10]
О.Скакун дає таке визначення: "Право – система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу" [6, с. 253].
С.Лисенков у межах нормативного праворозуміння прив'язує право до держави, як і багато інших дослідників: "Право – це система загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки загального характеру (норм права), які у встановленому порядку санкціонуються або формулюються державою та забезпечуються можливістю застосування державного примусу" [4, с.120].
На думку відомого українського правознавця Б. Кістяківського [за 5, с. 143], право є і державно-організаційним, і соціальним, і психічним, і нормативним явищем. Державно-організаційне, або державно-наказове, поняття права визначається як сукупність норм, виконання яких забезпечується державою. Тобто право — це те, що держава наказує вважати правом. Соціологічне поняття права український правознавець ставить на друге місце. У його інтерпретації це є правовідносинами.
Найбільш поширений погляд на право полягає в тому, що воно є нормою свободи. Таке розуміння права випливає з твердження, що "для суспільства в такій же мірі характерна свобода, в якій для природи характерна необхідність. Право є сукупністю правових норм, які, з одного боку, надають, а з іншого – обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємних стосунках" [3, с. 8].
Розділ 2. Основні ознаки права [за 6, с. 253]
1.Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповідають обов'язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, "відміряє" і оформляє саме свободу в людських взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода невіддільна від справедливості і становить її підставу. Свобода завжди є обмеженою конкретними рамками (мірою), які не допускають антигромадських актів "користування свободою". Це - рівність у свободі.
Але не завжди, не за усіх історичних часів була рівність у свободі, єдина для усіх міра свободи. Приміром, кріпосне право закріплювало становище несвободи селянина. Віднімаючи свободу в селянина, воно віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана - різна. По суті, кріпосне право - це вираження через закон свободи поміщика. Всяке право містить у собі елемент свободи, міру свободи, дарма що ця свобода й може бути односторонньою, має характер привілею однієї особи на шкоду іншій. У такому разі через право як систему норм, виданих державою, виражається воля панівного класу, свавілля панів і несвобода селян. Селяни віднесені не до суб'єктів, а до об'єктів права. До них не є застосовним принцип правової рівності. Таке право не може бути справедливим, тому що не виражає міру свободи, рівну для усіх. Справедливість - це баланс інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і покупця, роботодавця і робітника тощо. Справедлива міра свободи характеризує зміст права, а загальнообов'язковість права, що засновується на легітимному примусі, є його формальною властивістю, яка має істотний характер.
Найвище суспільне призначення права — забезпечувати у нормативному порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити сваволю і свавілля з життя суспільства. Неспроста ще римські юристи писали, що право є мистецтво добра та справедливості. Із загальносоціальної точки зору право - це міра свободи і справедливості. З формальної точки зору право - це міра свободи та справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві.
2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості - право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою норм право регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні зобов'язання), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного прогресу.
3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, обсяг і вид відповідальності за вчинене правопорушення. Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення формальної рівності - це основна ознака формальної визначеності права.
4. Системність права полягає в тому, що право - це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні найважливіше і найнагальніше завдання - відновити і зміцнити системність права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала системоутворюючі зв'язки між юридичними нормами.
5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави, засобу придушення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх законодавчих органів "підносить до закону" суспільні, групові та індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справедливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму.
6. Загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно має нормативний характер.
7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права додержуються та виконуються добровільно, в силу внутрішнього переконання. Значна частина населення підкоряється вимогам правових лише тому, що за правом постає держава. Державна охорона правових норм містить у собі державний легальний примус, різні організаційні, організаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи державних органів з дотримання та виконання громадянами юридичних норм. До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосовувати заходи юридичної відповідальності приписів - дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує загальнообов'язковість норм права.
Розділ 3. Сутність права
Сутність – це внутрішній зміст предмета, який виражається в єдності всіх його багатоманітних властивостей і відносин, це є сенсом, суттю явища, сукупністю елементів цілого.
Сутність права – це "внутрішній зміст права як регулятора суспільних відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузько класових (групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності та справедливості" [6, с. 255].
У сутності предмета, явища відображається їх внутрішній зміст, який знаходить свій вираз у єдності основних властивостей.
Звичайно, вивчення сутності права залежить від кута зору, під яким воно (право) розглядається. Більшість дослідників зосереджують увагу на одному важливому моменті сутності права – державній волі.
С.Лисенков, наприклад, стверджує, що визначення сутності права як важливого і складного явища у кінцевому підсумку полягає у визначенні його соціальної ролі.
Сучасний підхід до пізнання сутності права передбачає "врахування не тільки державної волі як такої, а й інших якостей та явищ, синтезованих сутністю: норм, функцій тощо. Сутність права взагалі не може бути розкрита однією категорією, її можна пізнати і виразити лише за допомогою системи категорій, що відтворюють дійсну природу та історію права" [7, с. 288].
Сутність права полягає в тому, що "воно є: 1) владним нормативним регулятором суспільних відносин і поведінки людей, узгодження їх інтересів, примирення конфліктів; 2) виразником міри свободи в суспільстві відповідно до рівня його соціально-економічного розвитку (в ідеалі ця міра свободи повинна бути справедливою та рівною)" [6, с. 255].
