Поняття, сутність та ознаки кредиту

1 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ КРЕДИТУ ТА РИНОК КРЕДИТНИХ  РЕСУРСІВ

1.1 Поняття, сутність  та ознаки кредиту

 Термін «кредит» походить  від латинського слова   creditum, що означає «позика» (від слова credo – «вірю, довіряю»). Він виник у період розпаду первіснообщинного ладу на основі становлення товарно-грошових відносин і майнової диференціації общини. [6]

        У сучасних  умовах кредит у найзагальнішому  сенсі визначають як надання  грошей, товарів чи послуг у  борг з наступним поверненням  позички та сплатою певного відсотка за користування нею.

        Існування  кредиту пов’язане з позичковим капіталом. Позичковий капітал – це грошовий капітал, який надається його власниками або розпорядниками як позика з метою отримання доходу в формі позичкового відсотка (процента).

        Рух позичкового  капіталу називають кредитом. Кредит  – це система відносин з  приводу акумуляції та використання  тимчасово вільних грошових засобів  на основі повернення та платності  у формі позичкового відсотка. [5]

 Кредит - кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент. [1]

  Кредит – являє собою сукупність економічних відносин, що виникають між кредитором і позичальником із приводу передачі вартості (майна або грошей) у позичку на умовах повернення, терміновості й платності. [10]

Економічною основою кредиту є  мобілізація і нагромадження  тимчасово вільних коштів і формування з них позичкового капіталу.

До складу ресурсів для кредитування включають:

- грошові резерви підприємств і організацій, що вивільняються в процесі кругообігу капіталу;

- грошові резерви, що виступають у вигляді спеціальних фондів, а також фонд амортизаційних відрахувань, що використовуються для капіталовкладень;

- державний грошовий резерв, що складається з сум поточних грошових ресурсів бюджету;

- фонд грошових коштів, що спеціально виділяється для розвитку кредитних відносин (наприклад для довгострокового кредитування капіталовкладень);

- грошові нагромадження населення, що акумулюються банками;

- емісія грошових знаків, що здійснюється відповідно з потребами росту обігу готівки. [7]

  Характерними ознаками кредиту  є:

- позичальниками виступають суб’єкти господарювання, а кредиторами – банківські установи;

- гроші, надані в позику, використовуються позичальником як капітал    ( на виробничі потреби);

- джерелом позичкового процента є прибуток на позичені кошти;

- кредит використовується як механізм перерозподілу капіталів у суспільному виробництві та для вирівнювання норми прибутку. [10]

Кредит має багато спільного  з грошима і фінансами. Всі  вони є вартісними категоріями і  тісно переплітаються між собою  функціонально. Кредит тісно пов’язаний з фінансами при формуванні та використанні державного бюджету. Водночас, кредит, як специфічний тип економічних відносин, має свої особливості, що відрізняють його від інших економічних (вартісних) категорій:

- при наданні кредиту позичальник лише реалізує право тимчасового користування наданими коштами чи цінностями ( об’єкт кредиту залишається у власності кредитора);

- суб’єкти кредиту можуть почергово виступати як у ролі кредитора, так і в ролі позичальника;

- позичальник зобов’язаний пред’явити кредитору економічні та юридичні гарантії повернення боргу;

- повернення кредиту здійснюється позичальником, а у виключних випадках – третьою особою – гарантом, якщо позичальник не спроможний сам це зробити;

- конкретний термін повернення кредиту залежить від двох обставин: особливостей кругообігу коштів у позичальника та можливостей кредитора щодо терміну, на який він може надати кредит;

- кредитні відносини реалізуються тоді, коли збігаються інтереси кредитора і позичальника відносно конкретних параметрів позики, в першу чергу її цільового призначення, забезпечення, терміну кредитування та величини позикового проценту.

Найбільш поширеними в економічній  літературі є два підходи до визначення сутності кредиту:

- ототожнення кредиту з цінністю, яка передається одним економічним суб’єктом іншому в позичку. При такому підході увага дослідника зміщується на саму позичку, її правову форму, що зумовлює вихолощування з кредиту його економічного змісту;

- ототожнення кредиту з певним видом економічних відносин, які формуються в суспільстві. Такий підхід дає можливість глибше дослідити економічні аспекти кредиту, економічні чинники його існування, основи та закономірності його руху. Тому цей підхід у сучасній літературі переважає. Він покладений в основу висвітлення сутності кредиту і в цьому підручнику.[4]

Основними ознаками відносин, що становлять сутність кредиту, є такі:

- учасники кредитних відносин повинні бути економічно самостійними: бути власниками певної маси вартості і вільно нею розпоряджатися; функціонувати на основі самодостатності та самоокупності; нести економічну відповідальність за своїми зобов'язаннями. Без цього вони не зможуть набути статусу ні кредитора, ні позичальника. Щоб стати кредитором, економічний суб'єкт повинен накопичити у власності певну суму вільних коштів, якими може вільно розпоряджатися. А щоб стати позичальником, суб'єкт повинен мати передумови для накопичення в майбутньому у своїй власності достатньої суми вільних коштів для повернення боргу;

- кредитні відносини є добровільними та рівноправними. Тільки за цих умов вони будуть взаємовигідними і зможуть розвиватися по висхідній. Інакше ці відносини будуть згасати і розриватися, тобто втратять здатність до розвитку. Економічна самостійність суб'єктів, добровільність, рівноправність та взаємна вигода роблять кредитні відносини внутрішньо адекватними ринковим відносинам, зумовлюють їх розвиток на ринкових засадах;

- кредитні відносини не змінюють власника цінностей, з приводу яких вони виникають. Кредитор залишається власником переданої в борг вартості, а позичальник одержує її лише у тимчасове розпорядження, після чого повинен повернути власникові. Незмінність власника в кредитних відносинах вимагає особливо чіткого і дійового правового їх оформлення, щоб захистити інтереси власника. Якщо такий захист не забезпечується правовими засобами, то кредитні відносини втрачають свої визначальні ознаки і перетворюються в щось інше, ніж кредит. У цьому зв'язку інтереси кредитора для правового захисту є більш пріоритетними, ніж інтереси позичальника;

- кредитні відносини є вартісними, оскільки виникають у зв'язку з рухом вартості (грошей чи матеріальних цінностей). Проте вони не є еквівалентними, тому що кожне переміщення вартості не супроводжується зустрічним рухом відповідного еквівалента. Однак вартість переміщується на зворотних засадах, тобто після певного періоду ці кошти повертаються назад у висхідне положення. Можливість їх неповернення робить позицію кредитора у цих відносинах досить вразливою, ризикованою. Для захисту своїх позицій кредитори повинні мати переважні права при визначенні доцільності кредитування та розміру плати за кредит. [2]

  Об’єктом кредитних відносин  є грошові та матеріальні цінності, щодо яких укладається кредитна  угода.

 Суб’єкти кредитних відносин:

- кредитор – сторона, що передає вартість у грошовій або натуральній формі іншому суб’єктові ринку на засадах поверненості, строковості й платності;

- позичальник – сторона, яка отримає позику. [1]

До кредитних відносин можна  віднести всі грошові відношення по наданню  і поверненню позик, організації  грошових розрахунків емісії грошових знаків і цінних паперів, а також кредитування капітальних уложень і страхові операції.

1.2 Загальні передумови та економічні чинники необхідності кредиту

  Поява кредиту обумовлена  історичним розвитком удосконалення  економічних і грошових відносин. Розвиток функцій грошей як  засобу накопичення і засобу платежу призвели до можливості не тільки накопичення грошових засобів, але й їх перерозподілу серед тих, хто відчуває в них потребу.

  Кредитні відносини зародилися  ще на ранніх етапах простого  товарного виробництва в період  розпаду первісносуспільного ладу і існували вигляді лихварського кредиту. Позики лихварів були капіталом (самозростаючою вартістю). [3]

  Коли товарно-грошові відносини  стали більш-менш регулярними,  взаємовiдносини мiж товаровиробниками іноді набували особливого характеру: продавцеві потрiбно було продати товар, а в покупця не було грошей, щоб його купити. За таких умов акт купівлі-продажу товару не міг відбутись. І тут  випадково,  як і багато інших винаходів людства, був відкритий кредит — за наявності довіри продавця до покупця товар був проданий з відстрочкою платежу, у кредит. Таким чином, кредит виник і розвинувся на основі функції грошей як засобу обігу. З його виникненням гроші, окрім функцій міри вартості і засобу обігу, стали виконувати й функцію засобу платежу, однією з ознак якої є розрив у часі між переданням товару і грошей із рук у руки. Отже, кредит полегшував реалiзацiю товарiв. Тому рух вартості у сфері товарного обігу, безпосередньо пов’язаний з еквівалентністю обміну між економічно відособленими товаровиробниками, був об’єктивно найбільш загальною основою необхiдностi кредиту. [5, c.353]

  Щоб уникнути кризових явищ як в окремих товаровиробників, так і в процесі всього суспільного виробництва, і використовується кредит. Саме він забезпечує можливість безперебійно здійснювати виробництво товарів та обмін ними. Звідси існування товарного виробництва і пов’язаного з ним товарного обiгу є найбільш загальною економічною причиною необхідності кредиту. [10]

Необхідність кредиту в умовах ринкової економіки тісно пов’язана з особливостями кругообігу індивідуальних капіталів. Кредит потрібний  також для становлення нових підприємств малого та середнього бізнесу, впровадження нової техніки і технологій. [2]

Також кредит необхідний як механізм перерозподілу вільного капіталу з одних галузей виробництва в інші і вирівнювання норми прибутку між ними. [3]

Проте, окрім  цих загальних причин необхідності кредиту, є ряд специфічних чинників:

- майнове розшарування суспільства у період розпаду первіснообщинного ладу, коли бідний мусив звертатися за позичкою до багатшого;

- необхідність акумуляції тимчасово вільної вартості для надання її в позичку;

- довiра — фундамент кредитних вiдносин, одна з найважливіших чинників їх виникнення;

- збіг економічних інтересів кредитора і позичальника. Він досягається через переговори між ними щодо основних параметрів кредитної угоди – розмір і термін позички, величина позичкового процента та порядок його сплати тощо;

- отримання позичальником регулярних доходів, за рахунок яких він зможе погасити кредит. Ними можуть бути виручка від реалізації товарів, отримувані заробітна плата, пенсія тощо, надходження податків та ін.; [4]

Отже, необхідність кредиту зумовлена існуванням товарно-грошових відносин. Його передумовою є наявність  вільних коштів у суб’єктів економічних відносин і поточних або майбутніх доходів – у позичальників. Конкретні причини, що зумовлюють необхідність кредиту, – невизначеність  потреби в обігових коштах суб’єктів ринку, а також поява потреби у створенні та відтворенні основного капіталу.

1.3 Теоретичні концепції кредиту

У міру розвитку кредитних відносин та підвищення їх ролі в житті суспільства кредит все більше привертав до себе увагу  науковців. Попервах економічна думка  зосереджувалася переважно на самому понятті кредиту, на пізнанні його сутності. Лише з XVIII ст. розпочалися дослідження механізму зв’язків кредиту з суспільним виробництвом, що відкривало шлях для формування суто наукової теорії кредиту. На сьогодні економічна наука визнає дві провідні теорії кредиту: натуралістичну та капіталотворчу.

До засновників  натуралістичної теорії кредиту  належать англійські економісти А. Сміт і Д.Рікардо.

Основні постулати  цієї теорії:

- об’єктом кредиту є натуральні, тобто негрошові, матеріальні цінності;

- позичковий капітал ототожнюється з реальним капіталом;

- кредит виконує пасивну роль, а банки – це звичайні посередники.

Отже, кредит трактувався як засіб перерозподілу  матеріальних цінностей у натуральній  формі, невизнаючи ролі банків у створенні  кредиту. Водночас представники натуралістичної теорії обґрунтували такі положення щодо кредиту:

- кредит не створює реального капіталу;

- кредит залежить від виробництва;

- кредит залежить від позичкового процента, від коливань і динаміки прибутку.

 Натуралістичний  підхід мав і суттєві недоліки, зумовлені тим, що класики не змогли до кінця з’ясувати різницю між позичковим і реальним капіталом. Нагромадження позичкового капіталу вони розглядали лише як відображення нагромадження реального капіталу.

 Основні  концепції капіталотворчої теорії були сформулювані англійським економістом Дж. Ло. Згідно з його поглядами, кредит посідає місце, незалежне від процесу відтворення, і йому належить вирішальна роль у розвитку економіки. Кредит ототожнювався з грішми і багатством. Він може створювати багатство і капітал; банки є творцями капіталу, а не звичайними посередниками.

  Сутність капіталотворчої теорії кредиту визначається такими основними положеннями:

- кредит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, багатством, а тому                       розширення кредиту означає нагромадження капіталу;

- банки — це не посередники в кредиті, а «фабрики кредиту», творці капіталу;

- активні операції банків є первинними відносно пасивних.

Дж. Кейнс і його послідовники, використовуючи головні положення цієї  теорії, обґрунтували принципи кредитного регулювання економіки через зниження норми позичкового проценту та відповідне розширення інвестицій, що приводить до збільшення виробничого і споживчого попиту, а відтак – до зменшення безробіття. [2]

2. АНАЛІЗ  РИНКУ КРЕДИТНИХ РЕСУРСІВ В  УКРАЇНІ

2.1. Формування  і   функціонування  ринку  кредитних  ресурсів

Кредит як економічна категорія  не тільки має внутрішню сутність, що проявляється в його структурі, закономірностях  руху, формах і видах, а й активно  взаємодіє із зовнішнім середовищем, з іншими (некредитними) процесами в економіці і соціальній сфері та помітно впливає на них.

Джерела формування кредитної бази банків, визначаються особливим місцем їх у ринкової системі [6]:

- як провідних посередників грошового ринку;

- як комерційних структур, що працюють заради прибутку;

-як економічних суб’єктів, що піддаються більшим фінансовим ризикам, порівняно з іншими суб’єктами ринку.

Завдяки цим особливостям банки  формують свою ресурсну базу на трьох  засадах:

- накопичення власних коштів як бази для забезпечення економічної самостійності і фінансової відповідальності банку за його зобов’язаннями;

- приймання грошових коштів від юридичних і фізичних осіб на зберігання згідно з посередницьким призначенням і особливим статусом банків. В літературі і на практиці цю засаду називають залученням коштів банками, хоча така назва не зовсім точно виражає сутність цієї засади, оскільки ініціаторами розміщення цих коштів є їх власники, а не банки;

- позичення коштів в інших банків та економічних суб’єктів.

Відповідно, щодо джерел утворення ресурсів, то банки можуть отримати їх від фізичних та юридичних осіб, інших банків та фінансових установ, НБУ та на міжнародних фінансових ринках (рис.2.1).

Рис.2.1 Класифікація джерел утворення ресурсної бази банків

Власні ресурси банків являють собою кошти і виражену у грошовій формі частину майна, які належать банкам на правах власності, забезпечують їх економічну самостійність та фінансову стійкість. Однак, роль власних ресурсів у діяльності банків відразу після їх утворення дуже велика, оскільки за їх рахунок фінансується придбання будівель, меблів, організаційної техніки та інше [11].

Власний капітал банку формується із статутного та резервного капіталу, нерозподіленого прибутку та інших фондів сформованих за рахунок прибутку.

Об’єктивно у банків існують два види джерел формування та нарощування власних коштів: зовнішні та внутрішні, різниця між якими полягає у тім, що в першому випадку для збільшення власних коштів залучаються додаткові ресурси з грошового ринку, а в другому - збільшення власних коштів відбувається за рахунок підвищення ефективності роботи банку (табл.2.1).

                                                                                          Таблиця 2.1

Зовнішні та внутрішні джерела збільшення власних коштів банку

Як показує узагальнення закордонної та вітчизняної практики, для залучення капіталу із зовнішніх джерел банки мають декілька альтернативних способів [10, 21 ]:

- продаж звичайних акцій;

- продаж привілейованих акцій;

- емісія субординованих боргових зобов’язань;

- обмін акцій на боргові цінні папери.

Розглянемо переваги та недоліки окремих  джерел залучення ресурсів. Додаткова емісія звичайних акцій є найбільш дорогим способом залучення зовнішнього капіталу через високі витрати з розміщення емітованих акцій та великий ризик, пов’язаний з доходами акціонерів у порівнянні з доходами власників боргових зобов’язань. Коли акціонери банку не зможуть викупити всі нові акції, це зменшить їх контроль над банком та прибуток на одну акцію, якщо тільки залучені кошти не принесуть дохід, що перевищує витрати на емісію нових цінних паперів. Продаж привілейованих акцій, як і продаж звичайних акцій, є одним з найдорожчих джерел поповнення банківського капіталу. Дивідендні виплати власникам звичайних акцій можуть знизитися після випуску привілейованих, тому що привілейовані акціонери мають первинне право на прибуток банку відносно власників звичайних акцій. Однак, привілейовані акції мають перевагу перед борговими зобов’язаннями, що полягає в більшій гнучкості перших (тому що дивіденди не є обов’язковими виплатами), а також у тім, що вони збільшують можливості банку щодо залучення позикових коштів у майбутньому.

Випуск субординованих зобов’язань та цінних паперів. Цим зобов’язанням притаманні окремі ознаки власного капіталу: виплата процентів інвесторам може призупинитись у разі погіршення фінансового стану банку-боржника ; ці боргові зобов’язання не можуть бути забрані з банку раніше, ніж через п’ять років, а у разі банкрутства або ліквідації повертаються інвестору після погашення претензій усіх інших кредиторів; субординований капітал забезпечується в цілому всім майном банку. Перевага субординованих боргових зобов’язань у збільшенні частки запозичених коштів підвищує прибуток на одну акцію, якщо позичені кошти приносять дохід, який перевищує відсоткові виплати, які необхідно по них зробити. Крім того, відсоткові виплати по боргових зобов’язаннях виключаються з оподаткованого доходу. Однак нові боргові зобов’язання збільшують ризик банкрутства та ризик, пов’язаний зі сталістю отримання прибутку, що може уповільнити продаж акцій у майбутньому.

Обмін акцій на боргові цінні  папери. В останні роки багато банківських організацій (особливо банківські холдингові компанії) використовували у своїй практиці обмінні операції типу “акції - боргові зобов’язання”, у результаті яких банк збільшує свій капітал та уникає майбутніх витрат на виплату відсотків по зобов’язаннях, що погашаються. Вибір того чи іншого зовнішнього джерела збільшення власного капіталу та їх співвідношення визначаються чинниками, серед яких найбільше значення мають:

- відносні витрати, пов’язані з використанням конкретного джерела власних коштів (капіталу) ;

- ризик, пов’язаний з конкретним джерелом власних коштів (капіталу) ;

- вплив на прибутковість власних коштів банку або акціонерного капіталу, що характеризується зміною прибутку на одну акцію;

- вплив на власність та контроль за діяльністю банку з боку існуючих та потенційних акціонерів;

- вплив на загальну схильність банку до ризику, що характеризується, наприклад, таким показником, як співвідношення сукупного обсягу виданих кредитів та власних коштів (капіталу) банку;

- ступінь розвиненості ринків капіталу, на яких може здійснюватися залучення нових коштів для поповнення власного капіталу банку;

- політика регулювання НБУ.

Найбільш  пристосованим видом боргових цінних паперів для залучення довгострокових ресурсів у сучасних українських умовах є облігації. Облігації - це досить гнучкий фінансовий інструмент, здатний зменшити високі відсоткові ризики, яким піддаються як банк-позичальник, так і власники вільних коштів. Протиріччя між банком та інвестором, що обумовлені високим рівнем відсоткових ризиків, знижуються при емісії купонних облігацій із змінною відсотковою ставкою. У цьому випадку відсоткова ставка по купону прив’язується до одного з головних індикаторів грошового ринку, наприклад, курсу долару США. Таким чином, банк може бути впевнений, що у випадку падіння прибутковості на грошовому ринку відсоткова ставка по купонах облігації також зменшиться. Дохід інвесторів залежить тільки від об’єктивної ситуації, що складається на ринку. Облігації, що випускаються великими банками, мають ряд привабливих для інвесторів властивостей. У зв’язку з тим, що облігації відносяться до категорії емісійних цінних паперів, тобто емітуються випусками (серіями), існує однаковий для всього випуску термін до погашення, періоди купонних виплат, відсоткова ставка по купонах - іншими словами, усі чинники, що визначають рівень цін на ці папери у кожний конкретний момент.

Тим самим  створюються передумови для організації  розвинутого вторинного ринку банківських облігацій. Таким чином, потенційний власник облігацій має впевненість, що у випадку виникнення потреби в коштах раніше терміну погашення облігацій він зможе їх вигідно продати, використати як заставу і т. ін. З іншого боку, банк, емітувавши облігації, одержує гарантії, що йому не потрібно буде повертати акумульовані кошти до терміну погашення цінних паперів.

Залучення капіталу за рахунок внутрішніх джерел не несе в собі небезпеки втрати існуючими акціонерами контролю над банком, звуження їх частки у власності та скорочення доходу на одну акцію. Такий спосіб нарощування власного капіталу спостерігається в умовах зниження активності інвесторів та нестачі коштів від реалізації акцій, що емітуються. У той же час суттєве скорочення прибутків комерційних банків робить збільшення капіталу за рахунок внутрішніх джерел проблематичним, що потребує особливої уваги.

Оцінка  обсягу власного капіталу та його питомої  ваги у структурі ресурсної бази банківської системи України  дає змогу визначити рівень капіталізації банківського сектору та охарактеризувати тенденції, які в ньому спостерігаються, з метою пошуку способів вдосконалення. Зокрема, станом на 1 січня 2011 року власний капітал банків України склав 119,3 млрд. грн. або 13,1% пасивів банків, що б, за сприятливої загальноекономічної ситуації, дозволило говорити про фінансову стійкість та надійність банківських установ, оскільки в економічній практиці вважається, що цей показник є оптимальним вже на рівні 8-10%.

Варто зазначити, що в останні роки спостерігається суттєве зростання капіталізації банківської системи України (рис.2.2).

Рис. 2.2 Динаміка власного капіталу банків України 2008-2011 рр.

Порівняно із 2010 роком власний капітал українських банків зріс майже вдвічі. Тенденція зростання спостерігалася і протягом минулих років, зокрема у 2010р. власний капітал зріс на 64% порівняно з 2009р., а також майже на 67% у 2009р. в порівнянні із 2008 роком, проте раніше вона була зумовлена в основному збільшенням чисельності банків та об’єктивною потребою розширення обсягів, невеликої за мірками розвинутих країн, банківської системи України [28].

Адже обсяг  капіталу всього українського банківського сектору можна прирівняти до капіталу одного банку Польщі. У свою чергу, різниця у 71% сьогодні, за незмінної кількості зареєстрованих банків, свідчить, що в умовах світової та внутрішньодержавної фінансової кризи банки активніше почали нарощувати капітал здебільшого для збереження своєї фінансової надійності та стійкості [26].

Порівняння  приросту власного та статутного капіталу протягом першого місяця 2008-2011 рр. дає більш повну характеристику впливу кризових чинників на тенденцію додаткового залучення ресурсів від акціонерів (табл.2.2). Як видно з таблиці 2.2 зростання капіталу банків України здебільшого відбувається за рахунок збільшення фактично сплаченого зареєстрованого статутного капіталу. Варто також зазначити, що станом на 1.01.2009 р. капітал акціонерів становив 26,266 млрд. грн. або 62% від усього капіталу, на 1.01.2010 р. - 42,873 млрд. грн. або 62%, а 1 січня 2011 року - 82,454 млрд. грн. або 69% власного капіталу [28,24]. В економічній практиці даний показник вважається достатнім вже на рівні 50-60%.

                                                                                               Таблиця 2.2

Динаміка приросту власного та статутного капіталу банків України за січень 2008-2011 рр. (абсолютні та відносні показники)

Водночас  у банківській системі України  простежується значна концентрація капіталу та банківських операцій. Так, на першу десятку банків припадає понад 46% сукупного власного капіталу всієї банківської системи. Тобто більшість українських банківських установ невеликі за обсягом капіталу, що збільшує їх чутливість до впливів зовнішнього фінансового середовища і в подальшому може призвести до зменшення їх кількості через злиття, чи поглинання більш стійкими конкурентами.

Для повного  аналізу власного капіталу необхідно  здійснити його оцінку у розрізі  складових (рис.2.3).

Так, станом на 1 січня 2011 року загальні резерви, резервний фонд та інші фонди банків становили 8,4% від власного капіталу, тоді як у 2010 році, на ту ж дату, вони становили 9,6% відповідно. Зменшення резервних ресурсів

банку у  відсотковому співвідношенні, в абсолютних показниках відображене майже подвоєнням зарезервованих у різних фондах коштів: з 6,7 млрд. грн. до 10 млрд. грн.

Рис.2.3 Структура власного капіталу банків України

Вагомою складовою у структурі власного капіталу банків виступає результат поточного року, який на початку 2010 р. становив 6,6 млрд. грн., а у 2011 році - 7 млрд. грн. Позитивна різниця характеризує зростання прибутковості українських банків, проте, за попередніми даними, вже у другому місяці 2011 р. наслідком фінансової кризи стає фіксація суми збитку банківської системи України у розмірі 243 млн. грн.